«Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає», — історик Олег Турій

31.05.2018 16:24 12

«Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає», — історик Олег Турій

Спілкувалася Ніна Поліщук

Сьогодні минає перша сумна річниця від дня відходу Блаженнішого Любомира Гузара. Протягом останнього року вийшло багато публікацій та видань, які розповідають про цього Главу УГКЦ, про його діяльність на Києво-Галицькому престолі та особисте життя. Щойно вчора у Києві відбулася презентація листування Блаженнішого Любомира з матір’ю «Найдорожча Мамусю!». Ця постать була не тільки духовним лідером для греко-католиків, але й значним моральним авторитетом для людей, які вважають себе арелігійними. Цікаво простежити, як життєве кредо Патріарха Йосифа Сліпого «бути собою» продовжує життєве кредо Блаженнішого Любомира – «бути людиною».

У розмові з кандидатом історичних наук Олегом Турієм, який очолює Інститут історії Церкви та кафедру церковної історії Українського католицького університету, а також є проректором цього університету, ми хотіли поговорити про постать блаженної пам’яті Любомира Гузара як про непересічну особу в історії Церкви в Україні, як про науковця, що аналізував історію крізь призму Божого Провидіння, і як про Людину з великої літери, котра достукалася до багатьох сердець у Церкві та поза нею.


— Пане Олеже, на Вашу думку, як Блаженніший Любомир Гузар увійде в історію Церкви в Україні ХХІ століття?

— Для того, щоб охарактеризувати діяльність Блаженнішого Любомира як предстоятеля УГКЦ, ми мусимо повернутися до обставин того, як він став Главою Церкви. Зараз це вже не таємниця, що саме його Патріарх Йосиф Сліпий бачив своїм наступником. Ще за життя він довірив тоді ще о. Любомиру декілька важливих справ, зокрема – продовження ідеї Митрополита Андрея Шептицького про відродження східного благочестя, студійського монашества. Не випадково у своєму «Завіщанні» розбудову монастиря «Студіон» в Кастельґандольфо біля Риму (поряд із заснуванням Українського католицького університету та будівництвом Собору Святої Софії – Премудрості Божої) наш великий Ісповідник віри згадує серед найважливіших пріоритетів свої праці після пережитих років неволі. Кир Йосиф Сліпий подбав, щоб нову обитель очолив саме о. Любомир Гузар, якого він викликав з Америки. Це вже тепер, з перспективи сьогодення, ми можемо сказати, що його постать для нас є взірцевим прикладом справжнього монаха, але своє пастирське служіння він розпочав як звичайний священик, викладач і науковець, що могло приготувати йому досить типову кар’єру.

Патріарх Йосиф кардинально змінив життя о. Любомира, запросивши його до Риму, де той продовжив викладацьку працю і невдовзі прийняв чернечий постриг. Ми не знаємо точно, наскільки цей крок був ініціативою самого о. Гузара, але не маємо сумніву, що свою роль тут відіграло пророче бачення Патріарха Йосифа. Натомість проповідницький талант і глибоке богословське розуміння власної церковної традиції знайшли свій розвиток у монашому та єпископському служінні Любомира Гузара.

«Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає», — історик Олег Турій

Наступний важливий момент – це обставини єпископської хіротонії о. Любомира Гузара. Насамперед – це контекст так званої «остполітік» Ватикану, яка мала на меті налагодження діалогу з Російською Православною Церквою в надії покращити долю католиків в Радянському Союзі. Проте така політика для українських греко-католиків і, зокрема, для Патріарха Йосифа, якому дивом вдалося вирватися з радянського ГУЛАГу, виглядала відступом від принципів католицької солідарності Римського Престолу з «Мовчазною Церквою», як її називали на Заході. І саме о. Любомир Гузар виголосив від імені Йосифа Сліпого першу публічну промову, яка перервала мовчанку щодо ув’язнення Патріарха і життя релігійних громад у Радянському Союзі. Ця промова була виголошена на конгресі організації «Церква в потребі» в першій половині 1970-х років. У ній говорилося про «гори трупів і море крові», про Церкву-мученицю. Ми мусимо розуміти, в якій ситуації опинився Йосиф Сліпий та його середовище в умовах утрати зв’язку зі своєю Церквою в Україні. Патріарх відчував з боку римських чинників певну небезпеку для існування ГКЦ в Україні. Тому він і наважився на такі рішучі кроки, як порушення мовчанки та хіротонія трьох єпископів без запиту на дозвіл Ватикану. Таке таємне висвячення було потрібне для того, щоб перебрати провід Церквою, якщо станеться так, що в Україні нитка апостольського спадкоємства буде перервана, а такі перспективи були цілком реальними.

