12
«Люди сторонились його. А він, у вимазаному болотом одязі, ледве стоячи на ногах, чіплявся до перехожих, обливав потоком лайки.
– Пліснява життя! – з огидою кидали йому у вічі».
Так розпочиналась стаття районної газети, в якій згадували якихось горе-п’яниць Олександра Булдигіна та Миколу Полякова, жителів міста Дубна. Але не про них далі йшла мова, головним об’єктом «журналістського розслідування» М. Іванчука був інший чоловік, якого теж, до речі, звали Микола. І неважливо, що до перших двох він не мав жодного відношення, адже алкоголю категорично не пив, нецензурних слів не вживав, шкідливих звичок не мав (бо був глибоко релігійною людиною) – таке порівняння навмисне вводилось для підсилення негативних емоцій у читача, щоб викликати зневагу та огиду до головного персонажа статті, Миколи Куниці. Без жодного докору сумління поставили його в один ряд з іншими, віднісши до категорії «неблагонадійних», непотрібних для суспільства.
«...Булдигіни, полякові, куниці і їм подібні.
– Пліснява життя!
По-іншому їх і не назвеш. Пияцтво, хуліганство, неробство стали для них нормою життя. Радісно дивитись,коли чесні люди поспішають на роботу, займаються творчою працею. І огиду викликають покидьки, які п’явками присмоктались до здорового тіла суспільства, сидять трутнями…».
Микола Куниця, згідно з оприлюдненою інформацією в газеті, став на шлях «неробства та шахрайства», «прикриваючись вихованням дітей, тривалий час живе за їхній рахунок», «до безтями любить гроші… особливо здобуті нетрудовим шляхом», разом з батьком «намагалися вбити матір», «били до чорноти, до втрати свідомості, а потім, зв’язавши, заховали під ліжко, щоб вночі довершити свою підлість». Далі описується наступний етап його життя, коли «зрозумівши, що на віруючих можна чимало заробити», він «вдарився у релігійність». Перебуваючи у громаді п’ятидесятників, «надто вже захопився аморальною розпустою», за що його «витурили з членів». Серед євангельських християн баптистів «розпочав боротьбу за керівництво в общині», навіть не проти був «пустити в хід кулаки до віруючих, аби домогтися верховенства». Про це стверджують й пресвітери обох громад, даючи свій коментар місцевому виданню (хоч достеменно не відомо чи дійсно коментарі належали їм, адже в одному з випадків ім’я пресвітера вказано невірно).
Згодом він «викрадає в общині список її членів, збирає з віруючих гроші для владнання релігійних справ», причому «значна частина зібраних коштів осідає в його кишені». На вул. Партизанській з’являється «добротний особняк, у дворі завелась корова, свині…». Автор не стверджує «яким шляхом придбано будівельний матеріал», лише висловлює припущення. Використовує знайому нам, в політичній площині сьогодення, конструкцію: «Я не стверджую, що він наркоман, але люблю повторювати це декілька разів».
Справжню мету публікації ми дізнаємось згодом, але й вже, дочитавши до кінця, стає зрозумілим, що її автор спонукає читачів до якихось дій, причому діяти закликає спільними зусиллями, не проявляючи жодного співчуття та милосердя. Відбувається ніщо інше, як цькування громадськості на конкретних осіб:
«У нас вистачає сил і можливостей змусити їх поважати норми соціалістичного співжиття, чесно трудитись. Біда лише в тому, що інколи проявляється до них поблажливість. Віриться, що спільними силами ми зуміємо покласти кінець їхньому паразитизму. Наше життя не повинне обволікатись пліснявою».
Хто ж такий насправді цей загадковий Микола? Чому він «удостоївся» такої уваги збоку місцевих ЗМІ? І як побачимо згодом, не тільки місцевих... Ми, звісно, спілкувалися з багатьма старожилами Дубенського краю, але запитуючи в них про їхнього земляка, тон розмови раптом переходив «на пошепки». Розповідали неохоче, явно чогось побоюючись. Тоді ми звернулися до архівних документів. Спочатку відвідали державний архів Рівненської області, опісля, отримавши спеціальний дозвіл, їдемо у Галузевий державний архів Служби безпеки України до Києва. Отож про все по порядку...
