3
Сучасний Київ – величезне місто-столиця з більш ніж тисячолітньою історією. І за княжих часів, і у наші дні саме тут відбуваються усі ключові для України події. Важливим воно є і для українських римо-католиків – тут є і студія католицького радіо, і богословський інститут, і семінарія, і найбільші в Україні римо-католицькі парафії, і центри кількох чернечих орденів. Та й тисячу років тому тут відбувались події, знаменні для української католицької історії – місія св. Адальберта, св. Бруно і св. Іакинфа.
Проте між домініканцями ХІІІ століття і домініканцями ХХІ століття – все ж таки, величезна прірва – так само, як і між Києвом давньоукраїнської держави і Києвом сучасної української держави. З часів Володимира і Ярослава місто встигло втратити своє значення, його нищив Андрій Боголюбський і хан Батий, а в добу Пізнього Середньовіччя від давньої столиці лишилися лише величні руїни. Дехто з поетів навіть вважав (звісно, не всерйоз), що саме тут була антична Троя! Поет-католик XVI століття Себастіян Кленович у своїй поемі «Роксоланія» захоплювався древньою історією колишньої (і майбутньої) руської столиці
Києве славний, могутня столице князів древньоруських,
Безліч ти бачиш іще пам’яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли.
У його часи життя у Києві теплилося лише на торгівельному Подолі (обнесені мурами Печерська Лавра, Михайлівський та Видубицький монастирі та напівзруйнований Софійський собор жили своїм окремим життям). Київ мав магдебурзьке право, і планування його було подібне на планування середньовічних міст. Центром Києва став Житній ринок, над яким височіла Замкова гора. На цій горі дійсно був дерев'яний замок, в замку було кілька каплиць, католицьких та православних. З однієї сторони ринку знаходилася Притиско-Микільська церква, з іншого – католицький храм.
Місцевими католиками ще з часів Київської Русі опікувались домініканці. Домініканцями ж була і більшість київських єпископів. Коли Київ знищили монголи, монастир зник, але згодом відновився – разом з містом. Мандрівник XVI століття домініканець Мартин Груневег згадує, що за містом збереглись залишки монастиря, заснованого ще св. Іакінфом за княжих часів. Вважається, що на місці цього монастиря потім збудували православний храм свв. Констянтина і Єлени, від якого збереглась лише каплиця св. Димитрія Ростовського. Новий монастир монахи звели з північної сторони площі, там, де зараз починається вулиця Ярославська. На площу виходив дерев'яний костел Пречистої Діви Марії.
Довгий час католицька місія в Києві була у занепаді. Очевидець (його звати Йосиф Верещинський) писав, що в Києві католики не мають
«…ні костела і вівтаря, окрім каплички однієї на замку, в якій урядовці із замку з погордою ставили в неї своїх коней, а другий костелик домініканців із одним ченцем. Причиною такого запустіння були не тільки татари, але і самі навіть люди релігії грецької і обивателі київські, які навмисно католицьку віру, як могли, нищили, спустошували і пригноблювали, до того ж і єпископські ґрунти, надані на костел, собі у власність поприсвоювали і поміж собою порозбирали…
Київські єпископи існували, однак до свого міста навідувались нечасто. Можливо, справа була в тому що уряд Речі Посполитої загалом не приділяв багато уваги цій віддаленій провінції. Все змінилось, коли посаду київського латинського єпископа отримав Йосиф Верещинський, якому судилося змінити долю і своєї єпархії, і багато у чому самого Києва.
Народився він у 1532 (або у 1533 році) на Холмщині, у селі Верещин. Предки його були православними, і першим покатоличеним був Андрій, батько майбутнього київського біскупа. Про його покатоличення збереглось цікаве сімейне передання. Його мати мала двох братів. Один був холмським православним єпископом, другий перейшов на католицтво і став ксьондзом. Коли народився Андрій, кожен з його вуйків мріяв похрестити племінника у свою віру, то ж вони, почувши про народження хлопчика, наввипередки помчались у Верещин. Першим встиг ксьондз, і так Андрій Верещинський став католиком.
Він зробив кар’єру, бував при дворі, приятелював з сатириком-кальвіністом Миколаєм Реєм. Син його, Йосиф Андрійович, особисто знайомий з цим гострим на язик філософом, потім перейме кілька ідей Рея, а також залюбки розповідатиме кілька анекдотів про нього. А ще він, як виріс, вступив у Орден Проповідників, служив священиком, жертвував кошти (свої та сімейні) на Краківський університет, підтримує поета Себастіяна Кленовича, на четвертому десятку починає писати і сам – про шкідливість пияцтва, про те, яким має бути король і так далі. Поступово на монаха-філософа звертають увагу, його покровителем стає канцлер Ян Замойський, і у 1581 році він стає ігуменом у Сецехові над Віслою. Монастир був невеликий (15 монахів), зате багатий. А через шість років, коли новим королем став швед Сигізмунд Ваза, протеже Замойського, Верещинського (який підтримував політику свого патрона) на подяку призначають київським єпископом.
