6
Судячи з того, як поспішив Володимир Зеленський з візитами ввічливості до очільників Церков, він готовий успадкувати вкорінену в українському політикумі традицію загравання з церковним авторитетом. Іншими словами, він готовий шукати союзників у цій сфері. Або хоча б можливості укласти пакт про ненапад. Це дуже важливо для нього, з огляду на парламентські вибори, що вже не за горами. Те, що Томос «не зіграв» на президентських виборах, не означає, що він «не зіграє» і на парламентських. А те, що Порошенко після поразки дещо «охолов» до своєї церковної «перемоги», може виявитися лише короткочасним розчаруванням. Воно мине, коли прийде час битви за парламент.
Так що, нам треба готуватися до того, що Церква виявиться на лінії фронту 25/73. Це, зрозуміло, не сенсація — ще жодні вибори не обходилися без «церковної карти». Але інтрига все ж є: лінія фронту може пройти прямо по Православній Церкві України.
Перед президентськими виборами прийнято було вважати, що «ПЦУ «за» Порошенка». Однак підрахунок голосів показав, що це навряд чи відповідає дійсності. Одкровення деяких представників ПЦУ в акаунтах в соціальних мережах підтверджують: в цій Церкві далеко не всі в захопленні від Петра Олексійовича в цілому і від його церковної «перемоги» зокрема. Звичайно, він здобув Томос — спасибі йому за це. Але, по-перше, «ми Томос заслужили і вистраждали», по-друге, «він це робив не заради нас, а заради голосів на виборах». Загалом, якщо придивитися, то ніякої заслуги Петра Порошенка в Томосі ніби й немає. Він, можна сказати, тільки «примазався». А якщо хто і герой битви за Томос, то, звісно, не він, а Патріарх Філарет.
Але не будемо про вдячність та інші химери. Спробуємо розібратися в тому, які ризики чатують на ПЦУ під час «перезмінки» у владі.
Те, що в ПЦУ далеко не всі в захопленні від Порошенка, відомо. Але куди важливіше те, що в ПЦУ далеко не всі в захопленні від тих умов з боку Фанару, на які він погодився. І перший «незадоволений» — сам Патріарх Філарет. Принаймні, це випливає з його численних коментарів у пресі. Він незадоволений тим, що Церква називається «Православна Церква України», а не «Українська Православна Церква». З його точки зору, цю назву слід було відібрати в УПЦ МП і передати «законному власнику». Він незадоволений тим, що у Церкви статус «митрополії», а не «патріархату» — адже ми «заслуговуємо» на патріархат, ми його гідні. Та й сам Патріарх не приховує, що дуже любить білий кукіль, хоч він і «московського» покрою. Втім, за патріархом, ніщо московське нам не чуже: внутрішній устрій Церкви, прийнятий в РПЦ і відтворений в УПЦ КП, на його думку, для нас куди кращий і природніший за той, який «нав'язали» нам греки. І, нарешті, апогеєм цього «негідного» нас компромісу стало те, що особисто Патріарх Філарет виявився усунений від влади. Притому, умовляв його поступитися владою, хоча б тимчасово, хоча б формально, передавши її своїй довіреній людині — і тим самим врятував Об'єднавчий Собор від провалу – знову-таки, особисто Петро Порошенко.
Таке не забувається. Крім того, Петро Олексійович і після Собору, хоч і уважив старого Патріарха зіркою Героя України, повністю «переключився» на Митрополита Київського Епіфанія, всіляко підкреслюючи, хто тут справжній глава Церкви. І це, як ви розумієте, зовсім не «почесний патріарх». Патріарха відсунули, відтіснили від управління Церквою. Варто було трохи поступитися — і ось, як в казці про лисичку зі скалочкою, тобі вже й у власному будинку місця немає.
Про «власний дім» — це, звісно, перебільшення. Ніхто не намагається відняти в „почесного патріарха” ані резиденцію на Пушкінській, ані Володимирський собор. Туди просто перестали ходити.
