0Шановні друзі! Мені сьогодні дуже приємно виступати у рідних стінах навчального закладу, в якому я сам вчився як вільний слухач на початку 1990-х, коли лекції ще відбувалися у великих аудиторіях Університету імені Тараса Шевченка. Це був неповторний час, коли натхнення великого Другого Ватиканського собору було живим вогнем, який передавався від сердця до сердця. Лекції викладачів, особливо із Англії та Росії були одним із стимулів зайнятися різноманітними проблемами теології. Світлої пам’яті перший ректор отець Олександр запросив мене читати курс античної філософії. Це читання протягом кількох років надихало, оскільки в аудиторіях вже у різних місцях Києва на першому курсі бувало близько сотні людей і кожен слухач був спраглий до розуміння античної філософії як пророчої підготовки до християнства. За весь час єдиний раз я почув від студентів протестантську аргументацію, що філософія богословам не потрібна, і то це було від католицького диякона, якого єпископ насильно посадив за парту. Я з вдячністю бережу не тільки світлі моменти викладання, яке я через 5 років передав пану Андрію Баумейстеру. Із цим навчальним закладом пов’язане важливе для мене чудо. В середині 1990-х років я захопився всерйоз Максимом Сповідником і заради нього закинув власні студії Канта. Але як займатися професійно цим святим отцем, не маючи усіх сучасних книг на численних мовах, присвячених його творчості? Я не міг поїхати на Захід, бо на руках у мене були старенькі бабуся і дідусь, за якими я доглядав, чергуючи кожної ночі. Із своїм горем я підійшов до нового ректора отця Гжегоша, про якого мені казали як про патролога. Він щиро посміхнувся і сказав: скоро привезуть мої книги, там є оринігали та ксерокси всього, що написано про святого Максима після Другої світової війни. Це було чудо. За пару місяців я зробив усі копії і витратив два роки життя, щоб опрацювати весь цей скарб. Отже, якби не цей навчальний заклад, мене як богослова і патролога не було б.
У часи моєї молодості було очевидним, що богослови покликані донести до народу вчительство церкви. У документах Другого Ватиканського собору, в соціальній доктрині, у сучасних методологічних вказівках щодо Писання і Передання шукалася особлива мудрість та методологія, відшукувалися відповіді на усі можливі світоглядні питання сучасної людини. Філософська і антропологічна пропедевтика у теологію була покликана довести, що людина має певні екзистенційні та соціальні запити, які може задовольнити лише Бог як нескінченна любов. Таким чином, Бог і єдність з Ним були прихованою метою життя, яку рано чи пізно кожен зможе відкрити, особливо якщо євангелізувати соціальну дійсність та культуру. А конкретні рецепти життя за цінностями, які пов’язані з Богом і відносинами з ним, надавалися вченням Церкви та теологією, що тлумачила це вчення.
Сьогодні соціальна дійсність стала складнішою, криза людяності та культури – глибшою. Сьогоднішня людина схожа на Йова, який сидить на постмодерних руїнах всіх світоглядів та всіх способів життя. Відповідно, сьогодні необхідні вже не рецепти особистого і соціального життя. Необхідним є пророчий голос богословів від імені цієї людини у кризі та від імені Бога, який може говорити як Йову та його друзям зовсім не те, що від Нього очікували.
Сьогоднішні богослови значно більше прислухаються до Писання і менше до соціального вчення Церкви саме тому, що вони спраглі до пророчого голосу і до слів самого Бога. Можна також сказати дуже ризиковану річ: раніше богослов мали виконувати покликання вчителя, сьогодні – покликання пророка.
Особливо актуально це в українському суспільстві. Знекровлена численними соціальними катаклізмами, українська спільнота розчарована практично у всіх ідеалах та цінностях. І саме церковні громади покликані бути живим втіленням пророчого бачення есхатологічного майбутнього, мають являти ту істину, що відносини любові та братерства можливі тут і зараз. Теолог як пророк есхатологічного бачення людяності та соціальності – ось ким має бути сьогодні теолог. Він таким може бути лише тоді, коли йому є куди привести новонаверненних, якщо є громади, для яких нове есхатологічне життя – це щоденна реальність.
Таким чином, теолог-теоретик без спільноти, в якій би християнство було втілене практично – сьогодні неможливий. Йому нічого показати зневіреному суспільству. Саме живі церковні спільноти, які живуть любов’ю та милосердям, які чутливі до переживання досвіду дій Бога через них самих, можуть бути для теолога єдиним надійним свідченням на користь його віри та його роздумів. Він повинен мати такі спільноти, щодо яких він може сказати суспільству – прийдіть та подивіться, ось паростки життя, яке неможливе у звичайному суспільстві. Не обов’язково такий теолог має бути священником. Наприклад, Олександру Філоненко є яку спільноту показати і це одна з головних причин, чому його так люблять.
