6
"Радіо Свобода", 21 листопада 2017
Патріарх Російської православної церкви (РПЦ) Кирило формально не належить до репрезентантів російської влади. Однак немає сумніву, що він є одним із чільних представників нинішнього російського істеблішменту. Це й не дивно. Адже РПЦ була й залишається ідеологічною (зрештою, й політичною) структурою Росії. Так було, так і є.
Не будемо заглядати в далеке Середньовіччя, коли завдяки перенесенню митрополичого осідку з Києва до Москви відбулося підняття останньої. Саме православ’я санкціонувало експансію Московії на східноєвропейських теренах. А в часи Російської імперії РПЦ, будучи синодальною, фактично стала частиною державного апарату. «Православна ідея» сприяла просуванню Росії на Балкани. І хоча ця експансія не дала очікуваних результатів, все ж у балканських країнах, особливо у православних середовищах, й нині лишається чимало друзів Росії.
Навіть у часи Радянського Союзу, зокрема із 1943 року, РПЦ фактично стала інструментом у руках радянської влади, витісняючи небажані конфесії, наприклад, греко-католиків у Західній Україні, а також проводячи на міжнародній арені потрібну для СРСР політику «боротьби за мир».
Із розпадом СРСР РПЦ повернула собі місце провідної ідеологічної інституції в Російській Федерації. Водночас ця церква через підконтрольні їй структури забезпечує «духовну єдність» на просторах колишнього Радянського Союзу, діючи в інтересах Росії. Не даремно вона останнім часом пропагує ідею так званого «русского мира». Зберігає свій вплив російське православ’я і в Україні, де діє так звана Українська православна церква Московського патріархату, котра фактично є філією РПЦ. І поки діятиме така філія, Україна значною мірою буде прив’язаною до Росії.
Голова УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій (Березовський) у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року
Значимість РПЦ в системі російської влади визначає значимість і її очільника – патріарха Кирила. І його заяви, висловлювання – це не лише заяви духовного пастиря. Це заяви політика. Достатньо проаналізувати його виступи, аби побачити, що за «духовними» словесами тут простежується відвертий політичний підтекст.
Уже через це слід звернути увагу на сказане патріархом 20 листопада, у день, коли йому виповнився 71 рік. Він, зокрема, сказав: «Треба бути сліпим, щоб не бачити наближення грізних миттєвостей історії». Що це за «грізні миттєвості», глава РПЦ не уточнив. Але є в цих словах і страх, і певна пересторога. Чи не є це натяком на те, що в російської влади є проблеми? І проблеми серйозні. Її «запас міцності» помітно зменшився. А найближчим часом може стати критичним.
Можливо, західні санкції не такі й ефективні – принаймні поки що. Але потужним ударом для російської економіки стало падіння цін на нафту й газ. Вимотують її й воєнні конфлікти, в які втягнулася Російська Федерація, і утримання окупованого Криму, різних «республік»-маріонеток, керівництво яких здійснюється з Москви.
Як довго з таким баластом і економічними проблемами зможе протриматись Росія?
Проте російська людина не стільки економічна, скільки ідеологічна істота. Мені запам’яталась цікава історія з радянських часів, яку розповів один добрий знайомий. Був грудень 1981 року. І подорожував мій приятель потягом із України в Москву. Десь у районі російського Нечорнозем’я до нього підсів мужичок, який їхав за харчами в Москву. У той час у «глибинці» в магазинах асортимент товарів був дуже бідний – не те, що в столиці СРСР. Ось і люди їздили в «білокам’яну» скуповуватись. Мужичок скромно мовчав. Але тут раптом по радіо передали в новинах, що в Польщі запроваджений воєнний стан. Він радісно потер руки й сказав: «Рєбята, Польша наша». У той час справді Польща почала виходити з під радянського впливу, але ситуацію «врятувало» введення воєнного стану. Сумнівно, що цей мужичок колись бував у Польщі, знав життя поляків. Але вважав, що Польща мусить бути «нашою», тобто радянською. Так і зараз пересічний російський обиватель вірить в імперську велич Росії, вважає, що Крим мусить бути «нашим», тобто належати Росії, і що взагалі колишні радянські простори – це Росія. Заради цієї імперської величі він ладний терпіти матеріальні нестатки. Хоча тут є певна межа…
Російська влада боїться цієї межі. І саме цю боязнь продемонстрував патріарх Кирило, говорячи про «грізні миттєвості історії». При цьому натякнувши на події столітньої давності, коли в Росії відбулася так звана «Жовтнева революція», чи то, як дехто називає,
Графіті російського художника, відомого під псевдонімом Чацький. Цей малюнок з'явився свого часу недалеко від Нарвських воріт у Петербурзі. Ця робота вже зафарбована
Кирило, а разом з ним і російський політичний істеблішмент бояться, що «простого росіянина» можуть звести з «путі істинного» діячі культури, мистецтва, які «несуть народу спокусу і гріх, збивають людей з пантелику». Патріарх вказує, що багато представників російської інтелігенції «повторюють помилку попередників, які довели країну до загибелі – революційних подій 1917 року».
Тут бачимо ще одну фобію російського політичного істеблішменту – боязнь революції.
Його представники вважають, що російські інтелектуали можуть вийти з під «ідеологічного контролю». І при певних умовах, коли народ почне виявляти незадоволення, повести його «не туди».
Чи справді в Росії може початися революція? Здавалося, зараз там все спокійно й тихо. Але хто міг подумати в Україні на початку осені 2013 року, що вкінці листопада народ тут підніметься? Звісно, Україна – не Росія. Однак…
Може, справді Кирило до Дня гідності й Свободи в Україні напророкував у себе, в Росії, революцію? Поживемо – побачимо…
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69060/