Але незважаючи на вік, у Патріарха Філарета не було і немає наміру здаватися. Йому, звичайно, і раніше доводилося ділити з кимсь владу, керувати Церквою в статусі «другої особи» — так було за Патріархів Мстислава Скрипника і Володимира Романюка. Але тоді він міг дозволити собі почекати. Зараз ні.
І справа не тільки у віці Патріарха. Але й в тому, що з дня на день послаблюється його вплив на єпископат екс-УПЦ КП. Розриваються ті пута, в яких він завжди його тримав. Ще трохи, і з ним перестануть рахуватися. Його відправлять на спокій вже не «зовнішні» — політики, ЗМІ, мінлива публіка. Це зроблять „свої”. І тим швидше, тим охочіше, чим жорсткішим був його диктат всередині УПЦ КП. Перша ластівка проспівала ще перед Об'єднавчим Собором, коли чимала частина єпископату відмовилася голосувати під диктовку Патріарха Філарета.
Але фортуна — дівчина примхлива. Ще вчора Порошенко здавався її улюбленцем, а сьогодні вона вже з його опонентом. А значить і тандем Митрополит Епіфаній — Президент Порошенко більше неактуальний. І поки молодий Глава ПЦУ ще навіть, здається, не зрозумів до кінця, що сталося, його «старший товариш» куди як краще відчуває політичну кон'юнктуру і вже групується для ривка. Петро Порошенко вже, фактично, здає справи, а ПЦУ, здається, наразі поза його пріоритетами. Короткий період між інавгурацією Володимира Зеленського і новим скликанням Верховної Ради Патріарх Філарет може спробувати використовувати для «відновлення справедливості». Стосовно не стільки Української Церкви, якій греки щось там «недодали», скільки стосовно самого себе.
Перший крок назустріч потенційному партнеру він уже зробив — милостиво прийняв вибачення за «термос» і поспішив повідомити публіці, що питання вичерпане. Ні у кого не виникло питання, чому саме Патріарх Філарет прийняв вибачення за жарт, який образив ПЦУ.
Дистанція, на якій Патріарх може зробити свій ривок і взяти реванш за все втрачене, повторюся, коротка. І Патріарх діє швидко. Вже 14 травня має відбутися його зустріч з владиками (колишньої?) УПЦ КП. На перший погляд «нічого такого»: владик запрошують за традицією вшанувати пам'ять покровителя Київського Патріархату священномученика Макарія, провести нічне чування біля його святих мощей і відслужити Літургію у Володимирському соборі. Також планується «братнє спілкування» заради «збереження єдності Церкви».
«Нічого такого» за винятком парочки чарівних моментів. Митрополит Епіфаній, як стверджують джерела, запрошення відразу не отримав, щойно згодом, після всіх інших. Можливо, не він один такий, незапрошений до «братнього спілкування заради єдності Церкви». Запрошення розіслано на офіційному бланку УПЦ КП, яка начебто скасована, але юридично продовжує існувати і, більш того, діяти. У зверненні Церква іменується «Українською Православною Церквою», а зовсім не «Православною Церквою України».
Отже, машина часу: ПЦУ на чолі з Митрополитом Епіфаній наче й не було, а є тільки УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом. І та Церква, за єдність якої збираються подбати учасники дружньої бесіди, здається, також не ПЦУ. А УПЦ КП.
Фактично, Патріарх Філарет викликає під слушним приводом на «сходку» тих, на чию лояльність він може або хоче розраховувати. Порядок денний в загальних рисах описаний між рядків запрошення, а також в інтерв'ю і коментарях, які дуже охоче роздає «почесний патріарх» в ЗМІ. Його головний посил: те, що дали греки і вмовила взяти влада (вже, вважай, колишня), нам не підходить. Треба переграти. А нова влада заважати не стане — що їй до перемог «папередніков».
Ревнощі — страшна штука, здатна зруйнувати людину зсередини. Але ревнощі колишнього керівника Церкви до молодого наступника можуть виявитися навіть більш руйнівною силою, якщо потрапить в резонанс зі сподіваннями значної частини єпископату. Єпископату ПЦУ, який, в той же час був і частково залишається єпископатом УПЦ КП.
