0
Щорічні урочистості з нагоди Хрещення Руси-України 988 р. – традиція та усталена публічна практика, що єднає українців-християн. Святкування в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира справедливо набули ознак національного свята. З іншого боку, У буденній суспільній уяві Володимирове Хрещення наче перетворюється в одномоментну подію: зібрав князь усіх одного дня і хрестив. Відтак притемнюється те, що акт 988 р. був не початком християнізації, а виразом попереднього тривалого процесу. І справді, християнство на землях сучасної України відоме часів, набагато раніших за Х ст.
Одним з періодів, коли наші предки активно стикалися з християнською вірою, були VIII–ІХ cт. Тогочасні джерела повідомляють про багаторазові напади Русі на грецькі міста як у Криму, так і в околицях Константинополя. Знаною є, приміром, історія князя Бравлина з Житія св. Стефана Сурозького – учасника Сьомого Вселенського собору. Але існують і інші оповіді. Так, загадковою постаттю історії давньої Русі-України, згадки про яку з’являються в період походів на Константинополь, але діяльність якої пізніші руські джерела перенесли до часів князя Володимира, є «київський митрополит Михайло Сирин». Він згаданий, зокрема, у церковному уставі Володимира і в Никонівському літописі – пам’ятці московського літописання XVI ст., яку цінують передусім за детальне висвітлення подій Московського великого князівства. Також слід згадати лист константинопольського патріарха Фотія «Володимиру і митрополиту Михаїлу», про який вів мову російський вчений Василій Татіщев. Незважаючи на те, що образ цього владики – легендарний і навіть міфіологізований, а його життєпис створили тільки приблизно через 10 століть після часу, коли він, імовірно, мав упокоїтися, Православна Церква вшановує його пам’ять аж двічі: 15 червня – як день смерті і 30 вересня – як день перенесення мощів. Зображують «Михаїла київського» і на численних іконах, передусім РПЦ.
Утім, згадку Михаїла у церковному уставі Володимира визнають пізнішою вставкою, а Никонівський літопис містить численні помилки, які налаштовують до нього критично. До прикладу, він відносить похід Русі під проводом князів Аскольда і Діра на Константинополь до часів правління імператора Василія Македонця (867–886), хоча відомо, що це сталося за імператора Михаїла ІІІ (842–867). Також Никонівський літопис подає, наприклад, що «Брата же его, святаго Мефодіа, князь Кочелъ постави епископа во Испании во градѣ Моравѣ, еже есть Илирик…» і «… Кочел князь постави Мефодіа епископомъ во Испаніи, на столѣ святаго апостола Андроника…» [7, с. 17], хоча добре відомо, що це було у Паннонії. Очевидним є те, що повідомлення вказаної пам’ятки слід ретельно перевіряти за допомогою інших джерел, якщо такі є у залежності від кожного конкретного випадку.
Догледівши плутанину з ужитком імені Михаїла біля імен як Фотія, так і Володимира, а також численні невизначеності, Татіщев вів мову про кількох митрополитів з іменем Михаїл. Спершу він згадує, що «наши писатели» відносили Михаїла до 886 р. [15, с. 103]. Далі цей історик XVIII ст., посилаючись на давній рукопис, який приписує першому новгородському єпископу Йоакиму Корсунянину (Йоакимівський літопис), твердить, що «четвертое крещение в славянах точно до нас принадлежит и есть первое в Руси чрез кир Михаила митрополита и показанном чуде несгоревшаго евангелия. Сие по летом во время Оскольдово, который от грек Рос имянован и в 867-м году кресчение приял…» [15, с. 106, 110]. Зрештою, вчений веде мову про митрополита Михаїла часів великого князя Володимира. І цей фрагмент слід зацитувати:
«По сем [перемозі над військами польського князя Мєшка] иде Владимир на булгары и, победя их, мир учини и приат кресчение сам и сынове его, и всю землю Русскую крести. Царь же болгарский Симион присла иерей учены и книги довольны. И посла Владимир во Царьград ко царю и патриарху просити митрополита. Они же вельми возрадовашася и прислаша митрополита Михаила, мужа вельми ученаго и богобоязненаго, болгарина суща, с ним 4 епископы и многи иереи, дияконы и демественники (певчие) от славян. Митрополит же по совета Владимира, посажа епископы по градом: в Ростове, Новеграде, Владимире и Белеграде» [15, с. 112].
