27
"Голос України", 24 листопада 2017
Одним із феноменів Євромайдану став приклад духовного єднання усіх церков (крім УПЦ МП) і громадянського суспільства. З перших днів акцій протесту священики різних конфесій були поряд зі своїми прихожанами – на щоденних молитвах, на барикадах, у шпиталях. В дні розстрілу – на Інститутській, де під кулями сповідали, якщо встигали, тих, хто відлітав на Небо.
До Духовної ради Майдану увійшли представники одинадцяти церков: православної, римо- і греко-католицької, протестанти, п’ятидесятники, баптисти, євангелісти, іудеї, мусульмани та інші. Вони молилися на одному престолі, яким у дні революції стала сцена, і в капличці, що з’явилася в середині грудня неподалік стели Незалежності. Для протестувальників, кожен із яких, вийшовши на Майдан ризикував роботою, кар’єрою і свободою (у разі перемоги клану Януковича багато хто опинився б без посади, а то й за гратами), а після вбивства Сергія Нігояна і Михайла Жизневського ще й був у прицілі снайперської гвинтівки, багато важили слова предстоятеля УПЦ Київського патріархату Філарета. Після побиття «беркутівцями» студентів він заявив: «Церква має завжди стояти на боці правди. Якщо влада діє несправедливо, то церква не може підтримувати неправду… ми проти того, що влада не підписала угоду. Ми проти того, що влада не дозволила Україні тепер піти до ЄС. Влада каже, що це не остаточно. Народ не вірить і тому виходить на ці мітинги». Незважаючи на погрози, громадянську позицію зайняла і Українська Греко-Католицька Церква. Її глава блаженніший Святослав (Шевчук) закликав владу України перестати говорити з народом мовою сили та застосовувати репресивні механізми. Патріарший собор Воскресіння Христового, що на Лівому березі столиці – головний храм УГКЦ, як і монастирі, були цілодобово відкриті для мітингувальників, де вони могли відпочити вночі. В лютневі дні в греко-католицьких церквах розташувалися шпиталі, у яких лікували поранених. Допомогу майданівцям надавала церква отців Василіан на Львівській площі, римо-католицький собор Олександра на Трьохсвятительській, там був лазарет і медичний склад.
Жодна із діючих в Україні церков не тільки не засудила Євромайдан та не підтримала анти майдан (УПЦ МП не рахуємо), як того вимагала влада, а й стала поруч з учасниками акцій протесту проти влади Януковича – Азарова.
Фактично щодня, з кінця листопада і по кінець лютого, на Майдані були єпископ Вишгородський і Подільський, вікарій Київської єпархії Української автокефальної церкви Володимир (Черпак) і протоієрей Дмитро Каран, що служить в Покровській церкві УАПЦ на Подолі. Після служби в храмі, єпископ вдягав чоботи й теплу свиту, що збереглися ще з Помаранчевого Майдану і йшов разом зі своїми прихожанами на барикади.
– Наші парафіяни, коли було найтяжче, стояли на Інститутській, це художники Микола Перепелиця і Сергій Герасименко, морський офіцер у відставці Ігор Бердей, – каже протоієрей Дмитро Каран. Він і сам з Молитвословом не раз ходив на нічні варти.
– 11 грудня, десь за північ «беркутів ці» пішли на штурм Майдану. Ми в три ряди стали на Михайлівських воротах. Протистояння нагадувало хитавицю – то «беркути» на нас тиснули, то ми на них. Гірша ситуація була на Європейській, де майданівців потіснили. Так було до другої-третьої ночі. Люди, коли побачили включення каналу «Еспресо», почали хто як приїжджати, йшли містом пішки. Коли нас стало більше, «Беркут» відступив.
В соцмережах можна знайти двадцяти хвилинне відео служби протоієрея на сцені Майдану.
