Українська церква і московські міфи

25.07.2017 14:25 3

Українська церква і московські міфи

Світлана ЧОРНА. Фото автора

"Голос України", 22 липня 2017 року

ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129…

Святе письмо забороняє священику бути неосвіченим

На знімках: у рідному селі гетьмана Петра Сагайдачного Кульчиці на Львівщині щороку проходить козацький фестиваль.

Українська церква і московські міфи

— Неймовірні перекручення історії Української Церкви лише тепер починають випливати на поверхню, усвідомлюватися молодшим покоління українського священицтва, студентами духовних семінарій, народом, — каже доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор боголословських наук, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, професор історії культури Українського вільного університету у Мюнхені Дмитро Степовик. — Правда тяжко пробиває собі дорогу до розуму і серця; і щоб широкий загал зрозумів, унаслідок яких катаклізмів Київська Церква-матір опинилася в становищі Церкви-пасербиці, потрібно чимало зусиль і часу.

«Тільки з перспективи минулого можна зрозуміти нинішню церковну ситуацію в Україні, — продовжує науковець. — Нині триває відчайдушна боротьба: чи бути нашій Церкві самій собою, а чи придатком чужинців».

Нагадаємо, що на противагу самочинно проголошеній і не визнаній Вселенським патріархатом московській митрополії у 1458 році відновлюється значення митрополичої кафедри в Києві. Її визнає Константинополь, центр Вселенської патріархії, Папа Римський, сейм Великого князівства Литовського і Руського. Від того часу і до кінця XVІ століття — це період становлення самобутньої Української православної церкви, що, як зазначав історик церкви Іван Огієнко, «зажила собі своїм власним життям, виробляючи свої окремішності». За його словами «канонічний стан Української Церкви був такий, що вона залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна». Царгород лише благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилали з Києва. Якщо в Царгородській церкві, зазначає Іван Огієнко, церквою правив імператор, там була її повна підлеглість державі (як нині у РПЦ), то Українська Церква «від початку запровадила в себе апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади».

Характерна особливість нашої церкви — соборноправність — участь мирян у церковних справах, що виявлялося в обов’язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів, священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVІІ століття, а на Запорозькій Січі існував завжди. «Виборність церковних чинів сильно зблизила нашу церкву з народом, а це за тяжкої доби, особливо коли вона перебувала в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло», — підкреслює Іван Огієнко. Тож якби вона «не засвоїла широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час Польської держави», констатує дослідник.

Саме цей світський елемент сприяв створенню надзвичайно цікавих церковних організацій — так званих церковних братств, що проводили широку культурно-освітню й просвітницьку роботу.

— Українське духовенство завжди виділялося високою освітою, чимало релігійних діячів уже з XV століття, а особливо у XVІ—XVІІ століттях отримували освіту в закордонних університетах і колегіях, — зазначає Дмитро Степовик. — Духовенство на наших теренах мало високий авторитет серед народу, а отже, і вплив на народне життя.

Іван Огієнко про ті далекі часи писав, що «дійшло до того, що без вищої освіти в нас не можна було стати священиком», бо тут дослухалися Св. Письма: «Послухайтеся Божого слова: Тому, що знання ти обридив собі, то обриджу й тебе, щоб не був ти для Мене священиком». Тож закономірно, що в Україні у XVІ столітті завдяки духовенству постає багато шкіл — Київська академія, школи в Острозі, Львові й інших містах, виникають друкарні, які ширилися по всій країні. Це дає поштовх розвитку видавничої справи й літератури, і не лише духовної. Тогочасні єпископи не шкодували своїх маєтків на друкарні, а ченці, представники козацтва, помираючи, відписували свої статки на культурні цілі.

Тож, як підкреслював Іван Огієнко, «висока освіта українського духовенства витворила й духовні його прикмети: воно ніколи не знало релігійної нетерпимості та обрядової зарозумілості, як то бачимо, скажімо, у духовенства московського».

«Утверждение о патриаршестве» Білокам’яна виторговувала 141 рік

Час від часу при вході до храмів Московського патріархату можна побачити оголошення на кшталт того, що тут «не моляться за собак, католиків і розкольників». Розкольники — це вірні УПЦ Київського Патріархату. А Київська церква, за московською риторикою, — «неканонічна», «безблагодатна», «самосвятська», а то й «пристанище демонів». І при цьому ідеологи в рясах уперто замовчують історію набуття канонічності Московською церквою, що 141 рік не визнавалася Вселенською патріархією.

Нагадаємо: у 1448 році у Московії Собор єпископів самовільно від’єднується від Київської Церкви-матері і обирає свого митрополита Іону. Вселенський патріарх не визнає рішення собору, як і митрополита, втім, російській церкві це не завадило згодом його канонізувати.

— Розпочата в епоху Івана ІV Грозного, що посилює свою владу за допомогою опричнини, перебудова державної системи Московії спричинила і реформування Церкви, — каже кандидат церковно-історичних наук, викладач Київської православної богословської академії священик Іван Сидор. — Главі православної Церкви, що освячувала владу московських царів належало мати вищий церковний титул — так у царських палатах виникає ідея московського патріаршества. Тоді з волі царя Священний Собор приймає рішення, яке встановило право Московської церкви на поставлення свого патріарха без участі в цьому процесі східних патріархів — Антіохійського, Єрусалимського, Олександрійського.