Повною мірою план Патріарха Філарета можна починати оцінювати тільки зараз. І боюся, навіть зараз він ще не цілком розкрився. Коли Патріарх і його команда робили все, щоб в ПЦУ увійшло якомога менше представників УПЦ МП, ми думали, що це робиться тому, що ватрушок завжди не вистачає на всіх. Що критична кількість голосів з УПЦ МП може перешкодити керівництву УПЦ КП провести на місце предстоятеля свою людину. Так думала і, принаймні, частина «молодої команди Філарета». Але старий воїн — мудрий воїн. Патріарх якщо і не готував здалеку свій «план Б», то зумів швидко його сформулювати: тільки якщо ПЦУ — це УПЦ КП, він зможе зберегти свій вплив всередині нової Церкви. Навіть якщо греки, Банкова і Київська митрополія спробують розсудити інакше.
Тому питання, яке стає руба перед єпископатом ПЦУ і УПЦ КП, — це питання вибору між цими двома Церквами. І цей вибір зовсім не такий очевидний, як може здатися ззовні.
Звичайно, ПЦУ виглядає куди привабливіше — у неї Томос, канонічна автокефалія, підтримка греків і запаморочливі перспективи. Але суворі церковні практики бачать все трохи інакше. Вони запитають, наприклад: як у ПЦУ з фінансами? Фінанси УПЦ КП, якщо що, як і раніше під контролем Патріарха Філарета. І він не поспішає передавати фінансові важелі наступнику. А як казав великий вождь і учитель сусіднього народу, «революція, яка не має грошей, приречена».
Окрім того, суворі церковні практики з прохолодою ставляться до всіляких змін. Вони навчилися жити за Філарета, за тими правилами гри, які були заведені в УПЦ КП. Зрештою, вони звикли довіряти своєму патріархові і покладатися на нього — він багато років виступав в ролі гаранта УПЦ КП, і виступав успішно. Їх загалом влаштовує і та синодальна традиція, сприйнята від РПЦ, яку мали на меті зруйнувати греки під схвальні вигуки українських реформаторів. Та й хто ці реформатори? Клірики й миряни, чиїми голосами в єпископській корпорації зазвичай нехтують.
Щодо «запаморочливих перспектив» — це ще бабка надвоє ворожила. Шанс, звичайно, є, але ними ще треба зуміти скористатися. А хто у нас «умільці»? Хто там, в «молодій команді», на головних ролях? Все ті самі скромні кадри, виховані в УПЦ КП. М'яко кажучи, не вражає. А скористатися своїми «низовими» ресурсами — кліром і мирянами, серед яких знайдуться люди і з хорошою освітою і з різноманітними талантами, віддати хоча б частину життєво важливих напрямків розвитку Церкви на такий внутрішній «аутсорс» керівництво ПЦУ навряд чи зважиться.
Є, втім, пара аргументів, які можуть похитнути і найсуворіших практиків. Перший — це Томос. А другий — розкол. Про те, що перегляд статуту, на якому наполягає Патріарх Філарет, загрожує відкликанням Томосу, вже сказано-переказано. Як саме це буде виглядати поки не зрозуміло, але в тому, що греки це просто так не проковтнуть, можна не сумніватися.
А щодо розколу, це цілком можливий сценарій. В якому не було б нічого страшного, якби не парочка «але».
Коли утворюється нова церковна структура, цілком природно, що не всі захочуть до неї увійти. Не всі зможуть. Ми були готові до того, що ці «не всі» будуть представниками УПЦ МП і тільки її. Але це так само вірно стосовно представників УПЦ КП. Те, що запропонували греки — і що прийняли на Об'єднавчому Соборі — це зовсім не ребрендинг УПЦ КП, як хотіли б думати дехто і в цій Церкві, і в стані її противників. Це, дійсно, нова церковна структура, для якої прописані зовсім інші правила гри. Ті, хто згоден на ці правила, приєднуються, хто не згоден — ні. Незалежно від конфесійної приналежності та політичних уподобань. Те, що хтось «за незалежну Україну» і «проти русского міра», зовсім не означає, що він повинен з першого погляду полюбити Статут ПЦУ. Те, що частина УПЦ КП не захоче визнати й прийняти ці правила, цілком природно і цього слід було очікувати.