Розпочнемо з того, що Микола Куниця був віруючим. І це вже відносило його до категорії «неблагонадійних». Комунізм та релігія – речі не сумісні. Прихильники першої ідеології люто ненавиділи останніх, переслідували їх, вигадували проти них усілякі нісенітниці. Варто було послухати лише, наприклад, виступ голови Мирогощанської первинної організації товариства «Знання» І.Т. Білоуса, який переконував, що «багато хто з євангельських християн-баптистів... охоче пускали в діло автомат, сокиру й ніж для того, щоб розправитися з чесними людьми, підняти руку на сусіда, батька і брата...», а «під крильцем релігійних громад знаходять гостинний притулок і колишні бандерівські вбивці і кримінальні злочинці, і розтлінні розпусники».
Про п’ятидесятників в атеїстичній літературі писалося чимало статей, які публікувалися в республіканських та обласних газетах України протягом 1977-1987 рр. Достатньо лише привести назви цих статей і стає зрозумілою їхня безглуздість. Найтиповішими заголовками були: «Лжепророки у масках», «Під виглядом святості», «Перевертні», «Лицеміри», «Фарисеї» і т.д. Всіма цими назвами-ярликами користувався не один десяток журналістів.
Та головна проблема Куниці була не в тому, що він був віруючим. Десь в середині 70-х років від спецслужб надійшло повідомлення про те, що «на території Рівненської області за останній місяць виявлені випадки, коли окремі віруючі… стали проявляти еміграційні настрої і неофіційно висловлювати бажання виїхати сім’ями на проживання на захід, за межі країн соціалістичного табору за релігійними мотивами». Такого радянська влада стерпіти аж ніяк не могла. Це ж дискредитувало її на міжнародному рівні, адже свідчило усьому цивілізованому світові про те, що в СРСР ніякої свободи віросповідання немає. Відразу, спільно з місцевими органами влади, взялись «виявляти і уточнювати місця проживання та роботи громадян, які подали заяви на виїзд». І тут виявилось, що Микола Куниця є активним «підбурювачем еміграційних настроїв»!
Зовсім скоро це питання розглядалося на найвищому рівні СРСР. В березні 1978 р. голова КДБ при РМ УРСР Федорчук В.В. доповідав першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому В.В. про те, що по Україні «взято в оперативну розробку 29 підбурювачів еміграційних настроїв». Ціль – дискредитація таких осіб перед суспільством, генконсульством та одновірцями. Серед них, звісно, був Микола Куниця. Що могло бути жахливішим для людини, як потрапити в поле зору КДБ? А тим більше бути взятим в «оперативну обробку» органами на найвищому рівні держави! Поступово, але впевнено, мета досягалась – дискредитація Куниці відбувалась як перед суспільством, так і перед «братами та сестрами по вірі».
За ініціативними п’ятидесятниками встановлювався тотальний контроль. В будинках таких осіб встановлювали спеціальні електролічильники, в які вмонтовували «жучки» для прослуховування, або ж їх вмонтовували в стаціонарні телефони, лампи для обігріву тощо. За особливо «небезпечними» активістами встановлювали спостереження в сусідніх будинках, призначали окремих співробітників спецслужб, які декілька разів на день приходили змінювати касети у записуючих пристроях. Так, сусідам, що проживали неподалік будинку нашого героя (сучасна вул. Вигнанка) провели телефон, аби оперативно отримувати інформацію про його пересування чи гостей, які приходили до його дому. В січні 1978 р. в рівненській газеті «Червоний прапор» опублікували статтю про його «непристойні дії», як «одного із активних інспіраторів еміграційних настроїв», в результаті чого він був «вилучений із членів громади ЄХБ». На інших сфабрикували матеріали щодо участі їх в «розкраданні соціалістичної власності», що викликало «замішання в середовищі п’ятидесятників».