Отже, у квітні 1977 року Патріарх Йосиф висвячує отців Івана Хому, Стефана Чміля і Любомира Гузара. Згодом, саме Любомира Гузара у своєму «Завіщанні» Йосиф Сліпий прямо назве тим, кому би він хотів передати провід Церкви, хоча офіційно таємна хіротонія не була визнана Ватиканом. Публічно єп. Любомир й далі виступав як архимандрит монастиря «Студіон» і студитів у діаспорі, і саме в цьому статусі він прибув до України відразу, як тільки це стало можливим на початку 1990-х років.

— Ви зазначили, що Йосиф Сліпий бачив своїм наступником саме вл. Любомира Гузара, але в 1979 році в Сікстинській капелі Патріарх Йосиф разом із папою Іваном Павлом ІІ хіротонізують Мирослава-Івана Любачівського, якого за рік на Синоді єпископів УГКЦ буде обрано коадьютором і який, вже будучи предстоятелем УГКЦ, виразно вказав на Любомира Гузара як свого наступника. Як пояснити такий заплутаний алгоритм?

— Інакше, як волею Провидіння, не можна це пояснити. Ми не знаємо поки що всіх деталей, бо документи ще не доступні, але з того, що відомо й опубліковано самим Йосифом Сліпим, можна сказати, що призначення коадьютора відбулося всупереч бажанню Патріарха, а радше було виявом невизнання з боку Риму попередніх таємних єпископських свячень.

Ця проблема значно складніша, адже Ватикан трактував усі осередки УГКЦ поза Україною як такі, що безпосередньо підпорядковуються Конгрегації у справах Східних Церков. Вона мала тоді повноваження самостійно призначати єпископів для УГКЦ поза межами її історичної канонічної території. А значить – мала вирішальний вплив на вибір того, хто потім зможе перебрати повноваження Глави Церкви. Тобто хіротонія в Сікстинській капелі була певною відповіддю з боку Римської курії на досить рішучі кроки кир Йосифа Сліпого і на певну напругу, яка з’явилася в стосунках із ним. Очевидно, що компроміс було знайдено: Патріарх погодився на кандидатуру Мирослава-Івана Любачівського, якого сам іменував своїм помічником, а свячення відбулися спільно з Папою Римським. Таке рішення зберігало гідність і Апостольської Столиці, і Патріарха Йосифа.

І треба віддати належне Мирославу-Івану Любачівському, який зумів зм’якшити драматичність ситуації, заявивши Блаженнішому Йосифу прямо, що це наступництво не є його мрією чи свідомим бажанням, а насамперед служінням і підпорядкуванням волі Папи. Прибувши до Риму, йому своєю смиренністю та покорою вдалося привернути до себе оточення Йосифа Сліпого, налагодити дружні стосунки з помічниками Патріарха. Уже як Глава УГКЦ Мирослав-Іван, не допускаючи різких кроків щодо Ватикану, все одно відстоював у своїх пастирських діяннях та посланнях ті ідеї, які проповідував його попередник. Тобто відходу від лінії «Шептицький-Сліпий» не відбулося, навпаки – вона знайшла своє продовження.

Я думаю, що саме в цьому контексті ми маємо розуміти, чому Мирослав-Іван Любачівський бачив своїм наступником Любомира Гузара. Саме він надіслав прохання до Риму, щоб єпископські свячення вл. Любомира були визнані. До речі, це ще одне питання, яке, напевно, краще пояснять каноністи: яким чином відбулося визнання цієї хіротонії. Відтак архимандрит Любомир став єпископом-помічником Мирослава-Івана Любачівського, що виразно вказувало на нього як наступника.

