135
Мало кому відомо, що у львівському Святопокровському жіночому монастирі Студійського Уставу УГКЦдіє постійна виставка вишивок та писанок різних регіонів України. Ще менше людей знає, що колекція у понад 1500 екземплярів була створена руками однієї монахині-студитки. Небагатьом також відома історія сестри Дарії, котру буквально покликав до монастиря Патріарх Йосиф Сліпий. Вона пережила різні випробовування та скрутнощі, проте залишилася вірною Богові та любові до українського народного мистецтва, колекцію якого так трепетно збирала.
До монашого життя Дарія відчула покликання у 41 рік. За двадцять п’ять років свого служіння ця талановита та жертовна людина показала світові спадщину українського народного мистецтва та змогла втримати єдиний греко-католицький жіночий монастир Студійного Уставу поза Україною, де у той самий час Греко-Католицька Церква була в підпіллі.
Ввести нас в цю історію про с. Дарію зможуть спогади рідної сестри Марти: «Монаше життя сестри, а відтак ігуменії Дарії було наповнене щирою любов’ю до Бога, ближнього, Церкви, України і Канади. Вона мала глибоку стійку греко-католицьку віру, безмежну постійну надію на Боже Провидіння, стійке почуття відповідальності за виконання своїх обов’язків, як монаших, так і родинних, церковних, громадських, навіть сусідських. Помимо своїх численних здібностей, як мистецьких, так і інтелектуальних, Дарія завжди була скромною, готовою поділитися своїм знанням, своїми осягами, успіхами».
Рідна сестра Марта згадувала, що Дарія ніколи не підвищувала голосу і не сварилася навіть у дуже прикрих обставинах зносила усе з молитвою, переборюючи терпіння.
Дарія була однією зі сестер-близнючок в українській родині Дубляниць, яка проживала у Перемишлі. Сестри Дарія та Лідія народилися у 1927 році. Тато на той час працював професором германістики у гімназії. Родина Дубляниць брала активну участь в житті української громади в Перемишлі, хоч тоді в Польщі вже розгорталася політика «пацифікації». Мати була активною членкинею Товариства «Просвіта», Союзу українок, належала до «Марійської дружини», а у 1934 році її навіть обрали як делегата до Першого жіночого конгресу Галичини. За це її потім ув’язнили на короткий термін.
У часі Другої світової війни сім’я Дубляниць була в Польщі. Як написала у своїх спогадах молодша зі сестер Марта Дубляниця, спочатку родину вивезли на примусову працю до Німеччини. Тоді їх розділили: батьків з меншою сестрою вивезли до одного місця, а сестер Дарію, Ліду та Маркіяну – до іншого. Згодом, коли на Німеччину наступали радянські війська, родині чудом вдалося возз’єднатися у Відні. Пізніше від «репатріації» до СРСР, що означало репресії і табори ГУЛАГу для цілої родини, Дубляниці рятувалися втечею до Англії. Але спочатку вдалося переправити до Ляйпцігу тільки дівчат, які на кордоні видали себе за німкень.
Сестри опікувалися одна одною кілька місяців аж до прибуття батьків. Родина возз’єдналася завдяки римо-католицьким мирянам. Дівчата намагалися розшукати батьків в місцевих управах, називаючи своє прізвище, а дорогою до кожного з тих державних органів заходили до храмів, молячись про віднайдення батьків. Ось так, місцеві католики запримітили дівчат та допомогли сім’ї зустрітися.
З Ляйпцігу дорога пролягала до Мюнхена, до таборів біженців Берхтесгаден, Дельменгорст, а потім до табору в Райне. Ті табори не були схожі на одіозні табори в СРСР. Там кожна національна спільнота згуртовувалася. Українці, наприклад, організували свою школу, літературний клуб, музичні та хореографічні студії. Навіть діяли театральні колективи та оперні ансамблі. Саме тоді сестри Дубляниці вперше виступили як вокальне тріо. Після кількарічних перипетій сім’ї вдалося емігрувати до Англії. Спочатку, у 1948 році за робочим контрактом до Туманного Альбіону вдалося виїхати Маркіяні, Лідії та Дарії. Невдовзі родина знову возз’єдналася в Англії. Проте вже через два роки, у 1950-му помер батько Роман. У 1953 році родина емігрувала до Канади, куди ще раніше, після шлюбу, зі своєю сім’єю переїхала сестра Ліда.
