6
Комуністичний режим 8 березня 1946 року провів у Львові псевдособор, який мав на меті ліквідувати Греко-Католицьку Церкву. Після цього зібрання греко-католицькі священнослужителі та миряни, які не захотіли переходити на Московське Православ’я, попали під прес репресивної машини. Тисячі з них загинули у таборах, а ті, що уцілили, змушені були переховуватися. Греко-Католицька Церква в Україні пішла у підпілля.
Історик Олег Турій так прокоментував ці трагічні події в історії УГКЦ:
«Весь драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи. Навіть тому, що вона була українською, була зв’язана з розвитком української самосвідомості, українського національного зросту. Ця Церква була католицька, яка мала мільйони родичів за кордоном, яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом, з Апостольським Престолом. Але, як на мене, найважливіша причина, пролягала у тому, що УГКЦ не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, Церквою, яка виходила з цього народу, яка жила з цим народу, вона поділяла усі лихоліття народу, і тому вона стала органічною частиною цього суспільного життя. А терпіти духовну інституцію система, яка базувалася на тотальному контролі, яка виключала можливість альтернативної думки чи самостійної позиції, не могла. Ці три причини ненависті, одним словом, випливають зі самої назви Української Греко-Католицької Церкви. Вони стали в основі бажання Сталіна знищити цю Церкву, використавши для цього іншу Церкву і оформивши ліквідацію під виглядом так званого “воз’єднання”».
Цей “собор”, наголошує Олег Турій, не був собором Греко-Католицької Церкви, бо на ньому не було жодного греко-католицького єпископа, не було жодного дозволу верховної влади, тобто Римського Апостольського Престолу:.
«Учасники цього псевдособору були відібрані та навіть звезені органами НКВД і під їхнім наглядом відбувалося це зібрання. Якщо передивитися фільм про псевдособор, чи фотографії з нього, то відразу кидається в очі, що ці люди піднімають руки, а дивляться в бік, бо це “одноголосне” голосування відбувалося під тиском. Голосуючи, вони чинили те, що вимагала від них система. Багато з тих людей, які були на соборі, пізніше відмовилися приєднуватися до Православної Церкви. Чимало з них, незважаючи, що вони погодилися співпрацювати з цією системою, все одно були заарештовані або переслідувані пізніше. Від початку це зібрання проводили за сценарієм спеціальних служб, які особисто санкціонував Йосип Сталін як голова тогочасної Радянської держави», – пояснив історик.
Нагадаємо, Львівський собор був скликаний 8-10 березня 1946 року згідно з планом НКВС СРСР із ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, ініціативною групою у складі трьох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Антонія Пельвецького. Цей Собор не визнав Ватикан, оскільки жодного єпископа УГКЦ на ньому не було. Саме тому це зібрання названо псевдособором. Скликанню цього «собору» передував масовий фізичний і моральний терор органів НКВСу1944–1946 роках над усіма єрархами Греко-Католицької Церкви в Галичині з митрополитом Йосифо Сліпимна чолі — і засудження їх таємним судом у Києві в березні1946 р. на довгострокове ув'язнення або заслання до таборів примусової праці. Згодом учасники Ініціативної групи почали закликали українське католицьке духовенство за прикладом „політичного з'єднання України з Росією“ переходити до з'єднання з РПЦ. Наслідки Львівського псевдособору ліквідовано в 1989–1990 роках. Тоді УГКЦ вийшла з підпілля.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/ugcc/79194/
