90
"Збруч", 1 листопада 2017
За матеріалами співпраці з директором Музею НТШ Ярославом Пастернаком.
Фактично це – лекція-розмова, особистісні погляди на якісь проблеми, переживання. Це не є академічний виклад, який би мав бути.
Сьогоднішню нашу лекцію я би хотів побудувати з двох блоків. Перше – кілька слів про наші розкопки в підземеллях собору Святого Юра, а потім – кілька слів про те, на які припущення, висновки наштовхнули наші знахідки.
Отже, почалося все для археологів Львова досить незвично. 1991 рік, Україна проголосила свою незалежність. І саме з 1991-го Українська держава припинила фінансувати будь-які археологічні розкопки. Це триває до сьогоднішнього дня. Всі наші експедиції, які ми робимо, відбуваються за рахунок спонсорів, за рахунок фермерів, на місцях закуповуємо продукти за кошти сільських рад, якось пробуємо влаштуватися… Тобто, криза в археології почалася з того часу.
Але є і позитивні моменти, а саме: ставлення держави до церковного питання, до релігії (у тому числі і майнові комплекси, які належали колись священицьким громадам, парафіяльним урядам тощо). І змінилося відношення держави до нашої Церкви. Ви знаєте, що, починаючи з 1989 року, церковники почали відходити з підпілля, і в 1991-му постало питання повернення цілісного майнового комплексу – Святоюрського.
І тут голові НТШ Олегу Романіву, члену-кореспонденту Національної академії наук України, надійшла пропозиція (а точніше лист за підписом кардинала Мирослава Івана Любачівського), щоби провести розкопки в підземеллях собору Святого Юра. Причина була, ще раз повторю, для археологів незвична: планувалося перенести тлінні останки патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого зі собору Святої Софії в Римі, де вони спочивали, (і, власне, цей собор був побудований з ініціативи і частково на кошти Йосипа Сліпого), тож планувалося перенести останки Йосипа Сліпого до Львова, згідно з його заповітом. Бо в заповіті патріарх УГКЦ написав: «Коли Україна здобуде незалежність, прошу перенести мої останки до Львова». І в іншому пункті говорилося: «Коли українська церква стане єдиною, соборною, самоправною, то прошу перенести мої останки зі Львова до Києва і перепоховати в соборі Святої Софії». Тут ми бачимо паралель між церквою Святою Софією Київською і собором Святої Софії в Римі. Наша церква навіть в еміграції намагалася зберегти ту візантійську традицію.
Юрій Лукомський
За підписом Олега Романіва була сформована археологічно-дослідницька група у складі, зокрема, Юрія Лукомського. Сьогодні це є кандидат архітектури, наскільки я знаю, він другий в Україні, хто захистив дисертацію по давньоруській архітектурі. Останні 30 років Юрій Лукомський займається Галичем – те, чим займався свого часу Пастернак. Завдяки Юрію Лукомському було відкрито понад 15 храмів, невідомих з писемних джерел. Храми XII-XIII століть, власне, у передмісті, на самій території княжого Галича, теперішнього села Крилоса. Юрій Лукомський сьогодні є активним археологом Львівської рятівної археологічної служби. І кожне друге відкриття, яке здійснюється у Львові (скажімо, нещодавно на площі Святого Теодора відкрили цвинтар церкви Теодора), то він до того був залучений.
Другим учасником нашої дослідницької групи був архітектор Роман Сулик – автор проекту церкви на [вулиці – Z] Стрийській, стриянин, автор книжки «Дерев’яні церкви Стрийщини», мій колега, як і Юрко.
А третім був я. І ми втрьох почали розкопки.
Розпочалися розкопки 1991 року у крипті. Зараз це вже облагороджена крипта, вона має показний європейський вигляд, але прошу собі уявити, що коли нас запросили до розкопок, то ми мали зовсім інше перед очима. А саме: купа битого щебеню, купа битої цегли, пляшок, дерев’яних скриньок, ящиків, якесь лахміття… Жоден господар у себе в господарських приміщеннях не тримав би, не терпів би такого стану, як ми застали в крипті. В такому стані місце упокоєння наших ієрархів Російська Православна Церква тримала весь післявоєнний період.