Одну з цілей (дискредитація перед одновірцями) було досягнуто! Вилучення з громади – це один із найсуворіших методів покарань для віруючого. Адже, згідно зі Священним Писанням, з такою людиною заборонялося навіть вітатися та мати спілкування, «щоб він був посоромлений» (2Сол.3:14). У багатьох церквах вилучена людина раптово втрачала авторитет серед своїх братів та сестер, їй заборонялось приймати участь в богослужінні, тепер її місце – хіба на останній лавці…
Микола Куниця неодноразово був арештований органами КДБ, переслідувань зазнавав не тільки він, але і його сім’я. Наведемо лише коротеньку виписку з інформаційного бюлетеня «Хроника текучих событий» (випуск 52):
«КУНИЦЯ – п’ятидесятник, давно добивається дозволу на виїзд з сім’єю із СРСР за релігійними мотивами. За це не один раз піддавався переслідуванням – штрафам, обшукам, викликам в прокуратуру, погрозам.
Його дочці Надії, учениці 9-го класу 1-ї школи м. Дубна, поставили двійку за поведінку через відмову йти на Жовтневу демонстрацію.
Його син Ілля, учень 10-го класу тієї ж школи, в результаті тиску, спричиненого на нього співробітниками КДБ при участі вчителя фізкультури, 25 січня 1979 р. написав заяву, направлену проти еміграції батька. 4 лютого він вимагав повернути цю заяву назад, відмовившись від написаного. Ця вимога була підтримана п’ятьма його братами і сестрами, які відмовились ходити в школу, поки не буде повернута заява» (оригінал заяви нами був віднайдений в архіві Рівненського обласного краєзнавчого музею – авт.).
«Компрометація ватажків, відрив з-під їхнього впливу рядових віруючих» досягалась не лише через змовницькі публікації, але й завдяки вербуванню окремих служителів. «В керівні ланки деяких крупних релігійних формувань впроваджені досвідчені і надійні оперативні джерела, через яких здійснюється позитивний вплив на процеси, які відбуваються в них», – так звітував голова КДБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ. За його даними, в результаті було «піддано профілактиці біля 800 церковників і сектантів, скомпрометовано більше 200 ватажків, виявлено і ліквідовано 33 нелегальних типографічних та інших друкованих точок». В такій роботі виправдала себе практика звинувачення активістів та притягнення до відповідальності за «крадіжки, спекуляцію, дармоїдство та інші загальнокримінальні злочини». Так, в Рівненській обласній газеті «Червоний прапор» була надрукована стаття під заголовком: «Брат» Шилюк: в гримі і без нього» в якій автори «старанно» інформували громадян країни про «злісного наклепника», «активного члена нелегальної групи п’ятидесятників» Василя Шилюка. Публікуються статті «Повертаюсь до вас, люди», «Рідні стали чужими», в яких подається відверта брехня щодо життя і діяльності служителів, відчувається дух переслідування та підбурювання громадської опінії проти віруючих п’ятидесятників. В архівних документах органів влади та спецслужб ми знайшли документи, в яких давалися вказівки місцевому керівництву в найближчі терміни підготовити такого змісту статті та широко їх розповсюдити серед населення у різних ЗМІ. І ось саме в той час, 29 вересня 1977 р., в Дубенській районній газеті «Червона Зірка» виходить згадана на початку наклепницька стаття «Пліснява» про Миколу Куницю. Через кілька днів публікується ще одна стаття під назвою «Обережно: Куниця», але вже в обласній газеті «Червоний прапор».
Органи КДБ звітують: «Для профілактичної роботи серед еміграційно налаштованих віруючих при канцелярії старшого пресвітера ЄХБ створено п'ять робочих груп з числа пресвітерів і п'ятидесятницьких авторитетів, які є членами зареєстрованих громад і не поділяють еміграційних поглядів... За цей час працівниками апарату Уповноваженого проведені зустрічі і бесіди з 110 віруючими, які подали заяви на виїзд. З еміграційно налаштованими віруючими ведуться бесіди на місцях роботи і проживання. В результаті профілактичних заходів 36 осіб відкликали заяви про виїзд за кордон. Щодо викриття окремих підбурювачів проведені робочі збори. А стосовно екстреміста-фанатика Куниці з міста Дубно надрукована викривальна стаття в обласній газеті «Червоний прапор» під назвою «Обережно, Куниця!». Готується ще ряд матеріалів».
