12
Блог Олега Дубини, б.д.
Боротьба більшовиків проти церкви у середині 1930-х років могла поставити хрест на житті кобеляччанина Олександра Виноградова, однак він відбувся лише втратою грошей.
У районному центрі Полтавщини Кобеляки зараз працюють три великі будівлі, де проходять християнські богослужіння – стара Свято-Покровська церква, відомий приїжджим через своє розташування у центральній частині міста Свято-Миколаївський храм, а також відносно новий Храм Юрій Переможця, який у 2013 році освятив Святійший Патріарх Київський і всія Руси-України Філарет.
Але так було не завжди. Найбільшого свого розквіту церковне життя райцентру досягло на початку ХІХ століття. Після цього місто захопили більшовики, що стало початком довгих років занепаду.
Як розповідається у довідковій книзі Полтавської губернії за 1901 рік, у Кобеляках 117 років тому існували:
- Соборна Хрестовоздвиженська кам’яна церква на Базарній площі, яка побудована у 1838 році. Нею керував протоієрей Микола Пирський – чи не найвідоміший священик Полтавщини тих часів. Уродженець села Солошино, який окрім своєї головної роботи також був попечителем церковноприходських шкіл району, досягнув високих кар’єрних висот.
11 лютого 1907 року його обрали до так званої Другої Державної Думи Російської Імперії від загального складу виборців Полтавського губернського виборчого збору. Входив до групи помірно правих. Далі священик стає гласним Кобеляцького повіту земства від духовного відомства, головою Кобеляцького повітового відділення Полтавської єпархіальної училищної ради, директором відділення піклувального про в'язниці комітету і законовчителем Кобеляцької чоловічої та жіночої міських гімназій.
З 13 травня 1932 року та до своєї смерті 9 червня 1935 року - архієпископ Полтавський з кафедрою у Макаріївській церкві Полтави;
- дерев’яна церква Марії Магдалини, зарахована до Хрестовоздвиженської церкви (місце розташування – міський цвинтар). Староста – Дмитро Володимирович Тилик;
- дерев’яна Успенська церква , яка була однією з найстаріших у місті (1795 року побудови). Священик – Микола Васильович Греченко;
- дерев’яна Преображенська церква. Священик – Федір Варгулевич;
- дерев’яна Покровська церква. Священик – Олександр Чернишевський;
- дерев’яна Георгівська церква. Священик – Микола Якубовський.
Цікаво, що при кожній церкві Кобеляк, окрім тієї, що знаходилася на цвинтарі, існувала церковна – парафіяльна школа.
Окрім християнства були розвинуті також інші віросповідання. Наприклад, у райцентрі була єврейська синагога (староста – Абрам Мойсеєвич Моргулес), а також два молитовних будинки (Нафтул Мошкевич та Ицко Ставицький).
Бурхливе церковне життя закінчили більшовики: почалося масове гоніння на церкву та її священнослужителів, а також руйнування історичних будівель.
Герой нашої розповіді Олександр Іванович Виноградов народився 27 жовтня 1878 року у селі Теплягіне Юр'євецького повіту Костромської губернії (теперішня Російська Федерація) у родині священика, тому питання майбутнього працевлаштування, напевно. ніколи не стояло на порядку денному. Освіту здобув у Костромській духовній семінарії, за життя дослужився до титулу протоієрея, який надавався як нагорода в православній церкві (зазвичай священики відповідного титулу були настоятелями храму – прим. автора).
«Я прибув до міста Кобеляки у 1908 році та служив священиком у Юр’ївській церкві, після чого перейшов до цвинтарної, де служив до дня свого арешту. Походжу з родини служника релігійного культу, батько також був священиком близько 40 років», - розповів під час одного з перших допитів чоловік.
Вперше Олександр Виноградов потрапив під приціл чекістів ще у грудні 1925 року, коли був проведений допит у невстановленій справі. Тоді все обійшлося без наслідків. Через 12 років, у листопаді 1937 року, на тодішнього настоятеля цвинтарної церкви завели нову справу з серйознішими звинуваченнями. Звісно, це сталося не без допомоги «добрих людей».
