3
"Збруч", 13 липня 2019
Наразі про результати дводенної зустрічі делегації УГКЦ з Папою Франциском та очільниками дикастерій Римської курії можна говорити, лише додаючи постійно «ймовірно» чи «навряд». Повідомлення про створення українського греко-католицького екзархату в Італії – це подія, якої давно очікували, і перемовини щодо нього завжди були доволі важкими: Італія – це «приватна територія» Латинської Церкви, а з іншого боку, там вже існує древня Італо-Албанська Греко-Католицька Церква. Проте вважати, що це й все, було б применшенням значення відбутої зустрічі.
Український інфопростір, задовго перед зустріччю, ряснів списками того, що на ній мало б бути розглянутим чи буде розглядатись.
Очолювало ці списки питання патріархату, яке стоїть на порядку денному вже кілька століть, і у ватиканських архівах ця «справа» налічує не один товстий том.
Друге питання «молодше» і стосується беатифікації найяскравішої фігури модерної історії УГКЦ – Андрея Шептицького: по суті, батька сучасного обличчя й ідентичності Церкви. Процес перебуває на завершальній стадії: перегляд життя і чеснот праведного Андрея, який був надзвичайно скрупульозним в силу низки серйозних звинувачень, завершений.
Третім пунктом був можливий візит Папи Франциска до України. Він справді міг би відіграти вагому роль в житті українських Церков, не лише УГКЦ, але й суспільства загалом. Проте такі візити, як правило, відбуваються не з «пустими руками». До прикладу, кілька тижнів тому Папа беатифікував у Румунії сімох греко-католицьких єпископів, вбитих комуністами між 1950-1970 роками. З цього огляду, візит до України мусів би також бути добре підготовленим, тим паче, в Україні поруч співіснують греко- і римо-католики і кожна зі спільнот має свої очікування від такого гіпотетичного візиту.
Наївно було б думати, що єпископи їхали «по патріархат» чи «по беатифікацію». Надмірне наголошення на цих пунктах в ЗМІ лише підсилює ефект несправджених очікувань. За моїми власними відчуттями, першочерговою і ключовою причиною візиту, як і самого запрошення до Рима, була радикальна зміна у конфесійному ландшафті України. Всі перелічені «греко-католицькі мрії», безперечно, були частиною програми нарад. Проте така зустріч – це дорога з двостороннім рухом і далеко не з однією смугою в кожен з боків.
Для Ватикану поява нової Православної Церкви в Східній Європі, тобто в зоні прямих інтересів Московського патріархату, – це серйозний виклик. Якщо УАПЦ і УПЦ КП в екуменічному діалозі можна було іґнорувати, то нову автокефальну Церкву, яка отримала Томос від Константинополя, важче списати з рахунку. Чи вважаємо ми це виправданим, чи ні, але для Ватикану це питання нині фундаментальніше, ніж наші «мрії».
Друге, не менш фундаментальне питання, але вже з нашого боку, стосується місця і ролі східних католицьких Церков у Католицькій Церкві взагалі, а також у католицько-православних взаєминах.
Як ми вже тепер знаємо, центральною темою стала війна, і саме з неї почав свою вступну промову Папа Франциск. Натомість другою – був екуменізм, який власне пов’язаний із двома названими вище питаннями. Слова Папи про «гібридний» характер війни можна вважати серйозною зміною у дипломатичній риториці Ватикану щодо ситуації на сході України. Судячи з кількох інтерв’ю Блаженнішого Святослава, делегація УГКЦ мала нагоду подати детальну інформацію про війну, яка триває, а також пояснити її причину, а саме: бажання Росії відродити імперію.
Чому у Ватикані цим питанням так переймаються, що воно стало центральною темою начебто вузько церковної зустрічі? Відповідь на поверхні: будь-які серйозні процеси в Україні так чи інакше впливають на стосунки Рима і Москви і на ситуацію в Східній Європі у цілому. Для частини ватиканських чиновників українці – це інфантильне суспільство, яке ще саме не знає чого хоче, і останні президентські вибори це їм вкотре підтвердили. Безперечно, російська теза про те, що все, що останніми роками відбувається в Україні, було інспіроване умовним «Заходом», а УГКЦ стала одним із провідників цих «безчинств» включно з атакою на «канонічну Православну Церкву», хоч і виглядає на хворобливу конспіролоґію, проте свій вплив вона зробила і робить. Якщо українське суспільство заплуталось в тому, що відбувається на Сході (сьогодні на Заході багато хто робить такі висновки), і готове просто відмахнутись від останніх п’яти років боротьби, то у багатьох римських прелатів виникає питання, яка ж тоді роль в цьому всьому УГКЦ? Чим, наприклад, займаються на лінії фронту її капелани? Що означають виступи її керівництва? Чи ця Церква справді сприяє миру в Україні, чи, як говорять з Москви, навпаки є джерелом проблем?
