3
Світлини РІСУ, Галини Терещук, Центру "Ткума"
Чи можливо, щоб в Унівському монастирі на Львівщині навчали польських танців, а у францисканському реколекційному центрі на Прикарпатті відтворювали звичаї шабату та традиційного українського весілля, а опісля говорили про іслам та готували за усіма правилами плов і частували ним та навчали кримськотатарських танців? Так, якщо там зібралася єврейська, кримськотатарська, польська та українська молодь на молодіжний міжрелігійний семінар «Ковчег», який відбувся 19 – 26 липня. Це вже чотирнадцята така зустріч молоді і відбулася вона під гаслом «Усі ми в одному ковчезі».
Образ ковчегу – це не тільки мирне співіснування як спосіб долання проблем і викликів, це й динаміка, рух. Тож «Ковчег – 2019» мандрував і реально, Львів – Унів – Більшівці – Люблін – Львів, і віртуально, через традиційні національні дні, під час яких учасники пізнавали не тільки культуру, історію та сучасні виклики представників інших національностей, а й свою власну.
Отож докладніше про національні дні.
За традицією, що склалася за роки проведення зустрічей, відкривають семінар в один із національних днів. Цього року це був польський день. Організатори зробили акцент на важливі дати, які дуже актуальні і для сучасної України – 20-річчя вступу Польщі до НАТО та 450-ліття Люблінської унії.
Велике зацікавлення викликала інавгураційна промова професора Міхала Клімецького, керівника кафедри внутрішньої та міжнародної безпеки університету Миколая Коперника в Торуні, про історію заснування НАТО, шлях Польщі до цієї організації, нинішнє її місце в ній та перспективи України, а також банерна виставка, присвячена цій темі. Учасники цікавилися, що дало НАТО Польщі, за яких умов Україна може вступити до НАТО, що впливає на ставлення поляків до України і українців тощо.
Не менш цікавою була зустріч із польським правозахисником та дисидентом, членом “Солідарності”, автором програм із громадянської освіти, співзасновником Незалежного скаутського руху в Польщі, колишнім заступником міністра освіти, а пізніше заступником міністра закордонних справ Польщі, нинішнім директором Центру міжнародної співпраці міської управи Любліна Кшиштофом Становським, на якій говорили про шлях від Люблінської унії, 450-ліття якої цього року відзначають у Польщі, до Євросоюзу, про відповідальність, яку кожен має брати на себе, про Майдан і громадянське суспільство в Україні, про ефективність змін і революцій.
Кшиштоф Становський ще в 90-их, будучи співзасновником фонду “Освіта для демократії”, який працював у Східній Європі, на Кавказі, в Середній Азії, ближче пізнав Україну, допомагав розбудовувати громадянське суспільство. Під час Майдану долучився до медійної підтримки України, організовував мітинги солідарності та перевезення поранених на лікування в Польщу, а до 25-ої річниці проголошення незалежності України, коли вже почалися провокації, спрямовані на те, щоб розділити українців і поляків, ініціював акцію “25”, під час якої поляки вітали українців з ювілеєм. Два роки тому з рук Блаженнішого Святослава (Шевчука) пан Кшиштоф отримав відзнаку блаженного о. Омеляна Ковча, яку вважає високою честю і оцінкою своєї праці.
«Цей проект є одним з найважливіших, як і всі проекти, які допомагають бути разом. Такий семінар допомагає будувати майбутнє, не забуваючи про минуле. 25 років тому я мав честь допомагати Емілії Хмельовій писати перший устав Федерації польських організацій в Україні. Тоді я мав надію, що будуть такі проекти. І я щасливий, що є «Ковчег», що є можливість робити щось разом. Я багато працював в Криму та з мусульманськими общинами в Середній Азії і знаю, що у нас спільні цінності. Саме тоді я зрозумів, що Бог не вибрав поляків і не сказав, що для вас свобода, економічний розвиток, демократія. Є інші народи, які також цього прагнуть. І ми не маємо права сказати, що це лише ваша справа. Так це справа і відповідальність передусім кожного народу, але ми не можемо не допомогти, не маємо права бути осторонь», — зазначив Кшиштоф Становський.
