6
"Духовна велич Львова", березень 2019
Фото з Інтернету
ід час розмови з о. Андрієм Дудою практично не доводиться ставити запитань, бо люди, які по-справжньому люблять те, що роблять завжди щиро та з захопленням розповідають про своє покликання. Капеланство для о. Андрія розпочалося у 2015 році і з того часу та до сьогодні він постійно їздить на передову. А коли ж перебуває на мирній території, то організовує численні мистецькі акції присвячені військовим. Своє служіння у Львові отець здійснює у храмі св. Миколая УПЦ КП, капеланське – у 80-тій бригаді десантно-штурмових військ. Нещодавно капелану було присуджено державну нагороду “За заслуги” ІІІ ступеня.
Це сталося у вересні 2015 року. Мій рідний брат служив у десантних військах і був добровольцем, тому коли в Києві у нас йшла підготовка і надалі було вже розподілення, то я просився саме до десантників. Так я потрапив до 80-ї бригади десантно-штурмових військ.
Ми приїхали у Луганську область. Під час нашої першої зустрічі були щиро здивовані, а особливо я, бо у 1995 році служив у військово-повітряних силах і пам’ятаю цю армію. Я завжди говорив: “Я так не люблю цієї воєнщини…”. При цьому ще в 9-ому класі хотів йти в монастир. Мій батько знав, що я занадто “літаю в небесах” і щоб пристосувати до життя, мене ‘’приземлили’’ армійською службою. Спершу мені навіть було образливо, але тепер я ціную цей досвід. Ця армія дала мені гарних друзів, бо там, де є важко, завжди народжується найкраща дружба.
“Коли священик говорить, що з нами сьогодні є капелан з фронту і всі люди стають і аплодують, ти розумієш, що люди знають про наші проблеми і їм не все-одно”.
Натомість армія, яку ми побачили у 2015 році, нас приємно вразила. З самого початку військової агресії церква св. Миколая підключилася до допомоги нашим захисникам і я шукав можливості потрапити на фронт. Коли при Синодальному управлінні військового духовенства у нашій Церкві було створено Інститут капеланства, то зголосилося близько 20 осіб зі Львова і я був одним з них.
Кожна ротація триває місяць, але буває таке, що перебуваю на Сході і два місяці. Одного разу з передової відразу поїхав в аеропорт Бориспіль, звідти – у Німеччину на запрошення християнської громади, а потім знову повернувся на Схід.
Приємно було як самі німці сприйняли мене. Коли священик говорить, що з нами сьогодні є капелан з фронту і всі люди стають і аплодують, ти розумієш, що люди знають про наші проблеми і їм не все-одно. Воїни-захисники Наші воїни – це люди, які знають чому вони тут і що роблять. Це їхня місія – бути захисником. Вони відчувають підтримку народу і розуміють, що захищають свою рідну матінку Україну, на яку напав ворог.
Ти розумієш свою місію в цей день, під цим сонцем і на цій землі. Зрештою, розумієш нашу історію – що минуле- це не те, що минуло, а це нереалізовані можливості, що ми реалізуємо зараз і в такий спосіб вступаємо в зв’язок з минулим. Ми зараз робимо з Мирославом Отковичем, народним художником України та директором Львівського будинку офіцерів, полковником Віталієм Провозіним проект «Король Данило» «Нащадки княжої слави». Його концепція у тому, щоб показати зв’язок між нашою історією – княжою добою і сучасними збройними силами. У виставці будуть використані картини М. Отковича та мої фотороботи. Адже у нас багато спільних проектів.
З іншої сторони фотовиставка це спосіб підтримати воїна, бо їм приємно побачити свій портрет і знати, що люди почули про їхню історію. Серед моїх фото є дуже мало жахів війни. Усі фото я роблю на позитиві. Чому? Бо я його бачу! Навіть ті воїни, у яких війна забрала руки чи ноги є міцніші духом, ніж більшість з нас. І всі ці хлопці мовби світяться.