— Які найвагоміші здобутки можна виокремити в діяльності Блаженнішого Любомира, якщо взяти до уваги історичне тло його служіння як єпископа та Патріарха?

— Перш за все потрібно сказати про об’єднання не тільки Синоду єпископів УГКЦ, а й самої Церкви. Ми мусимо розуміти, що легалізація УГКЦ, приїзд Мирослава-Івана Любачівського до Львова, конфлікти, які відбувалися довкола повернення храмів, зокрема – в Західній Україні, були дуже драматичним і складним періодом в історії УГКЦ, який ще потрібно серйозно досліджувати. Але щоб зрозуміти ситуацію, слід усвідомити, що відроджена Церква відразу мала в собі кілька елементів, що не дуже добре уживалися. Сама підпільна Церква, яка вийшла з катакомб, не була чисельною (приблизно 300 священиків і стільки ж представників жіночих та чоловічих чернечих згромаджень), тобто вона була важлива не своєю масовістю, а як феномен опору проти радянської системи. До легалізованої Церкви увійшли не лише свідомі «підпільники», а й ті громади, які раніше були в складі Московського Патріархату. Серед них були й православні священики, які свого часу «підписали православ’я» або здобули освіту та отримали рукоположення в РПЦ, але залишалися, як кажуть, «прихованими уніатами».

Окрім того, УГКЦ в кінці 80-х і в 90-х роках ХХ століття стала певним магнітом для тих людей, які захотіли бути віруючими. Адже за десятиліття офіційно насаджуваного атеїзму велика кількість людей, навіть із західних регіонів України, взагалі були позбавлені духовної опіки. Тому коли виявилося, що УГКЦ пережила всі ці десятиліття радянського панування, залишаючись в опозиції до режиму, то на хвилі національного та релігійного піднесення до цієї Церкви потягнулися і ті люди, які не мали досить сформованої релігійної та конфесійної свідомості, не були практикуючими християнами, взагалі не були воцерковлені.

А це означає, що у відродженій УГКЦ було три групи священиків: ті, котрі вийшли з підпілля; ті, які сформувалися в іншій традиції, відмінній від католицької й контрольованій радянською владою; і, нарешті, ті, які прибули до України з діаспори. До останньої групи належав і сам Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський з оточенням. Тобто з таких трьох частин, різних ментально і в плані досвіду, формуються видимі церковні структури УГКЦ вже в незалежній Україні. Колосальним завданням для тогочасного її предстоятеля було злагіднити ці внутрішні конфлікти та розбіжності. До того ж, мусимо пам’ятати, що цей процес відбувався у зовнішньому протистоянні з рештками радянської системи, з політично заанґажованим проводом Московського Патріархату, з його риторикою «агресії Ватикану», «прозелітизму» тощо. Також у той час з’являється ще один гравець на цьому полі – Українська Автокефальна Православна Церква. Її несподіване «відродження» наприкінці 1980-х років у Галичині було також виявом захоплення частини духовенства і вірних національною ідеєю з одного боку, а з іншого, нерідко трактувалася і сприймалася як засіб протидії легалізації УГКЦ.

Спочатку Мирослав-Іван Любачівський намагався дати раду з такими поділами в Церкві, але остаточно згуртувати ці групи в єдине ціле, защепити їм відчуття власної ідентичності й цілісності вдалося тільки Блаженнішому Любомиру Гузару. У його служінні як архипастиря я б виділив два напрямки. Один – продовження лінії «Шептицького-Сліпого» у розумінні місії УГКЦ як Церкви, яка має поєднувати Схід і Захід та базуватися на київській християнській традиції. Цю ідею Блаженніший відстоював дуже послідовно, як і ідею єдності, яку розвинув митрополит Андрей Шептицький. Другий – розуміння потреби створення міцного освітнього фундаменту й належного вишколу греко-католицького духовенства, наголошення на потребі розвитку богословської освіти в Україні. Тому Львівську богословську академію будували саме як вищий навчальний заклад, а не як курси для швидкого висвячення семінаристів. У той самий час Блаженніший Любомир завжди активно виступав на наукових конференціях, порушував церковно-історичну та екуменічну проблематику.

