3
"Вже" ("Вчасно.Життєво.Емоційно"), 23 січня 2019
Що би там не писали російські тролі та інші пропагандисти, але США – дуже релігійна країна. Не будемо тут дискутувати про традиційні цінності, які є предметом гордості, обговорення, а також політичних кампаній в Україні та інших країнах Старого Світу, але саме на основі релігійної свободи можна побачити специфіку духовного життя американців. Звісно, невелике університетське містечко на Середньому Заході, можливо, і не є показником – середнім арифметичним для узагальнених висновків щодо цілої країни, але певні висновки дозволяє таки зробити.
Церков і інших місць для зібрань по неділях (та не тільки) тут вистачає. Певні храми видно одразу здалеку – завдяки монументальності стилю. Але є й дещо приземленіші споруди, на яких одразу і не розгледиш хреста, але по неділях тут на кілька годин збирається стільки людей, що стоянка за завантаженістю може конкурувати з супермаркетами. Звісно, все залежить від конфесійної належності пастви: відгалужень християнства тут є безліч. Католики, англіканці, протестанти і аж до екзотичних для України менонітів, хоча, чимало їх предків свого часу перебралося за океан і з теренів Східної Європи.
Водночас є і громади, що називають себе просто християнськими та запрошують до себе усіх охочих. Свого часу, моя викладачка англійської мов в університеті не випадково казала, що на Заході не прийнято питати людину про три речі: віросповідання, сексуальну орієнтацію та розмір заробітної плати. Так от, принаймні частково, так воно і є. Хто хоче, той і так все про себе розповість, а якщо казати про віру, то традиційною для православ’я чи католицизму Службою Божою у таких згромадженнях і не пахне. Хіба часові рамки подібні і тексти Біблії ті самі. А от наповнення, гімни, манера їх виконання та обрамлення години вдячності й молитви – істотно різниться.
Віддаленість гітар, барабанів, мультимедійних екранів та веб-камер в пересічній американській церкві від органів, хорів та пильних поглядів бабусь-праведниць під склепіннями українських храмів, звісно, річ колосальна. А ще вражає на початках расове розмаїття громади – звична справа для країни, що постала завдяки міграціям. В університетському ж середовищі є й тимчасові мігранти – студенти, докторанти, гостьові викладачі і їх родини. Для них такий формат недільних зібрань може бути хоч і дещо новим, але водночас доволі цікавим.
Перед чи опісля спільної молитви, проповіді та співів звичною річчю тут є кавування зі скоромними снеками, що їх готують члени спільноти. Таким чином, спілкування з Богом сусідить зі спілкуванням поміж парафіянами, які мають можливість обговорити останній тиждень, погоду, спортивні досягнення дітей або улюблених команд, новини з власного саду-городу, а також поділитися планами та очікуваннями на майбутнє. Цю частину діти теж люблять: для них тут завжди можна знайти якесь какао, чай, пончики, печиво чи інші солодощі.
Але якщо діти ще малі і година з дорослими – то заважкий і не обов’язків «хрест», при церквах здебільшого діють групи, де можна залишити нащадків у надійних руках. Менші будуть бавитися іграшками, слухати оповідання з книжок чи щось дивитися спільно на екрані. Малюкам на одяг лише треба причепити стикер з іменем і даними батьків, щоби потім вихователі без застережень кожному повернули саме його чадо – без підозр на викрадення. Але іноді біг дитини назустріч батькові чи матері з розгорнутими обіймами і криком радості також може рахуватися… Старші ж (після 10 років) мають нагоду побавитися в ігровій кімнаті з дорослішими забавками, які перемежовують з основами християнського вчення – але також у невимушеній атмосфері. Що в цій картині суперечить традиціям галицької правовірності вирішуйте самі.
Збирання пожертв традиції точно не суперечить. Воно є і у США. Можна кинути готівку в кошик, можна переказати через додаток на смартфоні, можна придбати горнятко з логотипом церкви. Варіантів – море і приводів – також. Іноді гроші можуть оголошуватися як призначені для конкретної доброї справи, а іноді їх збирають і без артикуляції очевидно праведних діянь. Допомога якомусь індіанському племені, закупівля продуктових наборів для бідних родин перед Різдвом, організація місіонерської мандрівки в інший куточок світу – приводів може бути маса. Успіх справи, таке враження, залежить не лише від грошовитої щедрості жертводавців, а й від «церковного маркетингу», яскравості розказаної пастором історії, простоти відчути себе співтворцем щастя для когось. У США нормальною є ситуація, коли у супермаркеті хтось з покупців у черзі до каси виявить бажання заплатити за покупки іншої людини: просто він може і хоче зробити це для того, хто на вигляд має менше від нього і може потребувати більше.