Якщо погодитися з дослідником, то так мав писати перший новгородський єпископ Йоаким, встановлений на відповідній катедрі самим митрополитом Михаїлом [16, с. 64]. От тільки бути того, про що йдеться у щойно наведеній обширній цитаті про часи Володимира, не могло, хіба перший ієрарх Новгорода зумисне дезінформував своїх читачів. Річ у тому, що походи Володимира на балканських болгар не відомі – він воював з волзькими булгарами. Також хан і цар Симеон правив дунайською Болгарією задовго до нашого великого князя: у 893–927 рр. У 972–1185 рр. тривав період візантійського панування над болгарами і сучасником Володимира Великого в якості царя Західного Болгарського царства був Самуїл (997–1014). Якщо порівняти звістку Йоакимівського літопису про болгар з іншими літописами, наприклад набагато давнішим Лаврентіївським, то це вийде на користь останнього: з нього чітко зрозуміло, що у 985 р. Володимир з дядьком своїм Добринею ходив на болгар-магометан Поволжя, яких переміг і які наступного року прислали до нього посольство з пропозицією прийняти їх віру [5, с. 60].
Набагато важче верифікувати запозичене Татіщевим твердження Йоакимівського літопису про болгарське походження владики Михаїла. Саме це джерело до нашого часу не дійшло і, навіть цю свою назву отримало умовно. Протягом тривалого часу дослідники вважали його фальсифікатом XVIII cт., але зрештою, як писав український історик Михайло Брайчевський, утвердилася думка, що це була компіляція XVII або XVIII cт., типологічно подібна до творів Кромера і Стрийковського [9, с. 37]. І дійсно, у XVII ст. знаходимо в якості новгородського ієрарха митрополита Йоакима, поставленого московським царем Олексієм Михайловичем 22 грудня 1673 р. за старим стилем [3, с. 169–170]. Імовірно, втрачене джерело, яке цитував Татіщев, було пов’язане саме з цим митрополитом Йоакимом.
Досліджуючи постать владики Михаїла, Михайло Брайчевський висунув важливу тезу:
«Головна помилка попередніх дослідників полягала в тому, що вони відносили протографи усіх цікавих нам текстів до Х ст. (або навіть до ще пізнішого часу) і намагалися з’ясувати, яким чином імена Фотія та Михаїла могли потрапити в документи, присвячені Володимиру Святому. У дійсності ж проблема має бути розвернута на 180° і звестися до питання: яким чином ім’я Володимира опинилося в текстах ІХ ст., присвячених Фотію та Михаїлу. Це докорінним чином змінює справу і легко знімає всі труднощі» [9, с. 34].
Український дослідник вважав, що події ІХ ст., у тому числі інформація про хрещення Русі за часів Аскольда, були штучно перенесені переписувачами літописів за правління Ярослава Мудрого на пізніші століття з метою глорифікації династії Рюриковичів.
«Але, замінюючи послідовно ім’я Аскольда на ім’я Володимира, книжники ХІ ст. не постаралися “виправити” ім’я патріарха, який здійснив хрещення Русі і створив давньоруську церковну організацію. Точно так само нечіпаним виявилося і ім’я першого київського митрополита, породивши неймовірну плутанину в історіографії – як давній, так і сучасній» [9, с. 35].
Утім, Брайчевський підтримав думку, що устав Володимира – це переписаний устав Аскольда, а також приймав існування гіпотетичного «Літопису Аскольда», чого більшість вчених не прийняла. Відтак і його твердження про потребу «повороту проблеми на 180°» не привернула достатньої уваги. Її, як виглядає, таки варто розглянути як окреме питання.
Що показово, і Никонівський літопис, і Йоакиміський літопис (у передачі Татіщева) вказуючи на Михаїла, як першого київського митрополита часів Володимира, входять у суперечність з давнішими за походженням літописами, які дійшли до нашого часу, у тому числі Новгородським першим літописом за синодальним пергаментним (харатейним) списком XIII–XIV ст. [3, с. VI]. Це джерело подає наступний перелік київських митрополитів:
«А се Рустѣи митрополиты: пръвый митрополитъ Рускый Ѳеопентъ, Ларионъ, Георгій, Іоанъ, Іоанъ, Никола, Никифоръ, Никита, Михаилъ, Костянтинъ, Іоа[нъ], Никифоръ, Деонисій, Матфѣй, Кирилъ, Максимъ, Петръ, Феогнастъ, Алексѣй, Дионисій, Пуминъ, Киприянъ, Ѳотий, Герасимъ» [3, с. 69].
