18
"PeopleIn", 5 серпня 2017
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (в миру Олександр Миколайович Драбинко) — український церковний діяч. З 1998 року був референтом Митрополита Київського і всієї України Володимира, а з 2006-го – його секретарем. Під час хвороби Володимира Митрополит зазнавав певних утисків з боку Синоду УПЦ.
8 грудня 2016 року Верховна Рада задовольнила подання Генпрокурора про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата з фракції Опозиційний блок Вадима Новинського, яке підтримали 228 депутатів.
Новинський, за даними ГПУ, був співучасником у викраденні Олександра Драбинка.
В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню митрополит Олександр розповів про те, що зараз відбувається в українських церквах, і як власне, відокремити, нарешті, церкву від ідеологій.
— Владико, як ви можете прокоментувати останні події в Києві, а саме дві хресні ходи – від УПЦ МП та УПЦ КП? І чи треба нам така нова традиція – змагання церков одна перед одною наприкінці липня?
— Україна — поліконфесійна країна. А між її головними конфесіями, юрисдикціями дійсно існує явна та прихована конкуренція. Чи погані такі змагання? Так, якщо вони відбуваються у форматі протистояння — нелюбові, заздрощів, бажання обмовити та знищити конкурента. Але якщо йтиметься про доброчесну конкуренцію, то це набагато краще.
Єдина Церква — це прекрасно, бо єдність — це сама природа Церкви. Але ця єдність не обов’язково мусить мати адміністративний характер. Головна проблема України — це не наявність кількох православних юрисдикцій. А те, що ці юрисдикції (з причин відсутності у УПЦ КП та УАПЦ канонічного визнання) між собою не спілкуються, не перебувають у молитовному єднанні.
В Європі, США, Канаді, деяких інших країнах існує юрисдикційний плюралізм. Тобто, там поруч з громадами православних греків можуть існувати громади сербської, румунської, болгарської, російської та інших православних церков. Між ними немає розколу, немає розділення. Але існує певна конкуренція. Скажімо, емігрант з України може піти в храм РПЦ. А якщо йому там не сподобається, наприклад, якщо виходець з України відчує, що тамтешній батюшка більше говорить про «русскую весну», ніж про Христа, — то він може, не побоюючись потрапити у розкол, перейти до храму іншої юрисдикції.
Звісно, у цьому є свої мінуси. Є певні передумови для розділення місцевого православ’я за суто національним принципом. Але ситуація конкуренції має й свої привабливі сторони. Бо вона, як мінімум, не дає виникнути «монополії на православ’я», змушує духовенство сумлінніше звершувати своє служіння.
— На чолі ходи УПЦ МП йшли такі одіозні постаті як Новинський та Добкін. Як ви вважаєте, чи дійсно сьогодні УПЦ МП стала зброєю у руках колишніх регіоналів, які через неї хочуть впливати на суспільство?
— Обидва політики, імена яких ви назвали, є вірними УПЦ. Мене важко запідозрили у лобіюванні інтересів депутата Новинського. Ба більше, як свідок у відомій кримінальній справі я даю стосовно Вадима Владиславовича покази. Але я не можу заборонити Новинському брати участь у хресній ході, або бути жертводавцем хресної ходи. Він — вірянин УПЦ, а отже має право брати участь у молитві. А де саме мають йти депутати — на чолі чи наприкінці колони — має вирішувати Предстоятель. Благословив Предстоятель йти на чолі, поруч з ним — треба виконувати.
Я неодноразово зустрічався з думкою, що хресний хід має чітке політичне забарвлення, використовується певними партіями для політичного PR. Не заперечую таку можливість.
Але не варто перебільшувати значення хресного ходу для популяризації певних політичних сил або особистостей. Річ у тім, що подібні акції фактично не впливають на позицію виборця. Соціологічні дослідження чітко вказують, що на політичні уподобання виборця не впливає проповідь у храмі, або певні церковні акції. Священик, звісно, може використати амвон для політичної агітації. Такі випадки не поодинокі. Але вірні не особливо зважають на подібні, далекі від Євангелія, проповіді. А орієнтуються на телебачення та позицію друзів і приятелів. Ми живемо у високотехнологічному світі. Колись, у до-секулярну та до-електронну добу священик, що говорив з амвону був «істиною в останній інстанції». Але у інформаційному світі свої — комунікаційні — медіуми та свої медійні «амвони». Facebook, Twitter, Instagram. Все це сьогодні набагато ефективніші знаряддя впливу, ніж амвон або хресна хода…Не секрет, що певна частина вірних УПЦ дійсно симпатизує Опозиційному блокові. Але я не вважаю, що такі симпатії пов’язані зі «сакральним». Тут скоріше йдеться про звичайні, «секулярні» настрої та симпатії.
