3
"Збруч", 02 квітня 2019
Люди мають його за святця, чудотворця, заступника. Навіть, землю з його могили щодня нагрібали у торбинки, просячи зцілення від хворіб. Однак постать блаженного Миколая Чарнецького значно глибша, ніж народні уявлення про нього. Він – єпископ-місіонер, покликаний повернути до Греко-Католицької Церкви розшарпані Росією та Польщею північно-західні землі України та Білорусі, монах та духівник, під впливом якого сформувалося не одне священиче та чернече покликання, професор, доктор наук, багаторічний викладач станіславівської семінарії Григорія Хомишина, перекладач. Найголовніше – мученик, який пішов за визнання своєї віри на каторжне життя в Сибір. 2 квітня виповнюється 60 років з дня смерті блаженного Миколая Чарнецького.
«Якось настоятель запитав його, чи він дійсно має два докторати. Зобов’язаний відповісти настоятелеві, він зробив це так тихо, щоб з присутніх якнайменше зрозуміло, отже, не було небезпеки гордості перед обличчям Божим»¹, – згадує дослідник життя блаженного Чарнецького та його співбрат о. Роман Бахтальовський. Ґрунтовна освіта, яку здобув Чарнецький у Папській теологічній колегії для русинів у Римі (1904-1909), і справді була дивиною для сина наймитів: Олекси Чарнецького та Параски Притоцької. В юності мріяв стати військовим, не раз задивляючись на австрійських уланів. Його долю вирішили опікуни – отець та їмость Каратницькі, які виховали маму Миколая Чарнецького. Його батько працював у великому господарстві пароха села Семаківці (нині Івано-Франківська область). Чарнецькі мали дев’ятеро дітей, найстарший Миколай часто бувати вдома у священика. Завдяки їмості хлопця взяли у шестикласну школу в сусіднє село Товмач, після якої міг навчатися в одній з найкращих в Галичині Станіславівській гімназії (1896-1904). Опісля, з благословення тутешнього єпископа Григорія Хомишина, Чарнецький вступає у римську семінарію (Папська руська колегія при церкві св. мучеників Сергія і Вакха). Разом з ним в семінарії навчався Омелян Ковч, Леонід Федоров, який згодом став екзархом для греко-католиків в Росії, на старших курсах був ще один майбутній мученик Йосафат Коциловський… У жовтні 1909 року Миколая Чарнецького висвятив на священика владика Григорій Хомишин. В листопаді він захистив у Римі докторат з богослов’я (про ще один докторат, який згадує о. Р. Бахтальовський більше ніде не йдеться). Молодий професор повернувся до Станіславова. Владика Григорій Хомишин призначив його духівником своєї семінарії, яка була відома через запровадження целібату для всіх випускників. Отець Миколай також викладав у богословському ліцеї імені св.Івана Золотоустого. Навчав просто і доступно, не був промовцем, на відміну від свого єпископа, найбільше користі, як зазначає о. Р. Бахтальовський, приносив на посаді духівника. Саме вмілому духовному проводу отця Миколая, вважає біограф, владика Хомишин завдячує перший випуск семінаристів-целібатів у 1911 році.
У 1914 році вибухнула Перша світова, семінарію тимчасово закрили, і отець Чарнецький служив у місцевій катедрі: найчастіше сповідав. «Миколай відрізнявся від сповідників, що через годину «перемолочували» цілу скирту каянників і тікали зі сповідальниці наче з місця під обстрілом, (…) сповідав доволі довго. Здавалося часом, що будив у серці каянника якесь сум’яття, аби дістатися до самого дна грішної душі»². В період війни не лише обласне місто, але й десятки малих сіл нинішньої Івано-Франківщини залишилися без душпастирів. Професор Чарнецький не нехтував можливістю послужити простим людям, «часто-густо ночував у стіжках сіна»³. Заразився тифом і був на порозі смерті, але видужав, бо Бог мав ще багато планів на нього. Станіславівську гімназію ще двічі відкривали і закривали у повоєнний період. Миколай Чарнецький віддав навчанню і формуванню майбутніх священиків десять років свого життя. Чимало його випускників вступало до монастиря. Настав момент, коли і сам духівник зрікся мирського світу і постукав у двері скромної тоді чернечої обителі в Уневі. Так почався його шлях у Згромадженні Чину Найсвятішого Ізбавителя (звична для нас назва – редемптористи – О.Ю.) З дуже тихої і непомітної постаті священика народився місіонер.