— Історичні джерела свідчать, — продовжує розмову дослідник, -що утворений у 1589 році Московський Патріархат (ще раз наголосимо, що Московську церкву ніхто не визнавав з 1448-го по 1589 рік. — Авт.) виникає не завдяки авторитету церковних структур, достойності чи благочестю Московії мати свого патріарха, а шляхом брудного політичного інтриганства, тиску, погроз і насильства, з використанням скрутного матеріального становища тогочасних Православних церков Сходу, що після нашестя османів опинилися в цілковитій залежності від мусульманських правителів.

У 1453 році під тиском Османської імперії падає Константинополь, де з найдавніших часів була резиденція Вселенського патріарха, який залишається тут, але втрачає певні права.

— Тоді православні храми насильно перетворюються на мечеті, — каже священик Іван Сидор. — Східним патріархам за можливість звершувати богослужіння у храмах доводилося платити данину султану з церковних скарбниць. Із середини XV століття зубожілі після турецького грабунку вони їдуть на північ — у Київ і Москву. Дуже багато східного духовенства відвідало ці землі.

Москва, поставивши за мету піднесення власної церкви і проголосивши ідею, що вона є «Третім Римом» (другим вважався Константинополь. — Авт.), на гроші, отримані від грабунку сусідніх земель і народів, не скупилася. Так поступово налагоджуються контакти між московськими правителями та ієрархами Східних церков. У 1587 році, вперше за всю історію, до Москви по милостиню прибуває Антіохійський патріарх Іоаким. Саме так трактує мету його приїзду історик Російської церкви М. Толстой.

— Слід наголосити, що він їхав у Москву не з пастирським візитом, а саме за грошима, — підкреслює священик Іван Сидор. — Дорогою патріарх поблагословив Львівське братство. Звістку про його візит швидко передали до Москви, де завжди вміли робити «кольорові обгортки», тож там активно почали готуватися, щоб якнайпишніше зустріти високого гостя.

— Щоб переконати Іоакима Антіохійського в тому, що Москва «достойна» і «зріла» мати свого Першосвятителя, — продовжує тему дослідник, — цар на його честь організував масштабні врочистості. Московський уряд призначив Іоакиму три почесні зустрічі — в Можайську, селі Мамонове та на Дорогомилові на в’їзді до столиці.

До Москви гість прибув 17 червня 1586 року і зупинився в будинку воєводи Федора Шереметьєва, куди було надіслано царські дари: мед, квас і калачі. А прийом його у царському дворі відбувся 25 липня.

— Статейні списки, на жаль, нічого не кажуть про те, як провів свій час патріарх Іоаким у Москві з 17 по 25 липня і як ставився до нього місцевий люд, — зазначає священик Іван Сидор. — Відомо лише, що московський митрополит Діонісій сам не побував у патріарха і нікого до нього не посилав із привітанням. Можна лише здогадуватися, що становище його не особливо відрізнялося від становища полоненого, котрий був під пильним наглядом приставленого до нього Всеволодського. Перед прийомом у царя за патріархом було відправлено митрополичі сани, на яких він, незважаючи на те, що було літо, і прибув до палацового храму Благовіщення. Після зустрічі та передачі московському царю Федору Івановичу дарів від Антіохійського гостя — частки мощей апостола Ананії, великомученика Георгія і мучеників Кипріана та Юстинії, патріарх попрямував до Успенського собору Кремля, де його чекали священнослужителі.

— Усі деталі тієї зустрічі були добре продумані, — каже священик Іван Сидор. — Тодішній московський митрополит Діонісій із духовенством були облаченні в золоті ризи, прикрашені перлинами, що мало підкреслити перед небагатим гостем благоденствування Московської церкви. Коли московський митрополит Діонісій нарешті зустрівся з Антіохійським патріархом, то перший (!) благословив патріарха, що було порушенням форми відносин між представниками церковної ієрархії. Вірогідно, патріарх діяв так за наперед складеним царським наказом, тому що таким церемоніям у Москві завжди надавалося великого значення і вони заздалегідь затверджувалися вищою владою. Так Білокам’яна демонструвала збіднілому патріарху свою зверхність і гординю.

Отак, тримаючи в руках пряник і батіг, Москва виторговувала в патріарха «утверждение о патриаршестве». Коли Іоаким повертався до Константинополя, його обдарували золотом, соболями і «рухляддю». Дали торбинки з грішми і для інших патріархів.

— Утім, свідчень про те, що Іоаким піднімав перед ними питання надання Московській церкві статусу патріархії, — зазначає дослідник, — немає. Історія відкладе розгляд цього питання ще на кілька років, коли до Московії по милостиню прибуде Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Саме він висвятить, порушивши всі можливі церковні канони, першого московського патріарха. Справедливості заради варто зазначити, що престарілого Константинопольського патріарха Єремію примусили переступити навіть через власний голос совісті і вчинити цей злочин. Рік із нього не зводили погляд царські слуги, рік патріарх пробув у Москві і, будучи обдарованим щедрими дарами, Вселенський патріарх виконав бажання московського царя Федора Івановича і князя Бориса Годунова — висвятив на московський церковний престол патріарха.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

Источник

Следующая новость
Предыдущая новость

Глава УПЦ КП підтримав ініціативу групи депутатів розпочинати робочий день парламенту з молитви УПЦ КП долучилася до свята 76-ої річниці героїчної оборони Одеси Синод УПЦ знов перейнявся біометричними паспортами і розглянув конфлікт в єпархії Исламский культурный центр открыл в Харькове свою гимназию УПЦ долучилась до свята річниці створення Національної поліції

Публикации