6
DT.ua, 18 березня 2020
Як православні церкви від карантину відхрещувалися
© Православна церква України
Сплеск середньовіччя на тлі коронавірусу — це вже готова сфера досліджень для антропологів.
Ідея вдарити по епідемії церковним дзвоном, вийти назустріч вірусу хресним ходом, аби примусити його тікати, представити пандемію як "кару єгипетську", послану нам за гріхи наші, чи навіть як "скальпель Божий", яким Він виріже людству "все зайве", пардон —"гріховне", — цим нас не здивуєш. Магічні паси та біснування давно стали фірмовим стилем частини православних у наших широтах.
У церкви як лідера довіри було дві можливі відповіді на пандемію коронавірусу: підтримати підвищені запобіжні заходи, до яких закликає державна влада (навіть якщо вони здаються надмірними), або використовувати епідемію як спосіб продемонструвати свій суверенітет, відчайдушно опираючись спробам влади обмежити церковну активність громадян. Більшість православних церков вибрали останнє. Є безліч різноманітних причин цього — і фінансових, і політичних, і соціальних, і філософських. Але головне — православна церква вчинила найбільш передбачуваним чином.
Це особливо помітно на тлі реакції Католицької церкви. Проте вона опинилася в епіцентрі пандемії, — випадок інфікування був виявлений у Ватикані, після чого держава закрилася й пішла на карантин. Папа Римський відмовився від традиційних авдієнцій і закликав паству на певний час перенести практику у віртуальний простір, а в реалі зайнятися чимось абсолютно прикладним — взаємодопомогою, наприклад.
Інтернет наповнився красивими й сумними (як у якісній комп'ютерній грі) фоточками. Папа Франциск благословляє порожню площу перед Собором Святого Петра, — на ній тільки голуби та два швейцарських гвардійці. Папа Франциск іде порожніми вулицями Вічного Міста — самотній, сумний і весь у білому. Італійський священник розвішує фото парафіян у спорожнілій церкві і проводить богослужіння серед них — як голова великого сімейства, що розлетілося по світу, за обідом в оточенні фамільних портретів...
Reuters
Зовсім інакше відреагував православний світ. Більшість спочатку поставилася до загрози пандемії зі скепсисом і дала зрозуміти: вірус — не привід щось змінювати у звичному житті. Ну хіба руки з милом мити частіше. Головне ж — "не панікувати", що в контексті церковних звернень читалося як алегоричне "не морочте нам голову".
Але ситуація погіршувалася день у день, уряди почали вживати заходів і тиснути на церкви, щоб вони не вдавали, буцім їх це все не стосується. Церкви пішли назустріч урядам — визнали загрозу коронавірусу, пообіцяли посилити санітарні заходи, але на карантин, тобто обмеження богослужебних практик і присутності парафіян у храмі, погоджувалися вкрай неохоче й далеко не всі.
На сьогодні по-справжньому карантинних заходів у православному світі урядам вдається домогтися тільки точково. Під тиском влади пішла на карантин церква Чехії і Словаччини, Кіпру; закрився на карантин Валаамський монастир РПЦ; ізраїльська влада може скасувати традиційну передпасхальну церемонію запалювання Благодатного вогню в Храмі Гробу Господнього, яка збирає безліч прочан. Крім того, деякі церкви погоджуються перевести богослужіння "на дистанційку". До речі, деякі українські церкви теж "відчинені он-лайн".