У серпні 1919 року духівник та професор станіславівської семінарії Миколай Чарнецький вступив до Згромадження ЧНІ. Редептористи в Галичині: навіть, тут, під крилом митрополита Андрея, це згромадження приживалося важко, насамперед, через брак людського ресурсу. Свою монашу спільноту розпочинало двоє-троє іноземців, яким надзвичайно важко було вивчити українську мову. Українці, які перебували під впливом латинізації, дуже нерішуче ставилися до західного чину, що сповідував візантійський обряд. Редептористи на Волині – здавалось би, й зовсім неможливо: більше як століття тут панувала Російська імперія з її православ’ям, у другій половині 1920-их років землі повернулися в склад Другої Речі Посполитої. Греко-католики на Волині жили між двома вогнями: православними громадами, які часто потерпали від неосвіченості своїх духівників, та римо-католиками, які тісно співпрацювали з польською владою. Влітку 1924 року двоє львівських редемптористів – о. Миколай Чарнецький та о. Роман Бахтальовський пустилися у небезпечну дорогу: вони перетнули заборонений для галичан «сокальський кордон» і прийшли на Волинь. Поляки не наважилася зупинити монахів, які йшли «поклонитися місцям святого Йосафата Кунцевича». Ідея «проникнення» на Волинь, де тоді жило багато переселенців з Галичини, належала отцю Чарнецькому. Доти він упродовж п’яти років всіляко намагався послужити своїм співбратам, займаючи керівні посади у монастирях редемптористів. Не припиняв викладати, адже на той період далеко не кожен міг похвалитися таким рівнем освіченості і знанням мов. Парафія редемптористів у Станіславові, монастирі в Збоїсках, Голоско, у Львові (тепер на вулиці Івана Франка), семінарія – так схематично можна накреслити шлях служіння і вчителювання «римського доктора». Також йому належали переклади з італійської основних творів засновника редептористів святого Альфонса де Ліґуорі. Проте ні адміністративні посади, ні можливість навчати не давали Миколаю Чарнецькому того, чого насправді він прагнув: «…серце праведника немов передбачає Божі наміри: воно тужить за широкими просторами Сходу, де почитають Христа в прекрасних обрядах, повних таємниць, смутку за Богом, нескінченної символіки. (…) Миколай має природний потяг до містики, тому й манить його східний обряд»⁴, – так пояснює «втечу» на Волинь компаньйон Чарнецького у тій подорожі о. Роман Бахтальовський. Так двом редемптористам вдалося розвідати, в якому становищі перебувають волинські греко-католики (переселенці з Галичини) та скільки православних громад хотіло б повернутися до Унії. Їм навіть вдалося нанести візит двом латинським єпископам, які схвально відзивалися про навернення православних. Проте, коли о. Миколай через півроку надіслав їм зі Львова привітальні листівки з Різдвом і поцікавився унійними справами, то отримав глузливу відповідь: «Хрест спасає все, тому на цьому питанні треба поставити хрестик»⁵.
Через два роки дорога редемптористам на Волинь була відкрита: латинський єпископ Луцька Адольф Шельонжек сам запросив місіонерів дати реколекції кільком православним монахам, які хотіли повернутися в лоно Католицької Церкви. Однією з вимог луцького екзарха було те, щоб серед місіонерів перейшов на Волинь отець Миколай Чарнецький. Спершу галицькі монахи обслуговували села, де мешкали переселенці. Більшість зустрічали їх радо, але о. Бахтальовський згадує випадок, коли православний священик на чолі своєї громади чекав о. Миколая з сокирою під церквою. Восени 1926 року редемпотристи відкрили перший монастир в Костополі. Чарнецький виконував певний час роль настоятеля. Невдовзі єпископ Шельонжек змінив своє ставлення до греко-католиків, коли вони попросили дозволу заснувати в його дієцезії парафію. Потрапивши в немилість, редемптористи змушені були покинути Костопіль і осіли в Ковелі (вересень 1927 р). Через рік у Дубно відкрили папську семінарію. Латинський владика Шельонжек знову звертається за допомогою до отця Чарнецького, аби той читав для семінаристів лекції про східний обряд і провадив практичні заняття з літургіки. Семінарія, щоправда, існувала лише рік. Розгоралося питання про єпископа східного обряду на північно-західних теренах Польщі (Волинь, Холмщина, Полісся, Біла Русь).
