3
Поворотний Дмитро (28 липня 2017). У програмі "Самовизначення" (філософсько-релігієзнавчі діалоги к.філос.н. Горкуші Оксани) плідно поспілкувались з капеланом і священиком УПЦ КП з м.Дніпро Дмитром Поворотним на тему "Реформація по-українськи". Дійшли висновку про нагальну необхідність власне української духовно-світоглядної Реформації, започаткованої ще Рівноапостольним князем Володимиром. Торкнулись теми особистісного самовизначення відповідальної перед Богом Персони - гідного господаря власного життя і своєї держави. Заглибились у сутність таких сучасних українських феноменів, як волонтерство, духовне покликання до капеланського служіння. Зрозуміли, що лише взаємодія ціннісно вмотивованих та чітко визначених у духовному плані відповідальних партнерів сприяє спасінню України сьогодні.
Якщо говорити про «Реформацію по-українськи» як ефективний чинник духовно-світоглядної консолідації українців сьогодні, маємо щонайперше почути думку православних. Адже більшість віруючих християн в Україні – православні. Православна християнська традиція в історії України була і є контекстуальною. Однак традиційна контекстуальність православ’я в Україні сьогодні має бути не лише обрядовою (посвятити паски й похрестити дитину) чи офіційною (запросити релігійних осіб на урочистий захід), але й діяльною, особистісно надихаючою , животворчою, особливо не на периферії дійсності, а в епіцентрі життя України.
Тому логічно до розмови запросила православного священика, капелана з м.Дніпра – отця Дмитра Поворотного.
1. Особистісне самовизначення отця Дмитра Поворотного.
Народжені й виховані у Радянському Союзі не мали вільного доступу до джерел власної національної чи релігійної ідентичності. Антигуманна ідеологічна система нівелювала ці визначеності особи як неважливі, шкідливі. Школа, армія, вікові ініціації – жовтенята, піонери, комсомольці – все спрямовувало особу визначитись як “совєцкій гражданін”. Однак на рівні родинних традицій контекстуально була присутньою і національна і релігійна визначеність. В родинних святах і традиціях передавалось і українське і християнське.
Тож процес самовизначення таки почався з дитячих років. Зрештою і місцевість з її назвами, вплітала самовизначення в історію України. Нові Кадаки – колишня столиця Новокадацької паланки Війська Козацького Низового, де була і канцелярія, ринок, декілька храмів… Про належність до роду млинарів – Панкратів, про історичні події – голод – дізнавався контекстуально із випадкових розповідей. Особистий діяльний приклад батьків, що не говорили, але діяли всупереч радянським тенденціям – мама не вступала в партію, тато святив паску – демонстрував, що особистість має вибір і може діяти вільно від системи. Батьки знаходили мудрість, щоб не говорити відверто про свої переконання, аби не нашкодити дітям, але чинили згідно з власними переконаннями і діяли незалежно. Хоча б те, що тато завжди святив паску і для нас це було свято, яке суперечило радянському регламенту, спричиняло до того, що починав розуміти – існує дещо інше, ніж речі, про які говорять у школі, в комсомольських осередках. І ці речі – значніші. Дещо, що перевершує щоденну дійсність, дещо священне. Віра, яка перевершує радянську атеїстичну ідеологію. Бо існує Церква і жодні історичні події не знищили її. Отже за вірою християнською – справжнє, а не фальшоване і тимчасове людське витворення. Церква – побудована на Бозі. А Боже людськими діями не здолати.
І так, християнство передавалось контекстуально, хоча б і через традицію у селі на Воскресіння вітатись «Христос Воскрес»! Духовні цінності – сильніші за промивку мізків і вартісніші за ковбасу. Тож уже тоді відчувалось, що існує зовнішня ідеологія що пропагувалась як істина усією системою освіти і контролю над населенням, однак на рівні традицій передавалось внутрішнє, глибше, віковічне й сутнісне. Духовна традиція, що існує тисячоліття в житті народу і стоїть на справжньому фундаменті віри в Бога – це коріння народу, що його живить для майбутнього.
2. Священик на передовій.
