На війну, яку веде Московський патріархат, має бути особлива відповідь – священик ПЦУ

28.02.2019 1:27 0

На війну, яку веде Московський патріархат, має бути особлива відповідь – священик ПЦУ

Розмовляла Марина Євтушок

"Православіє в Україні", 26 лютого 2019

Чому не варто називати долучення громад до Української церкви після отримання нею томосу [4] “переходом”, чим Московський патріархат лякає незгодних із його політикою і якою має бути відповідь ПЦУ на гібридну війну, що ведеться проти неї, в інтерв’ю НАРОДНІЙ ПРАВДІ розповів священнослужитель Православної церкви України, колишній речник УПЦ МП (до 2014 року) прот. Георгій Коваленко.

– Розкажіть, будь ласка, про припис щодо заборони служіння, який Вам видали в Московському патріархаті. Що це за папірець і яку юридичну силу він має?

– Це, радше, не особисто для мене, а для всіх вірних і священиків Московського патріархату, щоб їх лякати. Я навіть не став отримувати цей указ (УПЦ МП заборонила Георгія Коваленка у служінні у зв’язку з його долученням до Православної церкви України, – НП), тож не бачив цього папірця і не тримав у руках. Він означає, що я більше не маю ніякого відношення до Московського патріархату, і це не тільки моє самовідчуття, про яке я заявляв публічно ще в 2014-му році. Тепер і Московський патріархат нарешті визначився з тим, що я до нього більше не належу.

Що стосується юридичної сили, то якби я був настоятелем якогось храму (саме як будівлі), навколо цього могли б виникати певні проблеми і був би призначений новий настоятель. Оскільки я завжди намагався служити в пристосованих приміщеннях і збирати церкву як громаду, не з каміння, а з людей, то це не має жодних юридичних наслідків. Хоча, на жаль, сьогодні співслужіння зі мною священиків Московського патріархату саме через цей указ є неможливим.

– Хтось іще отримав такий документ?

– Я думаю, що всі ті, хто долучається до єдності з Православною церквою України, в той чи інший спосіб отримують подібні документи. Це той шлях, який обрав Московський патріархат. Один зі священиків отримав його за те, що у відпустці за кордоном співслужив зі священиками Константинопольського патріархату. Коли він повернувся додому, його чекала заборона. Він до цього дуже жартівливо поставився, бо для віруючої людини, яка сповідує єдність церкви зі вселенським православ’ям, отримати заборону за те, що ти служив літургію… З точки зору здорового глузду це виглядає по-одному, а з точки зору Московського патріархату це намагання захищати свої кордони і утримувати духовенство від дій, які суперечать певним рішенням церковного начальства.

Ми ще з літа говорили, що пропонуємо замість війни юрисдикцій мирне співіснування, співпрацю і співслужіння. Після 11 жовтня, коли Константинополь сказав, що визнає православними священиками, єпископами всіх українців з усіх юрисдикцій, ми публічно заявили, що не сприйматимемо будь-якого нового розриву відносин. Ми декларували свою відкритість і небажання розривати єдність. На жаль, Московський патріархат не сприймає такої позиції, і ті священики, які відкриті до вселенського православ’я, до Православної церкви України, до вирішення проблем українського православ’я і до відновлення єдності, отримують ось такі “листи щастя”.

З іншого боку, отримавши свого листа, я навіть якось із полегшенням зітхнув, бо на мене вже починали з підозрою дивитися інші священики, котрі вже мали такі приписи (сміється). Тобто, знаєте, це так підозріло виглядало, що всім дають заборони, а мені чомусь ні. Тут на все свій час, і про логіку цих дій, напевно, треба запитувати тих, хто виписує ці папірці.

– Я знаю, що вам не подобається термін “перехід” громад (до ПЦУ, – НП). Чим саме?

– Процес, запущений Вселенським патріархом, – це відновлення єдності українського православ’я, а не процес створення якоїсь нової спільноти, куди можна чи потрібно перейти. Тож я вважаю, що ті священики й віруючі з Московського патріархату, які визнають дії Вселенського патріарха і бажають бути в єдності зі своїми братами і сестрами з колишнього Київського патріархату, долучаються до цієї єдності. Адже це саме процес долучення до єдності, а не перехід. Саме слово “перехід” означає, що людина звідкись іде, а кудись приходить. На жаль, фактично такі переходи відбуваються, хоча якби були інші рішення Московського патріархату, то йшлося би більше про єднання, а не про перехід.

- Отже, долучення до єдності, а не перехід?

– Перехід – це справа, радше, юридична. Це може бути зміна підпорядкування, юрисдикції, назви чи статутів. Мені б дуже хотілося, щоб ми не забували: наша мета – не перейти одним до інших, а уможливити єдність навіть тоді, коли існують дві юрисдикції. Звичайно, важливим є отримання автокефалії, тобто повної незалежності нашої церкви. Та, все ж таки, не треба забувати про єдність. Вона має бути між Православною церквою України, всіма іншими православними церквами, і, найголовніше, ми маємо прагнути цієї єдності між православними українцями, священиками та єпископами.