Сьогодні про крипту ви, напевно, знаєте. Там покояться останки Митрополита Андрея Шептицького, Сильвестра Сембратовича. Коли згадується Сильвестр Сембратович, я завжди згадую, що без тої постаті не були би реформи Василіянського Чину, і хто знає, чи Василіяни перетривали і Першу, і Другу світові войни, і той радянський період, бо саме Сильвестр Сембратович запросив єзуїтів для реформування Василіян. Вони відкрили друге дихання, адже це був вже вимираючий орден наприкінці XIX століття.
Також у крипті поховані і владика Володимир Стернюк. Мені так видавалося, що українська інтелігенція більше бажала бачити його на престолі нашої церкви на початку 1990-х років. Але сталося, як сталося. Але він мав незаперечний авторитет. То я знаю по багатьох розповідях, і тому важливо, що ця особа знайшла своє пристойне місце упокоєння.
І мало хто знає, що є там ще захоронення архієпископа Російської Православної Церкви Фотія, який похований на вході, на місці зламу спуску в крипту. Це місце сьогодні ніяк не позначене, ніяк не підписане, але останки там збереглися, вони не перенесені в інше місце. Чи можна так чинити, не знаю. Це не моя компетенція, це справа духовних осіб.
Але перейдемо ближче до теми. Отже, почали ми копати. Технічне оснащення наше було надзвичайно добре. Постійно працювали відеокамери (такі величезні тяжкі «бандури» на плечі), радіостанції, які з’єднували нас з камеральною лабораторією, яка знаходилася в Митрополичих палатах. І ми почали розкопки згідно з загально прийнятими в нашій науці методиками.
План Святоюрської крипти
Що нас зацікавило? Ані я, ані Юрко, ані Роман не мали до того досвіду розкопок у криптах. Крипта – це велике приміщення, квадратне в плані, бічна сторона – 8 м 20 см. І призначалося воно для захоронення найбільш видатних церковних достойників: архієпископів, священиків, ктиторів (тобто, жертводавців; найбільш видатних осіб, які прилучилися до розбудови церкви).
І ця Святоюрська крипта має точкою відліку 1744 рік. Пов’язана була з перебудовою Святоюрського храму Бернардом Меретином в середині XVIII століття. Тоді ж був розвернутий вівтар на 180 градусів. Там, де зараз є сходи до храму, то раніше там була вівтарна частина храму – престол. З протилежного боку храму влаштували вхід.
Колись жоден храм не міг бути посвячений без того, щоби під його престол не були покладені святі мощі одного з первомучеників. Саме під престолом давнішої катедри нашої Святоюрської, яка була довгі роки резиденцією православних архієпископів, під її престолом до сьогоднішнього дня знаходяться святі мощі, але вони сьогодні є вмонтовані в ту естакаду зі сходами, яка веде до сучасного входу до собору.
Ярослав Пастернак
Перш ніж приступити до розкопок, ми почали справу з бібліотеки, з архівів. Виявилося, що Ярослав Пастернак у 1932 році на прохання митрополита Андрея Шептицького почав розкопки в крипті. Це була ідея не самого митрополита. Напевно, цю ідею підказав йому Ярослав Пастернак. Адже між ними були досить близькі, прихильні стосунки, вони були як два колеги. Один був із царини релігії, інший був із царини науки. І Пастернак по приїзді до Львова 1928 року, очоливши музей НТШ, заповзявся ідеєю витягувати на світ Божий оту нашу старовину. І знайшов у особі митрополита Андрея палкого прихильника своїх планів.
По-перше, без благословення митрополита Андрея неможливо було проводити ніякі дослідження на території Святоюрського комплексу. По-друге, матеріальні видатки, які з 1932 року митрополит Андрей Шептицький покривав тоді ще за кошт Архієпархіального управління. Пастернак тоді знайшов 9 поховань у крипті, які походили з кінця XVIII століття. Хочу вам сказати, що фундаментів Святоюрський собор не має, стіни лежать безпосередньо на скельній основі. Фундаментів там було непотрібно, тому що за фундамент править скельна основа. І тому наші розкопки ствердили, що всі стіни лежать виведені на цьому потужному дрібнозернистому пісковикові. І як потім пояснював Пастернак у своїх кількох статтях часописів «Богослов’я», що головною ціллю того, чому він почав розкопки, – рештки людських скелетів.