Одразу ж варто зазначити, – тут новгородське джерело, яке, між іншим, прямо вказує, що Володимир, хрестившись, поставив у Києві митрополита [3, с. 65], пропускає двох відомих київських митрополитів, котрі здійснювали своє служіння до Феофемпта: Феофілакта та Йоана, а також робить пропуски у переліку наступних митрополитів [список див. 8, с. 275]. Згідно з Лаврентіївським літописом, Феопемпт був митрополитом часів не Володимира, а його сина Ярослава; Феопемпт 1039 р., за цим літописом, освячував церкву Пресвятої Богородиці, зведену ще Володимиром [5, с. 155].
Далі у Новгородському першому літописі за пергаментним списком йдеться про архиєпископів новгородських, з яких перший був «Акимъ Корсунянинъ» і подано порядок єпархій Русі: Київська митрополія, архиєпархія Новгородська, єпархії Чернігівська, Переяславська, Білгородська, Володимирська, Юр’ївська, Ростовська, Полоцька, Смоленська, Тверська, Рязанська [3, с. 70]. І тут у порівнянні зі згаданим Новгородським літописом Йоакимівський літопис поступається: дивним було б, якби ієрарх міста, котре претендувало бути другим за значимістю у Київській державі після Києва, – Новгорода, дійсно поставив перед собою єпископа Ростова, як це виписав із втраченого джерела Татіщев. Що цікаво, ще один новгородський літопис – другий Новгородський, який був складений наприкінці XVI ст. з кількох місцевих літописів [3, с. VI], що до нас не дійшли, подає відмінну від першого, пергаментного, Новгородського літопису версію і датує хрещення Русі 989 роком:
«В лѣто 6497 Крестися Володимеръ, и взя [у] Фотіа патриарха Цареградцкого перъваго митрополита Киеву Леона…» [6, с. 1].
Цю ж інформацію подає «Роспись или Краткій лѣтописецъ новгородскихъ владыкъ» XVI–XVII ст. (до поставлення митрополита Йоакима 1673 р.) [6, с. Х, 129]. «Книга, глаголемая Лѣтописецъ Новгородской въкратцѣ…», або ж Новгородський третій літопис, кінцева редакція якого була сформована приблизно у 1673 р., погоджується з другим Новгородскьим літописом, але датує хрещення таки правильно – 988 роком [6, с. ХІІІ, 172]. Як бачимо, уже в новгородському літописанні, а також у пізнішому московському літописанні щодо митрополита Михаїла є надзвичайно багато неузгоджень і темних місць. Додаткову плутанину до розуміння історії київських митрополитів спричинило і те, що у виданні Києво-Печерського патерика 1635 р. до цього, раніше рукописного, джерела внесли доповнення, за яким першим митрополитом часів Володимира був Михаїл, який, мовляв, і хрестив руський народ. Про митрополита Феофемпта внаслідок цього призабули. Показово, що, наприклад, у другій Касьянівській редакції Патерика про митрополита Михаїла взагалі не йдеться [4].
Вочевидь, бажаючи узгодити повідомлення різних джерел про єрархів Михаїла та Леона, Татіщев вилаштував їх у ряд: мовляв, перший помер вже у 992 р., а другий був його наступником [16, с. 65]. До речі, наука у питанні наступності Михаїла та Леона досі недалеко пішла: відомий дослідник Анджей Поппе не вмістив їх до переліку київських митрополитів, посилаючись на недостачу інформації, хоча відносив обох до межі Х–ХІ ст. [14, с. 447]. Олекій Толочко відносить Михаїла та Леонтія до «персонажів легендарних» [17, с. 90].
Як би не було, але з іменем Михаїла церковна традиція пізніших часів, переважно з XVIII ст. пов’язала і хрещення 12 синів великого князя Володимира, і будівництво Михайлівського золотоверхого монастиря, а з монахами, котрі мли б прибули з Михаїлом із Константинополя, – заснування Києво-Межигірського монастиря. Аналогічно доволі пізно, бо тільки указами Синоду російської Церкви з 1762, 1775 і 1784 рр., було дозволено друкувати служби преподобному Михаїлу. Лише у 1795 р. з’явився наказ створити його житіє [20].