Культурна програма цього дня була хоч невелика, але цікава. Для багатьох відкриттям стало те, що борщ – це не тільки українська страва, а й польська, однак він зовсім інакший: питний і без сметани, а ще трохи гостріший. Були й інші традиційні страви польської кухні, як-от біґос з ковбасками, запечене м'ясо з картоплею, яблучна шарлотка з цинамоном, а також нові, дуже європейські, що стали відкриттям навіть для польської групи, зокрема, курятина тушкована в помідоровому соусі з виноградом та гострим і болгарським перцем.
А ще учасники не тільки довідалися про історію польських танців, а й на монастирському подвір’ї перенеслися в епоху елегантних балів, спробувавши танцювати полонез. Народний танець бельгійка, який хоч і не є питомо польським, але став одним з найпопулярніших і улюблених серед поляків, також захопив усіх своєю ритмічністю та веселістю.
А завершився польський день ватрою з традиційними забавами і піснями. Краще пізнати польську культуру учасники мали нагоду під час традиційного виїзду до Польщі, упродовж 24 і 25 липня. Цього року вони побували у Любліні, де могли відчути атмосферу цього історичного і сучасного міста.
У суботу, 20 липня, учасники переїхали до смт Більшівці, що на Івано-Франківщині, де семінар продовжився у реколекційному Центрі миру і поєднання Святого Франциска.
До війни Більшівці були невеличким єврейсько-польсько-українське містечком, де більшість населення становили євреї. Нині там нема жодного представника цієї національності. Дорогою з Унева до Більшівців учасники зустрічі зупинилися в Перемишлянах, аби вшанувати пам'ять праведника народів світу блаженного о. Омеляна Ковча, пароха Майданека.
Сам єврейський день припав на неділю. Його організувала команда Українського інституту вивчення Голокосту “Ткума”. Вранці кімнати та коридори римо-католицького центру були прикрашені єврейською символікою та добрими побажаннями, написаними івритом, а всі учасники «Ковчегу» чоловічої статі незалежно від віровизнання одягли традиційні єврейські головні убори – кіпи. Зустрічали їх рознощики газет, які відображали тих єврейських хлопчаків кінця ХІХ – початку ХХ.
На сніданку на учасників чекала сценка зі містечкового, штетлевого, базару з усіма перипетіями – торг, сварки, мішанина польських, українських та ідишських слів.
А який же єврейський день без гумору і «приколів». Наприклад, деяким хлопцям дісталися кіпи не із заколками для волосся, а з цвяшками, а на вході стояв «добрий» єврейський парубок із молотком та пропонував свої послуги їх прибити до голови. Інший показував, як треба пити воду з пляшки та одночасно дудіти в неї, як у трубу. Під час сніданку, дівчина запропонувала на знак особливої поваги до друзів намастити найбільш шанованих медом.
Після сніданку учасники вирушили на виборчу дільницю для участі у дострокових виборах до Верховної Ради. Але й тут усе було в тему – дільниця розташована в Будинку культури, переобладнаній колишній хоральній синагозі. Жителі села, очевидно, не сподівалися такого десанту в кіпах та з відкріпними документами.
Була нагода ближче познайомитися з єврейською культурою через деякі експонати з Музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні», які привезли на «Ковчег». Учасники від єврейської групи на прикладі тих чи тих предметів пояснювали особливості богослужіння, оздоблення єврейського житла відповідно до канонів юдаїзму.
Заслужений художник України Віктор Гукайло привіз на «Ковчег» зразки єврейських символів. Учасники малювали їх, а члени єврейської групи пояснювали їхнє значення та історію. Нині всі знають, що таке Зірка Давида – Мохем Давід. Проте одне з її трактувань – Щит Давида: два трикутники обернені один до одного пов’язують з часом, коли щити складалися з кількох шарів шкіри. Цей знак справді є давнім, однак його популярність і асоційованість з євреями розпочалася з ХІХ ст., з поширенням сіоністичного руху, а після Голокосту зірка стає символом трагізму історії єврейського народу.