— У чому полягала особливість екуменічної діяльності Блаженнішого Любомира Гузара? Як йому вдавалося протиставити ідею правдивого діалогу і сопричастя поширеному стереотипові про «уніатизм»?

— Власне, ще один дуже важливий елемент діяльності Блаженнішого – це екуменічні зв’язки. Його запрошували на різноманітні конференції, присвячені міжконфесійному діалогові та перемовинам між Римо-Католицькою і Православною Церквами. Він також був відкритий до таких контактів і в самій Україні. Ідею київського християнства Глава УГКЦ не замикав лише в теоретичній площині, а шукав шляхів до її реального втілення. Здебільшого це не афішувалося, не було публічною подією, але кроки до діалогу з його боку були постійними. Наприклад, коли в Києві в 1994 році були організовані Берестейські читання, то Любомир Гузар відвідав Києво-Печерську лавру. Відомо про його зустріч з Патріархом УАПЦ Мстиславом (Скрипником). Навіть якщо звернути увагу на його пастирські послання, то він називав горезвісні сутички навколо храмів не інакше, як «так звані міжконфесійні конфлікти». Він ніколи не трактував їх як наслідок глибоких богословських суперечок, а вбачав у них один з виявів тої травми, що була завдана релігійному життю України за панування тоталітарного режиму. Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає, бо чітко бачив серцевину нашої традиції. Для нього неважлива була полемічна риторика довкола питання єдності християн. Звісно, як Глава Церкви він мусив певним чином реагувати на цю риторику, але робив це у дуже глибокому переконанні, що є щось важливіше – реальний діалог, якому він і приділяв основну увагу. Незмінною лишалася лінія пошуку миру, порозуміння, розбудови живого церковного життя, фундаментом для якого була освіта, добрий вишкіл священиків, використання величезного потенціалу активних мирян.

«Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає», — історик Олег Турій

Його розуміння єдності християн було закорінене в глибокому історичному знанні цього питання. Якщо почитати послання Блаженнішого, то він завжди апелює насамперед до того, що розкол в Українській Церкві після Берестейської унії не був глибоким, нездоланним бар’єром, що став наслідком агресивного прагнення розділити Церкву. Конфлікт довкола унійного питання стався не тому, що хтось хотів єдності, а хтось ні, а тому, що цієї єдності хотіли по-різному. В кожному разі, на думку Блаженнішого, цей розкол не розділив цілковито ні єдиного тіла Вселенської Церкви, ні Київської митрополії. Попри драматичні моменти переслідувань і навіть убивств, ми все одно бачимо постійні пошуки єдності й прагнення миру: діалог Йосифа Велямина Рутського з Петром Могилою; ідею Патріархату, який мав би поєднати і одних, і других, і був би відкритий до Риму і Константинополя; ідею сопричастя. Тут Любомир Гузар любив апелювати до листування Андрея Шептицького з православними в Росії, в якому митрополит доводив, що нова єдність не конче мусить бути повторенням старих помилок. Вона не мусить бути такою, якою виявилася Берестейська унія. Митрополит Андрей був готовий шукати нову форму єдності, він навіть ладен був відректися від власних претензій на те, щоб стати Патріархом об’єднаної Церкви. Блаженніший Любомир повторював цю саму тезу й неодноразово заявляв: якби тільки Господь зволив, щоб ця єдність відновилася, то він особисто не мав би ніяких амбіцій чи претензій на предстоятельство.