Ранніх документальних підтверджень про життя і діяльність митрополита Михаїла у часи Володимирового хрещення як не було, так немає досі. Навпаки, як ми побачили вище, давніші джерела свідчать, що перший митрополит руської ієрархії часів великого князя київського Володимира мав інше ім’я: Феофілакт, Феофемпт або Леон. А все ж, погляд на джерела демонструє, що владика Михаїл – таки не вигадана особа.
Під іншим, ніж подано вище, кутом зору на питання існування Михаїла Київського дозволяють поглянути пам’ятки південноруського літописання: Лаврентіївський, Іпатіївський та Радзивилівський літописи. Вони зберегли згадки про пласт подій ІХ ст. і пам’ять про те, що християнізація Русі-України (південного ядра княжої держави) відбувалася кількома хвилями, а не одномоментно. Тобто тут ми маємо не тільки більшу відповідність до історичної дійсності, але й низку фактів, відсутніх у вищезгаданих пам’ятках. Так, Літопис руський за Іпатським списком подає:
«У рік 6374 [866]. Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх [Орифа] послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомасатми кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригналло, і побило їх [так], що мало їх вибралося з такої біди і до себе повернулося» [2, с. 13].
Аналогічно твердить Лаврентіївський літопис [5, с. 15-16]. Цю ж звістку повторює Густинський літопис XVII ст. [1, с. 24].
Поширеним, особливо в українській і російській публіцистиці, є базоване на літописній традиції твердження про те, що напад русичів на Константинополь був невдалим. За цим дуже відомим сюжетом, візантійський імператор Михайло, поспішно повернувшись з походу на агарян через напад Русі на свою столицю, спільно з патріархом Фотієм пішов до церкви Богородиці на Влахерні. Патріарх відправив там всенічну, взяв ризу Богородиці, умочив її у води моря – здійнялася буря і потопила судна нападників. «Безбожних русичів», яких прибило до моря, перебили, і тільки незначна їх частина врятувалася. Так твердив продовжувач грецької хроніки Георгія Амартола, відомої у княжі часи на Русі, так писав київський літописець і так скопіювали літописці пізніших часів. При цьому автор цього запису ототожнив повідомлення грецьких хронік про напад Русі на Константинополь із часом Аскольда і Діра, назвавши їх лідерами цього невдалого походу.
Ще російський історик Церкви Євгеній Голубінскій відзначав, що продовжувач хроніки Амартола не вів мову про хрещення учасників цього походу, а інші грецькі хроністи писали, що русичі хрестилися через деякий час після нього завдяки переговорам і щедрим подарункам від візантійців їхнім лідерам. Не йдеться про хрещення тих, хто невдало ходив на Царгород «з Аскольдом і Діром» і в Новгородському літописі – це джерело переповідає про вмочення ризи Богородиці до моря, але також не містить звісток про єпископа часів патріарха Фотія [3, с. 3]. Та, незважаючи на все сказане, схема з дивом ризи Богородиці і хрещенням русичів невдовзі по тому набула надзвичайного поширення, хоча в ній криється надзвичайно багато помилок. Історія, як виявляється, була набагато захопливішою, ніж її пояснення для народу.
По-перше, у руського літописця закралася неточність з датуванням походу Русі на Царгород: він датує її 866 р., а мав бути, як внаслідок тривалих дебатів встановили історики, кінець 860-го чи початку 861-го р. Згідно з житієм константинопольського патріарха Ігнатія авторства Никити Пафлагонського, напад стався ще до Константинопольського собору проти цього глави Церкви, тобто до травня 861 р. По-друге, насправді невідомо, чи Аскольд і Дір у час походу були володарями Києва, адже є певні натяки, що Аскольд (малоймовірно, що вони обоє) прийшов туди пізніше [2, с. 12; порівн. 13]. По-третє, низка джерел вказує на те, що нападники на столицю імперії взагалі не були покарані ані бурею, ані військом Візантії. Венеціанський диякон Йоан, як пкркдає Голубінскій, відносив напад до 860-863 рр. і писав з його приводу таке:
«В то время полчища норманнов с 360 кораблями дерзнули напасть на Константинополь; по поелику никоим образом не могли нанести вреда неодолимому (городу), то предавшись сильному грабительству подгородий и нещадно избив весьма многих, с триумфом (добычей) возвратились восвояси» [11, с. 40].