Згідно зі статистичними описами, у тій засипці, поза межами поховань, ми знайшли останки поза 70 осіб, причому і жінок, і дітей, і немовлят грудного віку. Це є рештки черепів, по чому і проводилася ідентифікація: по товщині черепних швів, по зубах і так далі. Плюс-мінус два роки помилка може бути. Крім того, було знайдено багато пластикових ґудзиків, уламків гребінців і так далі. Тобто, купа таких речей, які б не могли з’явитися раніше за міжвоєнний період. Ці кісткові останки невідомого походження зараз захоронені разом з іншими кістками в одному з бічних аркосолів у крипті, у одній з таких півциркульних ніш, якщо ви знаєте.
Коли ми їх знаходили, були різні думки: що це жертви розстрілів НКВД, що там проводилися якісь масакри, інші якісь речі творилися… Одним словом на сьогоднішній день я не можу дати відповідь, яким чином ці речі потрапили в крипту (а вони є пізнього походження). Крім того, ми знайшли в різних місцях крипти у тій самій пісковиковій засипці дерев’яні хрести василіянської роботи, студитської роботи, судячи по стилю. Знаходили багато вервечок різного стану збереження. Крипту неодноразово перекопували до нас, тому вервечки були посічені, частина з них більш-менш цілісна, у тому числі вервечки – дуже коштовні, оскільки гаптовані золотими, срібними нитками, витіюватими візерунками тощо. Були також медальйони. Один медальйон зі вставкою з гірського кришталю, а всередині була фігурка Яна Непомука позолочена. Були інші медальйони, звичайні, греко-католицькі й латинські. Дуже цікава трапилася частина святительського омофору довжиною десь 70 сантиметрів, з живописними ликами святих, а внизу герб Йова Борецького з датою 1623 рік і його вензелі. Яким чином ця річ опинилася в Святоюрському храмі, важко мені сказати. Можливо, були перенесені якісь труни зі Святоуспенської церкви на [вулиці – Z] Руській, але ця частина святительського омофору – це з облачення якогось з православних владик.
Всі ці речі ми залишили в Святоюрському соборі з одною-єдиною метою – створення музею Святоюрського монастиря. Деякі речі де є зараз, я особисто не знаю, я до них не маю доступу від 1991 року. Ці речі є достатньо добре опубліковані, описані. Бо отець доктор І.Музичка запропонував якось Романові Суликові, щоби ми написали про все це статтю. Ми її написали, вона була опублікована вже в теперішній «Богословії», в 1993 році, у Римі. Це велика стаття, десь до двох аркушів, з гарними ілюстраціями, зробленими Романом Суликом.
Звичайно, мене болить душа за ті предмети. Де вони є зараз, я би хотів знати, аби вони були виставлені в УКУ або в якомусь іншому музеї, якщо Церква не може собі дозволити їх експонувати в Святоюрському соборі. Але знайте, що така проблема існує, просто за браком часу я нею не займаюся поза межами моїх наукових досліджень.
Другий момент. Десь на другий чи третій день розкопок ми знайшли чотири дерев’яні скрині під вікном. Але ні, все-таки хочу повернутися ще до тих дерев’яних хрестиків та до решток одягу. Багато було решток священицького одягу: пюстки, частини взуття шкіряного, частини інших церковних облачень у ранзі не нижче архієпископа. Багато було цвяшків бронзових від оббивки трун, були фрагменти шкіряних ременів. Були пюстки. Пюстка – це такий головний убір. І нас зацікавило, наскільки добре вся ця органіка збереглася в засипці Святоюрської крипти. Бо розумієте, ти береш до рук хрестик, і ти не розумієш, чи він був виготовлений п’ять років тому, чи він був виготовлений п’ятдесят років тому. Час не діткнувся ніяким чином дерева, не було навіть шашелів. Дерев’яні різьблені хрестики.