Ще одна дуже важлива риса – за своїм характером Блаженніший був людиною, яка більше слухала, ніж говорила. Він завжди давав людині висловити свою думку до кінця, навіть якщо ця людина була нібито в опозиції до нього, з пошаною ставився до альтернативних поглядів. Я мав нагоду брати участь у різних робочих групах з Блаженнішим Любомиром, і мене інколи дивувало, що людина могла говорити відверті дурниці, а він усе одно вислуховував її до кінця. Мало того, Любомир Гузар не тільки давав кожному змогу висловитися, а й умів знайти в тому, що дисонувало з думкою більшості, якийсь позитив, підкреслити його й тим самим показати іншим, що вони не мають монополії на істину. Він робив висновки й шукав оптимального розв’язку шляхом максимального врахування різних перспектив. Особисто для мене це – ознака геніальності.

Я згадав про його вміння знаходити компроміс ще й тому, що це знаходило втілення в його візії міжконфесійного діалогу. Унія для нього не була «уніатизмом», коли одна Церква відриває частинку іншої. Зрештою, сама Берестейська унія від початку не була задумана як «розкольницька». В ній мали б домінувати ідеї рівності. Проте де-факто деякі риси уніатизму далися взнаки протягом історії, коли в Римі уніатів трактували як другосортну Церкву, не більше ніж придаток до «справжньої» латинської традиції. Це визнавав і Блаженніший Любомир, і тому він наголошував на сопричасній ролі греко-католиків, які мали б підтримувати єдність у різноманітності. Зокрема, Блаженніший говорив про рівноправне й рівноцінне існування греко-католицької та римо-католицької традицій, що в подальшому буде головним аргументом за сопричастя з православними. Щодо діалогу з православним світом, то він казав, що для єднання ми не мусимо чекати, щоб хтось «нагорі» вирішив за нас всі проблеми, а вже можемо співпрацювати, бо маємо багато спільного у традиції й у сучасних викликах душпастирювання в умовах економічних та політичних криз. Також він наголошував, що поки ми в Україні шукаємо діалогу та порозуміння, не треба розривати зв’язок з тими Церквами, з якими ми вже поєднані. На його думку, Українська Православна Церква (МП) не повинна поривати з Московським Патріархатом заради єдності із іншими Церквами в Україні, навпаки – вірні та духовенство мають зберігати цей зв’язок, тільки змінити його форму: замість того, щоб бути інструментом політичних інтересів Москви, стати репрезентантом українських інтересів у ширшому масштабі Росії. Подібно він висловлювався про місію УГКЦ, яка не має чутися другосортним придатком РКЦ, але може виховувати величезний західний світ і свідчити йому про гідність традиції Сходу.

— Ще одним з найбільш вагомих внесків Блаженнішого Любомира вважають перенесення осідку УГКЦ до Києва. Як можна охарактеризувати необхідність такого кроку крізь призму історії Церкви в Україні?

— Для Блаженнішого Любомира дуже важливим було питання ідентичності УГКЦ. Він намагався визволити нашу Церкву з ґетто, в яке її заганяли з обох боків – з Москви та з Риму. Православні з московського боку або взагалі не хотіли визнавати греко-католиків, або якщо й погоджувалися терпіти їх, то виключно як гібрид, що існує маргінально та регіонально і в жодному випадку не має ніякого вселенського значення. Москва й досі не йде на прямий контакт з УГКЦ, а завжди говорить про греко-католиків із Ватиканом. Тобто мимоволі УГКЦ опиняється в ситуації, коли про неї говорять за її ж плечима. Рим, у свою чергу, довгий час трактував УГКЦ як «обряд», про що ми вже згадували. Блаженніший Любомир, розуміючи цю проблему, усвідомлюючи певну закомплексованість галичан і передбачаючи небезпеку політизації еклезіальних питань через надмірне захоплення політичними та націоналістичними лозунгами, планував подолати цю ситуацію серйозними історичними аргументами про Київ як історичну столицю і для православних різних деномінацій, і для греко-католиків. І це не є ідея самого тільки Любомира Гузара. Про київську традицію українських греко-католиків говорив і Митрополит Андрей Шептицький. Це саме підкреслював і Патріарх Йосиф Сліпий, будуючи собор Святої Софії в Римі та заповідаючи, щоб його поховали в Софії Київській, коли Церква в Україні остаточно стане єдиною.