— Чи можливо взагалі уникнути політизації церкви?
— Це важко, але можливо. Важко, бо відмова від політики вимагає певного самозречення. У кожного з нас є своє політичне, соціальне «я». Це — частка нашої душі, частка нашого життя. Але ми маємо стримувати себе і не дозволяти політиці проникати у церковне життя.
Як відомо, Архієрейський Собор УПЦ 2008 року публічно засудив «політичне православ’я». Мені пригадується реакція на це рішення колишнього президента Віктора Януковича: «Який дурень це вигадав?» Але наші архієреї чітко усвідомлювали: якщо дозволити політиці увійти до церковного життя, то неминучим стане розкол УПЦ.
«Христос об’єднує, а політика — роз’єднує», казав спочилий Митрополит Володимир.
— Як ви вважаєте, УПЦ КП така ж ідеологізована і залежна від влади як і російська церква? І чи зможе вона об’єднати віруючих – не лише ідеологічно а й духовно?
— Відомо, що критикувати іншу юрисдикцію, іншу церковну спільноту набагато простіше, ніж власну. Критика власної спільноти може коштувати непорозумінь з одновірцями. А критикувати конкурента — справа навпаки для кар’єрного росту корисна. Як відомо, я неодноразово критикував кризові явища у Церкві, до якої належу сам. А отже гадаю, що маю тепер право критично висловлюватися і на адресу інших спільнот.
Ми всі живемо в один час, в одному регіоні, у більш-менш схожому історичному контексті. А отже, хочемо ми цього або ні, — страждаємо на ті ж самі суспільні інфекції. Так, «Україна — це не Росія», як колись назвав свою книгу Леонід Кучма. Але не варто думати, що Україна повністю подолала спокуси пострадянщини.
Українська політика влаштована за принципом «маятника». Люди стомлюються від чинної влади і обирають опозицію. Яка, до слова, найчастіше виявляється владою вчорашньою… Партії та особистості у владного керма змінюються. А система? Більшість українських політиків схожі один на одного немов брати-близнюки. Кожен з них виголошує, що він боротиметься проти корупції. І кожен, посівши владне крісло, зрештою, виявляється талановитим корупціонером. У наших політиків різні гасла та кольори прапорів. Але однакові, запозичені у суспільства споживання, цінності: влада, вплив, елітна нерухомість, розкішні автівки та яхти…
Ми живемо у пострадянську добу. Так само, як і Росія. Так само, як і російська православна церква. Звісно, є моменти, які суттєво відрізняють Україну від сучасної Росії. Україна не загарбує чужі території, не намагається відродити колишню імперську славу… Київської Русі.
У Росії 17 років триває «доба Путіна». А у нашій країні за цей час на президентській посаді побували Кучма, Ющенко, Янукович та Порошенко. Але є і спільні, успадковані у СРСР, риси. Наприклад, ідеологізація суспільства. Наше життя наскрізь ідеологізоване. Зауважте, в Україні важко зберегти статус «приватної особи». Контекст нашого життя такий, що нас постійно спонукають до ідеологічного вибору та активності.
Не чуже ідеологізації й українське православ’я. З одного боку, лунають вигуки про «триєдину та святу Русь». З іншого — про «московського попа», якому потрібно забиратися додому (а під цим «попом», до слова, розуміється будь-який священнослужитель УПЦ).
Ви питаєте: чи ідеологізована сучасна УПЦ КП? Відповідаю відверто: так, на мою думку, ідеологізована. Ідеологізована так само, як й інші православні спільноти в Україні й, ширше, в пострадянському просторі. Ідеологізована, так само, як ідеологізоване сучасне українське суспільство.
— Але чим це пояснюється?
— Попитом на саме такий тип православ’я. Соціологічні дослідження показують прямо такі жалюгідні цифри практикуючих православних у Росії. Отже, практикуючих православних дуже мало, а вплив православ’я — значний. Як це можна пояснити? Річ у тім, що в Росії та інших пострадянських країнах склався особливий тип «релігійності».
