9
У понеділок 15 жовтня РПЦ на засіданні Священного Синоду вирішила піти на розкол, розірвати спілкування з Константинопольською Церквою. Про те, що саме РПЦ пішла на розкол, сказав цілком прямо Патріарх Кирил в своєму виступі напередодні: «вимушене розділення, на яке МИ пішли». Щоб зрозуміти, як саме РПЦ характеризує свій власний вчинок, його причини та наслідки, корисно звернутися не до текстів понеділка, що вочевидь носять імпульсивний і ситуативний характер, а до більш ранніх і осмислених документів РПЦ, що описують цілком конкретні критерії.
Так, в документі «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав'я», ніби навмисне, містяться слова нагадування св. Климента Римського, про те, що ініціатива розриву є наслідком божевілля: «Для чого ми роздираємо і розриваємо члени Христові, повстаємо проти власного тіла, і до такого доходимо божевілля, що навіть забуваємо, що ми один одному члени» (п. 1.12). І далі уточнення, що відділення від повноти Церкви призводить до спотворення віри: «Будь-який розкол або схизма призводять до тієї чи іншої міри відпадання від Повноти церковної. Розділення, навіть якщо таке відбувається із причин не віронавчального характеру, є порушенням вчення про Церкву і в кінцевому підсумку призводить до спотворень у вірі» (п. 1.14). Призводить розрив і до пошкодження благодаті в цій структурі: «Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя». А ось так характеризуються наслідки розриву, на який пішла РПЦ: «Внаслідок порушення заповіді про єдність, що викликало історичну трагедію схизми, християни, що розділились, замість того, щоб бути прикладом єдності в любові по образу Пресвятої Трійці, стали джерелом спокуси» (п. 1.20).
Про це ж говорить і сучасний каноніст РПЦ Владислав Ципін: «У Помісної Церкви, що розриває спілкування з іншими Церквами та випадає з вселенського церковного Тіла, ушкоджується її боготворений лад, і вона врешті-решт позбавляється благодатних дарів Святого Духа, бо ці дари послані апостольському сонму, сполученому у любові».
Нагадаю, що численні спікери РПЦ, включаючи Патріарха Кирила, багаторазово свідчили про те, що Вселенський Патріарх Варфоломій невпинно піклується про єдністю Православ'я. Ці слова він наводить і в своєму посланні ще рік тому: «Ось уже понад чверть століття Ви звершуєте Патріарше служіння, маючи невпинне піклування про єдність Православ'я, ревно свідчачи про істину Христову і по-батьківськи піклуючись про ввірене Вам словесне стадо» і свідчить: «Ви ревно звершуєте апостольське служіння в Винограднику Божому, вживаючи на користь церковну всілякої дари Духа (1 Кор. 12:7), прославляючи Пастиреначальника Господа Ісуса і тримаючи стадо Христове непошкодженим від вовків, що його намагається згубити». Ще кілька тижнів тому патр. Кирил, під час відвідин ним резиденції Константинопольського Патріарха 31 серпня 2018 заявляв: «У мене з цим місцем пов'язані дуже світлі спогади, тому що ніколи ми не зробили нічого, що могло б зашкодити вселенському Православ'ю, єдиній Святій Соборній Апостольській Церкві» і, звертаючись до Константинопольського Патріарха Варфоломія, додав: «Я хотів би подякувати особисто Вам за ту атмосферу, яку Ви тут створюєте».
Але проходить зовсім небагато часу, і риторика змінюється на прямо протилежну, згідно все з тими ж чільними принципами дводумності в РПЦ. На адресу Вселенського Патріарха Варфоломія звучать звинувачення про його нібито авторитаризм, і про те, що останній «поводиться як Папа Римський» і віщування про те, що «першість честі не дає ніякої адміністративної першості». Подібні звинувачення з боку спікерів РПЦ не просто викликають подив, не витримуючи ніякої критики, але й зовсім звучать комічно.
Нагадаю, що за Статутом РПЦ «Патріарх Московський і всієї Русі має першість честі серед єпископату Російської Православної Церкви» (п. IV -2). Тобто Патріарх Кирил — перший серед рівних єпископів РПЦ — має таку ж першість серед єпископів РПЦ, як і Патріарх Варфоломій має серед інших предстоятелів Помісних Церков. Спікерам РПЦ можна лише порадити звернути свою критику на адресу свого предстоятеля, і, наприклад, заборонити Патріарху Кирилу втручатися в справи інших єпископів і єпархій РПЦ, нагадати про соборне обговорення документів та про неможливість переміщення єпископів без попереднього обговорення і узгодження і з ними цих рішень.