Сам процес перенесення осідку УГКЦ до Києва не був легким. У Римі ставилися до цього з осторогою, бо й там певний час було бажання замкнути УГКЦ територіально. Узяти хоча б той факт, що греко-католицькі єпархії були визнані тільки на Західній Україні (і здебільшого так воно є й сьогодні), а на решті території України греко-католики могли мати тільки екзархати. Натомість, Римо-Католицька Церква відразу після легалізації отримала повну єпархіальну структуру на всій території України. Зрозуміло, що греко-католики могли сприймати таку політику як непошану до їхньої традиції та бажання відірвати їх від історичної спадщини.

У кожному разі, Блаженніший Любомир чітко озвучив ідею київської традиції як основної для греко-католиків в Україні та звернувся до папи Івана Павла ІІ за дозволом перенести осідок УГКЦ до Києва, що й було зроблено після Помаранчевої революції у 2005 році. Цей крок тоді трактували в Москві як агресію Ватикану та прозелітизм. Насправді це не була, як ми бачимо, ідея Ватикану, а внутрішня ініціатива Церкви, що базувалася на історичній тяглості. Такі дії були спрямовані не ПРОТИ когось, а ЗА певну ідею. Мета була насамперед у тому, щоб запевнити самих греко-католиків, що вони – члени повноцінної, повноправної в загальноукраїнському контексті Церкви. Цим кроком Блаженніший підкреслив, що УГКЦ має тисячолітню традицію, а не бере свої початки з Берестейської унії, про що досі можна прочитати в підручниках деяких авторів.

Перебуваючи в Києві як одна із спадкоємиць давньої Київської Церкви, УГКЦ може на рівні вести діалог з іншими Церквами, що належать до тої самої історичної традиції. Крім того, так їй легше обстоювати свої інтереси перед державною владою. Цей крок був спрямований на вирішення певних внутрішніх потреб, а не продиктований бажанням комусь нашкодити чи виявити якусь агресію.

«Блаженніший Любомир завжди апелював до того, що нас єднає», — історик Олег Турій

— У чому була специфіка методологічного підходу Любомира Гузара як науковця до вивчення історії Церкви? Як він бачив взаємодію Бога, людства й історика?

— На його мислення вплинула західна освіта, бо ж усе-таки в Україні богослов’я почало наново розвиватися щойно після розпаду СРСР, а історичну науку в радянський час використовували суто як маніпулятивно-пропагандистський важіль. Зрештою, до цієї науки й сьогодні часом ставляться як до помічниці ідеології. Через це значення церковної історії довгий час применшували або й узагалі нівелювали. Блаженніший звернув на це увагу і показав, що історія Церкви, як і будь-яка інша історична дисципліна, має кілька рівнів: перший – емпіричний, фактографічний, коли історик встановлює певні факти на основі джерел; другий – аналітичний, коли встановлюється причиново-наслідковий зв’язок між фактами та явищами, і тут, безумовно, вже присутній певний суб’єктивізм. Та окрім цих двох традиційних рівнів владика Любомир наполягав на необхідності третього – богословського. Він не бачив проблеми в тому, що релігійна людина в своїх аналітичних поясненнях завжди буде враховувати свою позицію вірянина певної Церкви чи спільноти, тобто буде виражати, серед іншого, свою суб’єктивну позицію. Історія як наука завжди має на меті встановити істину, але ніколи не може зробити цього до кінця, бо вона завжди обмежена наявністю джерел і суб’єктивністю автора. Власне, на отому третьому рівні історичного пізнання, про який говорив Блаженніший, людина не просто оцінює події з перспективи власної релігійності, а трактує їх у духовних, богословських категоріях, розглядає історію як частину здійснення Божого плану спасіння. Саме в цьому – суть церковної історії, яка в силу такої своєї методології стає частиною богослов’я. При такому підході історична наука намагається побачити в тому, що відбулося, дію Божого Провидіння. Аналізуючи мотивації людей та їхніх учинків, вона бере до уваги віру людей, їхнє духовне життя. Скажімо, про Володимира Великого дуже часто пишуть, що він охрестив Русь для того, щоб вона «приєдналася до сім’ї європейських народів». Це звучить дуже модерно і кон’юнктурно, але ми мусимо розуміти, що є й інша перспектива: він справді навернувся, охрестився сам і, як відповідальний християнський правитель, не міг миритися з тим, що його піддані перебувають у невірстві, а тому хотів і до них донести Благовість Спасіння. Такий підхід означає, що тлумачити події з історії Церкви та вчинки людей треба виходячи з їхньої віри, а не тільки з суто політичних, прагматичних чи соціальних міркувань. Такий підхід до вивчення історії, здавалося б, міг мати фатальну крайність: мовляв, від людини нічого не залежить, адже всім керує Боже Провидіння. Тут треба пам’ятати про два гріхи: надмірного уповання на Святого Духа та зневіри в Ньому.