У січні 2015 року підросійські бойовики захопили Червоний Партизан і розстріляли там наших захисників. На відеоролику, записаному тими ж бойовиками і розповсюдженому в мережі, православний священик забирає тіла наших розстріляних героїв. На запитання бойовика, що не знає, як реагувати на те, що православний священик приїхав забирати загиблих українських воїнів, : “батюшка, а хто вас послал?”, - отець Дмитро Поворотний коротко відповідає: “Бог меня послал”. Забирає хлопців та прапор…
- Те, що я сказав, що “Бог послав” – не красне слівце. Християнин у своєму житті має керуватись Божими заповідями, які викладені у 10 пунктах. Але є також і поведінкові приписи. Вони максимально прості: голодного – нагодувати, спраглого – напоїти, роздягнутого – вдягнути, хворого – відвідати, ув’язненого – розрадити, померлого - поховати. Це – поведінкові алгоритми християнського життя. І якщо ти християнин – то маєш діяти за цими алгоритмами. Вони максимально прості, але складні у виконанні. Особливо, коли віра не щира і неглибока. Поховати померлого – це безумовний поведінковий припис для мене. Тому в цій ситуації немає жодного геройства – лише виконання християнської відповідальності. Як-би всі діяли за такими правильними поведінковими механізмами – ми б не мали сучасних проблем в Україні. Однак в пострадянському суспільстві більшість діє не згідно з моральними чи духовними приписами. Тому така поведінка й видається дивною.
Зараз уже зрозуміло, що хлопці, які захищають Україну, виконують власну відповідальність. Саме їм ми завдячуємо за мирне небо над Дніпром, Києвом, Вінницею, Львовом чи Закарпаттям. Тож і нам слід впроваджувати в житті ці прості поведінкові настанови, духовні речі, закладені в Святому Письмі. Там сказано як треба жити, щоб жити по-людськи. Дуже простий поведінковий алгоритм, який іноді важко впроваджувати, але треба це робити. Особливо якщо ти віруючий і християнин. І те, що трапилось в Червоному Партизані було наслідком виконання простого алгоритму:
1) Їх треба було поховати, бо вони християни – людська й християнська відповідальність;
2) Це бійці того підрозділу, яким я опікувався як капелан, - капеланська відповідальність;
3) Я обіцяв цим хлопцям бути поруч завжди: треба – буду з ними на позиціях, треба – буду хрестити, треба – буду вінчати, ховати – буду ховати, - побратимська відповідальність.
Це була моя особиста відповідальність, бо я свого часу їм це пообіцяв. А слова мають бути правдивими. І підтверджуватись дією. Згідно з Писанням: «Хай буде ваше слово “так” – “так”, “ні” – “ні”». Якщо ти дав присягу, обіцяв – то роби. Або не кажи. Ми легковажимо іноді словами. Але Слово Боже – сам Христос. Християнство фактично виходить із священства Слова. Ним сотворено все. І Боже Слово є священним, а людське – має бути правдивим. Це наша відповідальність, бо ми є наслідком жертви Божого Слова. І не можемо легковажити словами та брехати.
3. Про добрих самаритян – волонтерів.
За цими ж простими поведінковими алгоритмами діють волонтери: голодного – нагодувати, спраглого – напоїти… Тож наші українські волонтери – це сучасні добрі самаритяни. То як з ними можна не співпрацювати? Більшість часто шукає виправдань, чому вони чогось не можуть робити – хтось заважає, обставини не сприяють, фінансів немає. Однак є люди, які діють за цими простими і правильними поведінковими алгоритмами, записаними у їхньому серці. Вони можуть бути навіть невіруючими, однак діють згідно з Божими правилами. І за ці 4 роки війни ми побачили, що незважаючи ні на що, коли ми діємо за власним обов’язком бути гідними громадянами – навіть не маючи матеріальних статків, але докладаючи зусилля один одного для спільної справи – у нас виходить добре. Так ми вчимось консолідуватись, організовуватись і робити добро. І звітуватись перед громадою, що теж добре. Цей надважкий час випробовувань дав нам можливість побачити і зрозуміти, як і що ми можемо. Кожній людині і суспільству загалом дав можливість зрозуміти хто ти є і що ти можеш. У цьому також Божий промисел для нас – щоб ми визначили для себе, хто ми є, чого прагнемо і чого можемо досягти, особливо коли діємо за Божими приписами та відповідально взаємодіємо на спільне благо.
Коротко переказала Горкуша Оксана
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/69089/
