12Сама дивуюся, чого тема Ісусового хрещення, Богоявлення, вже другий рік крутиться мені в думках, іноді навіть неприв’язано до 19 січня. Спершу виникло питання: «Господи, чого ти прийшов до Йоана разом з тим натовпом? Що тебе спонукало? Тобі ж не треба каятися». А потім: «Як Ісус молився 50-тий псалом? З якими почуттями?» Бо Він ж таки його молився. І не тільки цей, а й інші покаянні молитви разом з усіма євреями. Відповіді на питання приходили поступово. А цього року, в храмі, під час читання священиком Євангелія, чітко вималювалася картина з інших питань-відповідей.
Чому Йоан приймав покаяння від євреїв? Чому він перебрав на себе те, що мали робити раввини? Невже храмова традиція не передбачала покаяльних обрядів? Передбачала. Народ же ж приносив жертви за гріхи. Священики ж кропили кров’ю жертовних тварин жертівник і т.д. Що ж такого спонукало людей йти каятися зі своїх гріхів до Предтечі на Йордан, а не до Храму Єрусалимського, не до рабинів своїх, а обирати альтернативу давній традиції? Не складно здогадатися, що традиція була у кризі, а внутрішньої потреби покаяння, очищення, відчуття прощення ніхто не відміняв. Людина дві тисячі років тому і тепер – та сама. Те саме відчуття, яке все ще веде нас до сповіді, вело тоді на Йордан. Але не до раввинів…
Тих, хто приходив хреститися слід похвалити за покору і відвагу, кожен, стаючи перед Йоаном, визнавав: «Так, подивіться на мене всі, я – грішник, але я визнаю це і спробую виправитися». Соромно їм було, мабуть. Як і нам соромно йти до Сповіді.
А як реагував Первосвященик, старші Ізраїля, фарисеї (за небагатьма винятками)? Творилася ж секта, пішла тріщина…
А що Христос?
Йдучи на Йордан, тим самим визнає (підтверджує, верифікує, голосує «за»), що Йоан має рацію: традиція в кризі, люди потребують автентичного покаяння, а не «відмазки» кров’ю тварин. А потім, в тому голосуванні «за» з’явиться ще два «бюлетені» – у формі голосу з Неба і голуба.
Богоявлення крім того, що є святом об’явлення Пресвятої Тройці, є святом того, що Бог через свій особистий приклад, через свою особисту участь в цьому акті, вказує на покаяння як на початок будь-якого духовного шляху. На його мегаважливість. Покаяння завжди вимагали пророки і чомусь рідко – священики при Храмі.
Зверніть увагу на євангельське читання, яке звучать три дні перед празником Богоявлення і розповідає про вигнання торговців з Храму, який має бути домом молитви, для всіх народів, а з нього зробили печеру розбійників… Коли будь-який Храм його управителі дозволяють перетворити на «печеру розбійників», люди починають йти «на Йордан».
Я не сперечаюся з тим, що традиція-звичай може привести до Церкви, але чи не помітили ви, що абсолютна більшість застрягла на традиціях-звичаях, що нема кому повести далі, бо з покоління в покоління передається традиція-звичай, а не суть того, що за нею стоїть чи радше з чого вона зродилася? Чи не помітили ви, що при тисячолітній живучості традицій і мільйонності християнства світ не особливо став кращим, не тою мірою, якою насправді міг би, якщо б акцентували на суті Євангелія…
Цьогорічне Богоявлення стало для мене дуже болючим. З одного боку через усвідомлення, що стільки років надто важливою для мене була вода, таким атракційним – купання, і щойно зараз прийшло розуміння, що Богоявлення – про покаяння.
Наскільки ж може традиція виявитися шкідливою, що так багато років треба прожити, стільки думок продумати, питань поставити, стільки шукати, щоб врешті дістатися до суті події! Чи не стала традиція тим всім крамом (хай навіть «побожним, релігійним») у Храмі, через який він перетворився у печеру розбійників?
Нема в Хрещенні веселенького тупцювання на соломі на березі водойми біля ватри з горнятком гарячого глінтвейну! В Хрещенні є строгість і серйозність налаштування себе на духовну боротьбу, на початок нового життя… саме з цим входимо у новий рік – з Богом, який став частинкою видимого світу і який прийшов показати шлях.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/69852/