Уявіть собі, в крипті нічого не гнило! Вся органіка – в прекрасному стані. Але я то вживаю в минулому часі. Автором впорядкування крипти був Ігор Подоляк – першокласний архітектор (за його авторством побудована каплиця на місці Скнилівської трагедії; і за його проектом крипта мала продовжувати дихати). В крипті були під час її спорудження створені повітротяги, через які відбувалася постійна циркуляція повітря, і крипта дихала, це були легені, і тому вся органіка зберігалася. Але після наших досліджень, без участі і Подоляка, і нас були внесені зміни в проект, і всі ті продихи були забетоновані. Доступу свіжого повітря до крипти вже не було, почалося гниття. Ті кістки, які ми знайшли, вони зараз у стані інтенсивної руйнації, у стані гниття.
Чому так зробилося? Не буду говорити, бо для того треба бути реставратором чи будівельником за фахом, але це з того самого поля проблеми, що і заміна підлоги в Святоюрському соборі. Я не знаю, для чого було тоді, у 1990-х роках, міняти мармурові старі плити, які пам’ятали човгання ніг і Митрополита Андрея, і Сильвестра Сембратовича, і інших наших владик, і інших знаних у світі осіб, міняти на ту плитку, якою зараз вкрита долівка нашого Святоюрського храму, адже в усіх храмах, де мені довелося побувати в Європі, ціниться перш за все автентика, те справжнє, не замінене, а не та плитка, яку ми бачимо в кожному другому магазині будівельних матеріалів. Так само було змінено проект благоустрою крипти, і частина кісток – у тяжкому стані.
І продовжу, що тоді під вікном ми знайшли чотири скрині, дві з них були порожні (вони довжиною десь 1 метр 10 см чи 1 метр 20 см, при ширині десь 60-70 см). А дві з них виявилися повні пляшками з вином до причастя. За актом отця ми передали для богослужбового використання 106 пляшок. Це італійське вино, розлите було на Мадярщині. Роман Сулик потім в архіві віднайшов переписку консисторії з поставщиком тих вин, власне, 1922-1924 роки, у які постачали вино нашому Святоюрському собору. Всі пляшки були в ідеальному стані збережені, з етикетками, з запломбованою горловиною. Одна з тих пляшок була надбита, і ми, звичайно, не могли не полакомитися, щоби не спробувати те вино. Ми навмисне нічого не розбивали, не нищили, просто так трапилося, що одна пляшка була трошки надщерблена. Оскільки ми працювали з респіраторами, то коли я пив, треба було опустити респіратор на шию, а по бороді стікало кілька крапель – той запах вина тримався до самої весни, бо ми копали 4 місяці, до березня 1992 року. Вино такого було насиченого темно-рубінового кольору, густої консистенції, і, перш за все, звісно, не смакові якості, хоча вони так само там не до порівняння, а, власне, запах вина. Отакий був початок наших розкопок у Святоюрській крипті. Смію надіятися, що вино послужило своєму призначенню первісному – зараз, за багато десятиріч.
Ярослав Пастернак
І на цьому наші дослідження та цікавинки не припинилися. У крипті ми знайшли в одному з кутів наглухо замуроване приміщення, десь площею 2 м х 1,5 м, яке було вибудуване в одну цеглу до самої стелі, входу до нього не було. Була сформована комісія за участі працівників Архієпархіального управління, настоятеля храму і нас. У присутності цієї комісії ми розбили стіну, дістали 9 трун, покладених одна на другу, аж до стелі. Серед них була труна Никифора Шептицького, ми про це довідалися з торцевої частини труни, на якій бронзовими цвяшками, дуже дрібненькими, було вибито весь герб Никифора Шептицького і, відповідно, вензелі латинськими літерами. І, звичайно, з літератури ми вже знали, коли він був там захоронений. Коли проводилися ці впорядкувальні роботи, тяжко сказати.