Подібна реакція спікерів РПЦ дуже нагадує слова відомої байки:
Якось-то Мавпа, в Дзеркалі уздрівши образ свій,
Ведмедя штовх тихцем: «Кумочку мій!
Дивись-но, – каже, – осюди хутчій!
Ото що за мармиза?
Які у неї і кривляння, і стрибки!
Я б задушилася з нудьги,
Якби хоч трішки була схожа на цю мизу».
Варто зазначити, що, відповідно до православної еклезіології (вчення про Церкву), вчинене РПЦ діяння не є власне розколом Церкви, необхідною умовою якого є взаємність розриву, про що нагадує один з видатних богословів сучасності, архимандрит Кирил (Говорун). Однак Константинопольська Церква свого спілкування з жодною з Помісних Церков не розривала, і, судячи з усього, не збирається цього робити й надалі, зберігаючи спілкування з благодатною повнотою Вселенського Православ'я.
Ініціатива РПЦ є радше інфантильною дурістю і походить на бажання відморозити вуха на зло тому, на кого ображена. РПЦ «відокремила себе» принаймні від однієї з Помісних Церков, тим більше, тієї, що має честі у Вселенському Православ’ї та є Церковю-Матір’ю до РПЦ. Крім того, РПЦ вже ультимативно загрожує відокремити себе також і від Єрусалимської Церкви. Таким чином, спілкування РПЦ з Вселенським Православ'ям наразі не має колишньої повноти. Більш того, РПЦ фактично самоізолювалася від всіх міжцерковних проектів та заходів (бо вони зазвичай очолюються представниками Константинопольського Патріархату), виключила себе з єпископських конференцій в країнах світу. У цьому сенсі Константинопольська Церква знаходиться в незрівнянно більш виграшній позиції. Вона, як і раніше, має спілкування з благодатною повнотою Вселенського Православ'я і бере участь у всіх міжцерковних події.
Корисно буде згадати і визначення «першості честі» в самій РПЦ, про що йшлося раніше. Розрив спілкування з «першим за честю» у Вселенській Церкві є подібний розриву з «першим за честю» в Помісній Церкві. Тобто, якби один з єпархіальних архиєреїв РПЦ розірвав своє спілкування з першим за честю своєї Церкви, Патріархом Московським, але не з іншими єпископами РПЦ.
До речі, такий випадок дійсно стався в недавній історії РПЦ. Так, в лютому 2007 єпископ Анадирський і Чукотський Диомид (Дзюбан) звинуватив керівництво Московського Патріархату і, зокрема, митр. Кирила (Гундяєва) в авторитаризмі, відступі від православного вчення, і... у порушенні принципу церковної соборності. 22 лютого 2007 року єп. Діомид публікує звернення, звісно ж, «викликане болем і скорботою, якими наразі наповнені душі всіх православних християн, що щиро прагнуть спасіння». В ньому він висловлює свою рішучу незгоду «з нехтуванням принципу соборності» в РПЦ і, закликаючи «припинити беззаконня», перериває своє євхаристійне і молитовне спілкування з керівництвом РПЦ. Зрозуміло, також слідує заклик «звернутися від шляху відступлення і принести гідні плоди покаяння» і звернення «до всіх чад Російської Православної Церкви із закликом підтримати наше звернення». За рік, в червні 2008 року, єп. Диомид анафематствує «першого за честю» в РПЦ Патріарха Алексія II, а також митрополита Кирила (нинішнього патріарха).
Архиєрейський Собор РПЦ прийшов до висновку, що поведінка єп. Диомида і його звернення «фактично провокують розкол, наповнені духом ізоляціонізму та екстремізму, штовхають Церкву на конфлікт з представниками інших конфесій, а також є спокусою для людей, що стоять на порозі Православної Церкви». Цікава і реакція митр. Кирила (Гундяєва) на це звернення, причиною якого він вважав спробу перешкодити зціленню «Карловацкого розколу» (тобто РПЦЗ) і відновити єдність: «Вважаю, все це спрямовано на те, щоби зірвати підписання угоди, перешкодити Церкві відновити свою єдність».
Історія повторюється. Минуло трохи більше десяти років і подібний демарш стався вже на рівні світового Православ'я, а в ролі єпископа Диомида виявилася РПЦ на чолі з Патріархом Кирилом. Як і єп. Диомид, РПЦ розірвала спілкування з «першим по честі», але не з іншими. Схожа риторика, те ж «з глибокої болем», те ж «змушені розірвати» і також «в ім'я чистоти», той же дух ізоляціонізму, та ж впевненість у власній абсолютній правоті, той же заклик до інших солідаризуватися з рішенням і підтримати його. Ті ж заклики анафематствувати «першого за честю». І все це на тлі процесу подолання розколу. Господь має іронію і часто міняє людей місцями і ролями.
