0
"Радіо Свобода", 30 січня 2019
Почесний патріарх Православної церкви України Філарет під час урочистостей з нагоди його 90-річчя. Поряд велике зображення томосу про автокефалію ПЦУ. Київ, 23 січня 2018 року
Вручення Вселенським патріархом Варфоломієм томосу про автокефалію Православній церкві України (ПЦУ) та внесення її до диптиху православних церков є не фіналом, а необхідною умовою для початку процесу становлення українського православ’я, вже як рівноправної і невід’ємної частини православ’я світового.
На 3 лютого призначено інтронізацію, обраного митрополитом Київським і всієї України Епіфанія
Глава єдиної Православної церкви України митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Дніпро, 17 грудня 2018 року
Після цього відбудеться перше засідання Священного Синоду, почнеться формування церковних установ та інституцій, повноцінно почнуть працювати церковні ЗМІ, перед усім сайт.
Питання переходу парафій РПЦ в Україні до ПЦУ, якому так багато уваги приділяють сьогодні ЗМІ, має здебільшого статистичне, а не духовне значення. Насправді, в усьому процесі набуття автокефалії головним питанням є не сан предстоятеля церкви – патріарх чи митрополит, не її місце у всеправославному диптиху, так само – і не стартова кількість її парафій та монастирів. Вселенський патріарх і Синод, визнали не чинними московські анафеми, яким безпідставно було піддано патріарха Філарета, а відтак – усіх, хто з ним співслужив. Ті анафеми давали підстави для тверджень щодо «неканонічності таїнств», здійснених у Київському патріархаті та УАПЦ, породжуючи сумніви у вірян щодо можливості взагалі належати до цих церков. Скасування анафем ті сумніви цілковито розвіяло – українське православ’я було і є канонічним, спасительним, а відтепер і єдиним з усіма православними в світі. Саме у цьому і полягає головний духовний підсумок набуття нашою церквою помісного статусу.
Глава Православної церкви України митрополит Епіфаній (праворуч) в момент отримання від Вселенського патріарха Варфоломія томосу про автокефалію. Стамбул, 6 січня 2019 року
Роль державної влади – президента і парламенту у досягненні цього переможного результату є безумовно значущою, хоча перед усім слід віддати належне Київському патріархату і особисто патріарху Філарету. У ХІХ і ХХ сторіччях усі церкви, які отримували автокефалію, мали змогу це зробити лише за участі держави. Такою є міцна традиція і Константинопольський престол не вбачав підстав робити виняток для України. Відтак президент і парламент офіційно підтримали звернення до патріарха Варфоломія єпископів Київського патріархату, УАПЦ і окремих представників УПЦ (МП) про визнання об’єднаної церкви в Україні помісною.
Це правильно з точки зору морального клімату в країні, яким держава має всі підстави опікуватися.
Водночас, президентом України було підписано Договір зі Вселенським патріархом. Для сучасної церковно-політичної практики це річ безпрецедентна. Низка фахівців-конституціоналістів висловлюють сумніви у праві глави держави брати зобов’язання від імені України перед якою б то не було закордонною церквою, адже Конституція наділяє його правом виступати у зовнішніх зносинах лише з іншими державами, а не конфесіями. Тексту цього Договору досі не було оприлюднено, що давно вже час зробити, аби спростувати чутки та інсинуації довкола нього.
У ХХІ сторіччі радикально міняється як місія держави щодо країни, так і суспільна місія церкви. Сьогодні Україною проходить зримий поділ самого способу взаємодії держави і церкви. У Росії, її православна церква є частиною суто державного механізму. В Україні – перед усім частиною суспільства, а з огляду на роль УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ у волонтерському, добровольчому та капеланському рухах, можна сміливо стверджувати, що в нас церква – частина саме прогресивного громадянського суспільства.
Позаяк лише в Україні діють дві співставні за чисельністю і впливовістю православні церкви – Київської і Московської юрисдикцій, то саме тут і можна буде бачити принципову ментальну різницю між ними.
Київська церква вступає в процес свого становлення тоді, коли і в українському суспільстві загалом відбуваються величезні соціальні зрушення, прискорюється суспільний час. Виклики, які постануть у цьому процесі перед церквою, можуть стати у нагоді при формуванні порядку денного для світового християнства. Наша церква постає для світу у слушний час.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74526/
