0
Офіційний сайт УГКЦ, 16 липня 2019
(За матеріалами "Радіо Марія")
Найперше, хочу обговорити із Вами нещодавній візит Блаженнішого Святослава до Папи Франциска, де активно постало питання патріархату для Української Греко-Католицької Церкви. І Ви знаєте, зараз це настільки активно обговорюється, що створюється враження про те, що перспектива отримання патріархату для УГКЦ наблизилася. Чи так це є, судячи із того духу, який витає зараз у повітрі? Це моє перше запитання до Вас.
Звичайно, що я не маю безпосередньої інформації, адже я не був присутній на цій зустрічі. Також я не говорив із нашими єпископами, бо для мене є найважливішим, що сама зустріч відбулася із Папою. Це найважливіша річ у нашому житті, коли ми маємо своїх друзів чи приятелів, ми не просто зустрічаємося із ними задля чогось, але зустрічаємося через те, що вони цінні і важливі для нас. Тому, це настільки важливо, що зустрілися із Папою. Це унікальний та історичний момент! Звичайно, дуже багато раз Папа зустрічався із нашими єпископами, із Патріархом, але в даний момент він запросив і зустрівся із усіма, він хотів почути про Церкву, поспілкуватися. І одним із аспектів, які виходять нагору — це питання патріархату, адже це притаманне Східним Церквам. Кожна Східна Церква, якщо вона є у повноті завершеною, то вона би мала мати патріархат. І тому для мене не стоїть запитання чи він буде, а чи не буде, адже звичайно, що він буде і це просто питання часу та питання різних обставин, які стоять поза тим, що нам знане чи незнане, свідоме чи несвідоме. Але це є для мене питання часу, щоб патріархат постав.
Але чому не зараз? Чому коли постає таке питання, що можливо не зараз, то багато експертів, священиків та навіть єпископів кажуть про те, що можливо Ватикану буде важко зараз давати патріархат для Української Греко-Католицької Церкви, тому що й надалі є певні інсайди від різноманітних єпископів, мовляв, 20 із лишнім років Ватикан відбудовував зв’язок із Російською Православною Церквою, і якщо зараз дати греко-католикам патріархат, то ці зв’язки будуть усунуті. Тому цікавить Ваша точка зору щодо таких чуток, таких інсайдів і чи вони мають місце?
Я думаю, що звичайно мають, але залишається відкритим питання, наскільки вони є домінуючими і чи є домінуючими, і про це можуть знати лише ті, хто до цього є дотичним. Звичайно, до цього є дотичною Православна Церква, бо коли увінчається патріархатом Греко-Католицька Церква в Україні, це ставить багато великих питань і для них. Навіть у контексті цілого передання апостольського — єдиною Церквою, яка має передання із часу хрещення Володимира в Україні є Українська Греко-Католицька Церква. Вона походить і має цілісність від того єпископату, який тоді існував. Проте, дуже мало про це говорять. Таким чином, я думаю, що Московський патріархат сильно зацікавлений у нас. Але я певний також, що існують й інші чинники. Остаточно ж я думаю, що чомусь Господь так дає. У нашому житті ми багато чого хочемо чи не хочемо. Навіть на прикладі Господа, коли Він молився в Оливному городі, можемо побачити, що і для Нього як для людини не просто було прийняти цю чашу — якою дорогою йти. Однак, Він потім сказав: «Нехай буде воля Твоя». Тому й у нашій ситуації ми, греко-католики, повинні бути свідомими цього патріархату, маємо розуміти, що це станеться, маємо розуміти, що хтось є проти і комусь тепер невигідно, але віддавати в руки Божі і казати: «Боже, Ти знаєш краще, коли це має здійснитися». І ти є певний того, що це має здійснитися.
Коли ми читаємо засоби масової інформації, то там є і прибічники надання Українській Греко-Католицькій Церкві патріархату, але також є певні сайти, які, на жаль, мають надзвичайно велику аудиторію і на цьому дуже спекулюють. Інколи можна прочитати такі заголовки, Ваше Преосвященство, які можна узагальнити наступним чином: греко-католики хочуть патріархат, щоб бути незалежними від Ватикану. Тому, я переадресовую це запитання Вам.