Через так звану «антирадянську діяльність» Куниці на шпальтах районних та обласних газет почали з’явилися статті, в яких дискредитувалась не лише його діяльність та сім’ї, але й усієї п’ятидесятницької громади м. Дубно. В одній з газет зазначалося, що «cеред найбільш фанатичної частини сектантів, зокрема п’ятидесятників, трапляються антисуспільні за своїм характером явища, коли деякі з них за релігійними мотивами відмовляються від голосування під час виборів, одержання паспортів, від служби в Радянській армії». Читаючи попередні, а також наступні статті, стає зрозуміло, що після такої брудної агітаційної кампанії віруючим п’ятидесятникам було досить непросто знаходитися в існуючому соціальному середовищі, часто було соромно вийти на вулицю та дивитися людям у вічі. Антирелігійна пропаганда створювала навколо них атмосферу загальної настороженості, а то й ненависті.
2 квітня 1977 р. в Дубенській районній газеті виходить стаття «Повертаюсь до вас, люди». Через місяць така ж стаття з’явилася в обласній газеті «Червоний Прапор» під назвою «Починаю нове життя», де дослівно було передруковано свідчення Людмили Костюк.
Як бачимо, такого змісту статті дуже подобалися місцевому партійному керівництву, тому цю практику швидко переймали й інші колишні члени євангельських громад, які чи то через бажання отримати похвалу від начальства, чи то під тиском «зверху» подавали свої історії. Так з’явилася ще одна стаття під назвою «Старому не буде вороття». Цього разу «гірким» досвідом перебування у п’ятидестницькій громаді ділилась робітниця Рівненського спеціалізованого ремонтно-будівельного управління №4 тресту «Укррембудматеріалів» Н. Корнійчук.
Інформація друкувалась з ціллю порушити в народі активну, діючу ненависть до віруючих, особливо п’ятидесятників, як до бузувірської секти; зробити так, щоб самі люди накинулись з осудженням на сектантів і зажадали розібратися з ними, суворо покарати їх за антирадянську діяльність.
Початкова стадія цієї роботи виглядала так: взятий на приціл КДБ хтось із віруючих подавався у засобах масової інформації у найгірших вигадках, як ворог радянського народу, підбурювач та злочинець. У газетах йшов цілеспрямований брудний наклеп на цих людей, цькування, впритул до таких вигадок, як принесення малолітніх дітей в жертву. Публікація в пресі переносилась на робоче зібрання, яке, за завданням КДБ, досить суворо «осуджувало» дії всіх сектантів та їхніх організаторів-керівників, з вимогою передачі їхнього рішення в народні суди.
Все зводилось до одного: що не влада, а народ вимагав спочатку робочого суду над сектантами, а той, у свою чергу, приймав рішення про передачу цієї справи в народний суд. Коли так званий «народний суд», на прохання народу, виносив найсуворіше рішення – йшли тепер у зворотному напрямку: преса публікувала знову рішення судів про притягнення сектантів до кримінальної відповідальності за «правильно винесений їм вирок». Статті знову обговорювались робочими зібраннями і, відповідно, схвалювались ними. Їхнє схвалювання також друкувалось в газетах, після чого йшло нове «загальнонародне» обговорення в повне, одноголосне схвалювання рішень судів відгуками в тих же газетах.
Вся ця підступна метушня радянських судилищ замикалась на громадській думці і вимозі осудити дії сектантів. Влада, а разом з нею КДБ, залишалися осторонь від цього судилища, зробивши винуватцем всього цього державного «фарсу» «радянський народ». Зрозуміло, що антирелігійна кампанія провадилася під гаслами «наукового атеїзму», хоч нічого спільного з ним не мала.