Миколай Чарнецький – вихованець станіславівської семінарії, так і не став «людиною Хомишина», як пише у своїй доповіді Олег Єгрешій⁶. Дослідники того періоду виділяють два так звані табори: «станіславівський», який виник під проводом владики Григорія Хомишина, і «львівський» на чолі з митрополитом Андреєм. Григорій Хомишин виступав за створення клерикального культурно-просвітницького товариства, не бажаючи співпрацювати з політиками та світською інтеліґенцією, які після невдачі ЗУНР мали антиклерикальні настрої. Окрім того, багато критики зазнало рішення про обов’язковий целібат для священиків, який прийняли на Синоді в 1891 році, і яке одним з перших почав втілювати єпископ Хомишин у своїй семінарії. Інші міркування висловлював митрополит Андрей Шептицький. Він стояв на захисті традицій Східної Церкви, вважав, що духовенство має підтримувати світські національно-патріотичні інституції, щоб відповідати викликам доби.
Стати на священичу дорогу, ба, навіть, відчути покликання молодому Миколаю Чарнецькому допоміг саме владика Григорій Хомишин, на теренах якого отець служив довгий період. Однак його богословські погляди співпадали з ідеями Шептицького. Саме митрополит клопотався в Римі, щоб Чарнецького поставили єпископом на Волині, а от хіротонію очолював владика Хомишин. 8 лютого 1931 року Миколая Чарнецького номінували єпископом у Лебедосі (нині – територія Туреччини). Звичайно, місто в Туреччині було лише титулярною формою, – владика повернувся на Волинь, де виконував місію Апостольського Візитатора східного обряду в межах Польщі (за винятком Галицької провінції). Зважаючи на геополітичне становище тих земель, сан єпископа був, радше, випробуванням, ніж почестю. Поляки особливо холодно відгукнулися на таке рішення Римського Престолу. Владика Чарнецький терпить приниження від польської влади, яка заявила, що «знає такого священика, але не знає такого єпископа»⁷. Навіть, щоб посповідатися під час однієї з візитації у редемпториста, Чарнецькому потрібен був дозвіл від місцевого латинського пароха. Натомість до тихого, сповненого віри владики Миколая тягнуться вірні: як і колись простим монахом, єпископ їздить від села до села, від міста до міста, де були українські чи білоруські греко-католицькі громади, дуже нечасто, але посвячує церкви. Однак, якщо до нього приходила громада православних, яка хотіла перейти до греко-католиків, він мусів відправити їх до латинського єпископа. Згодом, на Волині розійшлася чутка, що Чарнецький «не має жодної влади».
«Перші совіти» в 1939-му витіснили редемптористів з Волині. Кир Миколай оселився в монастирі у Львові. Щоб якось прожити, виконував важку фізичну працю: «тесав каміння»⁸. У 1941 році митрополиту Андрею вдалося відновити Львівську богословську академію. Чарнецький знову став за кафедру – викладав філософію і теологію. Недовго. З приходом «других совітів» у 1944-му навчання професора Чарнецького обірвалося назавжди. «Студенти згадували його, як людину молитви, постійно заглиблену в розмову з Богом, «навіть, коли йшов вулицями Львова і падали бомби»⁹.