Питання греко-католиків? Греко-католики завжди терпіли. Погляньмо на історію України, де греко-католики найбільше терпіли заради того, щоб зберегти цю єдність із Ватиканом, із Католицькою Церквою. Тут не стоїть питання: проти Ватикану чи за Ватикан, чи відділитися від Ватикану. Ми, греко-католики або, — як деколи нас обзивали, — уніати є в сутності тими, які прагнуть єдності. Як я вже згадував, ми походимо із єдиної Церкви. Погляньмо реально, греко-католики у собі несуть ту Церкву першого тисячоліття, бо ми є стовідсотковими католиками, мені нічого не бракує і я нічим не відрізняюся від будь-якого католицького єпископа. Водночас я є таким же, як православний єпископ і мені нічого не бракує того, що є в православного єпископа. Тому остаточно греко-католики репрезентують ту Церкву першого тисячоліття, коли Церква була єдиною. І тут зараз не потрібно говорити про екуменізм чи про єдність, лиш варто подивитися на греко-католиків і зрозуміти, що єдність є можливою, — можна бути одночасно до кінця католиком, і до кінця православним. І я думаю, що це є частково проблемою. Адже декому греко-католики колють в очі. А чому? Тому що дорікають про те, що Церква є розділеною, поділеною, роз’єднаною, і щось із цим розділом, поділом треба робити. Отож, греко-католики завжди терпіли за єдність, відновлення єдності. Берестейська унія — це знову ж таки єдність. За що загинули всі наші блаженні, яку були проголошені святим Іваном Павлом ІІ? За те, що вони хотіли єдиної Церкви. Вони могли піти в іншу Церкву і не мати проблем, і відтак — не терпіти і не страждати. Єдність є в сутності, в глибині, в природі греко-католиків.
Ваше Преосвященство, останнє запитання в цій тематиці, адже у нас ще є низка важливих питань, які хочеться із Вами обговорити. Що повинна статися, щоб цей патріархат став можливим? Це повинна бути воля Понтифіка — Папи Франциска чи ще щось має в еклезіології Української Греко-Католицької Церкви змінитися, чи і це, і інше, і ще щось? Ваша думка із цього приводу.
Я думаю, що має прийти на це Божа воля. Адже у християнському богословському розумінні ми маємо два розуміння часу: хронос як час, у якому живемо, та кайрос як час Божий. Я певний того, що має просто час Божий. Чому він нам не приходить? Це важко нам зрозуміти. Може, і Папа шукає, коли цей час може настати, і інші особи, які до цього є причетними. Я певний того, що коли цей час настане, то всім це буде самозрозуміло.
Ваше Преосвященство, знову на нас нависають вибори. У цю неділю знову будемо робити свій вибір, за якого із кандидатів віддати свій голос. Можливо, Вам через океан видніше, якою зараз виглядає Україна? У нас уже спокійніше, ніж це було до президентських виборів? Ось цей човен ще доволі серйозно розгойданий чи ми вже увійшли якось у штиль?
Я певний того, що Україна зараз перебуває у такому певному стані турбулентності, Україною трясе. І тут я би не шукав якогось одного чинника: нам завжди хочеться знайти когось винного, — що хтось є винним за ті чи інші чинники, і ще хтось відразу щось зробить і все налагодиться. Ні, є дуже багато чинників і це може стати темою окремої передачі, адже про це можна дуже багато говорити. Однак, ситуація в Україні є непевною, і це є не до кінця добре. Чому? У церковній традиції, а особливо у нашій Церкві, ми дуже багато разів молимося за мир. Коли ми перебуваємо у мирі, тоді ми приймаємо мудрі рішення, Божі рішення, правдиві рішення, коли ж ми є у станах емоцій, збудження чи ейфорії, ми можемо прийняти дурні, або як росіяни кажуть — глупі рішення. І тому існує небезпека тоді, коли ми цей мир втрачаємо. В Україні він десь губиться. Ці протистояння, які були перед президентськими виборами, — одні були за одного кандидата, інші — за іншого, — підтвердили це. Це є небезпечно, адже знову ми ідеалізуємо. Не можна ідеалізувати одного кандидата, ані другого чи третього, чи п’ятдесятого. Кожен із кандидатів має свої «плюси» та «мінуси» і тому, треба вважати не стільки на «плюси», адже вони є і тут не існує проблем, але треба вважати на «мінуси» кандидата і тоді сказати, що не зважаючи на ці «мінуси», я готовий його обрати. Бо проблемою нашого українського суспільства є у тому, що ми дуже часто вибираємо і зачаровуємося у певних кандидатах, а потім розчаровуємося. Погляньте на усі ці роки незалежності — постійне зачарування і постійне розчарування. Ми завжди живемо між цими двома такими крайнощами. Чому? Тому що ми несвідомі людей і часто когось ідеалізуємо, відтак бачимо, що не так сталося, як ми цього сподівалися. Таким чином, для мене є надзвичайно важливим бути свідомим, коли ми когось обираємо, як я вже згадував, «плюсів» цієї людини, але ще більше — її «мінусів». Відтак сказати собі, що не зважаючи на ці «мінуси», слабкі сторони, я все таки приймаю рішення, щоб ця особа була. Адже людина є людиною і вона ніколи не буде досконалою, лише Господь є досконалим. Навіть у Церкві ніхто не є досконалим: жоден священик, жоден єпископ і навіть Папа Римський не є досконалими. Ми не є досконалими, адже маємо грішну людську природу, але звичайно, ми повинні зростати у святості. В цьому й полягає небезпека: коли ми дивимося на політику і шукаємо досконалих кандидатів.
