0
"Радіо Свобода", 11 жовтня 2018
Рішення Синоду Вселенського патріархату про визнання незаконною анексію Київської митрополії Російською православною церквою в 1686 році не стало неочікуваним на тлі опублікованого вже дослідження патріархату про справу з нібито передачею Київської митрополії Москві.
Але український історик, сходознавець зі Стамбульського університету Олесь Кульчинський стверджує, що існують не лише церковні, але і світські документи Османської імперії, які підтверджують, що ніякої передачі Київської митрополії від Константинополя до Москви не було. Своє дослідження він представив на нещодавній конференції у Києві на тему «Церкви, війна і мир», де розглядали конфлікти між церквами Росії і України, в тому числі в контексті їхніх відносин з Римом і Константинополем. Радіо Свобода розпитало подробиці в кулуарах конференції.
Олесь Кульчинський, історик Стамбульського університету
– Протягом понад трьох століть незаперечним здавався той факт, що в 1686 році Константинопольський патріархат передав Київську митрополію Московському патріархатові. Нині ж, у процесі надання автокефалії, Константинопольський патріархат, посилаючись на свої дослідження та рішення про надання автокефалії Польській православній церкві майже 100 років тому, заявив, що нічого такого не було, і Київська митрополія залишається його канонічною територією. На підставі яких документів можна підтвердити слова представників Константинопольського патріархату?
Україна є на сьогодні канонічною територією Вселенського патріархату, бо грамоти давали Москві лише тимчасове право ставити митрополита в Києві
– Були знайдені копії грецьких оригіналів грамот, бо самі грамоти, які Синод Константинопольської церкви видав у 1686 році, так само загадково зникли, як і «Березневі статті» Богдана Хмельницького (конкретний текст угоди між московським урядом і українською козацькою старшиною після Переяславської ради 1654 року – ред.). Століттями ніхто не бачив їхніх оригіналів. Тепер принаймні є грецькі копії, і це – основа для релігійного тлумачення.
Це – копії синодальних грамот, опублікованих Вірою Ченцовою, які коментують богослови, такі, як Костянтин Вєтошніков та Василь Лур’є, і це тлумачення зараз винесене як основне з погляду Вселенського патріархату і його богословів. Згідно з цим тлумаченням, Україна є на сьогодні канонічною територією Вселенського патріархату, бо грамоти давали Москві лише тимчасове право ставити митрополита в Києві.
– Які документи вдалося знайти вам у турецьких архівах?
Вдалося знайти турецькі підтвердження, зокрема щодо фінансової діяльності патріарха Діонісія IV, які свідчать, що якби таке важливе рішення про передачу Київської митрополії було ухвалене, його мали б обов’язково зафіксувати
– Нам із турецькими колегами вдалося знайти турецькі підтвердження, які не увійшли до обґрунтування Вселенського патріархату, що спиралися на церковні документи. Ми ж віднайшли світські історичні документи Османської імперії.
Турецьких джерел на сьогодні є чотири, два з них опубліковані, два відомі, але чекають на публікацію, і є ще одне західне джерело. Турецькі документи, зокрема щодо фінансової діяльності патріарха Діонісія IV, показують включеність тодішньої патріархії в структуру Османської імперії і свідчать про те, що якби таке важливе рішення про передачу Київської митрополії було ухвалене, його мали б обов’язково зафіксувати, бо йдеться про документи канцелярського характеру.
«Реєстр скарг» за 1686–1687 роки – основний канцелярський документ Османів, який розповідає про місію московського піддячого Нікіти Алєксєєва 1686 року. Як довго переконувала російська історіографія, той «організував» передачу Київської митрополії Москві
Перший документ – це «Історія Сілагдара», унікальна турецька хроніка, друге джерело – це канцелярський реєстр справ Османської імперії, який називається «Реєстр скарг». Третій документ – Relazione di Costantinopoli, італійське джерело, і два документи, які поки що не опубліковані – це листи великого візира османів до російських царів, які були написані вже після цих подій
Отже, перший документ – це «Історія Сілагдара», унікальна турецька хроніка, яка практично кілька століть пролежала забутою, але вона є унікальним джерелом для вивчення не лише історії Туреччини, але і історії тогочасної України. Хроніка Сілагдара розповідає про приїзд російського посланця Нікіти Алексеєва, але там ні словом не згадано про передачу Київської митрополії.
Друге джерело – це канцелярський реєстр справ Османської імперії, який називається «Реєстр скарг». Попри таку його назву, він є основним канцелярським документом того часу.
Третій документ – Relazione di Costantinopoli, це італійське джерело, яке опубліковане у праці Гаммера Пургшталя, і два документи, які поки що не опубліковані – це листи великого візира османів до російських царів, які були написані вже після цих подій і які говорять про виключно політичні справи, про справи Бахчисарайського миру з Московською імперією.
Також є ще комплекс документів – «Єпископські реєстри», де османська адміністрація реєструвала свої стосунки, здебільшого фінансового характеру, з представниками етнічно-релігійних меншин: із вірменами, юдеями і з грецькою церквою.