Одного разу в 2015 році в місце нашої дислокації приїхали волонтери. У однієї з них був День народження і ми привітали її, співаючи пісні та читаючи вірші. Після такого імпровізованого концерту один з бійців сказав: “Шкода, що це не змогли почути всі хлопці, що є на бойових постах”. Я побачив тоді їхні очі і зрозумів, що може зробити пісня чи поезія у цих важких обставинах.
Я священик, але я родом з “Дударика”. Думаю, що цим багато що сказано. Мене завжди приваблювала музика, поезія, я писав картини. Завжди у моєму середовищі спілкування було багато різних митців.
Коли у мене був певний важкий період в житті, то саме через одного художника я знайшов сенс для себе і це стало відправною точкою. Думаю, якраз через мистецтво можна показати зміст, зупинити мить і подивитися на неї в погляду вічності.
“Напевно, через поезію, музику я і став священиком, бо я там побачив Бога. Я відчув це щастя, а коли людина щаслива вона хоче цим ділитися”.
Мистецтво - дар Божий, і воно повинно свідчити про прагнення людини до пошуку усієї невимовної краси Божого творіння. Для себе я знайшов шлях, яким легше втілювати добро, а саме- через зображальні засоби, мистецькі акції, через пісню, поезію, які надзвичайно люблю.
Загалом, ми зробили багато мистецьких проектів. Проте у кожному з них є військова тематика. Це, наприклад, поштові листівки спільно з Романом Метельським, головою студії “Фотографії старого Львова”. Ми на той момент не були знайомі, але вони шукали людей, які мають світлини з передової. І так зав’язалася наша дружба.
Водночас, ми не поєднані у жодні організації, а є об’єднанням добровільним. Кожного разу ми втілюємо по два-три проекти. Іноді в нас уже хронічно не вистачає часу (сміється).
Іноді, коли співаєш, розумієш, що Царство Небесне є вже тут і зараз. Тому донести це – велике щастя. Напевне, це і є для мене найкраща проповідь, бо коли ти співаєш, бачиш людські очі і через них людську душу, то розумієш, яка вона прекрасна. Напевно, через поезію, музику я і став священиком, бо там я побачив Бога. Я відчув це щастя, а коли людина щаслива вона хоче цим ділитися. Робити те, що тобі природньо
З огляду на те, що йде війна і здається як можна так говорити... Війна – це зло, але вона також підносить висоти людського духу до небес.
З іншої сторони ти просто робиш те, що тобі природньо. Колись на храмі Аполлона було написано: “Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ”. Коли ти усвідомлюєш свої сильні та слабкі сторони, то ти просто йдеш по житті і тобі все вдається, бо ти не зраджуєш собі. Ти знаєш, що можеш зробити і просто робиш це добре. І не треба казати, що може інший час був би кращий. Ми живемо у прекрасний час, бо ті люди з якими я спілкуюся, є прекрасні. Чим ближче до передової, тим щиріші та чистіші люди. І я маю велике щастя, що можу цих людей бачити, з ними спілкуватися, дружити. Це дар Божий, це Царство небесне тут, на Землі.
Святі Отці кажуть, що не потрібно тратити свої сили на боротьбу зі злом. Просто роби добро, роби те, що тобі подобається, що тобі вдається і цим ти вже автоматично будеш зменшувати кількість зла. Ми ж робимо роботу, яка випала на наше покоління.
Коли приїжджаєш на Схід- бус завжди повний. Там є і домашні вареники, і випічка, і книги... Є люди, які допомагають від самого початку і тішаться нагоді допомогти. З волонтерами їдемо до наших хлопців кожен рік колядувати, бачимо щасливі погляди людей, їх обійми, усмішки і радіємо. Величезним завданням не лише священика, а й кожної людини є робити світ кращим.