Ваше Преосвященство, які у Вас сита для відбору найбільш вдалого кандидата із християнської точки зору та християнських цінностей? Якими є Ваші власні параметри, за якими будете обирати?
Для мене найважливіше із того, що видно у людині, — адже надзвичайно багато чого не видно, — це її постава, її життя. Що значить це життя? Ми бачимо, що сутністю християнства є Воплочення, Бог воплотився. Цього не знає жодна релігія, хоча і християнство остаточно не є релігією. Бог воплотився, тому у християнстві є настільки важливим воплочення, життя по-християнськи. У нас в народі кажуть: «Краще раз побачити, ніж сім раз почути». Таким чином, надзвичайно важливо побачити цих кандидатів, знати щось про них у реальному житті. Знову ж таки, у народі кажуть: «Папір все стерпить, чи слово все стерпить». І тому для мене це є найважливішим критерієм. У мене колись була нагода розмовляти із одним міністром. Дуже шкода, що не був він українцем. Але він казав: «Знаєте, я був звичайною людиною і міг послужити одиницям. А зараз я є міністром і не буду ним вічно. Однак, зараз я ним є і я маю нагоду послужити багатьом людям». Як я вже казав, воплочення християнства — це послужити. Коли ми дивимося на певну людину, то вона мусила виконувати певні справи та позиції, а отже служити людям. Бо якщо цього немає, то це йде всупереч владі. Адже влада має служити. Якщо влада немає цього розуміння, то вона пізніше чи раніше заходить в тупик.
Якщо ж взяти рівень роз’єднання країни, то які у Вас відчуття щодо цього? Ми за ці пів року стали більш єдиними чи ця проблема, яка існувала, і залишилася?
Дуже часто коли хтось будує бізнес, то будує на якійсь проблемі. До прикладу, наступає гаряча погода — можна продавати воду, чи розпочав падати дощ і хтось одразу має нагоду продавати парасолі. Таким чином, є проблема — і ти робиш бізнес. Я би тут навів аналогію із Україною. Найбільшою проблемою України, на мій погляд, якщо подивитися в історію, і це також відчувається в діаспорі, є роз’єднання. Ми завжди ділилися, протиставлялися, конфліктували, мали різні позиції. Це завжди було нашою великою проблемою. І останніх декілька років після Революції Гідності, а навіть після Помаранчевої революції було так, і після Революції на граніті, ми завжди з’єднувалися. Для нас це є надзвичайно важливим, щоб ми були єдині. Роз’єднання сильно б’є по нас. І я є цілковито певний, якщо існує така проблема роз’єднання чи протистояння у нашому українському народові, то коли ми будемо плекати цю єдність, берегти та дбати про неї, ми зможемо здобути великого. Остаточно, коли ми говоримо про Католицьку Церкву, то до слова «католицька» існує синонім «вселенська, єдина» Церква, правда ж? І тому, дуже важливо є плекати цю єдність. Сьогодні існує таке протистояння. Чому так кажу? Одні ідеалізують одні політичні партії та рухи, інші ідеалізують інші. Однак, нікого не можна ідеалізувати, бо я певний того, що у скорому часі будуть розчаровані одні в одних та інші в інших. Тому важливо єднатися і разом працювати для Бога і для людей.