Водночас не слід забувати, що чоловік чи жінка у джинсах, кросівках та гольфі без логотипу дорогого бренду у США – не є обов’язково матеріально обділеною людиною. Попри наявність у кишені «нужденного» ключів від дворічного Лексуса і будинку за кілька мільйонів, благочинцю швидше за все дадуть зробити те, чого він хоче. Але потім у його ж спосіб можуть «заплатити іншому». Жлобством тут явно і не пахне, хоча саме в Америці вчишся рахувати копійку. Мій знайомий пастор виявляє верхи ощадливості та вишукує різні способи заробити. І все це для того, щоби кожної неділі зібрати у себе в дома на молитву раніше не знайомих йому людей з родинами, помолитися разом, обговорити Святе Письмо і пообідати.
Духовна їжа і буденні харчі доволі тісно переплетені у США. Розважання над Біблією можливі не лише по неділях – посеред тижня вони також є звичною справою. За чаєм, кавою, приготуванням їжі різних культур, обговоренням книжок авторів з різних країн – це нормальна річ. На все це ти можеш записатися з використанням спеціальних карток у церкві, які можна кинути до кошика разом з грішми, або замість них. Ніхто тебе не засудить. Лише уважно прочитають про тебе і твої очікування від громади. Далі можуть бути електронні листи з запрошеннями і тезами для роздумів. Сучасні медії американські церкви навчилися використовувати для виживання. Так – для виживання, оскільки пастори нарікають, що потік вірних істотно скорочується останніми роками (не будемо тут згадувати російського публіциста Олександра Невзорова.
Оголошення про церковні зібрання можна знайти не лише в онлайні. Їх вистачає і на дошках в пральнях університетського містечка, і в корпусах навчального закладу. Іноді й додому можуть завітати чергові християни з місією знайомства з тобою чи задля навернення до себе. За потреби, тобі і родині можуть навіть допомогти з поїздом до церкви або місця чергового зібрання (хоч додому до пастора) – особливо якщо погода стає особливо невдалою для піших прогулянок. Окрім того, пастори за символічну плату (на бензин) організовують і дальні культурно-просвітницькі мандрівки – для ознайомлення гостей США з побутом та історією країни.
Таким чином, формується доволі міцне осердя громади для традицій взаємної допомоги: нових сусідів та охочих приєднатися до релігійного осередку вітають, представляють іншим, питають про потребу допомогти, цікавляться справами на батьківщині (співчувають через війну з Росією, для прикладу). Скільки в цьому непідробного інтересу, а скільки поведінки для годиться – важко сказати. Іноді не варто на цьому зациклюватися і намагатися судити інших пособі – не надто це вдячна справа. Особливо для християн, оскільки «Не судіть і не …».
Зважаючи на те, що розказана історія стосується університетського містечка – доволі ліберального та різноманітного за своєю суттю, тут не можна оминути наявності у США чималого числа університетів, що спитаються саме на церковні громади. І якщо в Україні до голови одразу приходить паралель з УКУ, у Польщі є Люблінський католицький університет і ще кілька, то тут маємо справу з десятками великих і малих вищих шкіл та коледжів. Більше про університети я планую розповісти після історій про старшу школу у США, але сам факт їх наявності дає підстави для сподівань, що християнство не занепадає.
Попри чималу присутність представників різних етносів та релігій воно має доволі непогані перспективи, якщо дивитися на життя і роботу конкретних людей: пасторів і членів громади. Саме активна позиція, що пропагує заперечення байдужості та різнорідну працю на користь іншим подекуди, таке враження, приваблює новоприбулих до США молодих людей. Хтось тут навіть може пройти обряд хрещення, який місцеві діячі перетворять на ціле свято: значно більше за сімейне. І ніхто далі вперто не буде питати один одного: скільки ти заробляєш, кого любиш, в кого віриш.
Таке враження, ніби люди тут знають і шанують творчість готик-дум музичного гурту Paradise Lost і, зокрема, альбом “Faith Divides Us – Death Unites Us”. Але люди чомусь вірять, що це єднання відбудеться десь далеко потім. Тому праведно жити і творити добро треба ВЖЕ. І для цього в ополонки не обов’язково пірнати: може, звісно, я не туди дивився, але зимовий спокій риби у водоймах таким чином тут щось ніхто не порушував.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/74489/