В цих джерелах є близько 25 документів, що стосуються саме 1686 року. Ці документи цікаві тим, що розкривають, якими величезними коштами оперував на той час Константинопольський патріархат. І з огляду на порядок цих цифр дуже смішний вигляд має російська версія, що їм нібито вдалося підкупити патріарха, щоб він передав Київську митрополію до Москви.
Читайте також: Повний текст історичного рішення Константинополя
Бо, згідно з російським історичним міфом, Константинопольський патріарх «продав» Київську митрополію «за 200 золотих монет і три сорока соболів», що на той час складало в сумі близько 1000 рублів. Але насправді така сума була звичайною для російських подарунків, що ми бачимо на прикладі інших дарів російського царя. Тому дуже цікаво, що про це могли б сказати російські колеги, спираючись на доступні їм джерела. Бо не всі джерела досі відкриті.
– Але ж така версія подій дискредитує і Московську церкву, бо виходить, що вона отримала Київську митрополію шляхом шахрайства, підкупу. Чому вона є не лише прийнятною для Росії, але, як виглядає, є ще і предметом гордості?
Надалі ми зустрічаємо у російських церковних канонах таку думку, що не має значення, яким чином сталася передача, головне, що вона відбулася
– Це дуже цікавий момент. Бо надалі ми зустрічаємо у російських церковних канонах таку думку, що не має значення, яким чином сталася передача, головне, що вона відбулася. Другий момент, який треба мати на увазі, коли ми дивимося на російські церковні справи і міжцерковні стосунки, – це те, що з кінця XIX століття в Росії відбуваються нескінченні намагання очорнити грецьку церкву як таку, в якій немає ладу, як таку, яка далека від справжнього православ’я.
– А яким було на той час становище Константинопольського патріархату?
– На той час церква переживала складні часи, вона була своєрідним чином включена у систему державного управління Османської імперії, тому ми знаходимо відомості про церкву в канцелярських документах.
Податковий документ патріарха Діонісія IV від 1686 року з переліком податків, які він збирав по всій країні. Внизу підпис – Діонісіос, патріарх Стамбула
У російських документах і пізніше у трактуванні російських істориків мовиться про те, що місія приїхала у церковній справі, натомість турецькі документи стверджують про те, що вона приїхала у виключно політичній справі – підтвердження Бахчисарайського миру. Московський посланець привіз листи від царя зі скаргами, що умови мирної угоди з Туреччиною не виконуються, а церковних справ вона не торкалася.
Весь цей комплекс документів дозволяє нам стверджувати, що протягом понад трьох століть ми мали справу з фальсифікацією історії
Весь цей комплекс документів дозволяє нам стверджувати, що протягом понад трьох століть ми мали справу з фальсифікацією історії. І, звичайно, постає питання про те, яким чином територія Київської митрополії опинилася під контролем Москви. І відповідь полягає у тому, що її було окуповано адміністративним чином у перебігу російсько-турецької війни, яка на той час тривала. Здійснювався тиск на духовенство не визнавати Константинопольського патріарха і переходити під безпосереднє керівництво Москви. Тобто ми маємо справу з фальсифікацією історії.
– Але це є серйозне звинувачення…
Є докази митрополита Йова Гечі, який наводить приклади листування українського духовенства з Константинополем, із яких видно, що канонічного розриву з греками не відбулося
– Так, але для цього є низка вагомих доказів. Є документи з кінця XVII століття, які говорять про те, що і після так званої «передачі» київське духовенство далі вживало термін «екзарх Константинопольського патріарха», є листи східного патріарха, де він називає «екзархом» Київського митрополита. Вагомими є докази митрополита Йова Гечі з Женеви, богослова і спеціаліста з української церковної історії, який наводить приклади листування українського духовенства з Константинополем, із яких видно, що канонічного розриву з греками не відбулося. І, звичайно, для вірянина це ставить дуже багато запитань.
– Перш за все, це ставить питання про те, чому зараз? Чому в архівні документи ніхто не заглядав протягом 300 років, чи якщо і заглядав, то його дослідження не ставали надбанням громадськості аж до сьогоднішнього моменту, коли це питання було актуалізовано рішенням Константинопольського патріархату?
Ці дві справи складають близько 700 сторінок. Але у праці російського історика Володимира Соловйова, з якої весь цей історичний міф бере початок, ця місія описується на двох сторінках
– Ми дійсно можемо поставити багато питань і висловити багато критичних зауважень щодо стану сучасної історичної науки в Україні. Важко сказати, чому за весь цей час ніхто цими питаннями не цікавився і не заглянув до російських архівів. Тому що існує опис місії Нікіти Алексеєва, піддячого, тобто не духовної особи, якого відправили до турецького міста Едірне, де перебував султан, щоб зустрітися з ним і з патріархом і отримати ці грамоти. Цей опис, звіт, зберігається у Російському державному архіві у Фонді 89, «Дєло 25 і 26».
Із каталогом можна ознайомитися навіть онлайн, тобто з ним можна було працювати. В сумі ці дві справи складають близько 700 сторінок. Але у праці російського історика Володимира Соловйова, з якої весь цей історичний міф бере початок, ця місія описується на двох сторінках. Особисто у мене є великі сумніви, що російські колеги, наразі завалюючи інтернет документами іншого характеру, розкриють згадані справи щодо місії Алексеєва. Очевидно, ті свідчать про церковні махінації московських царів.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/73022/