Ігор Щупак, директор Українського інституту вивчення Голокосту “Ткума” та Музею „Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”, провів заняття «Національні, релігійні спільноти та стереотипі уявлення про них», у другій половині якого була традиційна ковчегівська «Вільна дискусія» молоді, що передбачає заборону долучення професорів та тренерів. А Єгор Врадій, заступник директора з наукової роботи Українського інституту вивчення Голокосту „Ткума” та Музею „Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”, розповів про праведника народів світу Яна Ходоровського, якому вдалося врятувати 26 євреїв. Опісля учасники переглянули фільм про праведників Дніпропетровщини-Січеславщини.
Оскільки це була неділя, то за вечерею було показано форму шабату, хоча це традиція вечора п’ятниці. Було показано всі елементи шабату, включно з розламуванням традиційного хліба – хали, з промовлянням традиційних молитов, з омиванням рук. Після цього була ватра, під час якої окрім традиційних і сучасних єврейських танців, були показані звичаї, які не є суто релігійними, але вкорінені в єврейську традицію – побажання гарного тижня. «Це те, що показує сутність шабату – завершення тижня, перебування в колі сім’ї та очікування на наступний», — пояснив Єгор Врадій.
Усі прийоми їжі супроводжувала традиційна молитва, а учасники від групи пояснювали її зміст.
Упродовж дня були запропоновані універсальні символи єврейської кухні. «Адже незалежно від місця проживання усі євреї в певний час споживають мацу. І всі неєвреї знають про її існування. Був елемент, пов'язаний з культурою євреїв всього світу, так званий хумус, своєрідна паста, яку готують з нуту. Багато учасників ковчегу вперше його спробували. До нього була риба. З традиційних страв популярних в Україні було запропоновано запіканку кугель. На сніданок кугель солодкий, а на вечерю, коли ми відтворювали звичаї шабату, був ще один з різновидів кугелю – печеня, яку готували з картоплі, м’яса, овочів напередодні шабату і підтримували в теплі, бо готувати вже заборонено, але протягом дня люди можуть її споживати. Тож на сніданок було молочне, на обід риба, а на вечерю м'ясо. В такий спосіб було представлено вимогу не споживати разом ці продукти. Особливу функцію виконувало кошерне вино і кошерний виноградний сік, які є необхідними для зустрічі шабату», — розповідає співрозмовник.
Учасники отримали уявлення про загальні принципи, на яких базується кулінарна традиція євреїв. І не тільки про символічне релігійне значення, а й те, що багато речей, які нині здаються символічними релігійними, мали великий практичний зріз – розділення молочного і м’ясного в умовах тодішньої Палестини, традиція омивання рук, та й назагал ставлення до чистоти, яка культивувалася й культивується в юдаїзмі.
Було цікаво, коли запропонували «впізнати» свої страви, які дуже подібні в наших традиціях – єврейській, польській, українській, а навіть кримськотатарській. Були підготовані стилізовані зображення певних страв, які мають національні варіанти, їх треба було вказати, як вони називаються в цих культурах.
«Навіть учасники єврейської групи мали нагоду щось нового довідатися. Адже її склали люди різного ступеня заангажованості. Серед нашої групи було кілька лідерів єврейського молодіжного руху, які походять з дуже традиційних родин. А були учасники, які є євреями за походженням, однак традиція і релігія не є настільки визначальними в їхньому житті. Вони разом з представниками інших груп дізналися чимало», — каже Єгор Врадій.
«І хоч це не відбувалося у єврейський день, але дуже важливо, що під час візиту до Польщі учасники відвідали Майданек, де загальними підрахунками загинуло близько 80 тисяч людей, з них близько 60 тисяч євреїв. Коли ми заходили на територію крематорію, де збережені печі, там перебувала делегація з Ізраїлю традиційних поглядів, які приїхали вшанувати загиблих, серед яких були й їхні родичі. Це наочно демонструвало, що через 75 років ця пам'ять є значимою, бо це відповідь на запитання чому ми тут, для чого. Ми були на теренах того третього поля, де власне перебував як в’язень праведник народів світу о. Омелян Ковч. І цей момент був акцентований, бо ця постать є знаковою і для євреїв, яких він рятував, в тому й опинився в концтаборі, і для українців, з яких походив, і для поляків, за яких неодноразово заступався», — розповів Єгор Врадій.