Ще така цікава річ. Я вам казав на початку, що Пастернак застав вкопані в скельну долівку гроби. Один із тих гробів буквально по центру крипти був прикритий кам’яною брилою. І коли ми її відсунули, то побачили аморфне заглиблення, де лежало поховання дитинки віком, може, 3-5 років, скелетик без труни. Труна, можливо, не збереглася. Але найбільше нас вразило, що на грудях був з мирту віночок. Мирт зберігав той колір темно-зелений. Це такий дорис до того, наскільки там була сприятлива атмосфера. Отой миртовий віночок нас дуже зворушив. І вже ми собі в уяві могли відтворити ті останні хвилини прощання родини, батьків з тою дитинкою. Чому вона там похована була (причому в найповажнішому місці, прямо в центрі), важко сказати. Пастернак, до речі, не рухав ті гроби. Він їх лишив так, як застав. Він їх показав на своєму плані. Він не вважав, що їх потрібно перезахоронювати. Їх перепоховали вже тепер, у 1992 році, коли пішло впорядкування крипти.
Звичайно, найатракційнішою знахідкою, як для світського дослідника, було відкриття останків невідомої з писемних джерел особи. Я ще забув сказати, що коли ми прийшли в крипту проводити розкопки, то вона дуже компактна, маленька, 8 метрів всього, практично доводилося робити розкопки, знаючи, що півтора метри в тебе за спиною лежить Митрополит Андрей Шептицький. І так всі 4 місяці. Ти собі не міг дозволити ані закурити, нічого. Був інакший режим, аніж на світських розкопках. Святість цього місця спонукала нас розуміти, в якому місці ми знаходимося.
І знахідка, про яку почав говорити, ми до неї не готувалися, ми не знали про її існування взагалі. Ми були дуже далекі від того, про що я зараз буду говорити. Вже була година по обіді, пів на п’яту пополудні, ми вже збиралися закінчувати роботу. Раптом лопата одного з робітників (на той момент нас було десь п’ятеро в крипті) наткнулася на дерево. Почали розчищати. Виявилася покришка з фанери дерев’яної скриньки (як кажуть росіяни, «посылочный ящик»), довжиною десь 37 см і завширшки десь 25-27 см, і з прогнутою тою верхньою частиною. Ми вирішили її дослідження вже не переносити на наступний день, а спробувати дослідити ще того таки дня.
Вміст "скриньки Ярослава Пастернака". Світлина 1991 року
І, нічого не рухаючи, ми її обкопали по колу, як того вимагає методика. І я почав розбирати її, зняв верхню покришку – і що я побачив? Усередині були загорнуті кістки людського скелету. Як людина, яка має відношення до таких речей, перше, що мене цікавило, це орієнтація тої скриньки. Вона була чітко орієнтована повздовжньою віссю схід-захід. Череп лежав у західній частині скриньки. Кожна кісточка була акуратно замотана, запакована в видерті сторінки щоденника українсько-німецької граматики передвоєнного часу, а друга частина кісток була замотана в театральні афіші синього кольору передвоєнного Львова. Той, хто вкладав кістки до скриньки, намагався надавати їм анатомічного порядку, тобто, біля черепа, власне, зліва та справа знаходилися ключиці, потім ішли кістки рук, тазові кістки, ребра і так далі. Розпакування тої знахідки було нами добре зафільмоване, зберігся фільм хвилин на 15.
Коли я почав розбирати ті кістки, то біля лівої ключиці знайшов скляну капсулу з запакованою горловиною, і через прозоре скло визирав аркуш, згорнутий вчетверо аркуш, на якому було видно відбитки червоного штампу. Такий пожовклий папір. Звичайно, ми нічого не розпаковували, ми дослідили її, сфотографували, описали, зарисували, показали глибину залягання і перенесли в лабораторію. І вже в лабораторії, у присутності, здається, 11 людей я розкоркував ту капсулу і витягнув той документ. Це був бланк Музею НТШ довоєнного періоду. У лівому і правому кутах цього бланку були штемпелі. З правого боку: Музей НТШ, вулиця Чарнецького, 24, і номер телефону. А з лівого боку той самий штемпель тільки французькою. Ще було трохи нижче від правого штемпелю пунктиром набране, типографічно місце для описання дати, і там від руки розмашисто була вписана дата: 31 серпня 1939 року. І далі йшло посередині слово «Заява». Крапка. «Оцим заявляю під словом чести науковця, що приложені до сего письма кости, се є комплектний скелет чоловіка, якого я знайшов в кам’янім саркофагу Княжого собору в Галичі. Як підтверджують основні історичні досліди, се є останки засновника згаданого собору Галицького князя Ярослава Осмомисла, який помер 1187 року…» і так далі. І на звороті так само продовження аргументації. І підпис: «Доцент, директор музею НТШ, Ярослав Пастернак». Цей документ є опублікований.