В цьому контексті візит до Рима широкої делегації проводу УГКЦ був справді вкрай важливим, бо це була надзвичайна нагода детально про все це поговорити. Не слід забувати, що день перед тим до Ватикану прибув Владімір Путін. Його візити завжди нагадують поїздку царя Ніколая І до Папи Григорія XVI у 1845 році. Пригадаю, що у 1839 році більша частина Греко-Католицької Церкви, яка опинилась під владою царя внаслідок поділів Речі Посполитої, була ліквідована, єдину вцілілу тоді Холмську єпархію знищили у 1875 році. «Польське питання» також створювало чимало головного болю. Папа, який вже раніше «приструнював» поляків через їхнє повстання проти «богопомазаного царя» (Енцикліка Cum primum, 1832), міг допомогти і цього разу. Звісно, це була Європа, закроєна на Віденському конгресі, і Папа почувався боржником за відновлення кордонів Папської держави. Але для кого є секретом, що В. Путін хоч завтра приїде до Відня, щоб перекроїти Європу по тих самих лекалах? Якщо у 1845 році цар їхав до Рима, щоб легітимізувати свої дії щодо греко-католиків чи поляків, то навряд чи В. Путін у 2019 не хотів би «взаємовигідно» вирішити, скажімо, питання католиків у Криму. А окрім України у нього є ще питання щодо Сирії і Венесуели, де позиції нинішнього керівництва Ватикану і Росії є близькими, антизахідними. З іншого боку, не секрет, що Папа Франциск хотів би відвідати Росію, а це також було б можливо лише за згоди Владіміра Путіна.
Без сумніву, те, що наша папка часто лежить на одній полиці з російськими справами, є обурливим. Проте можна з обережним оптимізмом привітати зміну «методології», про яку йдеться в заключному комюніке зустрічі делегації УГКЦ і Римського апостольського престолу, і сподіватись, що вона передбачає також те, що наші шафки врешті розділять відповідно до міжнародно визнаних кордонів. В цьому контексті цю зустріч можна вважати справді проривом. Хай би якими були інтенції архітекторів цієї зустрічі – можливість мати дводенний двосторонній діалог, без посередників, – це найкраща «методологія».
Стосунки Рима і Православних Церков після надання автокефалії Православній Церкві в Україні з боку Константинополя не могли не зазнати змін, оскільки в діалозі католицької і православної конфесій давно окреслились дві чи навіть три лінії взаємин.
Москва завжди бажала і бажає вести власний діалог з Римом незалежно від загальної католицько-православної Міжнародної комісії та двосторонніх стосунків між Ватиканом і Константинополем.
Мало хто зважає на те, що в Росії практикуючих православних 2-3%, проте на Заході продовжують вважати, що РПЦ охоплює більше як половину всіх православних світу. Тому існує ілюзія, що якщо вдасться домовитись з ними, то все решта можна буде залагодити.
Московській патріархії, як і світській Москві, від Рима потрібно одне – визнання усього колишнього пострадянського простору виключною територією РПЦ. Ідеальною моделлю співіснування двох конфесій є Росія, де католикам люб’язно дозволено існувати в чітко окреслених рамках. В контексті України ця умова доповнена ще одним фактором – визнання виключного становища РПЦ на пострадянському просторі означає, що ніяких інших Православних Церков для Ватикану тут не повинно існувати.
Ось так в загальних рисах виглядає контур «екуменічних стосунків» між Римом і Москвою.
РПЦ не надто цікавить діалог щодо богословських питань чи питання єдності Церкви взагалі. Вони можуть, звісно, брати участь в різного роду зустрічах, але лише задля самого процесу, бо розмови, які нікого ні до чого не зобов’язують, можуть тривати безкінечно. Тим паче, вже сам «процес» може викликати в середовищі українських католиків обох традицій відчуття «зради», а це гарний бонус.
У Ватикані чимало людей розуміє таку тактику, яка залишається незмінною від 1960-х років, проте існує переконання, що навіть за таких умов зустрічі дають свій результат і сприяють покращенню взаємин.
Безперечно, коли йдеться про людей, які бодай вірять в Бога, це все має сенс. Але як цей діалог може перемінювати кадрових ФСБівців, яких в дипломатичних структурах РПЦ є чимало, невідомо. У Ватикані, як писав колись Джордж Вайґель, розуміють, що вони часто мають справу саме з останніми, але досі не придумали, як давати з цим раду.