У понеділок, 22 липня, тему праведників і свідків віри продовжив вже під час українського дня віцеректор УКУ Ігор Скочиляс. Він розповів про митрополита Андрея і архимандрита Климентія Шептицьких, про о. Омеляна Ковча та Патріарха Йосифа Сліпого. Відтак «ковчегівці» мали змогу послухати віцеректора УКУ Мирослава Мариновича про виклики і розлами сьогодення.
У коментарі РІСУ він зазначив, що від самого початку відчув великий потенціал «Ковчегу» і радо бере участь у ньому. Бо коли сходяться разом представники різних національностей, навіть якщо в них є якась пам'ять непорозумінь, то сама атмосфера спонукає їх шукати інші слова для висловлення тих проблем, які існували в минулому. Формується основа для порозуміння, а релігійний вимір додає глибини. Він не найголовніший, однак дуже значимий.
«Ситуація у світі погіршується, люди втрачають бажання зрозуміти одне одного, народи втрачають бажання розуміти один одного. І якщо зразу по війні звучало гасло «Ніколи знову», то новітнє гасло можна визначити як «Спробуймо ще раз». Поріг чутливості до застосування насильства, ненависті та облуди нині дуже великий. Це бачимо передусім на культурних розламах. Вони присутні завжди, але якщо є добра воля між народами, то вони згладжуються, а коли вона зникає – стають справді розламами. І хоч молоді люди найменш чутливі до цих розламів, однак я мушу сказати їм, що біда насувається. Бо саме вони будуть вирішувати проблеми, в їхніх руках буде майбутнє світу, України. Вони мають розуміти, що затемнення духу не є порожнім поняттям. Час до часу людський дух затемнюється, і тоді люди роблять страшенно дурні і криваві речі. І саме на нашому минулому можна навчитися, як запобігти нові кривди майбутнього. Усвідомлення, що ми в одному ковчезі – це вміння враховувати болі та інтереси іншого, діяти за принципом позитивної суми, бо від співпраці ми виграємо більше, ніж від конфронтації», — пояснив Мирослав Маринович.
Андрій Левицький, координатор проектів у «Соціальна майстерня WoodLuck», розповів про сучасні можливості молодіжного волонтерства, а від представників Міського палацу культури ім. Гната Хоткевича учасники мали нагоду повчитися соломоплетіння – виплести «ангелика» чи «дзвіночок».
Щоб презентувати свою кухню, українська група частувала ковчегівців упродовж дня налисниками з солодким сиром, голубцями, картоплею з м’ясом. Приготували й український борщ, однак без м’яса, бо деякі учасники його не споживають.
Окрім того, ще на початку доби, відразу після опівночі усіх учасників з додержанням традицій запрошували на українське весілля: «Просили мама, просили тато…». Вранці після сніданку з піснями всі розплітали косу молодої, плели вінки з мирту і “долю” з барвінку. Відтак стали свідками викупу нареченої, а ввечері – учасниками театралізованого українського весілля з гостиною, народними музиками-«лабухами» і майстер-класом з українських народних танців.
Наступним був день киримли, або ж кримців. Саме так себе називає власною та українською мовою цей багатостраждальний народ. Назву «кримські татари» запровадила Росія у ХІХ, щоби ввести його в «татарський світ» Росії. І сьогодні вона це активно використовує для формування негативного образу киримли як терористів та сприяє переселенню в анексований Крим казанських татар. Про це розповів програмний директор Кримського дому Алім Алієв. Він також заторкнув питання, чому так важлива сьогодні комунікація з жителями окупованого півострова, розповів про нові проекти Кримського дому. Зокрема, за результатами першого літературного конкурсу «Кримський Інжир» вже видана однойменна книжка, де вміщені як сучасні твори українською та кримськотатарською, так і переклади відомих авторів. А культурний проект «Кримський Дім об’єднує серця», який через музику, літературні читання, дискусії презентує надбання кримців, вже побував в Одесі, Херсоні та інших містах України.
Особливе ж місце серед проектів Кримського дому має нині створення цифрового архіву Tamirlar. Ідея проекту полягає в тому, аби представники молодшого покоління, використовуючи свої ґаджети, записували та надсилали розповіді своїх родичів про депортацію 1944, бо історія кожної родини важлива для майбутнього народу. Алім Алієв наголосив, що допоки жива пам’ять про депортацію, доти Крим не стане частиною Росії, а буде лише «тимчасово окупованим».