– 17 лютого над наметовим містечком витала особлива напруга, – каже Дмитро Каран. – Взявши благословення у владики, ми відслужили акафіст до Божої Матері, у якої Майдан тисячоголосо просив заступництва і допомоги. А 18 числа разом з усіма пішли до Верховної Ради. Ніхто не очікував, що влада стягне туди сотні озброєних тітушок і дасть команду бити і вбивати людей. За якісь хвилини мирна хода перетворилася на побоїще. З головою Подільської районної організації «Свободи» Валентином Лунейком ми, під натиском спецпризначенців і тітушок, опинилися в оточенні. Правда, на нас ніхто особливо не звернув уваги, бо якраз під’їхало дві «Газелі» з яких почали вигружати товстелезні метрові залізні труби і роздавати їх тітушкам. Поряд бігав-командував тодішній нардеп Царьов. Спецпризначенці стріляли по людях, спочатку пластиковими кулями. Якомусь чоловікові вибило око, він був увесь у крові. Тітушки волокли двох людей, одного за ноги, як мішок. На наших очах в Будинок офіцерів заносили перших загиблих. Тоді й зустрів свого старого знайомого. А він каже: «Наші діди і батьки воювали, тепер настала наша черга», – продовжує розмову Дмитро Каран. – «Беркут» відтіснив протестувальників до Жовтневого палацу, потім ще далі. Тоді було відчуття, що за Майданом стоїть вся Україна. Увечері знову якась фантасмагорія – запалав Будинок профспілок, чуються вибухи гранат, а на сцені моляться і співають. Лунають голоси Валерія Гладунця і бандуриста Тараса Компаніченка.
18 лютого був один із найважчих днів Майдану. З 19 години барикада по вул. Інститутській витримала безліч штурмів силовиків, які застосовували помпові рушниці і гранати російського виробництва.
– Було надвер’я. Захищаючись, люди почали масово ламати бруківку біля Головнопоштамту і передавати її люнцюжком на передову, – каже Дмитро Каран.
Силовикам, які задіяли проти Майдану БТРт й іншу спецтехніку, вдалося підпалити барикаду й табір. Працювали снайпери. В той день загинуло більше 30 людей і сотні були поранені. Вночі, почувши звістку про масові розстріли, як і 11 грудня, коли «Беркут» штурмував наметове містечко, єпископ Володимир (Черпак) піднявся на дзвіницю Покровської церкви і вдарив у дзвони. Через якийсь час до храму прибігли охоронці з американської амбасади. «Що ви робите? Що сталося? Ви розбудили посла». «Передайте послу, що на Майдані людей розстрілюють, нехай дзвонить своєму президенту й Януковичу!». Незважаючи ні на що, єпископ продовжував до самого ранку будити місто.
Від початку російсько-української війни на Сході громада Свято-Покровської Подільської церкви стала колективним волонтером. Володимир Черпак і Дмитро Каран, виконуючи духовну місію та доставляючи все необхідне бійцям, вже побували на усіх ділянках фронту.
– З фронту ми привезли гільзу, що стала скринькою для пожертв, – каже протоієрей. – Як тільки назбиралася потрібна сума, то закуповуємо продукти, форму, медикаменти для бійців і відвозимо підшефним. Цю волонтерську традицію прихожани започаткували ще під час Майдану.
Бар’єри конфесійності українська церкви подолала і на майдані в Донецьку. Європрихильники щовечора збиралися у центрі шахтарського міста. Напроти обладміністрації, біля пам’ятника Тарасу Шевченку патріоти читали вірші Кобзаря, співали Гімн України й народні пісні, проголошували промови. Разом з активісти на донецький Євромайдан теж вийшли представники різних церков і конфесій. Багато донеччан тоді вирушило на київський Майдан, де власне й вирішувалося доля країни. В той час, коли хлопці прямо з площі Незалежності вирушали на фронт, протистояти російській агресії, в Донецьку зростала суспільно-політична напруга. Регіон, в якому великий відсоток населення був нащадками тих, кого заселяли в хати знищених голодом у 1932–1933 роках українців, репресованих і розстріляних у ГУЛАГах, а ще зомбований ЗМІ (в області, крім газет «Донеччина» і «Україна козацька» майже не було українських видань) і жадав «руського рая» з баснословними зарплатами і пенсіями, ситим, безтурботним і гламурним життям, як його показувала в телевізорі російська пропаганда, не сприймав вимоги Євромайдану і, підбурюваний партією регіонів, зустрів його вороже. Попри погрози, у березні на центральній площі Донецька, котра й нині носить ім’я ініціатора масового терору в СРСР – Леніна, відбувся багатотисячний мітинг на підтримку України і її європейського вектору.