У Канаді всі сестри широко заангажувалися до співу у Свято-Миколаївському церковному хорі м. Торонто. Сестра Дарія вже тоді займалася рукоділлям – вишивала, писала писанки, шила одяг. Потім працювала разом із сестрами Мартою та Маркіяною у страховій фірмі Канада Лайф. Сестри провадили активне суспільне життя: були членкинями Ліги Українських Католицьких Жінок Канади, належали до Пласту та Комітету Українок Канади. Дарія як писанкарка брала участь на щорічних Великодніх міжнародних виставках у міській ратуші Торонто. У тому ж часі знову відродилося вокальне тріо «Сестри Дубляниці», до якого входили сестри Дарія, Маркіяна та Марта.
У 1968 році всі чотири сестри Дубляниці у складі Свято-Михайлівського церковного хору взяли участь у посвяченні Собору Софії Премудрості Божої в Римі. Вже тоді Дарія зацікавилася Українським Католицьким Університетом св. Климентія. Потім сестри взяли участь у прощі до Колумбії та Південної Африки та в Євхаристійному конгресі. Саме на цьому конгресі Дарія почула заповітні слова Патріарха Йосифа, звернені особисто до неї: «Вас потребує Церква».
Після цього Дарія вирішила поїхати на кілька місяців на добровільну роботу до бібліотеки УКУ в Римі, де перед тим вже працювала її рідна сестра Маркіяна. Після повернення до Канади Дарія зізналася матері, що відчуває покликання до монашества і що її вибір благословляє Патріарх Йосиф Сліпий та єпископ Торонто Ізидор Борецький. Дівчина мала бажання вступити до монастиря Студійського Уставу, в якому збережена українська традиція чернечого життя. Родина радісно прийняла цю звістку.
Коли Дарія приїхала до Риму, то за благословенням і бажанням Патріарха Йосифа пішла до новіціату в італійський римо-католицький монастир Сестер Францисканок у Гроттаферрата. Таке рішення було зумовлене тим, що на той час не було організовано українського новіціату Студійського Уставу, а строгий устав францисканок був подібним за духом до уставу св. Теодора Студита. Тоді ж Патріарх Йосиф став духовним провідником с. Дарії, часто приїжджав до Гроттаферрати. Вічні обіти монахиня складала у Гроттаферраті у присутності Сліпого та тогочасного ігумена студитів о. Любомира Гузара. Опісля с. Дарія поїхала до монастиря Сестер Студиток у Крефельді-Траарі (Західна Німеччина), церкву якого закладав ще митрополит Андрей Шептицький.
Коли с. Дарія прибула до Крефельд-Траару, то монахинь у монастирі було небагато і всі старшого віку, які потребували опіки. Труднощі очікували і зі сторони правовласності монастиря по відношенню до німецької держави. Окрім того, потрібно було дбати про матеріальний добробут та виконувати щоденні обов’язки. Зрозуміло, що бути ігуменею, коли обитель в кризі, було неабияк складно. Особливо, якщо врахувати, що с. Дарія щойно розпочала свій чернечий шлях, та вочевидь потреби Греко-Католицької Церкви на той час були великими.
Сестра Дарія вільно володіла чотирма мовами – українською, англійською, німецькою та старослов’янською. Попри щоденні адміністративні обов’язки та полагодження різних справ, монахиня знаходила час для вишивання та писанкарства. Сестра постійно старанно збирала та поповнювала свою колекцію різних взірців української вишивки та писанки. У німецькому монастирі разом зі с. Дарією творила с. Вероніка, яка також писала ікони. Подивитися на роботи сестер та познайомитися ближче з візантійським церковним мистецтвом можна було у крамничці монастиря Крефельд-Траару, куди часто навідувалися туристи.