Зачепили й тему міжнародного сприйняття анексії Криму та позиції України у цьому питанні. Адже сьогодні у світі все менше схильні обстоювати український Крим. Тому важливо правильно розставляти акценти. На думку головної редакторки «Української правди» Севгіль Мусаєвої, Україна впродовж останніх років позиціонувала себе як жертву агресії, апелювала до співчуття. Натомість варто зважати на процеси, які відбуваються у світі і на прецеденти, які вже були в історії, тому у зверненні до світової спільноти наголошувати треба на порушеннях прав людини на півострові, передусім вказувати на заміщення населення, адже з півострова виїхало 50 тисяч осіб, а приїхало 500 тисяч. Треба показати, чим анексія Криму є небезпечною для західних країн, який військовий потенціал там може розмістити Росія, яку загрозу для них це становить, чому в їхніх інтересах не заохочувати апетити РФ.
Про іслам як частину ідентичності кримців, а також упередження, пов’язані з цим, учасники мали нагоду поспілкуватися з журналісткою Мавілє Халіл. Вона розповіла про свій шлях в іслам, про те, як почала носити традиційну хустку. З її слів, Коран був зісланий поступово, в кілька етапів, тож і прийняти його людина має поступово. Не можна сказати я люблю гарно вдягатися, вживаю алкоголь та зустрічаюся з хлопцем, тому не можу бути мусульманкою. Кожен сам визначає рівень своєї заангажованості в іслам, тобто на якому етапі він перебуває. Щоб вважатись мусульманином, достатньо визнавати п’ять стовпів віри ісламу. Кожен етап відкриває щось нове, звершення намазу, який включає п’ять етапів молитви у визначені проміжки доби, допомогло Мавілє організувати свій час та назагал бути ефективнішою, а з носінням хустки вона відчула захищеність.
Розповіла Мавілє й про багатожонство, з яким у багатьох асоціюється іслам. У кримців воно не поширене, воно має не тільки історичні підстави, адже первісно було призначене, аби жінка з дітьми, чоловік якої загинув чи помер, не опинилися на вулиці. Окрім того, беручи другу дружину, чоловік має чутися в силі забезпечити обом достойний рівень життя та рівну увагу. Звичайно, виникає й ревність та інші моменти між жінками, однак є й розподіл праці, жінка має «вихідні». Любов, кохання – це не одноосібно володіти кимось, а передусім старатися зробити життя того, кого любиш, кращим. Попри усі уявлення і стереотипи, жінка в ісламі дуже захищена.
З великим зацікавленням учасники спершу послухали розповідь художника-кераміста Рустема Скибіна про кримськотатарський орнамент, а відтак спробували на традиційному гончарному крузі власноруч створити з глини невеличку тарілочку чи горнятко та прикрасити їх простим традиційним орнаментом. Зі слів художника учасники довідалися, що раніше знання і досвід передавався у спадок від батька до сина, тож культура кримців багато втратила через перервану в наслідок депортацій традицію, яку нині він намагається відродити.
Найкраще орнамент зберігся у вишивці, однак його не можна напряму перенести на кераміку, позаяк орнамент враховує не тільки застосування готового виробу, а й зображальні техніки, зокрема шви у вишивці.
Оскільки іслам забороняє зображати живих істот, окрім кількох визначених випадків, то орнамент киримли переважно рослинний, щоправда збереглося кілька символів з доісламської доби, які означають тварин. Вишиваючи придане, дівчина символічно зображала те, чого бажала для своєї майбутньої родини. Два основні сюжети – дерево і гілка – представляють відповідно чоловіка і жінку. Цікаво, що квітка, залежно від розміру, символізує хлопчика чи юнака, а зернятко мигдалю – дівчину, що вони більші, що пишніший мають вінець, то на старшу особу вказують.
Цікаво, що орнаментика кримців збагатила різні культури, які мали точки дотику, передовсім турецьку, узбецьку, українську – і органічно в них вписалася, проте і сьогодні їх можна впізнати за рослинами, які є ендеміками Криму, як-от кипариси не ростуть в Узбекистані. Окрім того, кримськотатарські мотиви можна впізнати в опішнянській кераміці за нетиповою для українського орнаменту різкою зміною напрямку елементів.