Це їх право — залишатися в УПЦ КП, зі своїм митрополітбюро, правилами гри, своїм патріархом і пострадянським синдромом. Так само як право тих, хто хоче залишитися в УПЦ МП, є недоторканним і як право тих, хто хоче «нової Церкви», — будувати її. З цієї точки зору розкол не тільки не жахливий, навпаки, він міг би стати історичним шансом для ПЦУ, тому що він дозволив би їй позбутися УПЦ КП в собі.
Але в досвідчених руках багато що може перетворитися на свою протилежність. Нас так довго лякали розколом, що ми навчилися рефлекторно починати тремтіти, ледь почувши це слово. Вже зараз можна чути сентенції на кшталт «розкол ПЦУ — це катастрофа».
Коли маси впевнені в тому, що «розкол — це катастрофа», обов'язково знайдеться той, хто на цьому зіграє. І зі задоволенням спостерігатиме, як ви будете викручуватися і йти на поступки, тільки щоб запобігти «катастрофі», не дати статися розколу. До ваших послуг Патріарх Філарет. Якщо вам потрібен професійний розкольник, навряд чи ви знайдете краще резюме. Будь-якої хвилини готовий «встати і піти» — хоч з Собору РПЦ, хоч з Об'єднавчого Собору, хоч з ПЦУ — якщо його не влаштовують умови.
А ви бійтеся. І думайте, яку ціну готові заплатити за єдність Церкви цього разу. Ви ж розумієте, що раз «катастрофа», то ціна вже точно не буде помірною. Отже готуйтеся поступитися на всій лінії фронту. Інакше мало того, що «катастрофа», так ще ви ж і будете в ній винні — ваша гординя, ваше владолюбство, марнославство і т.д. за списком. Патріарх Філарет сам особисто через все це пройшов. І добре засвоїв урок.
Уявити собі розвиток подій в цьому дусі не так вже й складно. Митрополит Епіфаній, піддавшись на вмовляння одних і тиск інших, скликає, наприклад, Помісний Собор, а Патріарх Філарет — досвідчений гравець — зіграє на цьому Соборі, як на органі, ретельно підготовлений експромт. Чи радше варіації на добре відому тему «Встати і піти». Ніхто йому не завадить, тому що команді колишнього Президента зараз не до ПЦУ, а в команді нового Президента немає фахівців, здатних оцінити ризики і стати на перешкоді. Та й не стане, швидше за все, новий Президент втручатися, тому що Патріарх з ним вже ніби мости навів — за «термос» пробачив. І якщо на порядку денному ПЦУ значиться «не допустити розкол за будь-яку ціну», можна припустити, що Патріарх, в результаті, вийде з залу весь в білому.
Є кілька слабких ланок у цьому сценарії. По-перше, Митрополит Епіфаній. Його позиції після програшу високого покровителя дещо послабилися, і сам він не справляє враження залізного бійця. Але враження бувають оманливі, а крім того, за його плечем стоїть чимала частина ПЦУ і сам Вселенський Патріарх. По-друге, ще питання чи вдасться Патріарху Філарету набрати серед єпископів колишньої УПЦ КП ту критичну кількість прихильників, за якої йому вдасться зіграти у «встати і піти». Тому що, якщо він гордо піде один або з малою купкою таких же глибоко сивочолих прихильників, він вийде з залу не переможцем, а маргіналом. Він про це знає. Для чого, ймовірно, і влаштовує зліт 14 травня — аби підрахувати, скільки встане і піде разом з ним. І якщо кількість потенційних «уходимців» виявиться непереконливою, він навряд чи стане грати в цю гру.