В сучасному демократичному світі, коли поважаються права та вибір людини, в тому числі і в релігійній сфері, треба шукати зовсім інших форматів єдності. Вона може бути різною, між різними структурами та організаціями, це може бути єдність яка не знищує унікальності. Єдність – це відчуття того, що ми належимо до чогось спільного, до спільноти віруючих, до Христа, до православної церкви.

– В людей є розуміння цього?

– Зараз навіть православним треба пояснювати абсолютно банальні речі, бо іноді люди захоплюються розбудовою самої структури, юрисдикції, вертикаллю своєї влади – і тоді дійсно виникає питання: чий ти? Відчуття самої єдності можливе в будь-якій ситуації, якщо ти її шукаєш. Та якщо пошук полягає в розділенні і виправданні цього, тоді в тебе зовсім інша лексика і зовсім інша мета. Тому мені й здається, що треба підкреслювати: цей перехід – просто вимушена дія в цих умовах, і називати його треба інакше.

В цьому сенсі Православна церква України якраз декларує єдність і пропонує всім в ній бути. Московський патріархат же навпаки – говорить, що розриває стосунки зі Вселенським патріархатом [6]. Тоді питання: а хто розкольник? Той, хто прагне єдності чи той, хто розриває? Саме про це треба говорити.

– До речі, саме про розкольників. Російське телебачення дуже підкреслює цей розрив відносин, а релігія – це річ, яка досить сильно може розділяти людей. Наближаються вибори [7], в цьому контексті Ви бачите можливості впливу на процес за допомогою того, що називають “релігійна карта”?

– Якщо брати загалом, то, дійсно, в християнському світі після декількох століть єдності ми вже понад 1000 років маємо розділення, і не тільки на східних і західних християн. За цей час вибудувалося ціле богослов’я розділення. Тобто, богослови багато століть намагалися пояснити, чому Господь каже, що ви маєте бути єдині, а християни навпаки розділяються.

В цьому сенсі богослов’я розділення дуже розвинене. А от богослов’я єдності, звісно, потужним філософським рухом стає тільки в 20 столітті. Я думаю, нам необхідно розвивати його і в Україні. Нам потрібне власне бачення того, як мають співіснувати й співпрацювати різні християни в одній країні. Не повинна повторитися історія з Московським патріархатом, який останні 30 років говорив, що не існує ніякого Київського патріархату. А як же сім тисяч парафій, віруючі, духовенство, духовні школи й практики, які нічим не відрізняються від їхніх?

Так само тепер є спокуса сказати, що тепер немає Московського патріархату, розвивати це богослов’я розділення і бути схожим на страуса, який сховав голову в пісок і думає, що він тут один.

– Тобто важливо не копіювати в цьому моменті політичну владу…

– Тепер, якщо переходити до виборів, то, звичайно, релігійний чинник є складовою і політичної системи, і передвиборчих технологій. Якщо в суспільстві релігія – дуже важлива тема, якщо інтерес до неї не вщухає, а навпаки, то політики будуть це використовувати.

З іншого боку, ми також маємо відійти від радянської моделі, коли відокремлення церкви від держави означало повну маргіналізацію і її витіснення з політичного чи суспільного життя. Церква – не суб’єкт виборчого процесу, законом заборонена агітація на територіях храмів і за цим треба стежити всім. З іншого боку, політика – це мистецтво управління полісом. В цьому сенсі, якщо ми живемо в демократичній країні, то кожен громадянин є учасником політичного процесу.

– Звучить заплутано.

– Я люблю наводити приклад із паспортом. Але, щоб його відчути по-християнськи, згадайте відповідь Христа на запитання “Чи платити податки кесарю?” Ісус попросив показати йому монету і, побачивши зображеного на ній кесаря, промовив відомі всім слова: “Тож віддайте кесарю кесареве, а Боже – Богові”. І в цьому не було негативного протиставлення.

А тепер давайте подивимося на наш паспорт. Там написано, що ти – громадянин України. Ми одночасно і громадяни країни, і віруючі церкви. Ми маємо бути свідомими і відповідальними громадянами. Одночасно ми маємо бути справжніми християнами.

Церква – це не частина державної влади. Скоріше вона є частиною громадянського суспільства, і вона має відбудовувати свої відносини з суспільством в цілому, з різними людьми, які мають різні політичні погляди.

Бог давав свої 10 Заповідей не для того, щоб люди збиралися в храмі й просто повторювали їх, а для того, щоб народ, який вийшов з рабства, за ними жив. Якщо уважно подивитися, то ці Заповіді вказують, як жити вільним людям у суспільстві, де немає рабства. Функція церкви – нагадувати державі, політикам і звичайним людям про Божі заповіді і християнські чесноти, як основу суспільного життя і політичного процесу. От саме в цьому сенсі церква не може бути поза політикою чи просто говорити, що це брудна справа. Зараз всі говорять про Європу, так от – сама ідея Європейського союзу народилася в середовищі християнських демократів.

– Гадаю, ви чули про те, що СБУ викрила російські плани нападів на храми Московського патріархату [8], щоб розпалити релігійну ворожнечу, що думаєте про це?

