39ODR, 18 січня 2018
(переклад автора)
Православна церква в Україні опинилася у центрі великого скандалу: загиблу напередодні нового року дитину священик відмовився відспівувати просто під час поховання. Як таке могло статися? Дворічний хлопчик був хрещений за православним каноном; вочевидь, не був самогубцею — а мати дитини, за словами свідків, на колінах благала священика звершити обряд.
Потрапивши у ЗМІ, ця ситуація викликала миттєву реакцію в українському суспільстві. Вже декілька днів люди у різних містах України приносять під храми ляльки, розміром із дитину (флеш-моб #принеси_ляльку). Пікетують резиденції єпископів. А у четвер 11 січня Служба безпеки України за дорученням Запорізької прокуратури навіть почала розслідування проти священика за розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі, що призвела до масових заворушень. І поки богослови та релігієзнавці сперечаються про те, чи правильно вчинив панотець, варто звернути увагу на зовсім інше – на конфлікт з приводу національної ідентичності українського православ'я, який через цю подію став очевидним, як ніколи раніше.
*
Православна церква в Україні вже довгий час розколота. Одночасно в країні існують відразу дві великі православні конфесії: Українська Православна Церква (УПЦ), яка перебуває "в єдності" (як вони самі підкреслюють) або "в підпорядкуванні" (як підкреслюють усі інші) з Московським патріархатом, і Київський Патріархат — церква, створена 1992 року митрополитом Київським (Московського патріархату) Філаретом, після відмови Москви визнати незалежність Київської митрополії. Обидві церкви сповідують одну віру, однаково служать, і геть однаково виглядають. Різнить їх направду лиш одна річ – ідеологія.
Київський патріархат – це національна церква, яка вустами її глави Філарета називає себе "по-справжньому українською", захисницею національної спадщини. Інші православні церкви світу не визнають легітимність Київського патріархату, але в українському суспільстві, згідно з останніми опитуваннями, він має вагому підтримку. Саме у цій церкві хрестили загиблого.
Зовсім інша справа — Українська Православна Церква, вона ж УПЦ. Її керівництву чи не щодня доводиться поєднувати, здавалося б, непоєднувані речі. З одного боку, свою лояльність Московському патріарху, а з другого — українському суспільству, втягнутому у збройний конфлікт під неофіційною назвою "Україно-російська війна". І саме священик УПЦ відмовився відспівувати хлопчика.
*
До 2014 року, завдяки політиці тодішнього предстоятеля УПЦ митрополита Володимира, УПЦ сприймалася майже як своя, українська. Володимир намагався якомога менше згадувати про Москву, і якомога більше – про славетне минуле Київської митрополії. І це працювало. Крім, хіба що окремих радикалів і конкурентів з Київського патріархату, ніхто сильно не дорікав УПЦ за підпорядкування Москві.
Однак, віднедавна усе змінилося. Тепер, як за часів першого президента України Леоніда Кравчука, стало модно говорити, що незалежній державі потрібна незалежна церква. Адже тільки незалежна церква допоможе консолідувати націю, відбити російську агресію, захистити національну культуру тощо. При цьому, мається на увазі, що незалежна церква – це патріотична церква, яка знає, що Крим український, а на Донбасі йде війна з Росією; яка підтримує воїнів АТО і засуджує терористів з ЛДНР. Київський патріархат цілком вписується у цей образ. УПЦ – ні: вона не може відповісти правильно на ті запитання, що допомагають українцям відділити своїх від чужих.
*
Від 2014 року у публічному просторі УПЦ вперто асоціюється із Росією та російською політикою. Чому? Тому, що саме так її подають в публічному просторі. Наприклад, незважаючи на те, що офіційна назва УПЦ — це Українська Православна Церква, — інакше, як "Московський патріархат в Україні" або "Російська православна церква", або ж “УПЦ Московського патріархату” в українських медіа її не називають. Ця стратегія – зумисно чи ні — успішно конструює образ ворога. Адже у людини, яка не ходить до церкви і не хоче морочити собі голову деталями, на тлі новин про війну із Росією, виникає цілком закономірне питання: а що Російська церква тут робить, чому вона займає наші храми, наші святині?
Набувають поширення різноманітні історичні екскурси про темне минуле Московського патріархату. Як от, наприклад, зовсім нещодавня новина: архів Служби безпеки України опублікував документи про те, що єпископи Московського патріархату були завербовані НКВС у 1943-45 рр. (хоч це вже давно не новина для професійних істориків).
Цю новину подавали не інакше як під заголовком "Московський патріархат створювали агенти НКВС", а тексти новин пов'язували події 1940-х з сучасністю, мовляв нічого з тих часів не змінилось. Ба більше, хтось навіть доповнив цією новиною статтю про УПЦ на українській Вікіпедії.
Звідси і висновок: УПЦ — це ворожий агент. Ось, як звучить сьогодні стандартне звинувачення на адресу цієї церкви з вуст одеського "Правого сектора":
“Московська церква давно відома своєю проросійською позицією. Вони неприховано займаються антиукраїнською агітацією вірян, відмовляються відспівувати українських військових, їхні зв'язки з ФСБ та Кремлем давно відомі не тільки пересічним людям, а й можновладцям та правоохоронцям, які, втім, закривають очі на цю проблему. Ми не можемо дозволити існування такої п'ятої колони на наших теренах, якщо хочемо здобути перемогу у війні. Московський патріархат має піти з українських земель, звільнивши місце для українських церков”.