У вересні 865 р. папа Миколай написав лист уже знайомому нам візантійському імператору Михайлу у відповідь на його погрози. Понтифік вказував, що його страшать у той час, як ті, котрі напали на Константинополь, спалили передмістя майже до міських мурів, вбили багато людей і спопелили церкви, не зазнали жодної кари. Та ще яскравішим є опис подій від самого патріарха Фотія, який взагалі спростовує тезу про опускання омофору Богородиці до моря:
«Когда ризу Богоматери все до одного носили вместе со мною для отражения осаждающих и защиты осажденных и усердно совершали прилежные моления и литии, тогда, по неизреченному человеколюбию, при материнском дерзновенном ходатайстве, и Божество преклонилось и гнев его утих, и помиловал Господь достояние свое. Носилась она вокруг этих стен, и неприятели непостижимо как обращали тыл свой; покрывала она город, и их насыпь (насыпь для штурма городской стены) рассыпалась как бы по данному знаку; приосеняла она осажденных, и осада неприятелей не удавалась сверх чаяния, которым они окрылялись. Как только девственная риза эта обнесена была по оной стене, варвары сняли осаду города, и мы избавились от угрожавшего плена и сподобились нечаянного спасения» [11, с. 50-51, пор. 18, с. 81-82].
Русь зняла осаду Константинополя через те, що її насип до міської стіни розсунувся саме в час, коли обложені з патріархом на чолі обносили ризу Богородиці довкола міста. Такими були обставини нападу Русі на Константинополь перед її хрещенням. Євгеній Голубінскій на основі викладених аргументів піддав сумніву те, що на Константинополь напали русичі з Києва. Звернувши увагу на слова візантійських авторів Кедрина, Зонари і Никити Пафлагонського про те, що нападники жили біля Тавру, російський дослідник утвердився у думці – це мали бути русичі «азово-таврійські або азово-кримські». Далі Голубінскій вів мову навіть про справді віддалені від Тавру руські поселення на Дону і, витлумачивши повідомлення арабського автора ібн-Русте про русичів, які живуть на острові неподалік Болгарії і Хазерану (Хазарії), чомусь ототожнив останній зі столицею хозарів містом Ітіль у пониззі Волги і написав: «этих руссов нельзя нигде полагать более, как именно на полуострове Крымском». Російський дослідник так захопився розташуванням русів і їх хакана/кагана у пониззі Дону, що навіть руське посольство 839 р. до франкського імператора Людовіка через Константинополь приписав їм, мовляв ці русичі (з Дону!) просто розвідували землю франків як потенційний об’єкт своїх нападів. Припущення про плани русичів із гирла Дону-ріки нападати на Франкську імперію звучить доволі екстравагантно. Дивним є і твердження Голубінского про те, що північні русичі, тобто Київські, не носили титул кагана. Це явна помилка, бо навіть найбільший з великих князів Русі, її хреститель Володимир Великий, виступає у літописі як каган! Цей титул – один зі слідів хазарського домінування у Києві, встановленого приблизно у 860 р.
У своїх шуканнях «других русских» Голубінскій зайшов на Тамань і сім островів, заселених русичами, згідно з арабськими авторами, побачив на Таманському півострові і в Тмутараканському князівстві. Втім, і тут явною є помилка, бо рівень Чорного моря, як добре відомо з історії, починаючи з античних часів не падає, а зростає. Тому не доводиться вести мову про якісь острови в Азовському морі, які, мовляв, стали частиною суходолу. Так само на пологому дні цього моря немає сліду якихось затоплених островів. Марно шукати такі острови у Криму з боку Азову та й, зрештою, стара назва Азовського моря – Меотійське болото – явно не свідчить про стратегічний характер цього місця.
І все ж, дійшовши до аналізу окружного послання патріарха Фотія від 867 р. зі свідченнями про те, що частина русичів незабаром після нападу на Константинополь охрестилася і навіть прийняла єпископа Михайла, Голубінскій робив висновок, що катедра його була розташована ніде інше, як у Тмутаракані, і тільки за великого князя київського Володимира його останки перенесли до Десятинної церкви. Згодом український історик Церкви Микола Чубатий розвинув цю думку про Тмутаракань у гіпотезу походження християнства Русі саме з неї [18]. Як для тверджень Голубінского, так для тверджень Чубатого бракує доказів. Але, знову таки, це не аргумент проти історичності постаті владики Михаїла. Якщо повернутися до послання константинопольського патріарха, то він писав:
«І не тільки цей народ (болгари) дотеперішнє нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх довкруги себе, а через те упали в гордість і підняли руки навіть проти ромейської держави. Але тепар навіть ці руси перемінили єлинську (поганську) і нечистиву науку, якої перше держалися, на чисту і непідроблену віру християнську, і з любов’ю стали підданими та друзями нашими, замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося у них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа і пастиря, в поважають християн з великою пільністю та сердечністю» [18, с. 85; порівн. 11, с. 51].