“Бог дає ці випробування для того, щоб ми прийняли цей виклик і достойно відповіли. У сьогоднішніх обставинах ми показуємо свою людську гідність, а так формується наше громадянське суспільство”.
Сказано, що праведник падає сім разів на день, але він піднімається знову і знову і якщо у тебе є правильний напрямок руху, ти просто загартовуєшся з кожною перешкодою і стаєш сильнішим.
Кожній людині посилаються випробування, щоб залишатися у контексті того, як допомагати іншим. В лабораторних умовах ти не зрозумієш людини, яка переживає справжній біль, але якщо воно тебе теж б’є, ти відкликаєшся на це і розумієш, що в цьому є велика Божа ласка. Він дає випробування для того, щоб ми прийняли виклик і належно відповіли. У сьогоднішніх обставинах ми показуємо свою людську гідність, а так формується наше громадянське суспільство.
Це я зрозумів ще коли був на Майдані. Я мав поклик, встав і зробив перший крок, і тоді Господь допоміг мені рухатися далі. Це був величезний енергетичний простір, де люди були наповнені усвідомленням сили єдності та відповідальністю перед викликами часу. Це було єднання людей, які відчули поклик. Там зародилося громадянське суспільство і я маю надію, що ми його не втратимо. Потрібно кожен раз йти до нових вершин. Щоразу ми повинні працювати наполегливо та самовіддано, щоб закріпити свої досягнення.
Перед Великоднем ми їздимо у школи по всій лінії розмежування, де спілкуємося з дорослими та дітьми, бо саме через молоде покоління потрібно привносити зерна патріотизму, любові до українських традицій, пісні, поезії.. Сприймають нас по-різному,- цього року організували у школах Шевченківські читання, а маю я для таких випадків близько 40 поезій Шевченка. Серед них і “Розрита могила”, “І мертвим, і живим, і ненародженим...”. Коли ми виступали у Будинку Культури у Станиці Луганській, то я якось так захопився, що кульки, які залишилися після святкування 8 березня, почали тріскати (сміється). Проте були і такі люди, які виходили з зали. Але скажу Вам, що вийшло напевно 5 людей з 200, тому по закінченні щиро подякував всім присутнім.
Надзвичайно приємно було чути теплі слова подяки та приймати щирі обійми. Я був вражений тим, як це сприймають діти. Директорка, про яку казали, що вона просепарська і в неї родичі на тій стороні, сказала тоді мені, що якби вони чули таке виконання Шевченка раніше, то давно би спілкувалися українською. І це ті відправні точки, які допомагають зрозуміти, що ти робиш все правильно.
Без сумніву на війні всі почуття загострюються. Я точно знаю, що так воно і є. Смерть вражає своєю реальністю і безкомпромісністю. Це незмінний факт, який є перед тобою. Після цього ти задумуєшся про інший вимір, відмінний від горизонтального, і людська душа робить цей вертикальний спротив. І добре якщо він виливається у допомогу ближньому, коли ти можеш розділити його страждання.
Коли йдеш і простягаєш руку, коли холодно і тобі, і тій людині, яка поруч, але ти її обіймаєш –і в тих обіймах є тепло, яке дозволить вам зберегти життя одне одного. Це якраз і є та підтримка та солідарність, які виливаться в ‘’закон обіймів’’.
Цей “закон обіймів” діє навіть з тими людьми, яких вже немає поряд. Щоразу коли молюся, то ніби обіймаю їх. За людей, які відійшли, часто немає кому помолитися, але я знаю, що якщо вони були у моєму житті, то моя місія про них пам’ятати. І всі ці речі, які здавалося б є дрібницями, насправді нас формують. Бо якщо робити постійно хоч і потрохи те, що від тебе залежить, то Бог кожного разу тобі посилатиме людину, якій ти можеш допомогти і яка простягне руку допомоги тобі. А тому я переконаний, що у нас в майбутньому все буде добре.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/75211/
