3
Газета "Галичина", 09 січня 2020
Від зими 2014-го й досі отець Василь Довганюк їздить зі священичою і волонтерською місією до бійців на передову. Торік він здійснив шість таких поїздок на фронт з гуманітарною допомогою воїнам. Отець Василь, нагадаємо, був капеланом на Євромайдані в Києві під час Революції гідності, а тепер офіційно виконує обов’язки капелана «Карпатської Січі» та бійців добробатів і ЗСУ в часі фронтових поїздок.
Капелан В. Довганюк збирає допомогу для наступної поїздки
Окрім того, восени 2019-го на родинному ґрунті матері він збудував і облаштував духовно-реабілітаційну оселю для фронтовиків. Отець Довганюк також відомий у соціальних мережах як знаний християнський проповідник і модератор українських національних традицій. Про це свідчить майже п’ять тисяч підписників на його сторінці у фейсбуці. Він добрий батько і сім’янин, який виростив і виховав трьох рідних дітей і хлопчину, якого дев’ятилітнім забрав з вулиці. А ще о. Василь встигає допомагати в лікуванні онкохворих дітей.
Напередодні Різдва ми поспілкувались із капеланом про його черговий виїзд на лінію вогню, попросили поділитися думками про фронт, підтримку краянами його гуманітарних місій, про улюблений стратегічний запас українського воїна, а також про коляду і віру…
– Отче Василю, хто постійно допомагає добровольцям і солдатам та офіцерам ЗСУ, які воюють з російським агресором?
– Найбільше мене приємно дивують наші діти-школярі. У якій би школі ми не заявили про збір допомоги нашим воякам: на Коломийщині або Надвірнянщині чи в містечках і селах інших районів, завжди там знаходимо розуміння й підтримку. Особливо хочу згадати про листи школярів воїнам. Вони є реальною моральною підтримкою бійців – як правило, бачу сльози в їхніх очах, коли зачитую їм ті дитячі тексти. Завжди подивляю у наших дітях вміння знайти щире і мудре слово розради й опори, яке зігріває серце вояка. Ось тримаю перед собою такий лист-вірш, якого написала третьокласниця Соня з однієї з коломийських шкіл:
Перед іконою я стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю,
Помолюся за Україну
Й за тих солдатів,
що полягли в жорстокому бою.
Солдате український!
За тебе в Бога благаю і молю:
Щоб захистив ти жовте поле й синє небо,
І щоб живим лишився у бою!
Або візьмімо й такий лист: «Дорогий солдате! Пише тобі учень 3-го класу Ільків Дем’ян із села Нижній Вербіж. Хочу подякувати за мирне небо над головою, за те, що ви захищаєте нашу Україну. Бажаю вам повернутися додому живими і здоровими, Нехай охороняє вас Бог. Якщо Бог з вами, то ви щасливо повернетеся і ніхто не буде проти вас».
Тішуся нашою молоддю, яка не забуває про своїх захисників. Вона – майбутнє України.
– Хто першим відгукнувся на Ваш заклик допомогти нашим воїнам цього разу?
– Наші молоді друзі лишень почули, що я збираюся в чергову поїздку, зокрема керівничка Коломийського народного аматорського театру поезії «Орфей» Ксенія Гаращук разом зі своїми талановитими акторами, як відразу ж оголосили збір допомоги. Як кожного року, так і цього, відгукнулася Оксана Синяк з Калуша, яка випікає для солдат смаколики на Різдво й Великдень. Завжди кажу: першими відгукуються на заклик допомоги діти, молодь і ті наші краяни, які живуть незаможно, а хто має великий бізнес – не поспішають допомагати.
– Що найбільше смакує з харчів українським бійцям?
– Узимку добре розходиться між вояками сало й підчеревина, беремо також багато часнику, цибулі, перцю. Це, так би мовити, стратегічний запас вояка, до якого він ніколи не байдужий. Бо, по-перше, йому зразу ж спадають на гадку старі українські прислів’я «залити за шкуру сала» і «всипати перцю», коли він згадує російського загарбника. А по-друге, сало додає фізичних сил і, я б сказав, надихає. Наведу яскравий приклад. Заходжу в бліндаж, на перекритті дерев’яними брусами висить підвішений за гачок здоровий шмат свіжого сала. Надрізаний знизу. Запитую: «А чому висить сало?». «А знаєте, – відповідає солдат, – от задумаєшся про всяке, а тут – сало. Витягнув ножа, відрізав шматочок і з’їв. І груди помастив, і на серці легше, і побіг робити те, що маєш. А хто собі захоче чи його закортить, то може і просто так, без причини, шматочок відрізати».
– Які сьогодні потреби українських воїнів на фронті й кого цього разу відвідали?
– Маємо звичку зупинятись на всіх блокпостах українського війська на Луганщині й Донеччині, які проїжджаємо, щоб поговорити з нашими хлопцями. Відвідуємо бойові позиції добробатів і ЗСУ, щодня – від трьох до п’яти ВОП (взводно-опорних пунктів) саме там, де перебувають наші фронтові побратими і куди нас кличуть. Попри, здавалося б, уже збиті фронтові шляхи завжди знаходимо нових друзів серед наших вояків. А їхні щоденні потреби такі самі, що й минулих років, особливо в зимовий період. Два-три дні в болоті з морозом для солдата – біда, а перевзутись немає в що, – і здоров’я підірване. Тому залишається актуальною допомога воїнам взуттям, гумовими чоботами й калошами, шкарпетками, термобілизною, кремом для ніг. Везу їм клейонку й відра, щоби миші не гризли крупи. Майже кожен блокпост просить води. І хоч державні чиновники декларували, що до кінця 2019-го всі військовослужбовці мали б харчуватися за стандартами НАТО, та цього насправді немає. Ті декларації – лише пусті слова. І на шостому році війни бачу, що потреби воїнів у побутовому плані залишаються такими самими, як на її початках. В Україні далекі від того повного й належного забезпечення армії, про яке всюди чуємо.