Ще одне джерело, яке твердить про хрещення Русі (і так, як і Фотій, не згадує про якісь дві різні Русі, а знає тільки одну), – це Костянтин Профірогенет. Він, щоправда, завдячує хрещення не імператору Михаїлу, а наступному правителю Візантії – своєму діду імператору Василію Македонянину, і не патріарху Фотію, а повернутому на патріарший престол 23 листопада 867 р. патріарху Ігнатію. Отож, Порфірогенет писав (подаю за Голубінскім):
«И народ Россов, воинственный и безбожнейший посредством щедрых подарков золота и серебра и шелковых одежд (император Василий) привлек к переговорам и, заключив с ними мирный договор, убедил (их) сделаться участниками божетвенного крещения и устроил так, что они приняли архиепископа, получившаго рукоположение от патриарха Игнатия. Архиепископ, прибыв в страну сказанного народа для помянутого дела (его крещения), принят был им благосклонно» [11, с. 51-52].
Тож, і константинопольський патріарх, і візантійський імператор засвідчують, що Русь хрестилася не внаслідок поразки, а тому, що її лідерів обдарували і вмовили самі ромеї. Метою їх було перетворення ворогів-нападників на союзників і, навіть, підданих. Відбулося це хрещення десь незадовго до 867 р., тобто уже за Аскольдового княжіння в Києві. Саме Аскольд міг бути тим володарем, що прийняв (архи)єпископа Михаїла. Звісно, помилковим є твердження Густинського літопису про те, що Михаїл був митрополитом: це накладення титулатури пізніших київських ієрархів на ранній період. Спробою знайти компроміс зі згаданим вище повідомленням Порфірогенета у Густинському літописі та інформацією про те, що Михаїла призначили на Русь за патріарха Фотія, виглядає твердження літописця, немов це сталося за другого Фотієвого патріаршества 877–886 рр. Так само вказаний літопис бездоказово подає, що призначення ієрарха Михаїла для Русі сталося у 886 р., тобто за київського князя Олега [1, с. 37].
Узагальнюючи результати спроби розібратися у плутанині повідомлень про ієрарха Михаїла, слід відзначити кілька моментів. Передусім Голубінскій правильно підмітив помилку руських літописців, які твердили, що митрополита з цим ім’ям великому князю київському Володимиру надіслав патріарх Фотій. Він писав, що першим київським митрополитом за Володимира був Леон. Вчений раціонально догледів, що у випадку Михаїла йдеться про ієрарха ранішого періоду. Але він вперто і, можна сказати, безпідствано відкинув версію того, що Фотій міг призначити єпископа для Києва. Натомість вчений твердив, що Михаїл був єпископом Тмутаракані і тільки згодом його мощі перенесли до Києво-Печерської лаври.
Аргументи Голубінського про розташування руських і навіть руського єпископа у Криму є слабкими, але вони не скасовують факту існування Русі чи можливість іменування для неї єпископом Михаїла. Більше того, сама географія, історія, у тому числі й археологія, звертають нашу увагу не на Тамань, Дон чи Крим. Існувало і досі існує місце, яке набагато краще підходить для цієї ролі та узгоджує повідомлення давніх авторів. Якщо врахувати те, що Болгарія у ІХ ст. доходила до гирла Дунаю, що слов’яни (уличі і тиверці) жили у степовій частині над Дніпром і Бугом, що хозари у 860-х рр. здобули контроль над слов’янами на територіях до Києва включно і втримували контроль над частиною Криму, що греки теж мали оселі в Криму, якщо врахувати те, що Таврія, це не тільки Крим, а й території у пониззі лівого берега Дніпра, то ми знаходило саме те місце «біля Тавру», що зручне для нападів і на греків, і на слов’ян, і на хозар. Це місце – численні зручні острови у пониззі Дніпра, де здавна існувало слов’янське населення, а біля сучасного Херсона – руське місто Олешшя/Олешки. Русь тут жила здавна, плавала Чорним морем, яке від неї й отримало назву Руського. Невідомо, чому, але історики, передусім російські, в запалі шукання «іншої Русі», знехтували цим зручним та обжитим місцем, відомим із багатьох джерел. «Інші русичі», як виходить, це саме ті, які жили біля гирла Дніпра, – але вони були насправді тією ж самою Руссю, що в Києві, а не тією гіпотетичною, про яку, як визнавав сам Голубінскій, джерел нема.
