3
викладач Львівської православної богословської академії
Літо – це благодатна пора відпусток, розваг, можливості підлікуватись, побачити трохи світу і взагалі – час для себе та сім'ї. Сприяє цьому і церковний календар, який майорить від популярних в народі святих та свят, даючи причину пересічному християнинові (та й не тільки) зайвий раз посвяткувати. Дарма, що саме на літо припадає два із чотирьох багатоденних постів, один із яких – Успенський (в народі – спасівка) за церковним уставом прирівнюється до Великоднього посту.
Костянтина, Олени, Зелені свята, Тадея, Івана, Петра і Павла, Сергія, Ольги, Володимира, Іллі, Марії Магдалини, Бориса і Гліба, "літньої" Анни, Пантелеймона, "першого", "другого" і "третього" Спаса, Матвія, "першої" Пречистої – це ще не весь перелік популярних у народі і шанованих Церквою свят і святих, які народна традиція назвала саме такими простими словами. Бо ж запам'ятовувати довгі агіологічні титули і назви свят важче, аніж сісти за багатий стіл. Головне – посвяткувати, а над цими довгими назвами нехай церковники морочать собі голови. Це їх робота!
Пам'ять про деякі із цих свят міцно тримається у свідомості вірянина (слава Богу, Володимирів, Ольг, Петрів і Павлів у нас багато), а от деякі свята лише останнім почали виринати із небуття і поволі вкорінюватись у його побожному житті. Це пов'язано насамперед із намаганнями реанімувати звичаї, які за тисячу років наша земля встигла забути. Але ці намагання зазвичай приводять нас до підміни понять: іти до церкви потрібно не для того, щоб виконати свій християнський обов'язок і принести молитву, подякувати Богу, набратися нових сил, а для того, щоб: а) освятити цілющі трави, цілющі фрукти, цілющий мед, цілющий мак і ще щось там цілюще; б) не відставати від моди на зв'язок із древніми звичаями народу (читай – сучасними окультичними практиками).
Серед таких свят, історію та значення яких рідко хто знає, у серпні місяці маємо аж три "Спаси". Це три зовсім різні свята, але у назві кожного із них є слово "Спас". 14 серпня – свято Всемилостивого Спаса і Пресвятої Богородиці; 19 серпня – Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа; 29 серпня – перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образа (нерукотворного Спаса) Господа Ісуса Христа. Ці свята не пов'язані між собою ні історично, ні хронологічно, ні географічно, ні символічно. Між ними єдиний зв'язок – постать Спасителя. Ці свята називаються першим, другим і третім "Спасом" не тому, що Церква розділила прославу Спасителя на три дні, щоб окремо посвятити воду, мак, мед, фрукти і горіхи. А щоби вияснити чому є майже підряд три Спаса, мусимо заглянути в мудрі книги і довідатися для себе їх історію.
Отже "перший Спас" – свято Всемилостивого Спаса і Пресвятої Богородиці. Походження цього свята досить цікаве. Його дотичність до Української Церкви, м'яко кажучи, дуже відносна. У ХІІ столітті одіозна постать нашої спільної із Московією історії – князь Андрій Боголюбський, внук Володимира Монамаха і син Юрія Довгорукого та дочки половецького хана Аепи – зруйнувавши Київ та викравши Вишгородську чудотворну ікону Богородиці, запланував похід проти поволзьких болгар. У похід він узяв цю викрадену чудотворну ікону та Святий Хрест і підніс посилені молитви до Бога (боявся, мабуть, що може відчути справедливий гнів Божий за руйнацію храмів у Києві). І сталось чудо: від ікони та Хреста виходили промені світла, під якими князь розбив болгар. Як каже передання, в автентичності якого є причини сумніватись, у цей же час грецький імператор Мануїл отримав перемогу над сарацинами. Ці дві події послужили встановленню особливого свята на прославу Ісуса Христа і Богоматері. Цікаво, що в місяцеслові у Требнику святителя Петра Могили цього свята немає, немає його і в давніх та сучасних Типіконах (книга з "інструкціями" як звершувати богослужіння протягом цілого року). Але є це типово російське свято у наших календарях і у народній пам'яті, як наслідок чотирьохсотлітнього впливу Російської Церкви.