Не менш колоритною була і кухня, яку представили кримці. Наприклад, мало хто знав, що справжні чебуреки, можуть бути і не зовсім такими, як ми звикли. Тож на сніданок учасники були здивовані горами чебуреків на дріжджовому тісті. Як розповіла Гульнара Алієва, традиційно кримці готують три різновиди чебуреків: ті, до яких ми звикли, чебуреки на дріжджовому тісті та янтики – печені на сухій сковороді без олії.
«Кримці дуже гостинні, і коли раптом приходить багато гостей та треба швидко приготувати щось смачне, то чебуреки саме те. До речі, дріжджові чебуреки ліплять не з мукою, а з водою, тому, скільки б їх не пересмажив, олія буде чистою. Начинка може бути різною — і з картоплі, і з сиру, і солодка. Янтики – це все те саме як на звичайні чебуреки (тісто з муки, води та дрібки солі і фарш – м’ясо, цибуля, спеції і трохи води), однак смажать їх на сухій розпеченій сковороді під кришкою 3-4 хвилини з кожного боку, а виклавши на тарілку щедро обмащують вершковим маслом. Їх можна їсти й тим, хто має проблеми з травленням, з начинкою можна експериментувати, наприклад добре смакують янтики з сиру з помідорами тачи зеленню», — каже співрозмовниця.
На обід кримці запросили на суп з фрикадельми, обсмаженими в олії, з домашньою локшиною та дамламу. «Дамлама не є питомо кримською стравою, а східною, але оскільки ми прожили в депортації 45 років, то багато страв запозичили. Цю страву готують влітку, коли багато овочів. Шарами викладають спершу м'ясо, баранину чи яловичину, потім цибулю, картоплю, моркву, перець, кабачки, баклажани, капусту і на сам кінець помідори. Це все тушкується у власному соці на маленькому вогні. Це дуже смачна літня страва», — каже Гульнара.
На вечерю плов та сарма. «Плов також готуємо узбецький, він міцно увійшов в наш раціон. Ми вже значною мірою відвикли їсти кримськотатарський солодкий плов, який готують на вершковому маслі з великою кількістю сухофруктів. Переважно його подають на сніданок. Я хотіла сьогодні його приготувати, однак всі захотіли узбецький плов з нутом, середньоазіатським горохом. А сарма – це малесенькі голубці з виноградного листя, яке надає страві своєрідну кислинку, їх треба їсти з домашнім кефіром або зі сметаною. Начинка: м'ясо, цибуля, трішки моркви, невідварений промитий рис і спеції. Вариться сарма всього 20 хвилин від закипання».
Опісля надзвичайно смачноі вечері всі учасники мали нагоду спробувати себе тепер вже у кримськотатарських танцях, послухати сучасну музику та гарно розважитися.
А опісля вони поділилися своїми враженнями від семінару з читачами РІСУ.
Катерина з Хмельницького, навчається живопису у Ґданську, польська група:
Я у захваті від цього проекту, бо він неймовірний. Це, напевно, єдиний проект на всю Україну (я не чула по подібне), який велику увагу приділяє пізнаванню культури національностей, які проживають на території України. Ми довго були частинами начебто одного цілого, але одного цілого не було. Цей проект дає шанс на єднання і порозуміння, на пізнання одне одного, на зацікавлення цими культурами, на перейняття певних речей.
Ми презентували у свій день цікаві, багаті на статистику виступи, особливо запам’ятався виступ Кшиштофа Становського, він говорив про, можливо зрозумілі, але дуже важливі речі. На «Ковчезі» я вперше почула про Омеляна Ковча, це дуже важлива постать, про яку не говорять в школах. Цікавим було й українське весілля.
У єврейський день запам’яталися веселі сценки, а ще я зрозуміла, що багато речей, які воззведені до канону, мають практичне значення, наприклад омивання рук перед шабатом, розділення їжі. Євреї мають культуру дуже єднаючу людей, самі молитви і звичаї є дуже єднальними. Коли відбувається шабат, не можна нічого робити, навіть гасити запалений сірник, він має сам догоріти чи згаснути. На шабаті під час вечері прийнято говорити, це така родинна інтеграція, розповідати анекдоти, жартувати. А тут це міжнаціональні і міжкультурна інтеграція.