Почавши вникати у стан речей на Київщині, щойно висвячений єпископ зрозумів три речі. По-перше, там живуть козаки – волелюбні, буйні, завжди готові повстати, якщо щось їм не до вподоби. По-друге, Київщина потерпає від татарських набігів. Біскуп жартував з приводу того, що з татарами і турками доводиться «шаблею диспутувати». І по-третє – ніхто не приборкає татар краще за козаків. А козаки хоча і буйні, але все ж таки свої, піддані Речі Посполитої, і все ж таки християни. Владика Йосиф уважно слідкував за повстанням Христофора Косинського і схвально поставився до рішення князя Олександра Вишневецького вдовольнити вимоги повстанців. Головний аргумент його був такий: козаки захищають нас від татар, а значить – їх треба усіма силами підтримувати і ставитись до них як до рівних.
Невдовзі Верещинському довелося самому втрутитися у життя свого нового краю. Коли завершилося повстання Христофора Косинського, козаки відправили до Києва послів. Замковий уряд, незважаючи на те, що повстання припинилось, заарештував цих послів і піддав тортурам. Один з них навіть помер. Ще кілька козаків були пограбовані. Тоді запорожці зібрали 4 тисячі війська та пішли на Київ мститися. Київський біскуп, який тоді був у місті, зрозумів що це його шанс і визвався на переговори з розлюченими козаками. Під’їжджаючи до запорізького табору, він велів заграти псалми, щоб переконати усіх у своїй мирній місії. Сторони дійшли до згоди – козаки отримали 12 тисяч злотих компенсації та «без стріляння і без розлиття крові з обох сторін виїхали з Києва... шкоди жодної в людях не чинячи».
Під час переговорів Йосиф Верещинский мав нагоду поспілкуватися зі запорожцями та зав’язати з ними тісну дружбу. Коли влітку 1593 року татари під час чергової навали спробували захопити Фастів з єпископським палацом – три тисячі козаків допомогли відбити напад та далеко відігнати ворога. А коли того ж літа Австрія скликала союзників на війну проти турків, біскуп намовляв польський уряд приєднатись до цього хрестового походу. Уряд відмовився. Тоді владика почав діяти в обхід урядовців. Він намовив князя Януша Острозького оголосити збір охочих воювати турка, і коли збір почався – передав про це австрійському послові через канцлера Замойського. Навесні 1594 року до запорожців прибув австрійський посол Еріх Лясота і по дорозі мав кілька тривалих розмов з Верещинським. До речі, у Києві Лясоті показали Софійський собор та Печерську Лавру, окремо звернувши увагу на поховання знаменитого лицаря давнини «Іллі Муравленина». Спогади посла стали однією з перших згадок про Іллю Муромця! У тому ж році Верещинський допомагав збирати козаків для відбиття нової татарської навали. У листі він писав, що «люд український... в бою з ворогом готовий і горло покласти». Так в історичному документі вперше був використаний термін «український народ», який згодом набуде більш глибокого значення.
Побігавши за татарами по полях Київщини, Йосиф Верещинський, цей «єпископ України», як він сам себе називав, врешті-решт зрозумів, що до проблеми оборони рубежів слід підходити більш комплексно.
Починаючи з 1594 року Верещинський починає писати у сенат (членом якого був) пропозиції як укріпити Київ та українські землі та як вирішити козацьку проблему. У книзі «Публіка» біскуп пропонує заснувати на Придніпров’ї лицарський орден на зразок Мальтійського. На українські землі він пропонує переселяти небагату шляхту, надаючи їй тут землі (благо вільної землі тут вистачало). Лицарський орден мав би мати від 5 до 10 полків кінноти по 1000 чоловік. З місцевого населення та козаків слід було набирати піхоту. Офіцери та досвідчені лицарі мали б жити тут постійно, а на допомогу їм мали привозити шляхетську молодь – таким чином, лицарський орден став би і військовою школою.
У 1596 році, після повстання Наливайка, Верещинський висуває нову ідею – віддати запорожцям землі Лівобережної України. На цих землях мало постати 13 полків з центрами у містах – Переяслав, Лубни, Остер, Любеч та інші. А цих землях встановлювалась юрисдикція козаків, і єдиною повинністю мешканців була б військова служба. Одним словом, біскуп першим завів мову про повноцінну українську козацьку державу – і хоча уряд планами Верещинського не зацікавився, зате навряд чи на нього не звернули увагу запорожці, яким владика неодноразово розповідав про свої плани! Коли польський уряд і цей проект заховав під сукно, «єпископ України» вирішив зайти з іншого боку – запропонував відправити козаків у великий похід на Москву чи на Крим. В останньому випадку Верещинський обіцяв сам стати на чолі козацького війська і просив лише освячену корогву та грамоту від Папи Римського. А програмою-максимум для нього був загальний хрестовий похід козаків, поляків, молдаван, росіян і австрійців проти Туреччини. Цій ідеї він присвятив цілу поему «Побудка».