І таким чином ми зрозуміли, що до наших рук потрапили кістки, які до того були відомі літературі, бо Пастернак про них писав і в своїй монографії «Археологія України», яка вийшла в Торонто, в 1961 році, і в кількох своїх прижиттєвих статтях, і в книзі «Старий Галич», яку йому вдалося видрукувати в Кракові в 1944 році. До речі, роботи в Крилосі Пастернак проводив до 1941 року. І коли вже падали німецькі бомби, Пастернак далі копав.
Але тут починається ціла низка таємниць і цікавинок. Перше, у жодній зі своїх праць, ні в статтях, ні в книжках Пастернак на еміграції жодним словом не згадав, де він подів ті кістки, які він знайшов у кам’янім саркофагу в тому соборі. То просто Божа ласка, що нам то потрапило до рук, ніхто з нас до такого не готувався, ми не знали про її існування. Просто прийшло, і ми її повернули в світ.
Друге. Після розкопок на Святоюрській горі, які не вдовольнили Митрополита Андрея, невідомо, які там були між ними розмови по результатах тих розкопок. Однак з 1934 року (нагадати собі, що крипту Пастернак копав у 1932-1933 роки), а саме з 1934 року Пастернак на кошти Митрополита Андрея розпочинає розкопки в Крилосі (теперішнє село Галич – це 5 км від районного центру Галич). Смію надіятися, що мої припущення вірні, і це не була ініціатива Митрополита Андрея. Все-таки його до цього спонукали розмови з Пастернаком, і очевидно, він підказав Митрополиту Шептицькому ідею, що є підстави відшукати найбільший храм Галицько-Волинського князівства – Успенський собор, де (зі «Слова о полку Ігоревім») був похований з 1 на 2 жовтня 1187 року Галицький князь Ярослав Осмомисл.
Де знаходився цей найбільший після Софії Київської собор, ніхто не знав. Зник. От просто зник з лиця землі. Його пробували шукати багато поколінь дослідників ще з XVIII століття, і ніхто не міг знайти. Знали, що в Галичі, знали, що в Княжому Галичі, а не в районному, а тицьнути пальцем на карту, що «отут він є», ніхто не міг. Найближче до цього підійшов Йосип Пеленський – львівський мистецтвознавець, недооцінений і тоді, і сьогодні. Він радше був кабінетним вченим, аніж польовиком-практиком, але він саме найближче підійшов. Бо цей собор пробували шукати і на Лімниці (притоку Дністра), і в інших місцях. Але саме він сказав і довів, що собор (рештки собору) слід шукати в безпосередньому сусідстві зі сучасною Свято-Успенською церквою, у Крилосі.
Я.Пастернак "Археологія України" (1961), стор. 619
І Пастернак два роки – з 1934-го по 1936 рік – ішов своїм шляхом, відмінним від Пеленського. Він вважав, що Пеленський помилявся. Він вважав, що треба шукати будь-де, тільки не там, де сказав Пеленський. Між ними була, до певної міри, легка конфронтація. І все-таки наостанку, в липні 1936 року він заклав 6 шурфів довкола Свято-Успенської церкви в Крилосі. І один із них (а це трапилося 6 липня 1936 року), як він пише (це цитата), «лопата Данила Михальчука стукнула об щось тверде. Показався масивний мур з товстих блоків вапняку. Коли довжина муру відкриваного перевищила 10 метрів, ми зрозуміли, що йдеться про якусь монументальну муровану будівлю, можливо, якийсь палац, чи якусь невідому з літописних джерел чергову церковцю. Коли довжина відкриваного муру перевищила 20 метрів, ми зрозуміли, що йдеться про якусь княжу, монументальну будівлю, бо жодна парафія, жодна громада не могла собі дозволити таких монументальних речей. Коли довжина муру перевищила 30 метрів, ми вже всі остаточно були переконані, що нарешті з Божою поміччю ми натрапили на рештки Успенського собору».
