0
"Укрінформ", 10 січня 2020
У ситуації з двома церквами балканської держави простежується певна паралель із Україною
За чотири дні до Нового року парламент Чорногорії ухвалив Закон про свободу віросповідання, який передбачає, що держава стане власником усіх релігійних споруд, побудованих до грудня 1918 року, коли країна втратила незалежність, якщо тільки релігійні громади не підтвердять право власності на них.
Протягом двох тижнів медіа повідомляють про начебто масові протести вірних Сербської Православної церкви чи «православних сербів», які протестують проти закону, в якому бачать загрозу «відібрати храми у канонічної церкви та віддати розкольникам з невизнаної церкви Чорногорії».
Ухвалювався закон непросто. Інтернет містить кілька сюжетів з будівлі Скупщини (так називається чорногорський парламент), які показують, що закон приймався десь так, як наші Харківські угоди, лише з тією різницею, що демократичні прозахідні сили (не плутати із партією Демократичний фронт, яка у цій у країні має проросійську орієнтацію) у цій ситуації перемогли. Тож визначимося: прийняття закону блокувала проросійська опозиція.
Схематично пояснимо церковну ситуацію в Чорногорії. Там існує Чорногорська-Приморська митрополія Сербської церкви (щось на кшталт Московського патріархату в Україні) та невизнана Чорногорська православна церква. Цю ситуацію російські медіа (а патріарх Кирило вже поспішив висловити свою солідарність із Сербською православною церквою) подають, як те, що прозахідний президент Міло Джуканович «надихнувся прикладом українських розкольників», поставивши за мету здобути Томос, та вирішив повести церкви українським шляхом, а розпочав – із націоналізації церковного майна.
Україна нічого не робила у майновому питанні, але певні аналогії Чорногорії з тим шляхом, що пройшла Україна дійсно проглядаються.
По-перше, імперські амбіції Сербської церкви дуже співставні з тим, як поводиться Московський патріархат.
По-друге, там дійсно існує невизнана Чорногорська православна церква, щодо якої використовують весь арсенал штампів, як і щодо нині ліквідованого Київського патріархату.
По-третє, зрозумілі наміри прозахідної правлячої команди Чорногорії провести бодай якусь інвентаризацію церковного майна, до створення якого держава доклала зусиль.
Ми додзвонилися до Чорногорії й попросили прокоментувати ситуацію вікарного єпископа Чорногорської православної церкви владику Бориса (звернулися саме до нього, бо звинувачуючи невизнану церкву у намірах майбутнього рейдерства, ніхто з критиків не запитав думку самої Чорногорської церкви):
- Те, що кажуть про церковний закон, неправда. Це ліберальний закон, написаний з урахуванням європейських стандартів. Всім бажаючим я готовий надіслати його англомовну версію.
Єпископ невизнаної Чорногорської Православної Церкви, владика Борис
Президент нічого не хоче відняти у Сербської церкви. Але ви не зрозумієте проблеми, якщо не заглянете в нашу історію. Після першої світової війни Сербське королівство фактично окупувало Чорногорію. Наслідок окупації – немає нашого короля, нашої династії, нашої церкви. Тим, хто не в курсі, поясню – Чорногорська церква бере початок у 13 столітті, незалежне Чорногорське королівство мало храмові комплекси, монастирі, але вони належали державі, церква була користувачем цього майна.
Також, щоб краще зрозуміти історичну логіку, додам, що Чорногорія мала довгий період теократії, де князь був єпископом Чорногорії з 1697 по 1851 роки. Столиця та центр нашої держави був у монастирі Цетина. Цетина для нас, як для вас свята Софія в період заснування, – і церковний, і адміністративний центр. А князь був і головою церкви, і головою держави.
У період соціалізму церкви були також спільною власністю сіл та муніципалітетів. У новітні часи, під час воєн та конфліктів ери Мілошевича і пізніше (десятиліття) сербська церква помітно підсилилася, сербські священники просто казали: оці храмові споруди наші, а не державні.
Зараз влада каже: на споруди, на які у вас є права власності, ми дамо підтверджуючі документи, що це ваше. Влада не хоче утискати Сербську церкву. Все, що було їхнім, то й буде їхнім. А там, де документів нема, там, де сербської церкви до 1918 року не було, там церква залишається, але храмова споруда буде у власності держави.
Це унікальний історичний досвід Чорногорії, це було власністю держави. І я знаю, що держава нікого не хоче посувати з храмів. Це те, що я бачу. Але держава має право на інвентаризацію свого майна та впорядкування правових відносин. Це правда перед Богом.