Єднальним є звичай, коли наливають в тарілку вино, зверху плавають свічки, і усі вмокають у це вино мізинці та мажуть ним те місце на собі, яке буде важливим в найближчий тиждень. Наприклад, скроні – розум, кишені – гроші, серце – кохання. І можна мазати не одне місце. А єднальний цей звичай, бо всі стоять обійнявшись.
Розі, кримськотатарська група:
Я люблю такі проекти. Це не просто соціальний проект, це щось глобальніше. Вважаю, що такий міжкультурний, міжрелігійний діалог сприяє руйнуванню стереотипів, бо не можна комусь сказати, що це стереотип і так не думай. А тут бачиш представника іншої національності, іншої релігії, іншого соціуму, і бачиш, що цінності у нас одинакові, що ви на одній хвилі, розмовляєте однією мовою, ми на теренах України, тому всі говорять українською. Всі прагнуть тебе підтримати, коли тобі важко.
Інтеркультурація – це феномен. Ми день жили як поляки, день – як євреї, день – як українці і день – як кримські татари. Ми можемо уявити себе в цій ролі, можемо їсти їжу, прийняти молитву, вдягнути якісь елементи одягу, пройти якийсь обряд. Приміряти на себе образ, можеш краще зрозуміти людину, стати на день на її точку зору, поглянути на світ через її ментальну і світоглядну призму. Це дуже важливо для мене. Так було приємно, коли вночі перед нашим днем ми готували фотозону, якісь страви, а учасники з інших груп підходили і пропонували допомогу, хотіли взяти участь. Не просто на наступний день приміряти головний убір чи скуштувати страву, а хотіли бути причетними, побачити як ми це робимо, стати поруч із нами.
Владислав, єврейська група:
Я не вперше на «Ковчезі», це гарний досвід спілкування з людьми інших національностей, більше дізнаєшся про них. На цьому та на попередньому «Ковчезі» я дуже багато довідався про кримських татар, до цього я знав мало, про їхні звичаї, традиції, а також про їхню історію, зокрема, про депортацію, а також про сучасні проблеми. Мені також дуже цікаво було побачити українське весілля, в єврейський день я практично все знав, а от на польський день були цікаві лекції про Євросоюз і НАТО, про значимість цих міжнародних структур для Польщі та України.
Юля з Горлівки, нині проживає в Бердянську, українська група:
Я ніколи не надавала значення, якої національності людина. Для мене важливо, яка людина сама по собі, з її внутрішнім світом. Тут я зрозуміла: щоб краще зрозуміти цей внутрішній світ, треба розуміти історію, культуру, традиції народу, з якого вона походить. Такий проект дуже класний тим, що ми інтегруємося, щодня пізнаємо ближче традиції та культуру національностей, які проживають в Україні, яка в них історія, кухня, танці, забави.
У польський день мене полонив танець бельгійка, він дуже ритмічний. Дуже цікавим був єврейський день, він розвіяв чимало стереотипів. Саме спілкування між учасниками дуже нас зближує. Під час українського дня я була в ролі нареченої. Дуже багато обрядів, звичаїв. Чимало відкрила для себе. Наприклад, як майбутній вчитель історії я багато вивчала звичаї та традиції, а тут побачила наскільки вони різні, вперше стикнулася з пов’язуванням хустки. Все дуже колоритно – гуляння, співи, кухня. Мені дуже подобається, що тут враховані культурні та релігійні особливості, наприклад, що юдеям та мусульманам не можна їсти свинину. Тож організовуючи «весілля», ми також обійшлися без неї.
День киримли також дуже цікавий, розвіялися деякі міфи і стереотипи. Наприклад, я була переконана, що призначення хіджаба – ховати жінку від оточення, тут мені відкрили, що головне його призначення – захистити її. Завжди трактувала любов, кохання як взаємну приналежність двох людей, а в ісламі – це старатися зробити життя іншої людини кращим. Для мене незбагненно, як це належати чоловікові, який має ще дружину. А виявляється і в цьому можна знайти переваги, до того ж первісно цей звичай брати другу жінку мав на меті дати соціальний захист вдів.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/76757/