Саме анти-російськими, а не анти-клерикальними настроями мотивовані демонстрації проти УПЦ. Бо ж під якими гаслами люди приходять пікетувати храми? "Ви зобов'язані молитися за всіх"? — Ні. На транспарантах і в промовах звучать зовсім інші речі: "ФСБшна церква, геть з України!", "У московської церкви немає нічого святого", чи зрештою – "Ваш бог — Путін!".
*
Але що тут важливо зрозуміти – немає ніякої політики з дискредитації УПЦ чи взагалі якоїсь політики щодо цієї церкви. Мова йде радше про поширене у публічному просторі "інстинктивне відчуття", яке підказує журналістам, політикам та громадським діячам, як правильно говорити про цю церкву.
Навіть низка депутатів українського парламенту, що 2016 року реєструвала законопроект 4511, покликаний захистити національні інтереси "через встановлення особливого статусу" для УПЦ, звернула увагу на те, що у держави немає жодної політики щодо церкви, "чий керівний центр знаходиться у країні-агресорі". Законопроект цей, до речі, так і не ухвалили через критику правозахисників і протести вірян УПЦ.
Держава взагалі самоусунулася від "церковних проблем", і її місце зайняли патріотичні медіа і патріотичний український Фейсбук, для яких УПЦ — поплічник агресора.
*
Та й сама УПЦ живе, ніби у паралельному світі, вдаючи, що не розуміє, як сама часом дає привід звинуваченнями. Якби очільник Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович дізнався, що вивчають у семінаріях УПЦ на уроках історії – він напевно би вжахнувся. Курс з історії церкви для семінаристів дуже сильно відрізняється від тієї історії, яку ці ж семінаристи вивчають у школі.
Можна тільки уявити собі, який дисонанс відчуває людина, яка ще вчора вивчала "Другу світову війну" і "радянську окупацію України", а сьогодні — "велику вітчизняну війну" і "звільнення України радянською армією"; чи "возз'єднання України з Росією" замість "військового договору гетьмана Хмельницького з московським царем Олексієм".
В "Законі Божому", що його УПЦ уклала для вірян, православні українці завжди були гнані, аж поки не знайшли прихисток під скіпетром Московського царя, а головна сюжетна лінія історії розгортається або у Москві, або у Петербурзі, повертаючись до Києва лише аби розповісти про звірства поляків, націоналістів чи греко-католиків.
У фільмі "Анатомія Розколу", знятому УПЦ, греко-католицький митрополит Андрей Шептицький з видатного діяча перетворюється на фашиста; ба навіть незалежність України – це не звільнення, а початок нових переслідувань церкви президентом Леонідом Кравчуком. Ну а українці і росіяни — це братні народи, що випадково опинилися по різні боки кордону, і лише церква зберігає "духовну єдність" після розпаду "великої країни" – СРСР.
Годі й дивуватися, що УПЦ не може назвати конфлікт на Донбасі "Україно-російською війною" або ЛДНР – терористами. Такі заяви зовсім не вписуються у звичну для неї картину світу.
*
УПЦ хоче бути вище національного, бо ж воно земне і минуще. Вона претендує на те, щоб єднати людей по різні боки лінії розмежування на Донбасі. "Ми — це частина наднаціональної церкви", — заявляють її речники з різних трибун і з телеекранів. Їхня логіка зазвичай виглядає так: позаяк ми не зв'язані національними обмеженнями, то державі не вдасться використати нас для патріотичної мобілізації.
Та все ж, ця спроба бути вище національного не спрацьовує. Не спрацьовує, тому що церква проповідує як не-національне, над-національне, те, що насправді є аж надто національним, а саме – російськім. Братні народи, возз'єднання України з Росією, зрадник Мазепа чи поплічник фашистів Шептицький – усе це радянські штампи, які рано чи пізно породжують у вірянина просте запитання: якщо ми брати, якщо у нас спільна віра, то чому ми живемо у різних державах?
У найрадикальнішій формі це питання складає основу концепції "Русского мира" або "Святої Русі", як вона називалася ще кілька років тому, коли її активно просував патріарх Московський Кіріл.
Саме тому для патріотично налаштованої частини населення, УПЦ виглядає проповідницею Російської імперії-СРСР.
Ну і звичайно ж в УПЦ є неприховані сепаратисти. Деякі високопоставлені єпископи, не соромлячись, називають приєднання Криму до Росії природнім, адже "Крим ніколи не був українським", Революцію Гідності – заколотом і так далі. А у неоднорідній та вкрай децентралізованій структурі УПЦ є відверто проросійські воєнізовані "братства", які активно втягнуті до політичного протистояння.
*
Дехто уже встиг назвати флешмоб "принеси ляльку" ознакою кінця УПЦ. Ворожій, антиукраїнській церкві, п’ятій колоні, яку створили агенти НКВС, немає місця в українському суспільстві, особливо під час війни з Росією. Суспільство вимагає простих відповідей на прості питання – кому належить Крим, з ким точиться війна на Донбасі, чи Росія агресор? — на які УПЦ просто не в змозі відповісти. Не в змозі, тому що той наріжний камінь, навколо якого вибудована самосвідомість цієї церкви, просто не дає їй цього зробити.
Російська національна ідентичність, яку під виглядом універсальної християнської не-національної цінності просуває УПЦ, викликає тільки ще більше несприйняття цієї конфесії. Якщо УПЦ і справді хоче бути над-національною, то вона має стати передусім над-російською. А поки цього не сталося, під двері її храмів будуть і далі приносити ляльок.
Джерело: https://opendemocracy.net/od-russia/andrei-fert/vash-bog-putin
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69823/