Так і отці-домініканці мають спільноту, яка наближається до есхатологічного ідеалу, і є церковною громадою, яка намагається вже зараз являти відносини, які характерні для Царства Небесного. Звичайно, в цілому католицька Церква, як я її спостерігаю за трьох останніх пап намагається стати над собою історичною, набути рис євангельської апостольської спільноти. Також спостерігаючи за іншими християнськими спільнотами, католицька Церква успішно переймає ті позитивні риси, якими вони пишалися як частковим втіленням принципів царства Божого. Наприклад, сьогодні католицька церква є більш соборою, ніж православна. Собори не лише успішно відбуваються, церква вже звикла, що папа не править без соборів, і равенська екуменічна еклезіологія вже не сприймається як плід пропозиції православного митрополита Йоанна Зізіуласа. Скоріше мова йде про все новий прояв вічної ідентичності Церкви як присутності Царства Божого і про віднайдення ідентичності Церкви, якою вона була у першому тисячоліттті.
Я хотів би також відмітити кілька дуже цікавих трансформацій, яким я був свідком за останні 30 років. Католики моєї молодості дуже хотіли оновлення католицизму. А також того, щоб до християнства навернувся весь світ. Це були люди діалогу церкви та світу, часто цей діалог був нескінченним і ні до чого не призводив. Католики сьогодення хочуть бути хорошими християнами. Таким самим є бажання справжніх християн серед православних і протестантів. За ці 30 років увага з прикметників «католицький», «православний» і «протестанський» змістилася на іменник «християнин». І це – головне. Не можна бути християнином насамоті, християнство можливе лише у спільноті. Але церковна громада може бути більш конфесійною або більш християнською. Ми стали значно більш людяними, бо пережили все нові та нові кризи, все нові та нові невдачі, і ми стали більше християнами. Це призводить до того, що богослов’я більше не ділиться на конфесійні виміри, воно в Україні та світі все більше є спільною справою. Мій друг Михайло Черенков говорить про те, що ми живемо у час постконфесійного християнства і наше богослов’я має бути постконфесійним. Я з ним не можу погодитися. Ми живемо у часи народження нової єдності Церкви, нового переживання того, що усі є брати у Христі і ми не можемо відвернутися від того чи іншого брата. І ми знову вчимося цінувати ті дари, які для всього християнства може надавати та чи інша конфесія. Християнство стає все більш екуменічним, і у сенсі міжконфесійної взаємодії, і у сенсі все більшого виявлення універсальної ідентичності християнства. А богослов’я не стає міжконфесійним чи діалогічним, воно просто стає спільним. Для православного богослов’я початку XXI століття, яке переживає новий бум в Америці, головними авторитетами є не лише Максим Сповідник та Григорій Ниський, а й Тома Аквітат і Аврелій Августин. Методологія їх думки сформована під впливом видатних католицьких богословів та філософів XX століття – Ганса Урса фон Бальтазара, Анрі де Любака, Жан-Люка Марйона. Не менше значення має і пророк сучасного протестантизму Джон Мілбанк.
Одним з серйозних викликів є те, що провідний православний богослов сьогодення Девід Бентлі Гарт просто не визнає великого розколу між православ’ям і католицизмом як реального факту. У своїй статті «Міф схизми», яку я гаряче усім рекомендую, Девід Гарт заявляє, що Церква зберігає власну єдність, хоча ми й так і не думаємо. Тобто католики і православні належать не просто до єдиної Церкви невидимо, а вони є братами єдиної вселенської спільноти, в якій є одна ієрархія, один Святий Дух, одні таїнства, хоча й не усвідомлюють цього факту.