Олександр Лукашенко, пригадується, колись назвав себе «православним атеїстом». І щось подібне, якщо мені не зраджує пам’ять, свого часу казав В’ячеслав Чорновіл.
Що означає «православний атеїст»? Це щось на кшталт «ліберального іудаїзму», представники якого стверджують, що навіть, якщо Бога не існує, іудаїзм, дотримання Закону — це прекрасний спосіб зберегти єврейську цивілізацію, єврейський спосіб життя.
Звісно ж, я не хочу звинуватити членів та прихильників Київського патріархату у тому, що вони «православні атеїсти». Ба більше, я взагалі вважаю некоректним говорити про ідеологізованість УПЦ КП, замовчуючи аналогічні проблеми в УПЦ. Але ваше питання стосувалося саме УПЦ КП, і я мав на нього чесно відповісти.
— А «ідеологічне» православ’я якимось чином пов’язане з проектом державної Церкви?
— Я бачу тут прямий зв’язок. Не варто думати, що українське православ’я перехворіло ідеєю «державної церкви». В Україні не прийнято відмовлятися від державних преференцій. Був час, коли «державною церквою» по факту була УПЦ. Після 2014 року ситуація змінилася, і державною церквою сьогодні de facto є Київський патріархат. Це сумно. Сумно, що православні усіх юрисдикцій та гілок досі не відчули ознаки часу, в який ми живемо.
Доба імператора Костянтина завершилась. Немає вже ані Римської імперії, ані православного імператора в Росії. А ідея «православної імперії» (або більш сучасною мовою: «православної цивілізації») досі визначає свідомість православних. Ми не можемо звикнути до відповідальності. Нам досі потрібна держава, державна підтримка… для того, щоби бути собою, щоби виконувати місію, яка з самого початку її існування була властива Церкві.
— Радянський режим, який одним зі своїх перших декретів відокремив Церкву від держави, начебто мав покласти край цим уявленням…
— Становище Церкви у Радянському Союзі було парадоксальним. З одного боку, їй заборонялася будь-яка місія. З іншого, Церква, яка юридично, за конституцією СРСР, була відокремлена від держави, насправді неформально, за допомогою КДБ керувалася з Кремля. Крім того, варто розуміти, що всі ці роки радянського поневолення церковні діячі з ностальгією пригадували стару, царську Росію, де Церква мала почесний у державі статус.
— Така собі ностальгічна ідеалізація. А тепер давайте повернемося до другої частини питання, яке чомусь випало з нашої розмови: чи здатна ідеологізована церковна структура об’єднати віруючих?
— Чи може ідеологізована Церква об’єднувати? Ситуативно, так. Опановуючи тренди цивілізації, Церква може на певний (насправді досить незначний, з історичної точки зору) час об’єднати народ. Але Євангеліє вічне, а ідеологічні гасла тимчасові.
Сьогодні Росія протистоїть Заходові. А завтра політична ситуація може змінитися. Яка ж доля тоді буде у російського православ’я, з його зробили символ антизахідництва, символ відрубності Росії від Європи? Я не ідеалізую Захід. Але я проти того, щоби православ’я перетворювалося на ідеологічну дубинку. Або на «колективного інквізитора», який має забороняти художні фільми або санкціонувати арешт блогера, який ловив у храмі покемонів.
Церква, якій держава делегує права інквізитора, перестає бути християнством і Церквою з великої літери. Так само вивітрюється християнство і з Церкви, яку держава намагається перетворити на своє ідеологічне відомство. Між Церквою та державою має пролягати розумна дистанція. У Церкви і держави дійсно є спільний інтерес. Але певна сфера інтересів держави чужа Церкві. Скажімо, державі вигідно, щоби Церква сприяла консолідації нації на основі певної ідеології: націоналізму, космополітизму, традиціоналізму або лібералізму. Але Господь сказав: «Моє Царство не із світу цього» (Ін.,18:36). Всі «‑ізми» — це різновиди ідеології «світу цього». А Христос та Його Церква — понад ідеологією, понад «‑ізмами», понад земними царствами.
— Судячи по згадці про «колективного інквізитора», ви зараз говорили про ситуації в Росії, де православні структури сьогодні протестують проти фільму «Матильда» та спонукають владу ув’язнювати ловців покемонів у храмах. Але моє питання стосувалося України.