– Думаю, для того й існує Служба безпеки України, щоб забезпечувати безпеку і виявляти загрози і людей, які займаються тим, чим не мають займатися порядні справжні громадяни. У церкви немає внутрішньої системи безпеки чи поліції, вона і не потрібна. Іноді Московський патріархат, скажемо так, створює щось подібне для того, щоб захищатися.

– Ви про так званих “козачків”?

– Так, якщо дивитися на це, як на бажання захисту, то, напевно, в цьому є якийсь сенс, якщо існує небезпека. Але якщо дивитися на суть процесу, то тут є величезна небезпека перетворити церкву на якусь таємну організацію, майже спеціальну службу, головне для якої – втримати своє майно і людей. А це вже ознака тоталітарного ставлення до людини.

Ми говорили про богослов’я єдності, але маємо вибудовувати також богослов’я гідності. Релігійні організації мають навчитися поважати вибір своїх віруючих, навіть якщо вони в якийсь момент втратили віру, змінюють її чи переходять кудись. Насправді для людини природно і сумніватися, і змінювати переконання, навіть Господь нас поважає в цьому і не тримає за руку. Останнім часом усе частіше можемо сказати, що церковні ієрархи діють більше як дипломати, чиновники чи працівники спеціальних служб, але не як християни. Це треба змінювати.

– На Вашу думку, люди за своєю природою більше схильні розділятися чи об’єднуватися?

– Що таке людська природа? Якщо це природний стан, майже тваринний, то це одна історія. Інший тип – це людина, яка сповідує середньовічний світогляд: от тільки моя релігія, церква, віра, держава справжні і гідні поваги. Такі радикали-фундаменталісти присутні і в політиці, і в церкві. А є люди, які дійсно намагаються втілювати біблійні принципи в житті.

Поки що ми не досягли єдності між православними і знову перебуваємо в агресивному стані, слава Богу, лише словесного протистояння. Виходячи з цих міркувань, можна говорити про те, що більшість підтримує саме розділення, але і голос єдності при цьому з кожним днем лунає все гучніше. Як це не дивно, але він часто лунає з боку людей взагалі не церковних.

Під час соцопитувань протягом останніх 20 років частина респондентів стабільно вказувала, що вони просто православні, без приналежності до певного патріархату. Спочатку на них не звертали уваги і думали, що пізніше вони визначаться. Але пізніше зрозуміли, що це – свідома позиція. Вони говорять, що неважливо, до якого храму заходити, мовляв, ми до Бога ходимо. Тож, виявляється, основою богослов’я єдності можуть бути і ці люди. В основі їхнього підходу якраз любов, визнання іншого і намагання не розділятися. Дуже важливо, щоб Православна церква України була якраз тим, хто єднає, незважаючи на те, що лунає з боку Московського патріархату.

– В самому процесі долучення до єдності є якісь проблеми? Наприклад, в юридичному чи організаційному плані.

– Особливість релігійного життя в тому, що воно відбувається в реальних громадах, які володіють храмами. Зараз ми маємо ситуацію, коли громади розділяються. А коли вони розділяються і не мають культури діалогу, бажання знайти рішення, яке б задовольняло не тільки більшість, але й меншість, коли включаються церковні електоральні «каруселі» (коли на збори приїздять спеціально навчені парафіяни чи спортивні семінаристи, які можуть і не бути семінаристами, щоб допомогти прийняти рішення)…

Проблема православ’я зазвичай в тому, кого вважати членом громади. Це величезна проблема. З одного боку, людина має ходити до церкви. А якщо вона не ходить до церкви щотижня, церква все одно хрестить її дітей, освячує, не виганяє на Пасху з храму, приймає пожертви? Це великий комплекс питань.

Коли священики намагаються зберегти не будівлю, а громаду, спільноту і відносини всередині спільноти, вони шукають компромісних, ненасильницьких, християнських методів. Але на певному етапі вони стикаються з тим, що їм не дають можливості для конструктивного, мирного діалогу. Священики, які прагнуть єдності, йдуть від конфліктів. Як колись казав Господь своїм Апостолам: якщо вас не приймають, то йдіть.

Насправді, проблем дуже багато, вони унікальні, в кожній громаді свої, і, враховуючи досить потужний спротив до єднання і набуття автокефалії Православної церкви України з боку Московського патріархату, то, скажемо так, ми перебуваємо в форматі гібридної війни. Вона ведеться проти держави й проти церкви. Насправді, це наша реальність, на яку ми маємо зважати, але все ж таки наша відповідь має бути непропорційною і більш ефективною. Я вірю в те, що правда і любов ефективніші, ніж брехня і ненависть.

Марина Євтушок, Народна правда

Далі буде...

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74885/

Следующая новость
Предыдущая новость

Диякон УПЦ КП проведе для дітей з особливими потребами концерт «Клавішний Спас» Выбираем зимние ботинки: как выбрать правильно? Православный сайт со всей необходимой информацией Что такое НетГейм? Екс-депутат Житомирської міськради під виглядом клірика вимагає з людей гроші

Публикации