Католицизм багато у чому не готовий до цього богословського пророчого бачення. Звичайно, вже стало звичним бачити православних чи добрих протестантів як анонімних католиків. Але те, що усі справжні католики і православні є анонімними членами церкви першого тисячоліття, яка й далі єдина – це значна трудність. Адже постає питання: чому ж ми тоді не причащаємося разом? Тобто, я знаю велику кількість людей, і сам належу до таких, що причащаються і у православній, і у католицькій, і у греко-католицькій церквах. Не причащатися на літургії незрозуміло і неможливо, якщо ти дійсно на ній молишся і спілкуєшся з Богом та церковною спільнотою навколо тебе. Наші архієреї та богослови багато в чому менш сміливі, ніж численні молоді люди. Але Девід Гарт показує нам, що не треба боятися переосмислити еклезіологію у радикальному екуменічному руслі. Тим більше, що папа Венедикт XVI у книзі «Божа революція» закликав визнати, що церковне християнство у сучасному суспільстві стало меншістю. Він навіть використовує образ церкви як великого сонця, яке раптом перетворилося на маленьку карликову зірку. Цей образ мені не подобається, як і розмови, що у перші століття християнства церковних людей теж була мізерна меншість. Але факт, що нам вже нічого ділити. Великі структури залишаються в історії, горизонтальні зв’язки між християнами міцнішають, і все більше таких горизонтальних зв’язків розвиваються, не звертаючи уваги на конфесійні розділення. Наприклад, болі католиків вже не є чужими неприємностями дял православних, як це було ще півстоліття тому. Це – проблеми єдиної родини. Так само зростає відчуття того, що і для католиків проблеми православ’я все більше не чужі, а це теж спільний біль.
Лише виявляючи між собою стосунки, які характерні для майбутнього Царства Божого, ми можемо щось говорити суспільству. Адже якщо стосунки у церковних спільнотах такі ж, як у світських корпораціях – світ ніколи не буде слухати ні церкви, ні церковних теологів. І одним із завдань перед церковними спільнотами та богословами є виявлення відносин любові у міжконфесійному спілкуванні. Бо по тому пізнає світ, що Ви учні Христа, якщо як католики і православні будите мати любов між собою.
Парадоксально, але за радянських часів, коли у Києві було 8 православних храмів та один католицький, дух міжконфесійного братерства був. Але й був дух конфесійної виключності, гордості, і у деяких церковних спільнотах він квітне або приховано, або відкрито. Ми в живемо у час спокус, коли лжепророки навіть з патріарших престолів зневажають гідність людини, говорять, що її покликання у тому, що пожертвувати власною свободою для рабства у церковної та державною влади, якою б вона не була.
Ми живемо у час, коли християни не лише єднаються, а й розділяються, оскільки все більш інтенсивно відбувається болісне відділення зерна від полови. І я хочу сказати, що і зерно не завжди є повністю здоровим, і я перший приклад грішника. Ну а полова у наші часи просто чудова, і хоча вона виросла на наших очах у церковних огорожах, вона є саме половою. Відділення удаваного християнства, в тому числі нібито фундаменталістичного, а вірніше, постмодерно-фундаменталістичного від християнства спражнього і глибоко традиційного – це той мучительних процес, який переживають усі християнські церкви України. Звичайно, переживають у різній мірі та з різними наслідками. Для богословів ці усі процеси виглядають як постійне переплавлення срібла справжньої віри, при якому відділяються різні домішки, за вдалим біблійним виразом. І цей процес переплавлення можливий лише тому, що благодать воскреслого Христа допомагає його пережити.
Християнство може бути більш конфесійним або менш конфесійним для кожного окремого християнського теолога в Україні. Християнство може бути більш соціально активним або ж може бути апологією розумного усамітнення з спільнотою однодумців заради якихось особливих покликань. Але християнство не може бути відділенним від євхаристійного Христа. Богослов’я не просто черпається з дна євхаристійної чаші. Воно смиреннно п’ється з дна євхаристійної чаші у спільноті, яка являє любов Христову прямо посеред сповненого страждань життя церкви і світу. Справжні спільноти любові та рухи, що їх об’єднують, знову і знову оживляють вселенську церкву та привносять життя майбутнього віку в сьогоднішній соціум.
Сьогоднішня людина вже немає внутрішніх ресурсів для того, щоб власними силами робити світ більш людяним, справедливим, гармонійним. Надихати світ, залишатися людяним може лише сила надприродної любові, яка від церковних громад може досягти кожного і всіх разом. Так само було в часи пізньої античності, коли Августин спростерігав за падінням Риму. І його пропозиція відбудовувати культуру з малих церковних спільнот любові виявилася напрочуд вдалою. Сьогодні, коли світ захоплюється новим варварством релятивізму та нігілізму, коли людська гідність та свобода ставиться під сумнів занадто багатьома ще вчора цивілізованими народами, у нас знову залишається надія лише на малі спільноти та їх силу. Ця сила походить від Бога, і є лише виключно любов’ю. Теолог – лише пророчий свідок у сутінках численних криз, який свідчить про силу любові. Свідчить так само, як книга Йова засвідчує силу Божу, що створила все і неосяжна для людського розуму. Богослов тут і зараз свідчить про силу любові, яка знову і знову здається неможливою для людей, але чудом знову і знову ця любов стає джерелом для нових соціальних відносин. І ця любов робить сьогодні можливим те, що вчора здавалося ніколи і ніяк неможливим. А богослов лише вказує на ці вічно нові речі.