Діяння Святого Духа ми можемо бачити в історії через чуда, подвижництво, мучеництва тощо, але з іншого боку, треба старатися зрозуміти й усе те, що Господь хоче сказати нам мовою історичних подій та процесів. Таке богословське осмислення ситуацій не сковує дослідника, а навпаки – дає йому свободу. Науковець розуміє, що Істина – це сам Господь, і повноту істини, в тому числі в історичних студіях, осягнути неможливо, але відстежувати певні її елементи, змагати до неї подібно до того, як кожна людина покликана змагати до святості – це його прямий обов’язок як історика. Це кардинально міняє перспективу, бо на дослідникові більше не висить тягар пошуку абсолютної правди й претензій на монопольне володіння істиною, але він усвідомлює, що на сьогоднішній день, маючи тільки ці конкретні джерела та факти, можна встановити те-то й те, але завжди треба залишити певний простір для інакшої інтерпретації, яку можуть запропонувати інші історики. Дуже важливо, щоб науковець не говорив свідомої неправди. І водночас жоден науковець-історик не може сказати, що він знає всю правду. Отже, третій, богословський рівень вивчення історії, про який говорив Блаженніший, не заперечує науковості пізнання минулого, а навпаки, допомагає людині об’єктивніше ставитися до реальності.

— Тобто особливість підходу Любомира Гузара до вивчення церковної історії полягала в тому, що історія повинна включати в себе богословську перспективу в розумінні минувшини…

— Власне кажучи, йдеться про те, що віра допомагає людині бути вільною, якщо тільки вона як слід розуміє суть своєї віри. Це не є якісь нові речі авторства Любомира Гузара, але в українському контексті він першим почав систематично й публічно говорити про це ще на початку 1990-х років (його виступ на інавгурації «Берестейських читань» можна знайти в невеличкій брошурі «У пошуках гармонії», яку видав Інститут історії Церкви Українського католицького університету). В Україні про це мало говорили в церковних колах, а світські історики боялися, що Церква прийде і буде себе поводити щодо них як інквізиція. Владика Любомир зумів розвіяти ці сумніви та упередження.

— Пане Олеже, спробуймо коротко окреслити історію УГКЦ в ХХ - ХХІ століттях та головні заслуги її предстоятелів: Митрополит Андрей Шептицький – розбудова національної Церкви, потужна підтримка Церквою українського національного руху та української культури, налагодження діалогу з православ’ям; Йосиф Сліпий -– збереження УГКЦ в період тоталітарного переслідування, об’єднання греко-католиків в діаспорі; Мирослав-Іван Любачівський – легалізація УГКЦ, внутрішнє об’єднання вірних та духовенства в лоні Церкви; Любомир Гузар – …?

— Об’єднання греко-католиків в Україні через усвідомлення власної ідентичності в Київській традиції, відкритість до інших Церков в Україні та поза її межами. І ще один аспект, дуже важливий – це наголос на значенні християнської єдності у вселенському масштабі, на тому, що греко-католики не повинні працювати тільки заради себе, а повинні свідчити про потребу єдності як в Україні, так і в цілому світі.

— Якщо продовжити цю історичну лінію й цей аналіз, то що можна сказати про вплив Любомира Гузара на теперішнього Главу УГКЦ Святослава Шевчука?