Такі різні православні церкви виявилися в чомусь на диво схожими. Фактично, жодна православна церква не прийняла карантин зразу й повністю, і лише під тиском окремі з них погодилися на формальну відмову від деяких найнебезпечніших, з погляду поширення пандемії, обрядових практик — таких як цілування ікон, хреста і краю Чаші зі Святими Дарами під час причастя. Найбільш прогресивні погодилися на одноразові стаканчики для запивання після причастя. Але ідея роздавати причастя одноразовими ложками вже вперлася в глуху стіну. Окремі єпископи і священики, цілі синоди один по одному публікували офіційні й неофіційні думки, чому підвищені санітарні та карантинні заходи зайві, "не відповідають ученню" і навіть просто є "святотатством" та "богохульством". Причому вирізнялися в цьому однаковою мірою майже всі православні ієрархії — і греки, і росіяни, і автокефальні українці. Найліберальніші готові були погодитися "не осуджувати" тих, хто вирішить утримуватися від присутності в церкві, — хоча тут-таки наводять причини, з яких "особисто я цього не роблю", тобто між рядками — "і вам не раджу".
Відтак, мало в якій православній церкві на рівні керівництва видали чіткі інструкції про те, що — можна, що — добре було б, а що — абсолютно необхідно, навіть коли неймовірно важко. Найчастіше ми спостерігаємо горезвісну православну "децентралізацію", коли тільки доходи розподіляються чітко по вертикалі, а що стосується відповідальності — тут кожен сам за себе, і тільки Бог за всіх. Зрештою, рішення, як діяти, до якої позиції відступати перед карантинними вимогами і які власні противірусні ініціативи впроваджувати (бити у дзвони, ходити хресним ходом, призначити додаткові молебні тощо), приймається на "місцевому" рівні — у кращому разі, на рівні єпископа. А то й священика.
Саме вони вирішують, що порадити своїм парафіянам, — чи приходити, скільком, і як стояти, і чим причащатися, і на якій відстані кланятися, і куди цілувати. Найчастіше священик не готовий іти проти обрядових звичок пастви. Якщо він, наприклад, після миропомазання не дасть поцілувати хрест — за спину сховає, коли хто губами потягнеться, віруючі можуть і "не зрозуміти". Не кажучи вже про те, що кожен священик радить, забороняє й наполягає, виходячи з власного розуміння ситуації.
У церкві, здається, зробили все, аби на тлі коронавірусу ніхто не засумнівався в її святості, в її вірності догмату і обряду. Натомість же виявився дефіцит деяких досить важливих якостей — здатності осмислювати й оцінювати ситуацію раціонально та готовності брати на себе відповідальність.
Обидва дефіцити повною мірою розкрилися на тлі дискусій навколо причастя. У православному світі було продемонстровано рідкісну одностайність у питанні про те, "чи небезпечно причащатися". Священноначаліє різними мовами майже рефлекторно рявкнуло рішуче "ні!". Як можна навіть подумати про таке? Чаша — це Життя! Це самі божественні Тіло і Кров! Там немає нічого, що могло б асоціюватися зі смертю!
Це рівно за пів кроку від твердження, що "Бог збереже тих, хто Йому вірний" (і смертю покарає решту), що "під час Літургії заразитися не можна" — Бог, знову-таки, не допустить. Ну й, звісно, в кожного священика за пазухою є десяток-два історій, як хворі — одужували, сліпі — прозрівали, а в найдотепніших — про те, як тупі перетворювалися на інтелектуалів (зазвичай з інтонацією анекдоту).
Що стосується церкви як місця можливого зараження, міф розвіяло саме життя (точніше, на жаль, смерть). Ось вам цікаве культурно-епідеміологічне спостереження: кластери поширення коронавірусу в Китаї — ринки та торгові центри, у Південній Кореї — церкви, в Італії — бари, кав'ярні та ресторани. Погодьтеся, це щось говорить про народ — його уподобання, звички і душу.
Про всяк випадок нагадаю, що і в нас церква "засвітилася" серед місць зараження. Про "кластер", звісно, говорити ще зарано, але натяк уже є (хоч його й не зрозуміли).