По кілька разів на тиждень з трибун клубів, будинків культури, лекторіїв училищ, гуртожитків читалися лекції, які інформували населення, що віруючі – це вороги, фанатики, зрадники, агенти ЦРУ, шпигуни (детальніше про те де, коли і хто проводив ці заходи читайте в книзі «В стовпі вогню та хмарі диму: з історії п’ятидесятницької Церкви»). У місцевих газетах друкувалися замітки, які представляли еміграційних активістів як лиходіїв і зрадників... Ця офіційно проведена кампанія підбурювала населення до розправи над віруючими. У 47-му випуску журналу «Хроника текучих событий» читаємо про групове побиття віруючих в новорічну ніч та інші злодіяння радянської влади, в результаті чого було «багато постраждалих, а один з них – Іван Дуров залишився калікою на все життя. Йому проломили череп, відбили нирки. У лікарні його залякували, що, якщо він не виїде, його вб'ють. Суд скаргу відхилив, бандити залишилися безкарними».
«Атмосфера в місті напружена, наші жінки не можуть вийти на вулицю: їм погрожують, б'ють. Васильєва Л.І. була побита на вулиці. Бандити кричали: «баптистка, на ЦРУ працюєш, отримуй!». Серед білого дня вагітну Ніну Мироненко вдарили і потягли в болото, кричачи: «В Америку зібралася їхати? Ми вам покажемо Америку!». Хулігани користуються мовчазним схваленням влади, кидають каміння і скла у двори, засипають городи битим склом».
У Рівному Ользі Красун, якщо вона відмовиться від еміграції, обіцяли переведення на роботу поближче до дому, підвищення зарплати, туристичну путівку в будь-яку західну країну, вступ до інституту. Миколі Куниці старший пресвітер ВРЄХБ Глуховський пропонував керівництво офіційним союзом п'ятидесятників, високий оклад, поїздки на гроші союзу в США і Канаду. А зам. начальника місцевої міліції Князь пригрозив Куниці розправою, якщо він не відмовиться від виїзду. Та той не здавався, до останнього продовжував добиватися еміграції. Міліцейський наряд став постійно чергувати з одного й іншого кінця його вулиці, ведучи спостереження за його будинком. Одного разу, в 1978 р., він вийшов з дому і пішов разом з двома жінками до зупинки автобуса, щоб поїхати на залізничний вокзал. Коли ж він вийшов з громадського транспорту, то побачив, що його там вже чекають кадебісти. Швидко пересівши до іншого автобусу, Куниця змінив свій маршрут і попрямував до Сергія Свінтозельського (який також подав заяву на еміграцію). Але тут до нього під’їхав на «Жигулі» знайомий йому брат А. (одновірець). Він погодився підвезти брата Миколу, але замість пункту призначення висадив його на тому ж залізничному вокзалі, де його вже чекали люди в цивільному. Розігравши інсценування крадіжки гаманця, Миколу Куницю заштовхали в міліцейську машину і повезли прямо в суд. А там все вже було заздалегідь приготовлено, суддя і прокурор одразу зачитав йому вирок і дав два роки в’язниці. Після цього, на інший день, його перевезли у Рівне, в обласне управління КДБ, де Микола Куниця пробув сім діб, відмовляючись від прийому їжі. Про цей інцидент стисло було опубліковано в правозахисному бюлетені:
«5 жовтня КУНИЦЯ був заарештований на залізничному вокзалі. На другий день його привезли в Рівненське обласне управління УВС. Виявилося, що причиною арешту стала заява людини, у якої пропав гаманець. Куниця оголосив сухе голодування. Через 8 днів його звільнили.
Перед листопадовими святами КУНИЦЮ викликали в місцеву прокуратуру. Старший слідчий КОТЮК попередив його, щоб він до 9 листопада не виїжджав з міста і не виходив з дому: «Якщо Вас побачать на вулиці, то Ви отримаєте не менше 15 діб».
У КУНИЦІ відібрані паспорт і військовий квиток, без них він не може працювати навіть за договорами».