Виникнення ПЦУ, без сумніву, стало одним з факторів, які були серед головних каталізаторів зустрічі в Римі. УГКЦ відразу зайняла відкриту позицію щодо нової Церкви, оскільки вона була визнана Константинополем. Ватикан зайняв нейтральну позицію, бажаючи зберегти стосунки із Константинополем і Москвою. Остання вийшла з офіційного міжконфесійного діалогу, допоки там є Константинополь. Вирішити внутрішньоправославну полеміку Ватикану не під силу, тим паче, ці проблеми виходять за межі навіть суто українського контексту. Проте чи можливо і чи потрібно зберігати нейтралітет на місцевому рівні? На зустрічі, без сумніву, це питання підіймалось, а саме: як може діяти УГКЦ в нових умовах, не погіршуючи екуменічної ситуації в цілому. Знову ж таки, нова «методологія», в рамках якої це обговорення відбувається тут і зараз, за участі зацікавлених сторін, є позитивом.
З екуменічним блоком пов’язане ще одне питання, про яке, як ми дізнались, також була мова. Йдеться про поняття «уніятизму», яким позначають метод єдності, коли одна сторона поглинає частину іншої Церкви. Після Гаванської декларації 2016 року було чимало маніпуляцій довкола цього питання. Римська зустріч, натомість, вже навіть сама собою знімає частину напруги та різних спекуляцій. Для більшості православних різниці між поняттями «унія» та «уніятизм» не існує. З їхньої перспективи, східно-католицькі Церкви не мають повноти екклезіальності, а є лише частинами Римо-Католицької Церкви (Латинської), яку вони, своєю чергою, не відрізняють від Католицької Церкви. Таким чином, у православній свідомості будь-яка «унія» є «уніятизмом» і навпаки. Відтак проблему останнього можна вирішити, лише ліквідувавши всі «унії».
З католицької перспективи, «уніятизм» – це невдалий метод досягнення єдності, який, однак, не ставить під питання саму єдність (унію). Наслідки «уніятизму» яко методу можна і треба виправляти, але розривати єдність східних католицьких Церков з Римом при цьому немає необхідності. Коли кілька тижнів тому Папа Франциск, відповідаючи на запитання румунських єзуїтів, зазначив, що status quo стосовно східних католиків і православних повинен бути збережений, він мав на увазі якраз те, що ліквідовувати «унії» – це не те саме, що поборювати наслідки «уніятизму». Парадокс цієї ситуації полягає в тому, що захисниками «уніятизму» тут виступають власне православні, які не визнають структури східних католиків помісними Церквами в рамках Католицької Церкви, а продовжують трактувати їх як частину Римо-Католицької Церкви. «Нова методологія» – це протилежність «уніятизмові». В рамках останнього Рим міг просто надіслати відповідний циркуляр з інструкціями «до виконання» без будь-якої двосторонньої зустрічі. До речі, Московський патріархат хотів би бачити якраз таку форму стосунків між Папою і УГКЦ і навіть готовий допомогти укласти такий циркуляр.
Наостанок, про «греко-католицькі мрії». Питання беатифікації Андрея Шептицького є дещо легшим, оскільки, як вже йшлось вище, найскладніша частина процесу завершена, залишилось лише чудо. Так – чудо. І тут до Ватикану мало б бути найменше претензій, якщо ми справді визнаємо праведного Андрея як святого, то до його крипти в Соборі святого Юра повинна стояти черга.
Щодо патріархату, то з повідомлень преси та деяких попередніх виступів глави УГКЦ можна зробити висновок, що зараз триває робота над докорінною зміною аргументації. Оскільки патріарх – це загалом лише титул, як у католиків, так і у православних, то довести доцільність і необхідність зміни титулу Верховного архиєпископа на патріарший є доволі складно. В практичному вимірі на життя Церкви ця зміна не матиме надзвичайного впливу, він був би радше символічним. В 1960-70 роках існувала думка, що патріархат зможе юрисдикційно об’єднати всю діаспору в одну структуру. Попри всі аргументи історичного чи морального характеру, дискусії того часу інтуїтивно намацували власне пасторальний вимір патріархату.
Вже сам склад учасників делегації УГКЦ на зустрічі в Римі натякає нам на нову модель ідеї патріархату, яка може навіть стати зразком для інших. Оскільки питання патріархатів хоч і було в загальному окреслено на ІІ Ватиканському соборі, проте без жодної конкретики.
Нова «формула» УГКЦ полягає в тому, що патріархат – це форма існування Церкви глобальної у Церкві вселенській. Де глобальна Церква – це та, яка переростає межі свого звичного, історичного середовища. Присутність митрополитів та членів Постійного синоду, які представляли Церкву, розпорошену по цілій земній кулі, є найкращою ілюстрацією цієї глобальності. Без сумніву, що функціонування такого організму вимагає інших форм і механізмів взаємодії різних складових цієї Церкви, ніж ті, яких потребує Церква, обмежена якоюсь конкретною не надто великою територією.
Переосмислення ідеї патріархату в такому пасторальному ключі ще триває. Тому й очікувати, що єпископи могли повернутись з Рима з буллою в руках, було передчасним.
Проте це зовсім не означає, що нагода була змарнована. Якраз навпаки.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/76504/