Слід згадати і дуже цікаву легенду про перебування Михаїла на Русі, яку доносить Густинський літопис, посилаючись на вістки Цезаря Баронія та Мартина Кромера:
Слов’яни ж, розкаявшись, мовили:
«Якщо не побачимо перше чудес, що бувають іменем Христовим, що його ти проповідуєш, не поймемо віри».
Михаїл же сказав: «Якого чуда вам треба?»
Вони ж сказали: «Книга Євангелія, що вчить про віру Христову, нехай ввергнута буде у вогонь, і якщо в огні не згорить, то по сьому пізнаєм, що великий є Бог, якого ти проповідуєш».
І повелів митрополит возгнітити вогонь, і вклав у вогонь Євангеліє, а сам, воздівши руки до неба, помолився.
Коли ж огонь прогорів, знайшли Євангеліє все ціле і аж ніяк не ушкоджене.
Се чудо бучивши, русь увірувала й охрестилася[1, с. 37].
Першим джерелом цієї оповіді був текст Костянтина Багрянородного, але писали про нього також візантійські автори Кедрин, Скиліца, Зонара, Лев Граматик, Михайло Глік та інші [19, с. 22-23].
Що цікаво, ще одну легенду про диво з вогнем як передумову навернення Київської Русі зберегли західні джерела: св. Петро Даміані та анонімний продовжувач хроніки Адемара. Ця оповідь стосується пізніших подій, а саме місії св. Бруно-Боніфатія до великокняжого двору у 973 р. Тоді святому запропонували пройти крізь полум’я, і якщо він вийде неушкодженим, русь обіцяла навернутися. Так і сталося [12, с. 65-66]. Отой особливий пієтет до вогню, що знайшов широкий вираз в язичницькому обряді спалення покійників – це ще один опосередкований доказ, що в обох випадках ідеться про одну і ту ж Русь.
Тепер залишається поміркувати, чи міг бути перший єпископ або ж архиєпископ Русі Михайло дійсно сирином, як його названо у Никонівському літописі, або болгарином, як пише Татіщев. Скепсису щодо болгарського походження додає уже сам характер джерела, з якого черпав названий вчений – Йоакимівського літопису. Щодо сирійського походження, то якихось детальніших повідомлень на цю тему знайти не вдалося. Але якщо владика Михаїл таки існував, а підстави прийняти цю думку таки є, то можна розглядати такі версії: 1) він дійсно сирин, тобто ассирієць, яких у Константинопольському патріархаті і на теренах Візантійської імперії було немало; 2) приставка «Сирин» біля імені церковного достойника з’явилася через помилку, як от через сплутування автора визнання віри Михайла Синкела із «Повісті минулих літ» з самим митрополитом.
Таким чином можу підсумувати, що є підстави вести мову про архиєрея Михаїла на Русі за часів князя Аскольда чи князів Аскольда і Діра, оскільки розмежувати їх правління через брак джерел досі неможливо. Згадка про те, що владика Михаїл мав прізвисько Сирин потребує подальших пошуків для верифікації. Але нічого дивного у тому, що він міг бути сирійцем з походження або уродженцем відповідного регіону, у реаліях Середньовіччя не трапилося б. Адже, наприклад, і перший документально засвідчений київський митрополит Феофілакт був переведений на Руську митрополію до Києва не з самого Константинополя, а з візантійської провінції Друга Вірменія, столицею якої була Севастія Каппадокійська [14, с. 447]. Тлумачень історичних джерел про хрещення Руси-України, як це добре видно з поданого матеріалу, є доволі багато. Утім, фактом є те, що підстав говорити про те, що Володимир першим хрестив Русь, немає. Володимирове хрещення 988 року – це не початок християнізації, а офіційний тріумф християнства, його визнання на рівні держави.
Джерела і література
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/76185/