Я був на парламентському засіданні, коли обговорювався закон. Там були представлені всі релігії: Сербська церква, Чорногорська, католицька церква, мусульмани, іудеї. Я тоді підтримав закон, сказав, що коли у релігійної громади є документи, що вони збудували церкву, то буде їхня, якщо є свідки, що церква будувалася державним коштом, то буде власність держави.
Зараз сербський патріарх Іриней та патріарх РПЦ Кирило організовують протести. Їхня мета – не закон, їхня мета – дестабілізація нашої країни. Протести, які вони організовують, збирають три – три з половиною тисячі людей (російські медіа повідомляють про сто тисяч – авт.). Медіа в основному повідомляють значно більше число із посиланням на митрополію. І починають озвучувати весь набір штампів та гасел: «Вони (влада) хочуть забрати наші святині, наші храми!». Росіяни та серби кажуть: «Чорногорська православна церква не має благодаті… Вони не визнані». Хоча 1997 року наш митрополит був рукопокладений архієреями Болгарської православної церкви.
Мене і нашу паству не дуже хвилює наша «неканонічність» в очах Москви та сербів. Ми протягом п’яти століть були окремою церквою на чолі з митрополитом. Вони бояться зростання нашої церкви! У нас є єпископи, священники, а головне – ідею автокефалії Чорногорії підтримує інтелігенція.
Не виключаю, що колись ми прийдемо до ідеї почергового служіння. Ну подивіться – яка ситуація: мій двоюрідний брат – єпископ Сербської церкви в Аргентині, а я єпископ Чорногорської церкви. Ми всі громадяни Чорногорії, два онуки двох рідних братів. Храми будували і мій дід, і його дід, будували державу і його дід, і мій дід. У храмах з демократичним устроєм можуть служити і ті, й другі онуки.
Але, на мій погляд, мета протестів – зміна чинної влади. Пам’ятаєте спробу путчу в 2016 році? Тоді був очевидний російський перст у путчі. Росія, як і раніше, хоче мати військову базу на Адріатиці й мати вплив.
Фото: RFE/RL
Сьогоднішні протести – другий варіант путчу проти суверенної Чорногорії, який не вдався Росії в 2016 році. Чим ще пояснити, що в Бєлграді вони біля нашого посольства спалили прапор Чорногорії? І вам не здається дивним, що серби Боснії та Герцеговини протестують проти закону Чорногорії? Вони не читали закон, але вийшли із заявками, що це закон проти Сербської церкви.
Але я не вірю, що розіграти цю церковну карту вдасться. Насправді, ми дуже мирно співіснуємо – чорногорські мусульмани, католики, православні, юдеї.
У Томосі Сербської церкви написано, що єднаються церкви Сербська, Чорногорська та Карловицька. Це в Томосі Сербії написано, що ми існували.
Чорногорія не хоче ані війни, ані напруг – і я вірю, що все завершиться миром.
Ми також попросили прокоментувати ситуацію доктора філософських наук, релігієзнавця Віктора Єленського.
- Логіка у такому законодавстві є. Держава точно має право на такий закон, він досить лояльний, вірян не заганяють у катакомби. Щодо виконання, власне прийняття, то на Балканах суворіше поводяться із неслухняними.
Зараз я цікавлюся, як у демократичних країнах убезпечуються від загроз, які виходять від релігійного середовища. Бо всі країни враховують такі загрози. Це відбувається, в різний спосіб. В Україні була лише одна законодавча новела, яка викликала незадоволення – закон про перейменування. Ніяких інших законів на це спрямовано не було.
Коли в США побачили, що від мечетей виходить загроза тероризму, то були жорсткі заходи. Зокрема, спостереження за мечетями. ОБСЄ в кінці грудня випустила директиву, що всі такі запобіжники проти загрози держава має встановлювати в рамках Конституції, що це має бути пропорційно загрозам, у відповідності з міжнародними принципами.
У ситуації Чорногорії з Сербською церквою я бачу певну паралель із Україною. Московська церква стала російською після того, як Петро перший 80 процентів всіх кліриків набрав в України та Білорусі – й всі вони вибудовували ту церкву, і найбільшою земляцькою групою були західні українці.
З саме тієї причини сербська церква не чужа чорногорцям… Церковна корпорація Сербської митрополії, актив та духовенство сербської церкви не дуже диференціює себе та загрози, які може нести певна риторика. Але нам чорногорців треба підтримати. Я читав дипломатичний звіт, що єдина країна, яка займає недружню по відношенню до України позицію, – це Сербія.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/78474/