Вам не здається, що останнім часом ми дещо забуксували у цих декомунізаційних процесах? У нас досі точаться жорсткі дискусії про те, хто ж таки в Україні герой: чи Богдан Хмельницький — герой, чи Мазепа — герой, чи Бандера — герой? А що робилося із Волинською трагедією? Кожного року як тільки надходить якась дата, ми продовжуємо дискутувати та сваритися між собою, але віз й далі нині там. Чому віз нині там, на Вашу думку?
Проблема залишається тією ж, яку я вже згадував — це проблема ідеалізації. Ми дуже ідеалізуємо людей, особливо з історії. Ми забуваємо темні сторінки будь-якого із наших героїв та пам’ятаємо лише позитивні. У кожного героя були темні та немилі сторінки, навіть ми це знаємо у церковному середовищі, коли відзначаємо, що у кожного святого було несвяте та грішне минуле. Таким чином, ми ідеалізуємо одних героїв, інші — в інших бачать лише позитивні сторони. Навіть у нашому житті ми маємо певну особу, яка є цікавою, цінною, ідеальною для нас, але для когось ця ж особа є цілковито протилежною, хтось цілковито цю особу не сприймає, критикує. Це є проблема! У моєму житті для мене Бог зробив дар, що я мав багато осіб значущих, які мали великий вплив на моє життя. Але водночас Бог дав мені великий дар, що я бачив їхні слабкі моменти життя. Не тому, що вони робили якісь великі гріхи, але бачив їхні немочі, слабкості, їхні трудні моменти, які вони переживали. Це Бог мене навчив, що не можна когось ідеалізувати, не робити з когось героя, розуміти те, що кожна людина є людиною. Отож, коли ми дивимося в історію, кожен із тих історичних осіб мав якесь завдання, щось зробив доброго для України, і вони заслуговують нашої пошани та визнання, адже зробили чогось доброго, але ніколи не можна їх ідеалізувати. І ніколи не можна їх ставити у ранг безгрішних чи ідеальних. Герої? Так, вони є героями. Але вони мали і свої темні сторони.
Ми залишили на завершення ще одну, дещо приємну тему. На тій таки зустрічі із Папою Франциском Блаженніший Святослав сказав, що має три мрії. Одну мрію ми вже обговорили і це — патріархат для Української Греко-Католицької Церкви. І ще дві мрії, які в нього є на серці, як сказав Блаженніший, — це беатифікація митрополита Андрея Шептицького та приїзд Папи Франциска. Деякі єпископи мені казали, що на превеликий жаль, найвірогідніше, що Папа Франциск не приїде, доки в Україні триває війна. За їх словами, у ватиканській дипломатії існує негласний закон, що доки країна перебуває у буремному часі, Понтифік не приїжджає. Тому, схиляючись до цього неформального правила, можна запрошувати, але, на жаль, надії не має. У своєму слові Патріарх Святослав казав, що якби така зустріч та візит відбулися, то навпаки війна би дуже швидко закінчилася. Ви вірите, що не зважаючи на ці неформальні дипломатичні закони, все таки Папа може приїхати і, скажемо так, пришвидшити процес примирення і закінчення війни?
Ну, звертаючись до питання чи я вірю чи не вірю, — я вірю лише в Господа. Тому я не знаю, чи я можу вірити в це.
Які у Вас передчуття?
На моє переконання, маючи декілька зустрічей із Папою чи це офіційних, чи в тіснішому середовищі, чи чуючи про ті чи інші речі, що Папа робить, я можу сказати, що це може статися. Це може статися неочікувано навіть для Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Святослава. Папа може подзвонити до нього і сказати: «Слухай, я до тебе приїжджаю за два-три тижні». Як ми чули, у багатьох випадках Папа був неординарний. Він часто не вписується у цю «римську дипломатію», часом не вписується у ці римські протоколи, які існують. Тому Папа може легко зробити цей крок. Я би не казав про те, що Папа є залежним, що він є у полоні тих чи інших стереотипів, які можуть існувати чи існують у Римі. Тому я би це сподівання не відкладав. Я би дав 50 на 50. Папа може легко це сказати, але може і не сказати. Папа часто у своїх рішеннях, про які ми говоримо як «спонтанні», але я би так не казав, діє під натхненням Святого Духа, і я це з певністю можу сказати.
