30
Завершився візит представників УПЦ (МП) на Фанар, який анонсувався на 23 червня. За великим рахунком, ніяких особливих проривів від цієї події не очікувалось. Адже обстоювати інтереси української філії РПЦ їхали старі перевірені кадри: митрополит Одеський Агафангел (Саввін), митрополит Бориспільський Антоній (Паканич) (він же – керуючий справами Київської митрополії), митрополит Донецький Іларіон (Шукало), митрополит Кам’янець-Подільський Феодор (Гаюн) та секретар відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) протоєрей Микола Данилевич (він же – «тлумач» з грецької). Статус та роль народного депутата пана Новінського визначити не вдалось, тому ми його в огляді згадувати не будемо.
Як завжди, склад делегації було підібрано таким чином, що її учасники представляли позицію тільки антиавтокефальної (промосковської) частини своєї Церкви. Причому головою делегації було обрано митрополита Одеського Агафангела, а не керуючого справами Київської митрополії митрополита Бориспільського Антонія. Що підтверджує: старий московський кадр митрополит Агафангел продовжує «рулити» УПЦ (МП) і при митрополиті Онуфрії, як і раніше при митрополиті Володимирі. Проавтокефальні віряни (навіть клірики та єпископи) УПЦ (МП) знов залишились без свого представника-єпископа. Їм не звикати відчувати себе в Церкві людьми другого сорту. Але в УПЦ не знаходять бажання та волі розпочати власну дискусію між прихильниками та противниками автокефалії, хоча іноді визнають, що однорідності немає, існують різні думки.
Крім того, на Фанар поїхав митрополит Кам’янець-Подільський Феодор (Гаюн), який раніше не був помічений в активній переговорній діяльності. Але згадаємо, що саме цього єпископа Митрополит Онуфрій включив до комісії з переговорів з Київським Патріархатом після листа Патріарха Філарета до РПЦ. Колишній настоятель Почаївської лаври, цей архиєрей має дуже специфічні підходи до тих церковних питань, які відносять до «екуменізму» та «лібералізму». Інакше кажучи, він має фундаменталістські погляди, які не дозволяють ані на йоту відхилитись від ультраконсервативних принципів у питанні вилікування українського церковного розділення. Попри його суворе промосковське «подвижництво», в його єпархії були певні проблеми зі збором підписів вірян проти надання автокефалії.
Отже, ігнор своєї проавтокефальної пастви – не єдиний недолік нинішнього керівництва в УПЦ (МП). Проблема ще й у тому, що промосковське крило в єпископаті УПЦ (МП) не здатне на ментальному рівні вийти за рамки власних шаблонів, окрім набридлої усім аракчеєвщини з гаслами «тащіть і нє пущать», та запропонувати хоч якусь адекватну стратегію виходу з церковної кризи. Судячи з пост-релізів, Константинополь намагався звернути увагу своїх гостей на те, що в сучасному світі не можна вважати свою позицію правильною та стабільною, ігноруючи права інших людей. Важко сказати, чи почули адресати ці меседжі.
Зміст переговорів сторони не розкривають. Але деякі висновки можна зробити з наданих переговорниками коментарів після дискусії.
Серед стандартних фраз про корисність та конструктивність співпраці, митрополит Галльський Еммануїл, член комісії Вселенського Патріархату з українського питання, постійно наголошував, що Вселенська Патріархія цікавиться цією справою як Церква-Мати. Перекладав гостям цей коментар протоєрей Микола Данилевич так, що всі згадки про Церкву-Матір — чи то свідомо, чи то через втому — з перекладу викидав. А це дуже змінює контекст, адже надає ініціативам Вселенського Патріархату вагомі права та підстави. Як відомо, делегація УПЦ (МП), що приїхала на Фанар, складається з тих, хто вважає для України Церквою-Матір’ю є саме РПЦ. Ситуація виглядає досить абсурдно: ті мільйоні вірян, хто звертається до Константинополя як до материнської Церкви, примусово відлучені від спілкування і з Матір’ю, і з сестринськими Церквами. Це при тому, що Константинополь не вважає передачу Київської митрополії в управління Москві у XVII ст. бездоганною та довічною.
Протягом 300 років РПЦ витісняла у українців пам’ять про Церкву, від якої отримала хрещення Давня Русь. Але, як показує практика, церковна пам’ять дуже довга, і може відновитись у будь-який незручний момент. Раптом виявилось, що в Україні існує кілька мільйонів віруючих, які своєю Матір’ю-Церквою вважають саме Константинополь. В такому випадку уже навряд чи можна заперечувати право Константинополя на зворотню реакцію.