Із допиту Володимира Боняка, працівника залізно-дорожньої охорони:
«…Виноградов у теперішній час, коли по проханню населення закриті церкви, проводить обряди церковні у себе вдома – хрестить, вінчає та тому подібне. 5 листопада цього року (1937-го – прим.автора) він вінчав у себе на кладовищі гр.Волощенко-Лазько Олександру – колгоспницю артиклю Жовтнева Перемога Таранушицької сільської ради.
Проводячи ці обряди у себе вдома, він займався антирадянською агітацією: говорив, що віра візьме верх, все потрібно на війну, яка скоро буде оголошена фашистами Німеччини…Віра головуватиме, і тоді Богу можна буде молитися вільно та відкрито».
Із допиту Петра Закупри (вчитель співу у Кобеляках):
«…він ходив по будинкам і агітував вінчатися, хрестити дітей та інше. Говорив, що «потерпіть ще трішки, Радянська влада все одно зміниться. Ви чули, що робиться в Іспанії? Фашисти перемагають. Все одно ми оточені фашистами Німеччини та Японії. Війна розіб’є Радянський союз – і тоді віра у Бога переможе…».
Із допиту Федора Бреуса (м’ясник школи глухонімих):
«У період 1928/29 років під час роботи автокефалії на території Кобеляцького району Виноградов приймав у ній активну участь – він ходив по хуторам та займався вербовкою людей до автокефальної церкви, а також під час революції вів активну антирадянську агітацію.
Коли Виноградов дізнався про збирання підписів на закриття церкви, у якій служив, він почав антирадянську агітацію серед місцевого населення…Говорив, що у найближчому майбутньому буде війна з Німеччиною та Японією. Вони допоможуть нам взяти гору над комунізмом. Ніби все буде зруйновано так, як колишні храми, залишилося чекати недовго…».
Доноси подібного змісту не були поодинокими, тому справою Виноградова зацікавилися у НКВС.
Орден на затримання Олександра Виноградова був виписаний Полтавським обласним управлінням НКВС 23 листопада 1937 року, і вже наступного дня чекісти вперше опитали священика. Як виявилося, протоієрей окрім своєї головної роботи також був … таємним співробітником Кобеляцького НКВС під псевдонімом «Юрівчанин» ще з 1930 року. Керівництво каральних органів вимагало від чоловіка викриття «контрреволюційних проявів серед духовенства», однак священик не надто поспішав писати наклепи на представників церкви, що викликало гнівну реакцію чекістів.
На допитах Виноградов погодився на всі звинувачення, висунуті проти нього.
«Я не заперечую, що інколи висловлював антирадянські погляди, але лише тому, що радянська влада на старості років вибила ґрунт з-під ніг, а також місцева влада завжди порушувала закони про свободу релігії».
Стаття 54-10 (частина І) Кримінального кодексу УРСР передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність» та «зраду батьківщини» була однією з найбільш популярних під час Сталінського терору. За неї позбавляли волі на термін до 6 місяців, однак у найгіршому випадку можна було потрапити під розстріл чи оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна чи навіть втратити громадянство. Однак кобеляцькому священику відверто пощастило – через невідомі причини (можливо, через роботу на НКВС) обвинувачений підсумок до судових органів влади так і не відправився, а за підсумками засідання Президії Кобеляцького райвиконкому священика оштрафували на 100 карбованців.
Слід відзначити, що так щастило далеко не всім священикам району. Наприклад, по вказаній справі проходив кобеляччанин Никанор Капинос. У підсумку його розстріляли, а чекісти ставили у вину Виноградову неповідомлення про «контрреволюційну діяльність» вбитого священика.
Олександр Виноградов відіграв важливу роль у відновленні церковної громади села Перегонівка Кобеляцького району, почавши служити у місцевій Іллінській церкві, яка відновила роботу під час німецької окупації у 1942 році. Подальша доля чоловіка невідома.
29 червня 1998 року реабілітований висновком Прокуратури Полтавської області.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/70249/