…Арешт Миколая Чарнецького стався того сумнозвісного 11-го квітня 1945 року, коли за одну ніч УГКЦ позбулася відразу усіх єпископів. Стежити за ним почали значно раніше. Зі слів Світлани Гуркіної, яка аналізувала кримінальну справу Миколая Чарнецького, інформацію на нього почали збирати органи львівського НКВС ще в грудні 1939-го в так званій оперативній справі під кодовою назвою «Ходячі»¹⁰. «Обшук під час арешту кир Миколая тривав 3⅓ год (з 21:00 до 0:20) при трьох свідках із співбратів-редемптористів», – пише Світлана Гуркіна. Вона також спонукає вивчати період ув’язнення та заслання Миколая Чарнецького дуже обережно, адже маємо в основному протоколи допитів, які часто подавали перекручену або й зовсім не ту інформацію, яку чули від свідка. Владика Йосип Сліпий у книзі «Спомини» подає таке свідчення: «У часі допитів водили мене на очні ставки з єпископом Чарнецьким, який впрост заявив, що він в совісті чується зобов’язаний, щоби виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко». З огляду на це, митрополит висловлював певний жаль за чесність єп. Чарнецького під час слідства і визнавав, що той є «свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовах»¹¹. Напевно, не можна не зважати на вік – 61 рік – який виповнився кир Миколаю, коли його заарештувала радянська влада. Миколай Чарнецький навіть, не намагався заперечити свою «антирадянську» діяльність через «співпрацю з нацистським режимом». Впродовж року органи НКВС провели над Чарнецьким 600 годин допитів, врешті він, як і владики Йосип Сліпий та Микита Будка, отець Петро Вергун стали перед Військовим Трибуналом. Владику Чарнецького засудили до 5 років позбавлення волі та на 3 роки заслання. Спершу вони з кир Йосипом опинилися у сибірському містечку Маріїнськ.
Згодом не раз зустрічалися на етапах і в таборах (останніх в житті Чарнецького нарахували аж 30!), і владика Йосиф Сліпий стверджував, що Чарнецький і в нелюдських умовах продовжував душпастирювати, особливо старався уділяти в’язням улюблене для нього Таїнство Сповіді: «сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир»¹². Коли вийшов термін ув’язнення, родичі Чарнецького надсилали клопотання, аби його відпустили додому під нагляд, зважаючи на вік і стан здоров’я (медкомісія підтвердила «стан здоров’я не дозволяє на заслання»). Та, навіть, напівживого владику відпускати в Україну боялися! Його поселили в таборі для інвалідів Явас (Мордовська АРСР), термін заслання спершу збільшили до 10 років, однак у 1956-му все ж відпустили на волю, на той час кир Чарнецький мав діагнози, не сумісні з життям. Та Бог приказав йому жити! За неповні три роки, які владика Миколай Чарнецький провів під опікою сестер святого Вінкентія у Львові, йому вдалося підготувати та висвятити нових священиків (серед них і майбутній підпільний єпископ Павло Василик), які тримали на собі тягар катакомб, аж до виходу УГКЦ з підпілля.
Помер кир Чарнецький 2 квітня 1959 року. Спочатку був похований на кульпарківському цвинтарі (в районі нинішніх вулиць Симоненка-Володимира Великого у Львові), куди, не зважаючи на суворий контроль комуністичної влади, на могилу владики Миколая відразу почали приходити вірні.
У 1960-х роках, під час ліквідації кульпарківського цвинтаря, перепохований на Личаківському цвинтарі.
Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті кир Миколая Чарнецького, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес, який завершився на єпархіальному рівні 2 березня 2001 року. 24 квітня цього ж року року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру, а 27 червня під час Святої Архієрейської Літургії у Львові проголосив Миколая Чарнецького блаженним.
4 липня 2002 року мощі Блаженного перенесли в храм свщм. Йосафата у Львові, що на вул. Замарстинівській.
______________________
¹ Бахталовський Р. Апостол з’єдинення наших часів. Спогади. Львів: Добра книжка, 2001. –224 с. – С. 46
² Так само. – С. 18
³ Оприско В. Чудо життя і смерті владики Миколая Чарнецького, ЧНІ. – Львів: «Добра книжка», 1999. – С. 9
⁴ Так само. – С. 79
⁵ Так само. – С. 86
⁶ «Шлях до святості» – життя і діяльність блаженного Миколая Чарнецького. Матеріали наукової конференції. Упорядник Піх Р. – Львів: Скриня, 2014. – С.115
⁷ Див. №5. – С. 98
⁸ Джампаоло М. Україна – земля мучеників: Героїчне свідчення блаженних мучеників, проголошених Папою Іваном Павлом ІІ у Львові під час його історичного паломництва/Переклад з італійської о. Олександра Лісовського. – Жовква: Місіонер. – 2014. – 194 с – С. 15
⁹ Див. №7
¹⁰ «Шлях до святості…» – С. 169
¹¹ «Шлях до святості…». – С. 176
¹² «Шлях до святості…». – С. 176
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/75290/