Із "другим Спасом" – Преображенням Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – все менш-більш зрозуміло. Саме його мають на увазі, коли говорять: "народився на Спаса", чи "празник на Спаса". Це свято входить у число дванадцяти найбільших свят року і сповіщає подію, яка мала місце у священній історії Нового Завіту. Ісус Христос усамітнився для молитви на горі Фавор, куди взяв зі собою найближчих учнів, Якова, Петра та Йоана. Там Він серед нічної тиші показав їм славу Свого Божества. Апостоли побачили, як їх Учитель розмовляє з двома пророками: Мойсеєм та Іллею. При цьому Його обличчя світилось дивовижним світлом, а одяг був білим, немов сніг.
Метою Преображення було показати учням, що у Спасителі дійсно поєднується Божественна і людська природи, щоб, коли прийде хвилина Його страждань і смерті, вони не втратили віри. Хоча, як показав час, лише на Йоані Богослові справдилась мета Преображення. Усі інші апостоли втекли, забувши явлення фаворського світла. Свято Преображення має дуже глибоке богословсько-моральне значення, роз'яснення якого залишимо для гомілетичних вправлянь та теологічних пошуків. Для нас важливо, що ще від IV століття воно широко відзначалося Східними Церквами, а кількома століттями пізніше – і у Західній. З Греції воно прийшло і до нас, як і весь тогочасний церковний календар.
"Третій Спас" – перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образа Господа Ісуса Христа – хронологічно також належить до новозавітного періоду. Згідно з давнім переданням, сирійський цар Авгар захворів проказою. Він чув, що в Ізраїлі живе якийсь Чоловік, Який творить дива. Цар відіслав свого художника Ананію і той намагався намалювати Христа, поки Він проповідує. Йому нічого не вдавалось, бо зображення постійно розпливалось. Це помітив Ісус, підійшов, умився, обтер рушником обличчя і на ньому відбився Його лик. Отримавши цей рушник, цар частково зцілився. Остаточне зцілення прийшло до нього лише після того, як у Едесу прийшов апостол Юда Тадей, охрестив Авгаря та мешканців міста. У Х столітті візантійський імператор Костянтин Багрянородний викупив у еміра Едесси цей рушник-убрус, переніс його до Константинополя та помістив у Фароському храмі Пресвятої Богородиці. Саме цю подію і відзначаємо 29 серпня.
Не нам досліджувати і судити історичну цінність цього передання. Фактом залишається те, що церковна історія знає кілька тканин з нерукотворним ликом Ісуса Христа: рушник Вероніки, рушник Авгаря, Плащаниця. Чи це одна і та ж тканина, чи різні, залишимо досліджувати фахівцям. Ми ж можемо бути певними, що такий Нерукотворний Спас дійсно був. І 29 серпня ми відзначаємо пов'язаний із ним пам'ятний день візантійської історії.
Ні для кого не є таємницею, що український народний календар – це календар селянина, який засіває, обробляє і збирає врожай. Закономірно, що цей народний календар органічно переплівся із календарем церковним. Для селянина-трударя було необхідно прив'язати циклічність своєї праці до певних днів. Церковні свята для цього були найкращим варіантом. Так наш Спаситель став "медовим", "мокрим", "яблучним", "горіховим", "хлібним", "полотняним" і т. д. І хоч ми давно відірвались від циклічності землеробсько-господарського життя, та святкувати не розлюбили. Тож, пам'ятаючи "день святий святкувати", пам'ятаймо і те, що саме і для чого ми святкуємо.