Ваше Преосвященство, я знаю, що Ви достатньо глибоко вивчали біографію митрополита Андрея Шептицького. Як Ви вважаєте, чому досі, і в принципі багато було покладено часу і зусиль для того, щоби він уже був беатифікований, але процес, як це здається збоку, не будучи в центрі цих подій, достатньо в’яло перетікає в те, щоб нарешті було визнано його спочатку блаженним, а потім — святим. Що є перепоною до цього із того, що ми, можливо, не бачимо?
Перепона є доволі простою — він забагато всього робив. Набагато легше є проголосити якусь монахиню чи монаха, які сиділи десь у монастирі та молилися собі, ніхто про нього дуже багато не знав, він жив собі свято і праведно. Інколи так жартують, що коли ти хочеш стати святим, то пиши поменше книжок, роби поменше радіоінтерв’ю, нічого не пиши, бо потім після тебе залишається багато усього і все це дослідити, особливо контраверсійне про те, хто і що казав чи подумав, чому так сказав. Тому для мене проблемою митрополита Андрея, говорячи по-людськи, є те, що він багато робив і вів активне життя. Це є у церковній площині єдина особа у ХХ столітті в Україні, яка настільки активно діяла. Коли ж ти дієш активно, то завжди певні речі можуть бути потрактовані по-різному. Тим більше, що він діяв у дуже різних політичних ситуаціях. Одного разу я рахував, що за період його життя змінилося до семи влад. Уявіть собі, що при кожній владі він повинен був діяти, а коли він діє, то йому можуть закинути, що він співпрацював. Таким чином, ми всі співпрацювали за Януковича, ми всі співпрацювали із Януковичем, адже ми були у тій державі, правда ж? Тому, він забагато діяв. Але це також Божий Промисел. Погляньте, усі ті, які були проголошені в Українській Греко-Католицькій Церкві Папою Йоаном Павлом ІІ блаженними, то всі вони є вихованцями митрополита Андрея. Митрополит Андрей в тій чи іншій мірі, меншій чи більшій, мав на них вплив. Питання для мене не полягає в тому, що він не проголошений. Питання в Церкві означає дві речі: перша річ — проголошення означає, що його можна публічно почитати, а значить пишуться богослужбові тексти, а друга річ — пишеться ікона цього святого. Це два елементи, які ми просто додаємо. Для мене митрополит святий, я молюся і свідомий його святості. Але в якийсь момент ця святість буде об’явлена цілій Церкві. Це може зайняти певний час. Чому так є? Знову ж таки, наш розум є дуже маленьким, для нього багато речей неможливо збагнути. Ми хочемо зрозуміти і дати відповідь чому так є. Однак, незбагненні є Божі шляхи…
А одним із перших вагомих кроків, це вже завершуючи нашу розмову, щоб було визнано блаженним — це має бути певне чудо. Я пам’ятаю наше шестимісячної давнини інтерв’ю із Блаженнішим Святославом і він казав, що зараз розглядається чудо за посередництвом Блаженнішого Любомира Гузара, коли зцілилася одна дівчина, і зараз активно розглядається ця справа. А що стосується митрополита Андрея Шептицького? Чи вже ідентифіковані якісь чуда за його посередництвом?
Я думаю, що це є в процесі ідентифікації. Звичайно, що йдеться не лише про одне чудо, і тому це займає багато часу і зусиль. Також ми знаємо, що у Ватикані є дуже багато цих кандидатів на проголошення святості. Тому це займає певний час, якого вони потребують, щоб усе це опрацювати.
Дорогі слухачі, це було таке коротке, але дуже динамічне із багатьма темами інтерв’ю із владикою Венедиктом Алексійчуком. Ваше Преосвященство, звісно, що в іншому форматі це інтерв’ю було би довшим. У нас є традиція, що коли ми спілкуємося із єпископами, то просимо про благословення на завершення ефіру. Будь ласка…
Дух Святий, який все наповняє і в кожну мить нашого життя перебуває, нехай сповнить усіх великою радістю християнського життя, щоб ми були знаком присутності, де Бог нас поставить, і Бог зішле силу і благодать, бо він святий завжди, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Повне інтерв’ю владики Венедикта Алексійчука в ефірі «Радіо Марія»
За матеріалами «Радіо Марія»
Прес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/76539/