За словами митрополита Еммануїла, «це була дуже корисна і конструктивна співпраця, в ході якої відбувся обмін думками щодо українського питання». Отже, уже зрозуміло, що цього разу була саме дискусія. Позиція УПЦ (МП) уже не сприймається на Фанарі як єдино можлива. Оскільки зустріч тривала дуже довго, сторони встигли обмінятись усіма своїми аргументами. Скоріш за все, стандартні аргументи УПЦ (МП) за збереження статус-кво нікого на Фанарі уже не вразили. Бо йдуть роки і десятиліття, а ситуація лише погіршується. Філії РПЦ в Україні свого часу Помісними Церквами було надано багато можливостей для вилікування розділення. Але лікування – це не цькування та ігнорування іншої сторони. І коли справа дійшла до кульмінації – і Патріарх Філарет наприкінці 2017 року написав вікопомного листа до Архиєрейського собору РПЦ про те, що прийшов час взаємного прощення і примирення, УПЦ (МП) повелась неадекватно не тільки з християнської, а і з просто людської точки зору, перетворивши історію з листом на істерію власного тріуфму над «розкольниками». Через деякий час стало помітно, що з офіційної риторики спікерів УПЦ (МП) зникли слова про «покаяння розкольників» як єдину умову для відновлення єдності – адже, коли така акція уже майже відбулась наприкінці 2017 року, в УПЦ (МП) самі все зіпсували своєю нестримною радістю довгоочікуваної перемоги над багаторічним ворогом.
Отже, сьогодні проблему розділення треба вирішувати якимось іншим чином. Церковним розколом хворіють обидві сторони, і не факт, що лікування буде успішним, якщо двох хворих помістити в одну кімнату.
«Вселенський Патріархат, як Церква Матір, був зацікавлений, і ще більше зацікавлений сьогодні у вирішенні проблеми, яка існує в Україні, заради примирення та заспокоєння всіх груп на користь православ'я», — митрополит Еммануїл ледь не вперше офіційно каже про «всі групи», які мають право на заспокоєння та примирення. Це дуже перекликається з проповіддю Патріарха Варфоломія 11 червня 2018 року, де він сказав: «Існування розколу не є аргументом, щоб позбавляти увесь народ зв’язків з церковною правдою та канонічністю, заперечуючи нашу відповідальність перед Богом і історією, а навпаки, радше стимулом для пошуку спасительних та об’єднуючих рішень».
«Ми переконані, що разом ми можемо допомагати та сприяти у цей критичний для українського народу момент». Це дуже важливо, що Константинополь визнав критичний стан цілого українського народу, попри усі попередні заяви представників УПЦ (МП), що у українського народу проблеми не існує, є тільки купка маргіналів-розкольників-націоналістів. Не може бути щастя однієї частини народу за рахунок нещастя іншої. Дуже велике здивування викликає щира радість представників УПЦ (МП) від того, що «розкольників не визнають, з ними ніхто у світі не має євхаристичного спілкування». Нормальним християнам незрозуміла та навіть огидна природа цієї радості, при тому, що з догматичної точки зору між віросповіданнями різниці немає. Просто так виховане ціле покоління людей, які вважають себе послідовниками Христа, і яких тішить сама думка, що у сусіда горить хата.
«Ми сподіваємось на наше майбутнє співробітництво та постійний діалог з українськими братами». От дуже б хотілось, що в рамках цього постійного діалогу Константинополь заслухав думку проавтокефальної частини УПЦ (МП), якій раніше досить брутально закривали рота.
В першу чергу керуючий справами Київської митрополії УПЦ (МП) традиційно заявив, що метою цього візиту було «донести достовірну, об’єктивну інформацію відносно тих проблем, які існують в українському православ’ї». Виникає питання: а раніше всі візитери з УПЦ (МП) на Фанар викладали недостовірну та необ’єктивну інформацію? Чи в позиції УПЦ (МП) відбулись якісь зміни? Чи знов за рибу гроші – «раскол под стол»? Але, як би там не було, навряд чи цю мету було досягнуто: позиція УПЦ (МП) є лише її власною позицією, яка хоч і має право на існування, але дуже далека як від дійсності, так і від об’єктивності. Саме тому в коментарі митрополита Еммауїла з’явилась згадка про необхідність заспокоєння «усіх груп».
«Зустріч була довгою та відвертою, кожен говорив про своє бачення ситуації». Оце вже ближче до справи. Адже у Константинополя очевидно інакше бачення, яке було б не дуже ввічливо називати недостовірним чи необ’єктивним. На Фанарі чудово розуміються на усіх тонкощах українських «високих стосунків».
«Декілька разів говорилося, що не може бути й мови про легалізацію розколу, питання треба ставити про лікування». Судячи з цієї репліки, таку умову ставили саме представники УПЦ (МП). Взагалі мем «легалізація розколу» — це вигадка саме цієї релігійної організації. Вона її сама вигадала, і тепер сама же успішно з цим легалайзом бореться.
