18
"Твоє місто", б.д.
Львівський художник-іконописець розповідає про щасливі студентські роки в богословській академії, про те, чому досі хвилюється, називаючи себе художником, і про ікону на дошці родинного столу.
1 грудня у галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart на Вірменській, 26 відкрилась виставка львівського художника-іконописця Романа Зілінка «Такі святі, такі близькі». Його «усміхнених» святих добре знають львів’яни, проте дотепер персональної виставки художник не мав. Як сам зізнається, побоювався, кілька років ішов до цієї мети – і ось це сталося.
Наша розмова починається в парі сотень метрів від галереї, на проспекті Свободи, 20 – в Національному музеї імені Андрея Шептицького. Тут він працює завідувачем відділу експозиційної роботи. У кабінеті Романа Зілінка – пресувальний верстат, рами для картин і стара люстра, що чекає на реставрацію. На стінах дзеркала. Подивишся у дзеркало, а позаду твого відображення на стіні малюнок. Його малювала Дзвінка Зілінко, дочка художника. Tvoemisto.tv поговорило з Романом про його студентські роки, захоплення іконописом і про те, чому святі на його іконах стають близькими.
Я вчився у Львівській богословській академії – зараз це Український католицький університет. Вступив 1996 року на богослов’я. Ми були третім набором. Студентів і викладачів в академії тоді було мало – сотня людей загалом. Навчальний корпус тоді був на Клепарівській, за Краківським базаром. Саме тоді університет отримав будинок на Свєнціцького, і за місяць ми – третій набір ЛБА – переїхали туди. Будівля колишньої школи потребувала ремонту, тож ми вчилися, а ремонти робилися. Ми любили лазити на горище; зараз там конференц-зал і кабінети, а тоді були опудала і скелети тварин, яких учні використовували на уроках біології.
Чому ЛБА? Історія склалася сама собою. Я ріс у Тернополі в родині художників, і мріяв також стати живописцем. Але з часом минулося. Тато намагався мене вчити малювати, але йшло зі скрипом: він дуже вимогливий і строгий. До того ж, я захопився богослов’ям і духовною культурою – настільки, наскільки це можливо для хлопця у п’ятнадцять-шістнадцять років. Навіть пробував вступати до семінарії в Тернополі та Львові. Вступив у Тернополі, але мені було сімнадцять, і я мусив іще рік навчатись на підготовчому курсі, а не хотів. Мені порадили ЛБА, я спробував і вступив.
Ніхто тоді не знав, що буде далі. Всі сподівалися, що і з Україною, і з академією все буде добре. Тому я не переймався тим, що ЛБА є приватною й видає диплом, який не визнає держава. Зрештою, за кілька років диплом визнали.
Студентські роки були фантастичними. Ми багато спілкувалися зі старшими курсами, сформували таке собі коло однодумів. Хоча серед тогочасних студентів ЛБА були люди з різними поглядами. Деякі були дуже консервативними, моє ж товариство – нонконформістами й неформалами. Ми ходили в подертих джинсах, кльошах, із довгим волоссям і з кульчиками у вухах. Це, звісно, не всім подобалось. Був момент, коли тогочасний ректор, отець Михайло Димид, підписав документ про зовнішній вигляд студентів і студенток. Дівчатам дозволялися спідниці, не коротші як п’ять сантиметрів від коліна, а хлопці повинні були бути охайно вдягненими, мати акуратні стрижки та, вочевидь, не мати кульчиків.
Наш сторож, пан Ромко, смішний такий – огрядний, бородатий, із цікавим почуттям гумору, – дослівно сприйняв слова ректора: з лінійкою стояв на вході й міряв дівчатам спідниці. А нас, хлопців, на пари не пускали, то ми залазили у вікно в аудиторії першого поверху. Проте правила діяли лише кілька днів – Ярослав Грицак, Олена Джеджора й нинішній ректор отець Богдан Прах переконали ректора, що їх варто скасувати.