З 1976 року сестра Дарія неодноразово презентувала власні роботи на виставках у різних містах та країнах Європи та Північної Америки: у Франції (1976, Париж - 1979), у Німеччині ( Мюнхен – 1976, Гамбург - 1980), Італії (Рим - 1977), Бельгії (1981). А в музеях Ессена, Берліна, Ганновера та Парижа свого часу діяли постійні експозиції українських писанок. Сестра Дарія настільки вміла захопити інших людей красою та унікальністю українського мистецтва, що у 1982 році на замовлення швейцарського видавництва світ побачило німецькомовне мистецьке видання «Писанки. Походження й значення українських великодніх писанок». Цю книгу під керівництвом с. Дарії впорядковувала та написала с. Вероніка, німкеня, яка мала вищу мистецьку освіту.
Писанки сестри продавали на свята. Найбільше с. Дарія працювала перед Великоднем. В одній зі статей про її творчість та діяльність студитського жіночого монастиря в Канаді було сказано, що перед Великоднем сестра власноруч розписала 1300 яєць для продажу. Цікаво, що майстриня від народження була шульгою, але батьки навчили доньку працювати правою рукою. Відтак, с. Дарія могла працювати однаково майстерно лівою та правою рукою, чергуючи їх.
Монахиня не тільки відтворювала давні орнаменти, властиві різним регіонам України, але й працювала над унікальними візерунками, в які вкладала свій особливий сенс. Наприклад, так званий «київський хрест» з трьома перекладинами, або особлива райська квітка з дерева життя, яка теж була поширеною в орнаментах Київської Русі. До того ж, писанки вона розписувала не лише до Великодня, але й на різні церковні свята чи для персонального подарунку. Що ж до вишивки, то с. Дарія могла працювати у багатьох різних техніках – від хрестика до гладі чи стебелевого шву, а чи гаптування та мережки.
Зі слів схм. Юліти (Похудай), яка особисто знала с. Дарію, відомо, що за життя вона написала понад 54 тисячі писанок.
У 1981 році Патріарх Йосиф Сліпий попросив ігуменю Дарію переїхати з монастиря в Німеччині до місцевості поблизу Дандаку в Канаді, щоб заснувати там нову обитель. При монастирі в скорому часі було впорядковано велику бібліотеку художньої та мистецької літератури, виготовлено верстати для ткацтва. Сестра Дарія навчала охочих вишиванню та писанкарству, а с. Вероніка займалася іконописом.Монастир сестер-студиток був дуже близьким до тамтешньої української діаспори. Обитель була відкрита до інших християнських конфесій, зокрема до сестер навідувалися місцеві римо-католицькі священики. Сестри-студитки підтримували контакт зі сестрами св. Йосифа з Торонто, які допомагали їм розбудовувати обитель.
Одній з канадських газет, яка в черговий раз готувала статтю про греко-католицький монастир Студійського Уставу, с. Дарія так розповіла про шлях контемплятивної молитви, яка її безсумнівно супроводжувала у праці: «Для споглядання все твоє єство повинно прийти до тиші і зустрітися віч-на-віч з Богом. (…) Люди є настільки суєтні, що вони не можуть досягнути тиші». Але с. Дарія також сказала, що навіть фермер, якщо він забажає відкритися на дію Бога, може вести споглядальний спосіб життя, тобто бачити в усьому живому, у природі, з якою він працює щодня, дію Божу.
Монахиня продовжує свою коротку науку, кажучи, що молитва приводить нас «до тиші в собі» та допомагає «знайти Бога у своєму серці». За словами нашої героїні, яка на той час перейшла багато випробувань як ігуменя монастиря в Німеччині, а згодом і в Канаді, але яка ніколи не припиняла творити молитву та мистецтво, контемпляція – це «стан ума, який здатний досягти Бога».
У 1990 році у сестри Дарії діагностували важку недугу. Але ця звістка, здається, не порушила молитовного спокою і ритму монахині. Вона далі продовжувала виконувати свої обов’язки і присвячувати час українському мистецтву. Лікарі прогнозували їй ще три місяці, але сестра служила на славу Божу три роки після встановлення діагнозу. Коли її стан погіршився, вона була у Канаді з рідною сестрою Маркіяною, яка нею опікувалася спочатку в монастирі, а потім – в лікарні. Маркіяна також була кандидаткою в монастирі сестер-студиток в Дандаку.