І прошу собі уявити, що довжина бічної сторони того Успенського собору в Княжому Галичі становить 37 метрів, він на півтора метри виявився коротшим за Софію Київську. Це був перший вагомий вислід співпраці Митрополита Андрея з Ярославом Пастернаком.
На зиму 1936-1937 років все місце розкопів перекрили наддащям на стовпах. Місцеві люди, які дуже допомагали Пастернакові, місцевий парох, управитель Крилоських дібр Дмитро Герчанівський постійно допомагали Пастернакові. І все це місце церквища, вся ця величезна площа була прикрита одним дахом. На сьогоднішній день зробити це з дерева було би досить складно.
Розкриття фундаментів Успенського собору в Крилосі (світлина 1937 року)
Пастернак там же й опрацьовував ті матеріали і продовжував розкопки в 1937 році. Багато було архітектурних деталей у тому румовищі, багато було решток такого звичайного: рештки зруйнованих поховань, бронзові хрестики, оздоби, ґудзички, рештки битого скла того часу. І так тривало до серпня. Аж у 1937 році, в серпні, Пастернак, копаючи у притворі собору, а сам собор виявився (це теж така цікавинка) таким самим, як це уявляв собі Пеленський. А саме: шестистовпним, центробанним, з трьома абсидами – класична форма величезного давньоруського собору.
Ліворуч фундаменти Успенського собору в Крилосі (світлина Ю.Лукомського 1998 року), праворуч – план собору, складений Я.Пастернаком наприкінці 1930-х років
На жаль, у своїх працях Пастернак дуже мало належного місця і належної уваги приділяє Йосипу Пеленському, відсуває його трохи на маргінес. Але, треба віддати належне, і не дуже б’є себе в груди, що от «я відкрив!» і так далі. Того взагалі немає, Пастернак був не з тих людей. Він був надзвичайно скромним, делікатною у людських стосунках людиною.
Світлина саркофагу 1937 року (можливо, Ст. Щурата)
Повернімося до того, що 1937 рік став поворотним. У притворі, на глибині близько 2 метрів він знаходить кам’яний саркофаг, вирубаний із суцільної брили вапняку, із тріснутим віком. Пастернак розумів, що це є принципове питання. І, як він пише в книзі 1944 року, тут же, при свідках скликав комісію, щоби вони ствердили, що саркофаг знаходився під непорушною підлогою того собору. Це був 5-сантиметровий шар жовтої глини, на яку вже накладалася якась плитка. Цей шар був непорушений, і це було дуже важливо ствердити при свідках. Пастернак це зробив. У самому саркофазі, як він пише, містилися останки людини, особи віком 50-60 років.
На розкопках Пастернака працював Соломон Чортковер – відомий львівський антрополог, доцент, доктор Львівського університету. До того славився своїми антропологічними дослідженнями євреїв на півдні Іспанії, у 1929-1931 роках працював із Тадеушем Сулімірським на могильнику в Висоцько Бродівського району, де вивчав черепи висоцької культури. Тобто, він був першокласним антропологом. Саме він дав перший антропологічний аналіз цих кісток. Це було дуже важливо, оскільки ці його висновки Пастернак у 1944 році встиг опублікувати у Кракові, у книжці «Старий Галич» і дав фотографії решток цього кістяка: черепа, кісток і т. д.
І тепер, коли в 1991 році ми знайшли кістки в тій скриньці, ми вже мали з чим їх порівнювати, а саме: з тими фотографіями, з тим антропологічним описом, який опублікував Пастернак у 1944 році. Коли ми їх порівняли, ми виявили, що це є ідентичні кістки, ті самі параметри. Одним словом – один до одного.