Зрештою, в руках у Митрополита Епіфанія є один непереможний аргумент — Томос. Він залишиться в його руках. Навіть, якщо Патріарх Філарет «встане і піде», він не зможе винести Томос з собою — з ПЦУ до УПЦ КП. Хіба що Митрополит Київський виявиться таким патологічним слабаком, що сам зречеться влади на користь «старшого товариша». Знехтувавши і зрадивши при цьому інтереси власної команди, Вселенського Патріарха і цілої Церкви.
У зв'язку з цими іграми в складне становище попадає і Вселенський Патріарх, який виступив гарантом ПЦУ і її покровителем на міжнародній арені. Будь-які скандали в ПЦУ, тим більше — розколи, вдарять по ньому. Однак ризик — благородна справа. В українському питанні він ризикував не раз, може зробити це і ще раз. Якщо «розкол» виявиться лише виходом з ПЦУ Патріарха Філарета і його партії, гра варта свічок. Це звільнить «українську місію» Патріарха на міжправославній арені від низки труднощів, пов'язаних з фігурою скандального Патріарха, якого ніяк не хочуть приймати у пристойному товаристві світового православ'я. Ні як «першу» особу в ПЦУ, ні як «другу». ПЦУ без Патріарха Філарета — не найгірший вихід для греків. Навіть ціною локального «розкольчика».
Для кого «розкол ПЦУ» виявиться справжнім подарунком, так це для московських пропагандистів. Можна тільки уявити їхню радість з приводу того, що «розкольники далі розколюються». Але чим би дитя не тішилося. Не можна ж будувати свою політику, виходячи тільки з того, що скажуть «за поребриком». А крім того, як й інші сумнівні «перемоги», ця недовго буде тішити Москву, тому що визнання «ПЦУ без Філарета» може відбутися значно швидше. І це тільки пів московської біди. Друга половина — те, що і в УПЦ МП до «ПЦУ без Філарета» можуть поставитися з куди як більшою симпатією, ніж дотепер.
Біда в тому, що розкол — справжній розкол, а не просто маргіналізація митрополітбюро на чолі з генсеком, що бажає залишити свою посаду виключно вперед ногами, — становить реальну небезпеку. Патріарх Філарет — харизматична фігура. Він знає і розуміє свою паству куди краще, ніж Петро Порошенко — свого виборця. Свідчення тому — міф про «справжнього героя Томосу», яким виявився для широких мас Патріарх Філарет, що багато-багато років гальмував канонічну автокефалію, а не Петро Порошенко, який здобував Томос в поті чола і натомість зажив слави «того, що примазався».
Хотілося б заспокоїти всіх, сказавши, що загроза розколу ПЦУ — це блеф одного професійного розкольника. Що і КП-шний бланк, і «УПЦ» замість «ПЦУ», і туманні натяки на загрози «єдності Церкви», і розмови про зміну Статуту ПЦУ, та й сам витік про «сходку» і її порядок денний — все це блеф. Публіку залякують, а керівництво ПЦУ беруть «на слабо».
Але дуже вже добре підібраний момент — саме тоді, коли старі зв'язки з владою стрімко втрачають актуальність, в момент найбільшої слабкості, вразливості молодого церковного проекту. Чуття на політичну кон'юнктуру завжди було одним із специфічних талантів Патріарха Філарета.
Патріарх — досвідчений гравець, нехай його основна сила — не тактика зі стратегією, а впертість і нахрап. «Молодий команді» ПЦУ, яка в'їхала у владу на плечах свого предстоятеля-тарана, а потім вирішила, що він «більше не потрібен», просто нема кого виставити проти нього. Жоден з них, на жаль, не схожий на Давида, здатного вразити Голіафа. А тому загроза узурпації влади в ПЦУ під виглядом «відновлення справедливості щодо української Церкви», а насправді, щодо однієї конкретної людини, залишається вельми високою.
Світлина з відкритих джерел
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/kshchotkina_column/75739/
