9
Людина любить життя. Всіма силами вона намагається продовжити собі віку, знайти еліксир молодості, і навіть осягнути таємницю безсмертя. Для цього створюють цілі інститути, наукові установи, які (поки не дуже вдало) намагаються із homo sapiens нас еволюціонувати у homo immortalis. Насправді, ми не хочемо помирати і боїмось смерті. Чому так? Відповіді на це питання шукали сотні мудрих філософів і тисячі кухонних мислителів. Чому ж ми так боїмось смерті? Все дуже просто: "Бог не створив смерті і не радіє загибелі живих, бо Він створив усе для буття" (Прем. 1:13-14). А якщо Бог не створив смерті, а все, тобто і нас, створив для буття, то смерть – це щось зовсім неприродне, не властиве людині, не є частиною її існування. А тому викликає у неї підсвідомий страх.
У той же час християнство багато говорить про смерть. Хоч у контексті еклезіології говорити про мертвих не зовсім правильно. Мертвих не існує. Є ті, хто живуть на землі, і є ті, хто живуть у Вічності, по різні боки буття. І Церква молиться: за живих і за тих, хто вже залишив цей земний світ.
Церква говорить багато про смерть не для того, щоб залякати, а для того, щоб попередити: "У всіх ділах пам'ятай про кінець твій, і повік не згрішиш" (Сир. 7: 39). Бо коли прийде мить переходу по той бік, то часу для змін не буде. Ісус Христос, Якого навіть найзапекліші критики не насмілювались звинувачувати в агресії, чи спробі залякати Своїх учнів, неодноразово нагадував їм про смерть. "Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має життя вічне і на суд не приходить, а перейшов від смерті до життя" (Ін. 5: 24). Таких висловів і навіть цілих притч багато в Євангелії. Отже, смерть – це перехід до іншого життя. А от якого життя – це питання залишається відкритим навіть для богословів. Апостол Павло говорить, що ми бачимо немов у тьмяному дзеркалі, пізнання наше часткове, як у малих дітей. І лише після переходу до Вічності, ми матимемо повне пізнання всього (1Кор. 13: 11-12).
Одним із обов'язків Церква є молитва. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Ми молимось за себе, за своїх дітей, своїх батьків, родичів, друзів, знайомих, може, і ворогів. І також наші молитви прямують і за померлих. Але Святе Письмо вчить, що "у Бога всі живі" (Лк. 20: 38).
Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них. І ми це робимо. Ми молимось за людину у день її смерті, молимось, коли хоронимо, молимось на дев'ятий день, на сороковий, молимось в річницю смерті, іноді в дні народження, і ще, може, в дні іменин. Це наша індивідуальна молитва, яка, в переважній більшості, з часом слабне, маліє і закінчується. Ми забуваємо поминати своїх ближчих родичів, не кажучи про дальших. Тому Церква встановила окремі дні особливої молитви за всіх померлих християн: тих, кого відпровадили у загробне життя по-християнськи, і тих, хто відійшов до Господа без похорону і погребіння.
Окрім кожної суботи року, коли зазвичай поминаємо померлих, у церковному році є так звані вселенські батьківські суботи, чи як ми називаємо їх – "задушні", а також інші окремі дні. Це дні поминання "всіх від віку спочилих отців, матерів, братів і сестер наших". Щоб навіть ті, про кого вже не пам'ятають, відчули молитву, а отже і любов, бо молитва – це прояв любові. Отже, таких днів є кілька:
Кожна сім'я має свої традиції. Церковна громада – це також духовна сім'я, яка має свої літургічні і обрядові традиції. Серед таких є і окремі поминання померлих. Наприклад, загальна Літургія за всіх померлих парафіян у більшості галицьких парафій звершується наступного дня після престольного свята, празнику, у так званий "попразен". Щоб і спочилі члени спільноти відчули радість свята. Також іноді загальні панахиди звершуються на другий, чи третій день Різдва Христового.
Молитва за померлих – це не молитва страху і не молитва відчаю перед лицем смерті. Це молитва любові і єдності. У дні поминання померлих ми, як ніколи, засвідчуємо свою віру в те, що мертвих не існує. "У Бога всі живі", а отже і ми нікуди не дінемось із буття і колись також потребуватимемо молитви. Головне, щоб наша молитва не була формальною. Щоб вона не полягала у тому, щоб раз, чи кілька разів у році принести до храму хліб і цукор (бо священик має щось їсти), подати записку з іменами (бо священик має за щось жити) і з відчуттям виконаного обов'язку поставити галочку у своєму життєписі. А в тому, щоб молитовна пам'ять була пам'яттю єдності і пам'яттю любові, та не обмежувалась стінами храму.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/holidays_and_customs/68856/