«Інколи буває, що ліки не підходять. Тепер ми знаходимося в пошуку тих ліків, які допоможуть приєднати тих наших братів, які уже довгий час знаходяться поза церковною огорожею. І ми бачимо, що бажання Константинопольського Патріарха, тієї Церкви, від якої ми отримали Хрещення, допомогти в цьому питанні». Ліки не підходять. Отже, митрополит Антоній неохоче визнав, що застарілі мантри про покаяння кількох мільйонів віруючих Київського Патріархату перед Церквою, апогей «спасительної» місії якої завершився широкомасштабною підтримкою російської агресії проти України, — це нездійснена мрія, від якої уже варто відмовитись здорового глузду заради. За «наших братів» — особиста подяка, щось у світі змінюється. І нарешті згадка про те, що саме від Константинополя Україна отримала Хрещення – елементарна данина поваги хазяїну, який знайшов час прийняти вчергове скаржників від РПЦ (саме так, для Константинополя всі єпископи УПЦ вважаються архиєреями РПЦ, і ніким іншим).
«Святіший Патріарх Варфоломій говорив, що він не бажає втручатися в ситуацію, але він хоче також допомогти, як людина відповідальна, як перший серед рівних першоєрархів цього світу, вирішенню цього дуже складного питання. І ця відвертись будується на тому, що ми будемо шукати ліки на базі наших канонічних правил… Ніхто не знає, як це питання може вирішитись, бо це питання дуже складне. Але ми маємо робити все, щоб наші брати, наші співвітчизники, які по різним причинам знаходяться в розколі, також повернулись в лоно православної Церкви», — цей меседж потребує розбиття на частини.
Перше – це «невтручання». Знов московська вигадка, мем, який мусується представниками УПЦ (МП), але не знаходить розуміння. Адже Вселенське православ’я – це не конфедерація незалежних одна від одної Церков, а Сама Повнота Вселенської Церкви. Якщо людині, що знепритомніла на вулиці, перехожі допомагають піднятись та викликають «швидку» – вони не втручаються у справи цієї людини. Фактично спікери УПЦ (МП) борються з фантомами, наполягаючи на заміні термінології таким чином, щоб не відчувати себе приниженими. Але Вселенський Патріарх «не втручається, а допомагає» не як «відповідальна людина» та «перший серед рівних», а як предстоятель Церкви-Матері. Як відомо, в УПЦ (МП) не визнають Константинополь Церквою-Матір’ю (максимум – «бабусею», як пожартував о. Микола Данилевич в одному зі фейбук-своїх коментарів). Отже, можна припустити, що невтручання – це саме про цю юрисдикцію. Щодо «братів за церковною огорожею» втручання Вселенського Патріарха в їх долю і бажане, і очікуване.
Друге – «ліки на базі канонічних правил». Корпус канонічних правил налічує багато норм. А про які саме говорить митрополит Антоній? Як завжди, жодної конкретики. Максимум, що згадують в цьому випадку – це перше правило Василя Великого про єресі, розколи та самочинні зібрання. Але мало хто сумнівається, що текст Томосу про автокефалію буде містити посилання саме на канонічну підставу для такого акту. Для того, щоб задіяти канони, як хоче митрополит Антоній, необхідно спочатку цю «складну ситуацію» повернути до 1686 року. Та провести класичну віндикацію нечесно захопленої Київської митрополії Московією. Оце було б дійсно складно зробити. Якщо уже діяти виходячи з того, що маємо, то має бути певний канонічний компроміс. Адже канонічне право формувалось тоді, коли не існувало підстав для проголошення автокефалій, які сьогодні називаються новітніми. Тому і не можуть в чистому вигляді урегулювати українську кризу. Тобто, канонічні інгредієнти мають підбиратись «вручну», і все залежить від того, яку мету переслідує складач «рецепту».
«Ніхто не знає, як вирішити питання». Чому? В Ухвалі Помісного собору УПЦ від 1-3.11.1991 р. сказано, як вирішити питання несанкціонованої (неканонічної) автокефалії: «Сознавая, что основной целью провозглашения автокефалии является благо Церкви, т. е. выполнение ею спасительной миссии в определенных исторических условиях, Собор считает, что дарование автокефалии Украинской Православной Церкви будет способствовать укреплению единства православия на Украине, содействовать ликвидации возникшего автокефального раскола». Як колись відзначив авва Дорофей, відомий православний святий, простіше вирвати кипарис (символ гріха) тоді, коли він маленький, і коріння його мале. Якщо дозволити кипарису багато років вкорінюватись у ґрунт, то вирвати уже доросле дерево майже неможливо. На що розраховували противники автокефалії тоді, у 1992 році, коли шматкували молоду українську Церкву на частини, залишаючи промосковську та вириваючи з м’ясом проукраїнську – незрозуміло. Але ліки від проблеми залишились ті ж самі. Не хочете автокефалії самі – не заважайте іншим її отримати. Нажаль, користь іншого – це така недосяжна для багатьох християн річ, яку не можна припустити, адже тоді зменшиться власна користь.
Насправді, розв’язання українського розділення – це не питання канонів або історичної справедливості. Це – в першу чергу моральна дилема, яка стосується зовсім іншого: власної гордині, комфорту, марнославства, грошолюбства, владолюбства, егоїзму. А ще історія образ і помст. І це лікується уже не канонами.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/tderkach_column/71602/
