0
Сьогодні, коли тема пандемії коронавірусу, закриття кордонів, тисяч людських смертей від незрозумілого недугу, пошуків всеперемагаючої вакцини та очікування світової економічної кризи, що вже бовваніє за химерою страшної хвороби, якось незручно говорити про проблеми, пов’язані з церковним життям в Україні. Однак навіть за нинішніх умов ці питання зберігають за собою певне місце у інформаційному просторі. У цю невелику шпарину проглядають перемоги і поразки української влади у справі полагодження міжцерковного конфлікту, що зародився ще до появи у 1991 році нашої Держави.
Загальновизнано, що держава і Церква, як два різних за своєю природою і функціями інститути, в ідеалі не повинні втручатися у внутрішні справи одне-одного, хоча і мають при цьому достатньо широке поле для співпраці та взаємопідтримки. Нинішня влада з першого дня своєї діяльності оголосила про свій нейтралітет у ставленні до релігійної проблематики. При цьому позірність подібних заяв була очевидною від самого початку. Влада почала з того, що створила перепони на шляху вільного вияву симпатій православних щодо їхнього входження до складу УПЦ та ПЦУ. Це очевидна груба помилка влади. Її позиція у суперечці між двома Церквами мала б зводитися до реального нейтралітету та удосконалення механізмів розв’язку взаємних протиріч між ними.
Мені заперечать і вкажуть на втручання Петра Порошенка у життя Церкви. З моєї точки зору, сучасна влада повинна була би бачити дві фази у діяльності п’ятого президента щодо врегулювання довготривалих міжправославних протиріч в Україні. Перша фаза, що має бути визнана цілком позитивною, пов’язана із співпрацею політичного керівництва України із Вселенським Патріархом щодо повернення мільйонів православних українців в лоно світового православ’я, тобто до євхаристійного єднання з рештою православного світу.
Інша справа — наступна фаза його діяльності, пов’язана з намаганням використати новостворену Церкву та інтерес до неї з боку значної частини православних українців у політичній боротьбі з метою перемоги на президентських виборах 2019 р., відома під назвою «Томостур». Саме поспіх з проведенням Об’єднавчого собору щодо утворенням ПЦУ не дали можливості тодішній владі просунутися по шляху до становлення справді єдиної помісної Православної Церкви України. При всьому чіткому розумінні складнощів, що виникали на цьому шляху П. Порошенка, недоопрацювання у згаданому питанні проступають абсолютно чітко і межують із злочинною безвідповідальністю.
Що повинна була б зробити нова влада у такому випадку? В усякому разі вона не повинна була б ставати на бік тієї чи іншої Церкви-суперниці, а тим більше не заявляти устами високого чиновництва про підтримку однієї з них та ревізію справ, пов’язаних із зміною юрисдикції частиною парафій у попередній період навіть там, де для цього не було жодних підстав.
Оскільки співіснування двох Православних Церков в Україні стало доконаним фактом, то влада мала би виходити з того, що обидві ці Церкви: а) є легітимними в цивільно-правовому та канонічному сенсах; б) українськими, тобто нашими, рідними, членами яких є наші громадяни; в) віруючі цих Церков мають законне право вільно змінювати свою юрисдикційну приналежність; г) держава в особі законодавця повинна створити досконалий механізм реалізації таких бажань своїх віруючих громадян; д) забезпечити посередницькі зусилля влади з дотримання прав віруючих на задоволення своїх релігійних потреб в достойних умовах; е) утворити дієвий механізм такого посередництва тощо.
Для того, щоб це стало реальністю, слід було б докласти чималих зусиль, оскільки, як тепер усі бачимо, сподіватися на те, що «Все станеться само собою» — не варто. А тим більше не варто намагатися зупинити об’єктивний процес лише на тій підставі, що комусь із керівників державного рівня щось або хтось до вподоби чи навпаки не сприймається ними. Пріоритети державної політики — це не гастрономічні смаки окремої особи, до яких нікому немає діла, адже ідеться про державу, громадянський мир, суспільну злагоду та єдність нашого народу. Адже саме цьому народу «Слуги» клялися служити.
Розберемо сказане детальніше. Якщо новостворену Церкву визнають інші Православні Церкви то держава повинна безумовно її визнати. Держава повинна поводитися так, щоб релігійні організації, які діють на її території, почувалися рядопокладенними учасниками суспільних правовідносин, і як такі, щоб не руйнували пам’яток культури; не порушували обмежень, визначених державою перед загрозою пандемії; не брали б участі у антиурядових демонстраціях за кордоном від імені нашої держави; підпорядковувалися б законним вимогам правоохоронців і т. ін.