– Активісти під час ходи розгорнули величезний прапор України, – розповідає настоятель парафії святого Петра Калнишевського Донецької єпархії УПЦ КП Ігнатій (Воловенко). – Тоді це зібрання благословив і архієпископ Сергій (Горобцов), і єпископ Всеволод (Матвієвський) з УПЦ КП, а також пастори протестантських церков. У Києві Євромайдан вже закінчився, на Донеччині почалося стояння за Україну.
В ті дні у Донецьку і Луганську область прибули з Росії бойовики, котрі готували напади на органи державної влади, влаштовували провокації й «підігрівали» місцевий криміналітет. 7 квітня, саме на Благовіщення – велике церковне свято, коли й пташне не в’є гніздо, бойовики з прапорами, привезеними з «вєлікой і недєлімой» взяли штурмом ОДА. Над регіоном, повністю контрольованим олігархами, нависла тінь війни.
– З початку квітня в Донецьку розпочалося щоденне молитовне служіння Міжконфесійний марафон (його називали ще й Молитовний Майдан) за Україну, який тривав до червня включно, – розповідає ігумен Ігнатій (Воловенко). Ініціатором цього Майдану виступив пастор п’ятидесятницької церкви Сергій Косяк. На перше Богослужіння прийшло багато священиків УПЦ КП на чолі з архієпископом Сергієм (Горобцовим). Пізніше нашу конфесію очолили оо. Сергій Фомін та Ігнатій (Воловенко). Поряд з нами у молитві стояли греко-католицькі й римо-католицькі священики, пастори баптиських та харизматичних церков, мусульманський імам. Розташувався Молитовний майдан на площі Конституції, одразу біля мосту через Кальміус. Намети, прикрашені українськими і християнськими символами, жовто-блакитними прапорами були видно усім, хто переїздив річку. Здебільшого ми збиралися увечері, після робочого дня, – продовжує о. Ігнатій. – Усім, хто до нас приходив роздавали духовну літературу.
Тривалий час Молитовний Майдан залишався єдиним острівцем громадської активності у Донецьку, що діяв під українськими прапорами.
– З травня на нас почали тиснути, – каже священик. – Були погрози, постріли з травматичної зброї, побиття чергуючи служителів. Потім почали затримувати й викрадати священнослужителів й пасторів, над ними знущалися. В приміщенні обладміністрації, яке захопили «рускоміровци» катували Сергія Косяка. Пізніше викрали й утримували у полоні католицьких священиків й заарештували пастора «Слова життя» Олександра Хромченка й кількох інших учасників Молитовного Майдану. Тільки з Божою допомогою Хромченко у застінках сепаратистів уникнув смерті й зміг вирватися з полону. Але так пощастило не всім.
– Міжконфесійний молитовний Майдан в Донецьку у 2014 році став прикладом духовного єднання людей різного віровизнання, які визначили себе громадянами України і однозначно вважали Донецьк українським містом, – наголошує о. Ігнатій.
Як у Києві, так і в Донецьку, головна різниця між учасниками Євромайдану і антимайдану полягала в тому, що перші виступали «За» – за європейський вибір країни, за гідність і свободу, за толерантність, у тому числі і релігійну, за право кожного обирати свою Церкву і молитися у своїй Церкві. Антимайдан виступав «Проти». Проти свободи вибору, проти самої Свободи.
Майдан показав приклад релігійної толерантності й духовної взаємодії, котра вщент розбила міфи про неканонічність українських церков. Доктор філософських наук, богослов Михайло Черенков зауважив: «Церква, яка була з народом у скрутну годину, канонічна вже в силу цього факту, уже тим, що показала свою християнську солідарність і жертовну любов».
Єдина церква, котра стояла осторонь Майдану була церква УПЦ Московського патріархату. Її представники інколи приходили на Народне віче, піднімалися на сцену, де відбулася спільна молитва за Україну (а коли мільйони звертаються до Бога, то він чує народ), але ніколи, як каже протоієрей Дмитро Каран, не читали разом з іншими «Отче наш», а просто стояли мовчки. Запам’ятався учасникам тих подій одіозний Одеський митрополит Агафангел з Московського патріархату, котрий казав, що на Майдані «зібрали всі сили пекла», та настоятель Києво-Печерської лаври Павло, який Януковича, злочинця-корупціонера і вбивцю Небесної Сотні, котрий закликав в нашу країну російські війська порівняв з Ісусом Христом і казав йому, що «церква з вами буде до кінця». Та справжня Церква була з народом…
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69122/
