15
"Радіо Свобода", 1 листопада 2017
500 років тому – 31 жовтня 1517 року – чернець ордену святого Августина, вчений-богослов Мартін Лютер оприлюднив свої знамениті 95 тез. Так він протестував проти продажу індульгенцій. З цього моменту почався протестантський рух, який розділив єдину на той час Католицьку церкву. Цей учинок мав величезні наслідки для європейської історії, а потім – і для світової. Про початок Реформації Радіо Свобода розмовляло з істориком Петром Котляровим та викладачем богослов’я з Інституту релігійних наук імені Томи Аквінського, ченцем-домініканцем, священиком Петром Балогом.
– Отже, 31 жовтня 1517 року свої знамениті 95 тез Мартін Лютер прибив до дверей церкви у Віттенберзі. Це був дисидентський вчинок – він пішов проти верхівки церкви, до якої належав. Про що думав Лютер у цей момент? Яку мету він мав та на які наслідки він розраховував?
Мартін Лютер
Петро Котляров: Мені складно сказати, про що тоді думав Мартін Лютер, але можна здогадуватись, до чого він прагнув. По-перше, це не був якийсь протест – тоді він зовсім не усвідомлював це як початок Реформації. Це був радше заклик доктора богослов’я до дискусії стосовно практики продажу індульгенцій.
Є така романтична історія, ніби він прибив ці 95 тез до дверей замкової церкви Віттенберга – сьогодні вчені говорять, що такого не було. Для кого він би там їх прибив? Для міщан, які практично не знали латини?
– Може, для священиків, які там були?
Петро Котляров: Можливо, для якихось священиків і студентів, бо це було студентське місто. Але сьогодні побутує така версія, що він надрукував і розіслав це компетентним людям, які зналися на цій справі, із закликом до диспуту щодо продажу індульгенцій.
Історія індульгенцій дуже давня. У VII столітті вже з’являються певні грамоти, які відпускали покарання, яке накладалося церквою, за певний гріх.
Петро Котляров
– Тобто, ти купуєш індульгенцію і тобі автоматично відпускають гріхи?
Петро Котляров: Не зовсім. Відпускалися лише покарання накладені церквою, а не просто всі гріхи: що ось людина грішить, а тоді купує – і все. Тобто, людина, яка зробила поганий вчинок, повинна була відчути якесь покарання, очевидно, зрозуміти його, осмислити. І тому, якщо людина осмислила, покаялась, сповідалась, то вона може отримати скорочення цього терміну, купуючи індульгенцію.
Особливі зловживання щодо індульгенцій виникають у 1300 році. Тоді папа Боніфацій VIII оголосив цей рік ювілеєм народження Ісуса Христа. Малося на увазі, що всі, хто прийдуть до Рима, хто огляне святині, хто прийде з такими почуттями паломників, той отримає прощення гріхів. А потім ці ювілейні роки скоротили до 50 років, потім 33 роки.
– Але ж коли 1300 рік був, а коли 1517 рік.
Петро Котляров: Я ж і кажу – скорочуються ці ювілейні роки. З часом індульгенції почали продавати без дотримання цих років. І ось, на межі XV-XVI століть індульгенції вже продавали не на ювілеї, а за певної потреби.
– Є версія, що будували Собор святого Петра в Римі і саме під нього випустили нові індульгенції.
Петро Котляров: Ця історія є в багатьох книжках, що саме будівництво Собору святого Петра в 1506 році вимагало величезних коштів. Папа вирішив таким чином поповнити церковну казну.
– Пане Балог, пан Котляров каже, що вперше оприлюднені Лютером тези – це був навіть не протест, а заклик до дискусії. Чи вийшла тоді дискусія?
Петро Балог: Читаючи ці тези, бачимо, що Мартін Лютер ще залишається католиком. Це був критичний погляд католика на практику своєї церкви. Основна тема цих тез – це, дійсно, зловживання індульгенціями. Натомість, багато чого в тих тезах є, що залишилося в Католицькій церкві. Але згодом, у так би мовити «пізнішого Лютера» – адже його думки розвивалися й радикалізувалися – цього вже не буде в лютеранстві.