– Як оцінюєте народну підтримку армії?
– Загалом на сьогодні народна допомога на фронт змаліла десь на 60-70 відсотків, що не дивно, бо сам народ збіднів. Минулими роками ми мали змогу закуповувати такі дорогі й необхідні для фронту речі, як тепловізори й прилади нічного бачення, сьогодні – далеко не так. Градус активності громадян збивають, як на мене, самі можновладці своїми гучними заявами про перемир’я. Коли наші люди чують такі заяви, то усуваються від допомоги. Хоч, на мою думку, влада має мобілізувати громадян і не переставати їм казати, що в Україні – війна, а не присипляти пориви активності громадян ілюзорним перемир’ям, яке не виконується...
А ще духовні запити солдатів не менш важливі, ніж їжа й одежа та взуття для них. Бачу, що й нині армія потребує кваліфікованих і морально вмотивованих капеланів, готових розділити з солдатами й офіцерами всі труднощі фронтового життя. Інший бік духовної опіки воїнів – у щирому, і я би сказав, родинному спілкуванні. Хто був відірваний від дому більше місяця, той мене зрозуміє. А що вже казати про молодих людей, яким щодня смерть в очі заглядає. Власне, тому завжди й кажу нашим краянам: пам’ятайте про наших захисників, пишіть їм, підтримуйте словом і молитвою. Це відчувається, коли приїжджають до них капелани й волонтери. Не маємо права стояти осторонь війни. Адже завтра знову можуть покликати до зброї наших чоловіків, братів, синів, тому ми повинні вже сьогодні зробити все можливе і неможливе для оборони Вітчизни.
– Коли колядуєте воїнам, яку співаєте колядку першою?
– Починаємо колядкою «Сумний Святий вечір в 46-м році», бо таким самим він є і сьогодні. Адже за 2019-й маємо 110 полеглих за Батьківщину внаслідок бойових дій. Вони, – 107 чоловіків і три жінки, – піхотинці, медики, десантники, розвідники, добровольці, спецпризначенці – від стрільця до комбрига, – віддали своє життя за Українську державу. Їхній подвиг завжди житиме в народній пам’яті, а наш обов’язок – берегти пам’ять про них. Це ще одна «Небесна Сотня» героїв пішла за рік на небо і дивиться звідтам на нас, як ми тут невдало господарюємо.
Не менш сумна ситуація з обміном полонених, зокрема з «беркутівцями», які були учасниками злочинів на Майдані. Відпустити без суду їх в Росію – неприйнятно під будь-яким оглядом. Такий стан справ лише піднімає рівень напруги в суспільстві.
Та все ж радію, що ми покладаємося на віру в Бога і твердо знаємо: будь-який окупант, який прийшов загарбати чуже, рано чи пізно приречений на поразку; наша боротьба за визволення українських земель від московського імперіаліста є справедливою під оглядом і Божого Закону, і міжнародних законів. А свобода народу і незалежність держави для значної частини нашого суспільства, не зважаючи ні на що, залишаються основними цінностями, за які можна покласти своє життя. Бо ми є господарями на своїй землі і завжди ними будемо.
– Які слова різдвяних привітань і побажань маєте для фронтовиків і краян?
– За християнським звичаєм, прошу всіх краян простити одне одному негативні моменти, які мали місце в їхньому житті торік.
– З чистими серцем і сумлінням та світлими думками увійдімо у різдвяну радість Новонародженого Спасителя. Війна – це страждання і біль народу України. Тому ніколи не забуваймо про наших захисників на фронті і завжди їм допомагаймо. І пам’ятаймо: армія має силу, коли в неї надійний тил. Отож усією громадою маємо стати для бійців тим надійним монолітним тилом і на фронті, і в мирному житті. Маємо бути свідомими наших християнських обов’язків щодо Бога і Вітчизни. Підтримуймо одне одного добрим словом, порадою, грошем, будьмо єдиною родиною, бо лише згуртування і взаємна підтримка допоможуть нам вистояти у важкій, але справедливій боротьбі і перемогти.
Усім солдатам і офіцерам ЗСУ, бійцям добробатів, фронтовим капеланам, волонтерам бажаю рясних Божих ласк, любові народу свого, мужності, бойового духу, здоров’я, і головне – повернутись живими і здоровими. В ім’я Бога усіх прошу: бережіть себе, бо вас чекають батьки, дружини, діти і ще багато праці в мирному житті.
Пам’ятаймо наших славних дідів-прадідів, які рішуче й безстрашно захищали нашу землю від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Пам’ятаймо про княжих воїв України-Руси, які перед битвою переможно співали церковну пісню-гимн, яку й ми всі тепер співаємо на Різдво у церкві, — «З нами Бог, розумійте народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог» (Іс.8,10).
P. S. На Святий вечір о. В. Довганюк передав подарунки для наших воїнів на фронт і тепер сам готується до наступної поїздки на передову – з Йорданською водою.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/78481/