Ми були поколінням, яке в кінці вісімдесятих – на початку дев’яностих було занадто юним і не брало активної участі в державотворчих подіях, наприклад, у Революції на граніті. У другій половині дев’яностих студенти вже не мали можливості вести таке активне політичне й суспільне життя, як у Західній Європі у 1968 році. Зате ми мали старших товаришів – колишніх студентів, які розповідали нам про активне життя початку десятиліття.
Я слухав альтернативну музику – «Мертвого півня», Тараса Чубая, «Братів Гадюкіних». Пам’ятаю, як ми ходили у клуб «Вавилон», у «Ляльку» або «Дзиґу» й захоплено дивились на Міська Барбару чи Влодка Кауфмана – мріяли з ними познайомитись, бути причетними до тієї культури.
До речі, наше захоплення підтримував Борис Ґудзяк, віце-ректор ЛБА, тоді ще не священик. Він почав організовувати для нас зустрічі: з Віктором Небораком, Юрієм Андруховичем. Було класно, коли Ґудзяк організовував лекції про історію рок-н-ролу, який провадив його давній товариш Ілько Лабунько. Це була фантастика! За тих часів побачити фільм «Стіна» чи запис якогось рок-концерту було складно.
Мій товариш, Микола Рудько на прізвисько Кока, організував кіноклуб. Ми зустрічалися щодня, дивилися й обговорювали фільми.
Коли до Львова мав приїхати Папа Іван Павло ІІ, нас, студентів ЛБУ, намагалися якомога більше заангажувати до цієї події. Я запропонував зробити мистецьку акцію. Саме тоді отець Ростислав Гладяк подарував ЛБА збірку кованих хрестів, і ми вирішили зробити щось навколо них. Я пішов до Влодка Кауфмана, і він придумав у «Дзизі» інсталяцію «Дзеркальний хрест». Це був дуже цікавий проект і мій перший досвід, як зараз би сказали, культурного менеджера. У межах того проекту ми видали диск хору ЛБА «Стрітення».
Згодом ми брали участь в акції «Україна без Кучми». Студенти почали організовувати братства; у богословській академії також постало таке. Ректорат мав через це проблеми, а тогочасному ректорові отцю Борису Ґудзяку погрожували депортацією з України. Попри це, академія нас підтримувала. Так я на останньому році навчання отримав свою революцію.
Історією мистецтв я зацікавився на третьому курсі. Тоді ми з Олегом Кіндієм, нині отцем, а тоді просто старшим на рік колегою, створили студентське об’єднання «Центр сакрального мистецтва імені святого Луки». Займались дослідженням українських ікон. Організовували зустрічі, екскурсії, виставки, їздили церквами, намагалися співпрацювати з колекціонерами. Центр приваблював багатьох студентів – це була добра можливість спробувати себе.
Приблизно в той час я вперше потрапив до фондів Національного музею. Сталося це завдяки моєму другові Юркові Ольховичу, чий товариш тоді тут працював. Після того я вже не уявляв свого життя без мистецтва й ікон. До слова, завжди мріяв працювати в музеї Шептицького, бо тут найбільша збірка ікон… Навіть не уявляв, що мрія здійсниться! Але вже одинадцять років тут працюю. І навіть не уявляю, де би міг працювати ще: це стало важливою частиною мого життя, способом життя, способом думання.
По завершенні ЛБА я працював у Тернопільській єпархії Української Греко-Католицької Церкви – організовував комісію, яка б займалась упорядкуванням як старого, так і нового сакрального мистецтва. З отцями Андрієм Романківим і Андрієм Говерою ми зібрали кількадесят пам’яток іконопису, стародруків, різьби – непогана збірка вийшла. Організовували виставки. За рік я вступив до аспірантури в Католицький університет у Любліні, почав заглиблюватись в історію мистецтв. Мав проблеми з визнанням диплому ЛБА, тому мусив екстерном «гасити» академрізницю – кільканадцять іспитів і магістерську роботу. Потім почав працювати над дисертацію про українські іконостаси XVII-XVIIІ століття, зокрема, жовківський іконостас Івана Рутковича.