Один з офіцерів КДБ, Геннадій Котенко, який стежив за еміграційним рухом серед п’ятидесятників, якось обмовився про нараду в м. Києві, під час якої було сформовано спеціальну групу із працівників КДБ, конкретно спрямовану з Москви на Рівненщину, для проведення планових заходів проти еміграційних настроїв і заспокоєння непокірних верств населення. Адже саме на Рівненщині було чи не найбільше поданих заяв на еміграцію. Цих оперативних працівників, за словами Котенка, ніхто з місцевих в обличчя не знав, не знали, «де вони обертаються і тому ще сильніше їх боялися».
Чим же закінчилася уся ця безжалісна, підступна війна? Правда все таки перемогла! Еміграцію за релігійними мотивами було дозволено, Радянський Союз розпався, комуністичну ідеологію було засуджено. Тільки от надто багато людей було покалічено та позбавлено життя нищівною радянською машиною, в боротьбі за цю перемогу... Деякі з них так і покинули цю землю, залишаючись в очах суспільства «ворогами, наклепниками, зрадниками, шпигунами», «пліснявою життя». Їхнє становище досить влучно передає Біблія: «Вони жили у злиднях, пройшли через переслідування і труднощі. Світ був не гідним їх. Вони блукали в пустелях і горах, вони мешкали в печерах і провалах земних. Вони були визнані Богом, але не одержали обіцяного Богом. Бог приготував для них дещо краще» (Євр.11:37-40).
Ось так складалося життя тих, хто вирішив піти проти усієї злісної радянської пропагандистської машини, проти могутньої політичної системи того часу. Страшно було б опинитися на їхньому місці. Та, напевно, ще більш незавидним є становище тих, хто став частинкою цієї безбожної, підступної системи. Зрештою, час розставить все на свої місця. Головне зробити правильні уроки для себе. Адже і сьогодні ми можемо спостерігати, як проти окремих «незгідних» та «незручних» для політичного режиму людей направлена брудна кампанія, використовуються такі ж підступні методи, які використовував КДБ. Що скажімо, сьогодні вартує звинуватити журналіста в педофілії або політичного опонента в алкоголізмі чи наркоманії? Нині широко стало використовуватись нове слово, яке точно передає суть неправдивих, замовницьких, маніпулятивних публікацій – «фейки». І особливість нашого часу в тому, що їх може створювати та поширювати будь-хто, не несучи при цьому жодної кримінальної, адміністративної чи моральної відповідальності.
Література
1. Геніш О.В. В стовпі вогню та хмарі диму: з історії п'ятидесятницької Церкви. – Рівне, Дятлик М., 2019. – 406 с.
2. Геніш О.В. Історія протестантизму на Дубенщині. — Рівне, ПП ДМ, 2017. — 240 с.
3. Лагодзінський С. Рідні стали чужими (ред. Холявчук В.) // Обласна газета «Червоний прапор» № 130 (7148) від 4 липня 1970 р. – С.3.
4. Васильчук П. Обережно: Куниця // Обласна газета «Червоний прапор» № 195 (8999) від 2 жовтня 1977 р. – С.3.
5. Іванчук М. Пліснява // Районна газета «Червона Зірка» № 117 (5193) від 29 вересня 1977 р. – С.3.
6. Костюк Л. Повертаюсь до вас, люди // Районна газета «Червона Зірка» № 40 (5116) від 2 квітня 1977 р. – С.3.
7. Хроника текущих событий – Выпуск 52 (1 марта 1979г) // Право на выезд / Пятидесятники
8. Хроника текущих событий – Выпуск 47 (30 ноября 1977г) // Право на выезд / Пятидесятники
9. Хроника текущих событий – Выпуск 48 (14 марта 1978г) // Право на выезд / Пятидесятники
Усі посилання на документи, дослівний їхній зміст, а також більше фактів про діяльність органів КДБ по відношенню до віруючих наведений в книзі «В стовпі вогню та хмарі диму: з історії п’ятидесятницької Церкви».
З питань замовлення книги звертайтися за тел. +38 (093) 724 82 25, Viber; +38 (068) 484 08 15
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/75650/