Також я хотів би звернути увагу на те, що богослови в Україні самі є живою спільнотою, яка єднає без уваги до конфесійних кордонів. Натхненний прикладом блаженної пам’ятів ректора цього навчального закладу отця Олександра, який запросив мене, православного, читати курс філософії, я завжди мріяв, що в Україні буде міжконфесійна спеціалізована вчена рада в державному університеті. Я, правда, думав, що це буде Університет імені Тараса Шевченка, який я закінчував. Але Бог судив інакше. Я мав хорошу роботу та перспективи отримати велику квартиру, але мені зателефонував заступник міністра освіти і сказав, що треба попрацювати на благо всіх конфесій України в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. У нас там найкраща у світі спеціалізована вчена рада, де як голова - я православний, перший заступник – п’ятидесятник, другий заступник – баптист, вчений секретар – католик. Серед членів нашої ради ще два чудові греко-католики, ну і значна кількість чудових православних богословів та релігієзнавців. І практично усі живуть активним церковним життям, навіть якщо про них це невідомо широкому загалу. Все це чудесно, і радий, що ми захистили вже два десятки хороших богословів. І я маю надію, що вся ця богословська спільнота, що зростає та підсилюється, зможе стати гідним свідком можливості чудесних трансформацій для українського соціуму, наукового простору, культури та освіти. І я впевнений, що спаільнота викладачів та студентів цього славного навчального закладу стоятиме не лише біля історичних витоків українського богослов’я сьогодення, а й показуватиме все нові шляхи розвитку християнської теології у дусі екуменізму та реалізації есхатологічного ідеалу царства любові.
Насьогодні найбільш відомим у світі українським богословом став о. Кирило Говорун. Подією стали дві його книги з критичним аналізом уявлень про церкву як певну історію самоусвідомлення православних і неправославних спільнот. До отця Кирила сучасна православна еклезіологія існувала лише у версії митрополита Іоанна Зізіуласа, який занадто різко підкреслював роль єпископа як батька для громади і описував Вселенського патріарха як батька для всіх. Альтернативою бачився лише федеративний устрій православних церков у дусі пропозицій офіційних документів РПЦ або еклезіологічний анархізм у дусі вчення о. Миколая Афанасієва про самодостатність кожної релігійної громади. Отець Кирило намагається нагадати, що церква існує не заради себе, а для проповіді у суспільстві. Відповідно, усі структури є допоміжними елементами у проповіді певного віровчення та передачі певного способу життя, а тому навіть громада чи братерство – вже певна формалізація, яка не самоцінна і несамостійна, не є первісною ідентичністю Церкви. Відносини церкви та суспільства стоять у центрі третьої книжечки отця Кирила Говоруна «Українська публічна теологія». Ця книга занадто ідеалізує соціальність майдану, приписуючи їй риси церкви та більшу подібність до ідеалу Царства Божого, ніж то є у сучасних церквах України. Але в цілому книга є корисною, бо заставляє задуматися – якщо наші спільноти не показують принципово нових соціальних відносин, а на їх прояв претендує повсталий народ, то чи не перебуваємо ми у системній кризі? Тут можна згадати один протестантський принцип: якщо Ваша церковна громада нічим зовнішнім не відрізняється від світського суспільства, то скоріше за все вона не відрізняється і нічим внутрішнім. Тим більше горе нам, якщо наші громади гірші за якісь світські об’єднання. Але я хотів би повернути цю критику проти самого отця Кирила і задуматися над тим, що він пропонує як ідеал, на досягнення якого мали б працювати українські церкви? Він пропонує як ідеал соціальну свободу, яка б всебічно захищала та розкривала гідність людини. Це своєрідний християнський лібералізм, для якого питання соціальної справедливості є другорядними. До речі, найкращий документ церков київської традиції, спільна відозва від 1 грудня 2011 року, пропонує теж три головні цінності: закон або правова держава; свобода людини; суспільна солідарність. Наша історія минулих років підтверджує ту думку, що вимогу правової держави необхідно доповнити вимогою соціальної справедливості. В цьому відношенні я можу вказати лише на зусилля Анатолія Денисенко, який у своїй недавно виданій книзі пропонує перенести принципи теології визволення в український контекст. Нажаль, цей рецепт не є дієвим, оскільки марксизм як інтелектуальне явище доби модерну занадто застарів, щоб