Це ставить руба питання: чи готові священики, які закликають свою паству не відмовлятися від відвідування храмів та звичайних-звичних обрядових практик, узяти на себе відповідальність за здоров'я і, можливо, життя тих, хто ризикує заразитися безпосередньо під час церковної служби, і тих, хто "випадково трапиться", заразившись від парафіян. І чи готові вони роз'яснити своїм парафіянам — тим, хто готовий ризикнути заради вірності традиціям, яку відповідальність за своє й чуже життя вони тим самим беруть на себе. Перед Богом і людьми.
На жаль, боюся, що відповідь на це запитання ви знаєте без мене: "кожен сам для себе вирішує" — рефрен церковних наставлянь на цю тему. Але якщо кожен парафіянин змушений "сам вирішувати", навіщо ж нам пастирі? Оскільки наші церковники взагалі не помічені в ліберальній готовності дозволяти своїй пастві "самій вирішувати", ось це "сам вирішує" тут скидається на спробу умити руки. В повному біблійному сенсі цього вислову.
Один із "медичних фактів", оголених коронавірусом, — наш середньостатистичний парафіянин не вміє нічого "вирішувати сам" стосовно свого церковного життя. Він орієнтується на традицію і обряд, з одного боку, та наставляння священика — з іншого. Його це влаштовує — це знімає з нього тягар відповідальності та необхідність щось обмірковувати й аналізувати. Зручно перебувати серед суто містичного поля, що виключає можливість раціонального осмислення будь-чого. Усім зручно — і попові, і парафії, дарма що в цій каламутній воді віра підмінюється марновірством, а релігійність — обрядовістю. Це зручно, але рівно доти, доки не виникає якась чума і доводиться щось "самим вирішувати".
Гарячкуватість, із якою церкви рішуче відкинули медичні сумніви в "гігієнічності" причастя, пояснити досить просто: це вторгнення медицини і державної влади на церковну територію. Замах на авторитет. У цій майже рефлекторній відсічі немає майже нічого, крім бажання зберегти "своє" — не так навіть владу й дохід, як обличчя. За будь-яку ціну, включно, можливо, з людськими життями. Питання ж не в тому, ЩО "водиться" у Чаші й чи можна через неї заразитися. А в тому, ХТО має право виносити остаточне судження про це.
Утім, є й абсолютно приземлені аспекти відсічі, яку українські, зокрема, церкви дають карантинним заходам. Не відчиниш церкву в неділю — віруючі можуть перебігти до конкурентів, які виявляться менш педантичними. Якби, наприклад, українській владі вистачило рішучості не "рекомендувати церквам утриматися", а просто скасувати богослужіння на період епідемії (з погляду закону, це можливо), всі зацікавлені сторони, швидше за все, побурчавши, погодилися б. Але наша влада не допомогла церковникам, не взяла їхню відповідальності на свої плечі. Виявилася, за власним висловлюванням президента Зеленського, занадто "м'якотілою і ліберальною". Причому зараз ми спостерігаємо лише пролог. Найцікавіше очікує нас на Великдень. Хто наважиться провести багатолюдні великодні богослужіння, прийняти натовпи народу з кошиками, вщерть наповненими нічим не прикритою їжею, — той отримає велику смачну цукерку. А хто зачиниться на карантин — залишиться з носом.
Епідемії та інші кризи завжди викликали підвищений інтерес до релігії і ставали шансом для церкви — для місії, для зміцнення її позицій у суспільстві, для самосвідомості. Але робити це можна по-різному. Можна просто і плоско: представити хворобу як "доказ існування Бога", який карає, отже існує. А можна — як сюжет із чарівної казки, де випробування, злигодні та вимушені розлуки — спосіб згадати про цінність того, що ти маєш і до чого звик як до повсякденного. Пандемія виштовхує із зони комфорту нас усіх — і віруючих, і невіруючих, і воцерковлених, і невоцерковлених, даючи нам шанс згадати, навіщо це все нам і навіщо — ми. Якщо церква боїться, що це (пере)осмислення її природи, місця та ролі в житті християн може їй зашкодити, отож щось пішло не так.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/79333/