Ще одним проектом Верещинського було заселення Києва та навколишніх земель. Цій ідеї він присвятив свою чергову книгу – «Спосіб осади нового Києва». Ця книга збереглась і навіть була перекладена українською. Кілька уривків з неї заслуговують на особливу увагу. Перш за все, це опис колишньої величі української столиці:
«Київ — місто здавна славне і до того ж старожитнє, раніше це місто займало шість миль, чого і руїни сьогоднішні є доказом, воно мало п’ятсот церков, однак вище всіх цих церков була мав особлива грецька церква, що називали з грецької «Софія» — тобто присвячену премудрості Божій. Не тільки сама церква була змурована з каменю, подібного до халцедону, а і всередині дивними і невимовними камінцями, позолоченими і емальованими різних барв, де замість малювання зображено фігури святих осіб з таким мистецтвом, що здаються живими людьми. Цей київський храм був збудований за зразком константинопольського, багато хто погоджується, що у всій Європі храми константинопольський і київський в коштовності та чудовій роботі є неперевершені…».
Далі автор переходить до опису занедбання, у якому перебуває Київ і його святині:
«Тепер храм цей, на превеликий жаль, худобою і кіньми, псами і свиньми осквернений, оздоба церковна порушена через погане покриття, але і також від лихого догляду київськими митрополитами. Таке ж діється із київським латинським біскупством і його катедрою, якої і решток не залишилось. А це тому, що Київ перебуває більш ніж сто літ без своїх власних біскупів, жили також на світі, як вівці без пастира, не маючи (як я застав) ані одного капелана, ні костела і вівтаря, окрім каплички однієї на замку, в якій урядовці із замку з погордою ставили в неї своїх коней, а другий костелик домініканців із одним ченцем. Причиною такого запустіння були не тільки татари, але і самі навіть люди релігії грецької і обивателі київські, які навмисно католицьку віру, як могли, нищили, спустошували і пригноблювали…»
Отже, нехай православні митрополити дбають про свої святині, а римо-католики мають подбати про свої. А ще – Київ стоїть на рубежі цивілізованих земель, його сусіди – татари і московіти, а значить – на нього слід звернути особливу увагу, розбудовувати і осаджати новими мешканцями на зразок римських колоній на приграничних землях:
«…Рим коли розквітнув, підданими своїми з міст своїх міста інші новими колоніями мав осаджувати. Так би слушно діятися мало із колонією Київською. Якби була вона правами і вольностями щедрими з милостивої ласки Його Королівської Милості раніше забезпечена, міг би постати над рікою славною Дніпром новий Київ, до того осаджений між величезними валами, запобігаючи тому, щоб більше москвитин, також і поганин татарин кров’ю християнською не торгували».
Спосіб осади (тобто, заселення) біскуп пропонує такий: поруч з вже існуючим поселенням (тобто, Подолом) надати окреме магдебурзьке право Верхньому місту – тим більше що потужні давньоруські вали збереглись, і їх треба лише у кількох місцях укріпити. Землі тут достатньо, то ж, до нового Києва можуть перебиратись і ремісники, і купці, і селяни, і шляхтичі. Щоб підкреслити важливість Києва, сюди має приїжджати король зі своїм двором. Водночас, на північ від Подолу слід створити окреме місто, яке б належало особисто київському латинському єпископові. Таким чином Київ став би потужним міським конгломератом, здатним і прогодувати, і захистити себе.
Проекти Верещинського в очах варшавських урядовців виглядали фантастичними і безглуздими. Урядовці взагалі не звикли прислухатись до проблем далекого Києва. Жоден з проектів владики Йосифа не знайшов підтримки у сенаті. Але Верещинський не втрачав запалу і почав розбудовувати Київ самотужки. Він почав зводити кафедральний собору на Подолі, на Житньому ринку. Його стараннями відроджувалися і заселялися численні села під Києвом – Велика й Мала Снітинка, Дорогинка, Плисів, Чорногородка. Заселення йшло за типовою схемою: біскуп дарував поселенцям особисту свободу і на кілька років звільняв від податків. Він зробив у Фастові постійну єпископську резиденцію, а потім почав поступово переносити її до Києва. Не покладаючи рук, він працював до самої своєї смерті у 1598 чи 99 роках.
Верещинський таки спромігся пожвавити життя у Києві, і поступово колишня і майбутня столиця починає зростати та відроджуватись з руїн. Сюди почали заселятись нові мешканці, почали зводитись нові храми та школи. Він активно налагоджував діалог з православними мешканцями, і діалог цей продовжили його наступники, які так само розбудовували Київ та мирно співпрацювали з православними українцями.
Також саме стараннями «єпископа України» вперше у політичному просторі була озвучена ідея окремої козацької держави – і тут вже не важливо, чи то сам владика Йосиф підкинув цю ідею запорожцям чи то запорожці передали йому свої пропозиції. Саме Верещинський вперше заговорив про «український народ» до якого королю і його чиновникам варто прислухатись. Отже, в особі єпископа і у його проектах маємо цікаву модель українського католицького патріотизму.
Цей український католицький патріотизм просто-таки світиться і у працях Верещинського, і у двох цікавих поемах, написаних на межі XVI–XVII століть, митцями з оточення «козацького єпископа» та його наступників. Але це – інша історія і тема наступних статей.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/78645/