Надважливим є також і те, щоб держава визнавала обидві Православні Церкви українськими. Ті чи інші політики можуть вважати УПЦ чи ПЦУ більш чи менш патріотичними. Це їхнє право, а от держава повинна вважати їх саме українськими, своїми, такими що живуть і працюють по цю лінію кордону, і вести справу до їхнього об’єднання. І тут справа не стільки в їхніх назвах, скільки у здатності до забезпечення роботи на користь України. В української держави повинен би бути план дій із зближення цих Церков через спільну роботу і спільне соціальне служіння. В устах державних діячів ярлики типу «ПЦУ – проект Держдепу», «УПЦ – носій «русского мира» в Україні» звучить як вирок самим собі і є абсолютно неприпустимими.
В поле інтересу держави і влади входить і удосконалення законодавчої бази, покликаної забезпечувати розв’язання питань, що складають серцевину міжправославних протиріч. Сьогодні це, у першу чергу, удосконалення механізму легітимної зміни їхньої юрисдикційної приналежності та питання, пов’язані із забезпеченням інтересів обох сторін.
Правозастосувальна практика Закону України №4128, спрямованого на розв’язання проблем, що виникають із зміною юрисдикції релігійними громадами, вже вказує на певні слабкі сторони цього закону. Так, зокрема, він не дає визначення «релігійної громади», не визначає чіткого механізму підрахунку голосів віруючих за те чи інше рішення та шляхів використання культових споруд у тих громадах, де рішення щодо переходу у іншу юрисдикцію приймалося неодноголосно.
З урахуванням цього законодавець мав би, у першу чергу, визначити поняття «релігійна громада» та доручити виконавчій владі в особі Кабінету Міністрів утворити на територіях відповідні комісії, до яких би входили представники виконавчої та представницької влади на місцях, правоохоронці, авторитетні громадські діячі, представники церковних сторін, які є суб’єктами суперечок тощо.
Оскільки мало громад переходять до нової юрисдикції повним складом, то надзвичайної актуальності набуває проблема подальшого володіння храмом. Закон мав би розв’язувати це питання шляхом установлення почерговості богослужінь або дольового будівництва храму для меншості, яка не бажає молитися почергово і не має храму чи, скажімо, надання меншості пристосованого приміщення.
Саме такі кроки влади допомогли б у розв’язанні протиріч, що неодмінно виникатимуть. Тим більше, що життя вже демонструє нам приклади зваженого і справедливого розв’язання цих проблем, як це, наприклад, було зроблено у с. Сусваль на Волині. Щоправда жоден закон сам по собі не забезпечить взаєморозуміння і любові між віруючими, особливо якщо протистояння, що виникають, штучно підігріваються. Однак у цьому випадку має ітися вже про інші речі, такі як підбурювання до порушення громадського порядку, непокору владі і т. ін.
Складнішим до удосконалення є закон №5309 щодо офіційного перейменування УПЦ в УПЦ МП чи РПЦ в Україні. Оскільки справа щодо його реалізації знаходиться в Конституційному суді України, ми не будемо брати на себе право оцінювати його якість, поклавшись на рішення суду.
Наступна проблема, яку слід було б вирішити владі – добитися від релігійних організацій підпорядкування законам держави. Сьогодні, особливо у контексті пандемії, ми бачимо безліч прикладів у інших країнах, як державна влада доволі жорстко контролює виконання своїх вимог в тому числі і Церквою. Держава за усієї поваги до Церкви та релігійних переконань своїх громадян, є інтегральним суспільним інститутом і має на це право за умови невтручання у царину суто релігійної діяльності Церкви, тобто не виправляти молитов, не втручатися в порядок здійснення богослужінь, не посягати на трактування церковних канонів тощо.
Державі також слід подумати і над представництвом наших Церков у міжнародних світських та релігійних організаціях аби доносити світу свою позицію з широкого кола питань, що стосуються діяльності релігійних організацій та їхнього соціального служіння в Україні.
Крім цього слід було б відтворити чітку вертикаль влади у питаннях реалізації державної політики щодо релігійного та етнічного життя в Україні. Крім відповідної Служби, як центрального органу влади слід було уніфікувати відповідні структури на рівні областей, АРК, Києва та Севастополя. Можливо це станеться в процесі завершення адміністративної реформи. Однак спостереження за проведенням т. з. конкурсу з обрання керівника новоствореної Служби з питань етнополітики та свободи совісті, що тривало впродовж кількох місяців і привело до сумнівних результатів, ніяким чином не свідчить про бажання нинішньої влади брати до уваги об’єктивні чинники.
Слід пам’ятати, що всякий похід проти правди рано чи пізно закінчується плачевно і не слід сподіватися на те, що хоча б десь «все станеться само собою». Некомпетентність та невиважені дії влади можуть лише поглибити міжцерковні конфлікти, а відтак і загальмувати розвиток нашої держави та українського суспільства.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/79435/