Перед порогом смерті біля ігумені були присутні рідні сестри. Молодша сестра Марта так описала останні дні с. Дарії: «Ми разом молилися, ігуменія Дарія була притомною, раділа нами, хоча говорила тихенько. Маркіяна і Христина поїхали на ніч до монастиря, мені дали ліжко побіч моєї сестри Дарії, ми мало спали, молилися на вервичці. Ранком прийшов місцевий римо-католицький шпитальний капелан з Найсвятішими Тайнами. Ігуменя Дарія спокійно прийняла Св. Причастя, хоча тяжко віддихала. Незадовго медсестра принесла сніданок, але с. Дарія відмовилася їсти, навіть не могла пити, подивилася на Маркіяну, Христину і мене своїми люблячими очима, глибоко відітхнула і віддала духа в неділю рано на саме свято св. отця Миколая 19 грудня 1993 року».
Духовним провідником с. Дарії в той час був о. Роман Ґаладза, тогочасний парох церкви св. Іллі у Брамптоні. Потім він служив чин похорону за покійною, яку поховали на новому українському цвинтарі біля церкви св. Іллі. Промовистим є той факт, що першою на новому українському цвинтарі стала могила монахині-студитки.
Три рідні сестри родини Дубляниць мали хресні імена, що єднали їх зі святими сестрами Надією, Вірою та Любов’ю. Отже, це були – Дарія-Любов, Лідія-Віра (Клюфас в заміжжі), Маркіяна-Надія (Гузар у заміжжі). Назву цього розділу невипадково перефразовано за апостолом Павлом. На прикладі життєвої історії с. Дарії ми можемо побачити, що кожен вибір у нашому житті покликаний стати цеглинкою у храмі нашої душі та в храмі Божому. Ця жінка обрала чернече життя, бо цього прагнуло її серце, і не залишила мистецтва, яке теж було в її серці. Красою поєднання цих двох любовей – любові до Бога і до мистецтва як співтворіння з Богом – ми можемо захоплюватися і дивуватися водночас завдяки людині, яка ніколи не жила в Україні, проте її Батьківщина завжди жила в її справах.
Напрочуд дивно і символічно, що після смерті с. Дарії, за її заповітом, усю колекцію вишивок і писанок та частину ікон, які писала с. Вероніка, передали до України. Тобто сестра, яка була родом з України, але ніколи там не була, змогла повернутися на Батьківщину у своїх творах. Більше того – подарувала рідному краю багату колекцію автентичної вишивки та писанкарства свого народу.
Наразі велика частина колекції знаходиться на постійній експозиції у музеї-крамничці Святопокровського жіночого монастиря сестер Студійського Уставу у Львові. Також у 2015 році світ побачила книга-альбом «Сестра Дарія. Життя і творчість», упорядницею якої є схм. Васіяна (Гладка). Презентація книжки та експонування робіт с. Дарії неодноразово відбувалися у Львові, а також у Стрию та Коломиї.
Сестра Васіяна з любов'ю показує колекцію і розповідає про те, як вона потрапила до Львова, як були посортовані писанки. Каже, що спочатку вони були поскладені по кольорах. Згодом колекцію розібрали по регіонах — до цього долучилися фахівці-писанкарі. У колекції можна побачити писанки з різних куточків України, а найбільше з Гуцульщини.
Цей текст нехай завершать слова самої с. Дарії, які вона сказала перед смертю до рідної сестри Марти: «Мартусенько, не сумуй, не турбуйся буденними клопотами. Постійно уповай на Могуче Боже Провидіння, на опіку Пресвятої Трійці, на покров Пресвятої Богородиці, на заступництво усіх святих України. Заповняй своє життя молитвою, Божим Словом. Окружуй себе красою Божої природи, благородною музикою, рідною українською піснею, культурою, традиціями. Радій своїми дітьми. Моліться за нас, а ми завжди будемо чувати над вами».
За допомогу в написанні цієї статті дякую монахиням Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу УГКЦ у Львові
Використані матеріали:
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/75373/