Тобто, це було не стільки проти папи, скільки проти його слуг, які зловживають цим і наживаються на померлих, що опинилися в чистилищі.
– То чи була взагалі дискусія?
Петро Балог: Пізніше були дискусії, незважаючи на те, що сторони були все більш і більш ворожими одна до одної. У 1530 році маємо таке зібрання в Аугсбурзі, яке імператор Карл V скликав і яке повинно було покласти кінець релігійним війнам. Мартін Лютер був запрошений і на Тридентський собор, який почався 1546 року. Це був рік його смерті, він уже не сильно хотів туди їхати. Це був великий собор, який, між іншим, був скликаний через Реформацію – потрібно було дати відповідь на всі ідеї, які сповідували Лютер та його послідовники.
– Як Ви думаєте, Лютер розумів, наскільки епохальному явищу він дає старт?
Петро Балог: Думаю, що не зовсім розумів. Він усвідомлював, що робить якусь добру справу – він так вважав. І багато біографів пишуть, що Лютер ціле життя ставив собі запитання: чи все правильно він робив. Чи всюди він слідував Божій волі? З ним говорило сумління, і тому він ставив собі ці запитання. Він не був аж настільки впевнений, але той поштовх, який потім стався у Європі, а потім у цілому світі, не лише в релігійних справах, а і в суспільних – він цього напевно ще не помічав.
– Спершу Реформація стосувалася суто релігійних питань. Але невдовзі охопила усі сфери. Наче почали сперечатись про якісь індульгенції, і тут раптом явище охоплює всі сфери тогочасного життя: суспільно-політичні відносини, економічні…
Петро Котляров: Пан Балог дуже правильно сказав, що ці тези не були аж надто радикальними. Навпаки, Мартін Лютер говорив про тих, хто поширює індульгенції, що їх повинні зустрічати з почестями.
– А як воно все так радикалізувалося?
Петро Котляров: Відповідь криється в тому, що суспільство, самі миряни відчували страшенну потребу в духовному оновленні. Кінець XV – початок XVI століть – цей період вчені називають добою релігійного ренесансу. Тоді надзвичайно популярними були ідеї містиків, що з Богом можна поєднатись на основі особистого досвіду, навіть без посередництва церкви.
– Але як це все пішло в економіку, в політику, в соціальне життя?
Петро Котляров: Поєднуються два рухи – освітянський та духовний. Це породжує велику цікавість до витоків християнства. Суспільство було підготовлене роботами гуманістів, які критикували церкву, які говорили, що треба звертатися до першоджерел. Можливо, відроджуються ідеї єретичних рухів ХІІ-ХІІІ століть, які нібито були потоплені в ріках крові. Але саме в цей момент вони відроджуються.
Суспільство починає раптом дискутувати щодо цих тез, збирається по шинках, на площах. Це говорить про те, що суспільство дійсно відчувало спрагу, яку на той момент не могла заповнити Католицька церква. Попервах нібито виникає винятково релігійна проблема, як казали тоді: «ченці сварку затіяли». Мартін Лютер, піднявши Реформацію, також не розумів, що він став на чолі такого потужного руху. Але невдовзі він розуміє, що не можна реформувати церкву, не реформувавши свідомість самих людей. Тому цікаво, що в перебігу Реформації, фактично, в перші ж роки – ось у 1517 році розпочинається Реформація, в 1520 році Мартіна Лютера оголошують єретиком – а в 1526-му починають активно реформувати школи. Освіту реформують, бо розуміють: якщо не перевиховати цих людей, то суспільство та церква не зможуть нормально розвиватись.
– Церква дала собі відповідь, чому так сталось, що тоді єдність Католицької церкви була втрачена? Чому Католицька церква не змогла на цей суспільний запит дати свою відповідь?