— Йдеться про сучасну Росію. І про щось більше та ширше, ніж сучасну Росію — про пострадянський час та про пострадянські країни, де православні становлять більшість.
Але давайте поговоримо про нашу українську ситуацію. Я не згоден з тезою, що в Україні триває громадянська війна. Але я не буду заперечувати розділення у суспільстві за політичною та культурною ознакою. УПЦ — велика церковна спільнота, вірні якої мешкають на Заході, в Центрі та на Сході нашої країни. Отже наша Церква відчуває певний тиск з багатьох сторін, від різних політичних сил. Праві та ліві, націоналісти та сепаратисти… У них різні політичні цінності, але спільне — хибне — бачення ролі священика у суспільстві.
Зі священика хочуть зробити осучаснений варіант радянського політрука. Його хочуть змусити виголошувати з амвону прокльону «гріховному Заходові». Або навпаки зробити з нього промоутера інтеграції до європейської спільноти. Перепрошую, але український народ має сам здійснювати свій історичний вибір. Так, у більшості священнослужителів є свої політичні уподобання, є своя думка стосовно питань політичного життя. Але це не означає, що ми, священики, маємо декларувати свої політичні погляди. З амвону або навіть зі сторінок Facebook… У Церкви — цілком інша місія. Вона має залучати людину до Євангелія, до Христа, а не тої або іншої ідеології.
«Церква з народом». Так, це вірно. Церква розділяє біль та радість свого народу. Саме тому, в зоні АТО з нашими військовими перебувають і священики УПЦ… Але Церква не має розділяти ті або інші політичні симпатії, антипатії або упередження, які властиві більшості народу у конкретний історичний момент. Церква — понад ідеологією і понад політикою. Саме тому політичні ідеї змінюються, а Церква лишається. Церква не має об’єднувати вірних ідеологічно. Церкву об’єднує Христос. Її об’єднує Євангеліє, християнська віра, молитва. Але не та або інша ідеологія, той або інший «цивілізаційний вибір».
— Чи можна назвати зараз церковні конфлікти боротьбою між Онуфрієм та Філаретом?
— Сучасне протистояння не обумовлене особистим конфліктом між лідерами церковних спільнот. Це, скоріше, саме конфесійне протистояння. Блаженніший Митрополит Онуфрій та патріарх Філарет можливо і не є друзями або приятелями. Але між ними немає і ворожнечі. Боротьба за вплив безумовно є. Але це, скоріше, боротьба між двома концепціями церковності, а не між особами. Для Блаженнішого Митрополита Онуфрія головним пріоритетом сучасного церковного життя є збереження канонічного спілкування УПЦ з рештою православного світу.
Як записано у Статуті УПЦ, «Українська Православна Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (Розділ 1, п.3). Подобається це комусь або ні, але на сьогодні це єдиний доступний нам спосіб канонічної інтеграції УПЦ до православного світу, єдиний спосіб перебувати у спілкуванні з Помісними Православними Церквами.
Нинішній очільник УПЦ КП також колись притримувався цієї самої позиції. Проте після проголошення Україною державної незалежності, позиція тодішнього Митрополита Філарета змінилася. 1-3 листопада листопаду 1991 року Митрополит Філарет ініціював Всеукраїнський собор, який звернувся з проханням до Московського патріарха про дарування УПЦ повної канонічної самостійності або автокефалії. А згодом, коли стало зрозуміло, що з низки причин швидка автокефалізація УПЦ не відбудеться, — Філарет пішов шляхом самопроголошення автокефалії. Яке, на жаль, спричинилося до канонічної ізоляції УПЦ КП від решти православного світу.
— Нажаль? Вам шкода, що Київський патріархат опинився в ізоляції? Але ж єдність зі світовим православ’ям — це головна «конкурентна перевага» УПЦ.
— Я волів би, щоби наша конкуренція відбувалася в іншій площині. Канонічна ізоляція та невизнання таїнств УПЦ КП з боку 14 Помісних Церков — надто велика ціна для «конкурентної переваги». Адже йдеться про трагедію для мільйонів вірних.
— Як на вашу думку зберегти міжконфесійний лад в Україні?