Колись мені тато сказав: «Ти не мусиш учитися малювати. Завжди зможеш навчитися сам, та й я тебе можу навчити. Але головне, щоб ти знав, що ти хочеш малювати!».
Дитиною, школярем, студентом чи аспірантом я щось час від часу малював – творчі завдання, іконки на склі. Або намалював портрет своєї дружини Олі. Для того, щоб почати малювати серйозніше, бракувало підтримки й поради.
Прийшовши працювати в музей, я зустрів Остапа Лозинського. Ми працювали разом над різними проектами: він – із творчої, експозиційної, я – з теоретичної перспективи. Близько подружилися. Часом, коли ми їздили відпочивати кудись великою компанією, Остап брав із собою фарби. Я дивився з захопленням, як він щось малював. А одного разу він дав мені пензлик, дошку і сказав: «малюй». Це була та дружня підтримка, яку я доти мав хіба що від дружини. Остап почав мотивувати, допомагати, підказувати. Десь року з 2010 я почав малювати ікони.
Втім, іще пару років я не сприймав своє захоплення малюванням всерйоз. Навіть не називав себе художником-іконописцем. Якби мені хтось колись сказав, що я буду малювати ікони й це стане важливою частиною мого життя, я б не повірив. Узагалі такого не планував. А зараз це частина моєї професії. Хоча часом мене досі коле в боці, коли я вголос кажу, що художник.
Мене завжди цікавило, як малюються ікони. Коли сидиш і досліджуєш теорію, хочеш побачити, як це робиться на практиці. Й поки не почав малювати сам, картинка в голові не складалася. До слова, цікавість закладена у моєму характері – це те, що завжди мною рухає, допомагає йти далі… Іноді до проблем. Але й до нових мрій. Останнім часом я мрію мати змогу створювати ілюстрації для книжок, а також виконати іконостас для церкви.
Я малюю вдома: ввечері, вночі чи на вихідних – словом, коли не в музеї. Але тішуся, що першими те, що я зробив, бачать мої діти і дружина: вони мої перші критики й помічники. Я дозволяю дітям допомогти мені щось намалювати чи перекрити фарбою. Можливо, колись вони стануть художницями – я не проти. А може, виберуть професію, яка мені не подобатиметься: тоді буду бурчати. Хоч я й не є авторитарним татом.
Я багато й довго думаю, і часто в процесі думання втрачаю до ідеї інтерес – вона залишається нереалізованою. Але задум із персональною виставкою в галереї Iconart я довів до кінця. Вона відкривається першого грудня.
Перша персональна виставка – своєрідний виклик для мене. Це те, до чого я йшов зі страхом, що я намагався довго й добре обдумувати. Виставку планували ще позаторік, але я не наважився. А цього року совість не дозволила. Хвилююся. Думаю, що буде цікаво.
Назва виставки «Такі святі, такі близькі...». Коли я тільки почав досліджувати тему народної ікони, зокрема хатньої, мені було цікаво, чому воно так виглядає: просто, часом примітивно. Прийшло розуміння, що така ікона – символ присутності Бога та святого-заступника. Подібно таким же символом присутності є знимка когось із наших близьких (родичів, знайомих, друзів), яку ми можемо вкласти у рамку і поставити на столі чи повісити на стіну або ж запхати за рамку ікони. Я переплів між собою ці два символи. Звідси лейтмотив моєї виставки – обличчя святих на іконах у хаті, обличчя рідних; ставлення до ікони як до присутності святого у твоїй родині, як до присутності близького.
У цьому задумі допомагає й матеріал – старі дошки, рами. Старі речі мають за собою якусь історію, момент чогось теплого, близького. Одна з робіт, яка буде на виставці, намальована на кришці столу з родинного дому моєї бабці. Головне моє завдання – подолати бар’єр ікони, зробити святих ближчими до нас, родинно близькими. Сподіваюся, це вдасться.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/69281/