Петро Балог: Думаю, насамперед тому, що церква, яка повинна була почати Реформацію зверху, спізнилася з цим. Реформація почалась знизу. Церква потім впроваджувала певні реформи, навіть переклади Святого Письма на народні мови, як це Лютер започаткував на німецьку, реформували священство, папство.
Папи жили досить багато в часи Лютера, а пізніше були такі папи, які жили, як монахи майже. Але все це сталось пізно.
Церква не встигла провести реформацію в своєму середовищі. Церковна ієрархія не встигла, але один із членів церкви це почав. На жаль, стався розкол, почалася ворожнеча, релігійні війни і так далі. І утворилися різні конфесії в Європі, а потім – у світі. Тобто, конфесія – це вже не єдина церква, Вселенська – тепер є ви і ми, а є ще інші. Відомий вислів тодішній «чия влада, того й віра».
– Тобто, до якої конфесії належить володар, до тієї ж належать і його піддані.
Петро Балог: Так.
– Реформація мала побічний ефект – одразу почались релігійні конфлікти. Володарі обирали віру й у значній мірі були двигунами цих конфліктів. Якими мотивами вони при цьому керувалися – ідеалістичними чи прагматичними?
Петро Балог: Важко сказати. Це треба читати щоденники кожного володаря, чи якісь такі дослідження, де описані наслідки.
Петро Балог
– Був такий Генріх Наваррський, який потім став королем Франції Генріхом IV. Він кілька разів переходив із протестантства в католицизм, потім знову ставав протестантом і, в підсумку, став католиком. Його вислів «Париж вартий меси» означав повернення до католицького богослужіння задля контролю над Парижем. Наскільки типовим є цей приклад?
Петро Котляров: На превеликий жаль, це дуже типовий приклад. Якщо брати початковий період Реформації, то було дуже багато тих, хто керувався переконаннями. Але були й такі, для яких, скажімо, перехід в іншу конфесію був пов’язаний із секуляризацією церковного майна: перейти в протестантизм – і забрати від Католицької церкви землю, заволодіти її майном. І дуже часто політичні діячі йшли саме таким шляхом – тут не тільки Генріха IV можна згадати. Генріх ІІ – теж французький монарх – католицький володар, який спалював протестантів у себе у Франції, але при цьому допомагав лютеранам, які воювали проти католиків у Німеччині. Таких прикладів багато. Коли до Реформації долучилися політики, то вони принесли із собою не лише гроші і військо, але й водночас свою шаленість, жадібність до влади й неспроможність дотримуватись певних моральних норм.
– А як пояснити такий парадокс: протестанти прагнули оновлення, прагнули повернутися до першоджерел, але зараз протестантські країни значно менш релігійні, ніж католицькі?
Петро Балог: Певно, виходячи з однієї тези, що не потрібно організації, яка буде тобі тлумачити твої відносини з Богом, твоє читання Святого Письма чи наставляти тебе. Це має великі позитиви, приміром, безпосереднє читання Святого Письма, але, з іншого боку, це породжує індивідуалізм – те, що у Католицькій церкві було на другому плані. Тут церква говорить, що і як ти маєш робити, церква тобі тлумачить, що є Словом Божим. Позитивом було те, що люди отримали доступ до Священного писання, але також і зародився індивідуалізм. Від постулату «моя віра – моя справа» хтось переходить до того, що обирає жити без віри.
– Ми знаємо про екуменічний рух за возз’єднання християнських церков. Реформація – це процес, про який можна сказати, що він триває. Чи може він у результаті дійти до якихось екуменічних форм, коли церкви возз’єднаються?
Петро Котляров: Лютеранська й Католицька церкви сьогодні дуже близькі до об’єднання. Можливо, це буде. Хоча, я не думаю, що всі протестантські церкви погодяться на таке.
Петро Балог: Якщо я не помиляюсь, то в 1999 році була укладена спільна Декларація про Усправедливлення. Погодились тут католики з лютеранами. Звичайно, ніколи протестанти не стануть католиками – ні за формою, ні за змістом. А католики ніколи не стануть протестантами. Але це не означає, що різні між собою вони не можуть жити разом.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/68842/