бути хорошим методом соціального аналізу, на основі якого церкви могли б пропонувати теоретичні та практичні поради для сьогоднішнього суспільства. Тому необідним є розширення ідеалу соціальної солідарності, формування вчення про теорії та практики солідаризму, про застосування елементів посткапіталістичних відносин в нашій реальності. Як і часи Августина, це має бути побудова нових соціальних відносин знизу, він церковних громад та від освітніх проектів, від волонтерства та від душпастирства. Михайло Черенков у своїх численних книгах наукового і науково-популярного характеру звертає увагу на трансформуючий потенціал простих громад, якими є родина, освітня інституція, церковна громада. Саме з відносин всередині таких громад можуть виростати нові соціальні відносини в цілому місті або цілій нації. До речі, Михайло Черенков звертає увагу на певний парадокс, який існує у сучасних відносинах церкви та суспільства. До церкви можуть прислухатися лише коли її місіонерська проповідь є частиною діалогу з світом. Але світ не є світоглядно нейтральним. Утопічними є надії Олександра Філоненка та деяких інших богословів України про те, що після падіння ідеалів модерну суспільство є відкритим до нового прийняття християнства як спасіння не лише особистої душі, а культури. Михайло Черенков доводить, що суспільний світогляд доби є релігійним, оскільки в суспільстві дефакто панує релігія тотального споживацтва. Свободу від цього різновиду ідолопоклонства дуже важко втримати. Хтось попадається на нових гаджетах, хтось – на нескінченному самолюбованні у щоденних селфі. Формуються особливі структури поклоніння, культивуються переживання причетності, і фактично культура самопоклоніння захоплює людину не менше, ніж колись це робили уявлення про світле комуністичне майбутнє. Михайло Черенков вважає, що лише найпростіші структури родини, любові, дружби, церковної громади, невеликого колективу однодумців-професіоналів, здатні надати людину ту культуру любові та солідарності, яка дозводить уникати нових ідолів та втрачати власну людяність і християнськість. В цьому конектсті я хотів би підкреслити те нове відкриття Божого отцівського ставлення до особистості, яке здійснює Олександр Філоненко. Саме міжособисті відносини з Богом можуть стати основою оновлення міжособистих відносин у всіх малих групах, і вже потім культура нових відносин може розповсюджуватися на весь соціум. Але в цілому змістовний діалог церкви та сучасного суспільства буде все більше утруднюватися, оскільки зіткнення християнства із культурою людського самопоклоніння є принциповим і не менш драматичним, ніж протистояння з комунізмом.
Андрій Баумейстер у своїх численних книгах звертає увагу на те, що самі по собі правильні соціальні та церковні громади, правильні етичні відносини та правильна культура інтуїцій не працюють. Необхідною є додаткова рефлексія та раціональна аргументація, яка б обгрунтовувала як наше розуміння Бога, так і наше постійне відновлення людського в людині. У цьому ж відношенні я хотів згадати і про книгу нового ректора Інституту отця Петра «Віра шукає розуміння» і книгу отця Вячеслава Рубського з Одеси про методологію світоглядних дискусій.
Важлими також є праці, які обгрунтовують відкритість різних конфесійних традицій, закладену на рівні їх ідентичності у період формування. Так, Сергій Санніков показує сакраментальні виміри баптиського вчення про таїнства, що ще недавно не можна було уявити. Михайло Мокієнко у власній монографії довів відкритість українського класичного п’ятидесятництва. Я показав змінність уявлень про Бога у традиції грецької патристики. У своїй монографії та нещодавно захищенній дисертації Генадій Христокін показує багатоаспектну відкритість православної теології до філософії, руйнуючи численні міфи про те, що лише католики активно використовують філософію.
В цілому, наша українська богословська наука лише на початку власного справжнього розвитку, і багато що залежить від кожного окремого богослова. Тому всі ми, які сьогодні зібрані у цій чудовій залі, теж можемо бути причетними до становлення богослов’я в Україні як такого, що відповідає висоті християнського покликання. Потрібно не просто вчительствувати, а мати сміливість думати самостійно, переосмислюючи звичні уявлення, прислухатися до голосу Божого. Потрібно здійснювати не просто власне покликання, а й пророчі мрії. Усім бажаю у цьому успіху та Божих благословінь!
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/77038/