— Нажаль, сьогодні треба говорити вже не про збереження, а про відновлення міжконфесійного ладу. Тут дуже багато залежить від нас — єпископів та священиків. Ми маємо засадниче відмовитися від мови та вчинків ненависті. Є складні ситуації, які вимагають від нас пастирської мудрості та далекоглядності.
До прикладу ситуація, коли громада, розчарована у своєму настоятелі, громада, яка не знайшла розуміння у свого єпископа, — переходить до іншої церковної спільноти. Представники конфесії, до якої хоче перейти громада, можуть сприйняти це як свою маленьку «перемогу» над «ворогом». А можуть поставитись до цього відповідальніше, як християни. Так само і конфесія, від якої йде парафія може сприйняти це як вияв агресії. А може поставити питання: чому саме ці люди хочуть від нас піти? Чого їм у нас бракувало?.. Можна, звісно, розробити цілу програму, яка матиме на меті відновлення «миру та злагоди» між конфесіями та юрисдикціями. Однак, якщо сказати про це кількома словами, то ці слова будуть такі: потрібно за будь-яких обставин лишатися християнами.
— Розкажіть, будь ласка, про власний досвід боротьби з впливом політиків як місцевих так і російських на церкву, бо у вас можна сміливо назвати «репресованим» священиком.
— У моєму житті дійсно були складні моменти. Зокрема тоді, коли впродовж 8 місяців я був змушений жити під конвоєм. А, головне, не мав можливості допомагати своєму Авві та вчителю — Блаженнішому Митрополиту Володимир. Який саме тоді, в ці останні місяці його життя, мав особливу потребу у людині, яка була поруч впродовж 16 років.
Але я не можу назвати себе «репресованим» священнослужителем, бо прекрасно розумію, що земля, на якій ми живемо, рясно полита кров’ю мучеників. Я народився ще за часів СРСР. Отже добре розумію, що означає слово «репресії». Тож незважаючи на всі прикрощі «підконвойного» життя, яких я зазнав, я би волів не порівнювати свій досвід із досвідом тих священиків, які дійсно були репресовані. Тих, кого у 20 та 30 роки розстрілювали більшовики. Тих, хто картався у сталінських тюрмах та таборах. Зрештою й тих священиків, хто у час хрущовські та брежнєвські часи жили під постійним наглядом та пресом КДБ.
— І пряме питання – як позбавити церкву від московського впливу? Хто має цим займатися?
— Дякую за питання. Отже, перш за все потрібно визначити, що саме ви маєте на увазі під таким впливом.
Той факт, що УПЦ перебуває в канонічній єдності з патріархом Московським і є складовою РПЦ? Перепрошую, але це конституційне право священнослужителів та вірян УПЦ. Ми маємо право утворити свою помісну Церкву. І маємо таке ж саме право лишатися в юрисдикції Московського патріархату.
Якщо ж ви маєте на увазі можливий вплив спецслужб, то цим відповідно має займатися вже наша спецслужба. Мені невідома така інформація. Але давайте припустимо, що певний священнослужитель УПЦ був завербований російською спецслужбою і, до прикладу, збирає військову інформацію. Хто має займатися цією справою? Священний Синод УПЦ? Або СБУ? Вибачте, але у Синоду немає можливості виявляти військових шпигунів навіть у тому випадку, коли вони носять рясу. Тут потрібна відповідна освіта, відновні навичка та техніка…
Тепер, зрештою, про вплив ідеологічний. А саме про нього, я гадаю, передусім йшлося у вашому запитанні.
Перш за все, здійснювати ідеологічний вплив через Церкву аморально. Це — злочин проти Церкви, бо це вбиває довіру людей до Церкви. Але ми маємо відрізняти вплив, який системно звершує інша держава, від діяльності якогось, прости Господи, провінційного неука у рясі, який переплутав Царство Небесне і Царство Російське.
Проти системного ідеологічного впливу інших держав має боротися і держава, і церковна громадськість. А з провінційними дурнями у рясах мають працювати духовні школи, благочинні, а іноді навіть психологи та психіатри.
Перепрошую, але наші сільські батюшки (хоча тут доречне інше слово: «попи») іноді мають таку «духовну освіту», що розповідають з амвону, що Пресвята Трійця — це Христос, Божа Матір та Микола Угодник… От і спробуйте людині з таким рівнем освіти та культури пояснити, що Церква не може бути інструментом ідеологічного впливу.
