0Цивілізаційна битва, в яку ми з вами вступили - чи, скоріше, були втягнені потужними незворотніми процесами восени 2013-го, - наближається до певної своєї надважливої точки. Ми всі відчуваємо це, хто більше, хто менше. Велетенський маховик розкручується, набираючи швидкість; точка неповернення пройдена ще 29 серпня під Іловайськом, Рубікон перейдено ще під час бомбардування мирних міст Сирії та вбивства 250 європейців - пасажирів цивільного Боїнга, а тепер і 181 пасажирів літака українського. Третя світова вже йде, і вона наближається до якогось свого нового критичного етапу.
Так сталося, що Україна опинилася на вістрі цієї битви добра зі злом, цивілізації з варварством, битви життя із смертю. Ми знали про це ще з Майдану, ми відчули це ще тоді і пересвідчились згодом в Криму, на Донеччині і Луганщині. Ми раптово прокинулися - і побачили проти себе у власній хаті ІНШИХ, буквально іншу "форму життя", як сказали б фантасти: жорстокого, підступного, брехливого, надзвичайно агресивного безжального ворога, який насолоджувався, вбиваючи нас, знищуючи наше найдорожче. Раптом відкрилися глибинні тайники людських душ і ми жахнулися, побачивши справжній стан речей. І кинулися рятувати свій світ, всі разом стали на захист свого життя, самої можливості для нас майбутнього.
Не кажу зараз нічого нового, це все те, про що ми з вами багато говорили на Майдані і в перші роки війни. Потім - призабули трохи, бо цивілізаційна битва зноа змістилася територіально і ментально, а від того народ розслабився і почав звично розводити срачі: між волонтерами і військовими, між добробатами і ЗСУ, між юлефілами та порохоботами... Ми знов розділилися, розсварилися, розсипалися на складові частини, забувши, що головна мета ворога - розділяй і володарюй. Ми забули, що Україна й досі серце Європи, передовий форпост цивілізації, і головний удар противника спрямований саме в нас. Ми - та сама піхота на взводних опорних пунктах і степових спостережниках, яка зустрічає ворога першою і буває зметена першою, якщо пропустить удар або вчасно не помітить початок атаки. Тому - парад і молебінь в Києві, тому - нове озброєння Україні. Тому - НАТО і Євросоюз, і все інше, що критично важливо для нас і життєво важливо для всього іншого світу. Давайте будемо чесними з собою: найбільша битва ще попереду, і це зовсім не вибори президента, чи який-небуть міхомайданчик. Чинячи важливі повсякденні справи, не забувайте що, поки ворог не переможений, він залишається смертельно небезпечним.
"Тому, мої любі брати, будьте стійкі, непохитні, завжди відзначайтеся в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця в Господі не даремна".(1 Коринтян 15:58)
Так багато перенесли ми - невже без користі? Так багато пережили втрат - невже марно? Невже саме зараз, за два кроки до перемоги, розсваримось, як малі діти за глиняного свищика, і втратимо все, що такими титанічними зусиллями набували весь цей час???
Саме зараз, коли повітря наелектризоване передчуттям великої бурі, нам потрібна єдність. Саме зараз час стати пліч-о-пліч і, тримаючи в одній руці кулемет, другою продовжувати будувати захисні укріпленя та розбудовувати доцільну інфраструктуру нашого життя.
Бо битва - вона закінчиться. Перемогою чи поразкою, але закінчиться, як зрештою закінчується все. І важливим лишиться одне: що ми залишили своїм дітям: щасливу вільну Україну для подальшого життя - чи знищену землю і закріпачену націю, приречену на забуття та повторення нових кривавих битв.
Подумайте про це сьогодні, на початку нового дня, напередодні дня пам'яті ДАП - найвеличнішого подвигу і найжахливішої трагедії сучасної української історії. Отямтеся, брати мої, поки ще трохи є час.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/78478/