— Сам Блаженніший Святослав заявляє про це дуже однозначно. Я спробую відповісти на це питання зі зворотної перспективи. У Блаженнішого Любомира було кілька фундаментальних пастирських послань, наприклад, про перенесення осідку УГКЦ до Києва або до 60-ліття Львівського псевдособору. Останнє таке послання він написав, напевно, вже готуючись до передання влади наступному Главі УГКЦ, про що спочатку говорили з шоком, потім з повагою, а тепер з великим пієтетом. Він не пробував шукати собі наступника «кулуарно», і тут він навіть відійшов від практики і Андрея Шептицького, і Йосифа Сліпого, які чітко знали, кого саме вони хотіли бачити своїми наступниками. Аж до моменту обрання Патріарха Святослава Шевчука Блаженніший Любомир не виявляв, хто його фаворит, та й, думаю, не мав такого фаворита. Цю справу він повністю передав Господньому Провидінню, але трошки й сам попрацював… Попрацював над тим, щоб дати своєму наступнику певну опору, фундамент, на якому той мав би стояти, і це можна сказати про весь період його служіння. Адже кир Любомир Гузар передав своєму наступникові згуртовану Церкву, із згуртованим Синодом, з центром у Києві, – Церкву, що прийняла на своїй землі Папу Римського, який канонізував її блаженних мучеників. Так-от: своє останнє послання як чинний Глава УГКЦ Блаженніший Любомир написав про спадщину своїх попередників – митрополита Андрея і Патріарха Йосифа. У ньому він визначив ті наріжні камені, на яких має базуватися ідентичність УГКЦ. Думаю, у такий спосіб, не випинаючи власної фігури, а покликаючись на своє розуміння праці попередників, він немовби казав своєму наступникові: «Чоловіче, ти не прилетів з Марса, ти спадкоємець ось цього добра, яке я тобі передаю». Це не звучить прямо, але так ми можемо це потрактувати. Мені здається, що таке розуміння і такий підхід до історії є ознакою мудрості великого мужа Церкви.

— На урочистостях, які відбулися в Києві та в інших містах України з нагоди 125-ліття від дня народження Йосифа Сліпого, часто лунала думка, що для вшанування його пам’яті ми повинні утвердити патріархат УГКЦ не тільки де-факто, а й де-юре. Спробуймо провести аналогію: щоб гідно вшанувати пам’ять Блаженнішого Любомира Гузара, ми повинні…

— Ми повинні плекати святість об’єднаного українського народу, як він сам про це казав. Йдеться про те, щоб наш народ прагнув очиститися від зла, яке в ньому є і яке було в його історії, щоб цей народ справді прагнув будувати своє життя на засадах Євангелія. Ідея об’єднаного народу вміщує в собі й питання патріархату, яке треба трактувати не як патріархат суто для УГКЦ, а як патріархат для всієї Помісної Церкви в Україні. Єдність з християнської перспективи означає передусім єдність з Богом. Тобто ці слова про святість об’єднаного народу вказують насамперед на потребу поглиблення нашої віри, а не змагання «краще-вище». Замість помпезних святкувань різних річниць і тисячоліть Блаженніший закликав до духовного навернення, до відновлення християнських обітів. Тому коли ми говоримо про якийсь пам’ятник Патріархові Любомирові, то мені здається, що він би дуже тішився, якби український народ жив чесніше, справедливіше, не ворогував ні всередині, ні назовні, а був об’єднаним Божим людом. Як це має бути, в якій формі? Майбутнє покаже. Важливо лише розуміти, що патріархат – не самоціль, а форма та спосіб досягнення чогось більшого.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/71320/

Следующая новость
Предыдущая новость

Смартфоны в СитиКом – большой выбор, доступные цены В Харькове христиане передали госпиталю 400 кг медицинских материалов для раненых бойцов Помощь в создании сайта под ключ от фрилансеров Ремонт в кухне и покупка мебельного гарнитура в Твери Адвокат по разводам: как правильно выбрать специалиста и не допустить ошибку?

Публикации