Священноначаллю РПЦ знову корисно буде нагадати їх власні слова задля характеристики їхнього діяння: «Розкол пройшов через долі людей, порушив сімейний стан і суспільну злагоду. Але найстрашнішим його підсумком стало те, що чимала частина віруючих і по сей день перебуває поза спілкуванням з благодатною повнотою Вселенського Православ'я. Вони позбавлені можливості поклонятися загальним святиням Єдиної Церкви, молитися зі своїми одновірцями, долучатися Пречистих Тіла і Крові Христових з єдиної Чаші. Бо головне лихо, до якого неминуче призводить розкол, є збідніння божественної благодаті».
Звернення Синоду РПЦ нагадує: «вступ з розкольниками в євхаристичне спілкування є канонічним злочином і тягне за собою відповідні заборони». Голова ВЗЦЗ РПЦ, митр. Іларіон (Алфєєв) заявляє: «Розкол залишається розколом. Лідери розколу залишаються лідерами розколу. А та церква, яка, визнавши розкольників, вступила з ними в спілкування, тим самим себе виключила з канонічного поля Православної Церкви». Про це ж нагадує і доктор церковної історії з РПЦ, кандидат богослов'я, професор Владислав Петрушко: «відповідно до строгості канонів, той, хто спілкується з розкольниками сам стає розкольником». Вочевидь, це висловлювання можна розглядати як визнання в світлі недавньої історії самої РПЦ, коли вона, визнавши розкольників з «безбожного і безблагодатного Карловацький розколу» (яким довгі роки незмінно іменувалася РПЦЗ), вступила з ними в спілкування.
Недостачі барвистих епітетів на адресу «розкольників» в РПЦ ніколи не відчували. Можна навести деякі: «Шляхом смерті йдуть вожді безбожного Карловацкого розколу і ведуть за собою до вогненної брами геєни паству, що сліпо їм повинується», «хоча розкол за зовнішнім виглядом прагне зберегти риси Церкви, в дійсності це збіговисько не має ані духу істини, ані Божественної благодаті», «цей безбожний розкол не має ані апостольського спадкоємства, ані благодаті», «Позаяк в розколі немає благодаті, то і таїнства у карловчан не відбуваються», «вони позбавилися благодатної сили Духа Святого і незмінно гинули для вічного життя у Христі», «Лише ґвалтовані від диявола можуть наполягати на визнанні “істинності” цього збіговиська», «вожді розколу ведуть пагубні єресі і викличуть на себе швидку погибель», «закликаємо тих, хто перебуває в розколі, повернутися в рятівне лоно РПЦ, перемогти скам'янілість своїх сердець і принести покаяння». На безумовності покаяння «карловчан» особливо акцентували. Це лише деякі цитати єрархів і богословів РПЦ, що виражають цілком офіційну позицію РПЦ. Слова ці звучали зі сторінок богословських праць, що видавалися з грифами, звернень священноначалля та офіційних видань РПЦ, включаючи Журнал Московської Патріархії, який — нагадаю — «є виразником істинно церковного самосвідомості».
І ось, 17 травня 2007 року до РПЦ вступила в євхаристичне спілкування з «Карловацким розколом», підписавши Акт про канонічне спілкування з РПЦЗ, і розчерком пера анулювавши всі документи і покарання на адресу «розкольників»: «Раніше видані акти, що перешкоджали повноті канонічного спілкування, визнаються недійсними або такими, що втратили сил». Таким чином, згідно зі своїми ж власними(!) критеріями РПЦ «зробила канонічний злочин», «виключила себе з канонічного поля Православної Церкви» і «сама стала розколом». Що ж, цінне визнання.
* * *
Дії однієї сторони конфлікту, підкріплені агресивною і непримиренної риторикою, все більше свідчать про наростаючу втрату вірності власне християнським етичним нормам, про забуття євангельських ідеалів і про наближення до фатальної межі повного пошкодження власне церковної і християнської ідентичності. На жаль, РПЦ продовжує порівнювати ікону з себе з карикатурою на суперника – ту порочну практику, що підкреслює власну слабкість і, врешті решт, означає програш. Судячи з усього, священноначалля РПЦ і багато їхніх спікерів так і не усвідомили, що живуть в інформаційному суспільстві. Звинувачення і прокльони, що щедро розкидаються на адресу інших, обов'язково повернуться бумерангами. Відбувається те, про що нагадує Святе Письмо: «потрапили вони в яму, яку самі ж вирили; в мережах, що вони ж розставили, заплуталися ноги їх» (Пс. 9:16).
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/73141/