Реконструкція зовнішності умовного "князя Ярослава Осмомисла" (професор Зенон Погорецький, травень 1992 року)
Так сталося, що на той час у Львові перебував доктор Зенон Погорецький з Саскатунського університету, антрополог. Зенон Погорецький був відомий тим, що працював із поліцією округу і відновлював втрачені м’які тканини лиця за лицевими кістками черепа. Тобто, він був першокласний знавець із пластичної та графічної реконструкції людських облич. І ми йому дали ті наші кістки, 1991 року знайдені, на кілька днів для роботи. Він нам видав висновки зі своїми міркуваннями щодо тих знахідок. Вони так само є опубліковані. Дуже цікаві висновки. Зокрема, що при житті в того скелета, у тієї особи був видалений задній нижній моляр. Що при житті, при останніх роках життя, людина не могла сідати на коня через артрит лівої ноги, і купа інших, чисто медичних речей, які, можливо, є мало цікаві.
Не дивлячись на ці епохальні відкриття, є свої плюси і мінуси в усьому цьому. До плюсів я відношу те, що відкриття останків у тому кам’яному саркофазі, які Ярослав Пастернак тут же проголосив останками князя Ярослава Осмомисла, вони спричинили національний вибух у 1937-1938 роках. Як пише вже згаданий мною Дмитро Герчанівський, люди аж із Волині добиралися пішки до місця розкопок, щоби поцілувати добуту землю, взяти грудочку зі собою, щоби віднести до себе, як найбільшу святиню.
Олена Кульчицька в ті часи намалювала цілий цикл картин Катедри в Галичі. Одна з тих картин була в помешканні Андрія Юліановича Дороша. Зараз вона, як і все майно Дорошів, перейшла до Національної бібліотеки імені В.Стефаника. Керамічна фабрика Левинського у Львові налагодила випуск теракотових статуеткок «Княжна з Крилоса», бо поруч із саркофагом (25 см від стінок саркофагу) Пастернак розчистив верхню частину від погруддя скелету молодої княжни, яка мала на чолі гаптовану золотом діадему на тканинній основі візантійського походження, яка прекрасно збереглася. Він вважав, що це, можливо, була донька князя Ярослава Осмомисла. Її череп сьогодні знаходиться у Львівському історичному музеї.
І до тих позитивних моментів у даному відкритті слід сказати, що відбулося на рівні з тим «вибухом археологічним» (бо жодна знахідка ані до того, ані після того, не здіймала такий фурор). Було те, що це був період пацифікації в 1930-ті роки, коли на Волині, Підляшші палали православні церкви; коли проводилася політика умиротворення галицьких українців для того, аби вони не занадто заганялися в своєму національному збудженні. Палилися, нищилися осередки «Просвіти», нищилися осередки «Пласту», «Лугу», польські команди «стшельцув» руйнували наші бібліотеки. Це все зараз є в Інтернеті, я не хочу на цьому детально зупинятися. Скажу лишень, що це не найкраща сторінка українсько-польських взаємин, і зараз із обох сторін теперішнього кордону робляться спроби якось полагодити ці історичні бачення на нашу минувшину і з боку державних органів, і з боку науково-дослідних інституцій. І на рівні приватних спілкувань так само частина дослідників вважає, що треба прийти до якось врозумілого співпрацювання.
Так от, на фоні тої пацифікації 1937 рік – пробудження національної минувшини. А чому саме Ярослав Осмомисл? А тому, що за цього князя, за Ярослава Осмомисла, границі Галицького князівства простягалися якнайбільше. Ні до того, ні пізніше вони не були такі широкі. Уявіть собі: від Сяну до Дунаю, від Чорного моря аж до Карпатських гір – вся ця територія була підконтрольна галицькому князеві. І фактично відкриття останків цієї особи (як вважав Пастернак) всіма сприймалося як передвісник якихось дуже позитивних змін у національному зрушенні.
А тепер про деякі речі, які змушують замислитися. Перше: де поділися ті останки, що віднайшов Пастернак у кам’яному саркофазі, ніхто не знав. Вважали, що їх перевезли до Москви і передали в антропологічну лабораторію Михайла Михайловича Герасимова, видатного радянського антрополога, для реконструкції. Цей учений у свій час реконструював і Ярослава Мудрого, й інших видатних осіб, але всі вони мали якийсь монголоїдний тип облич. Інший варіант – що Пастернак передав ці речі на закордон чи вивіз зі собою на еміграцію. Одним словом, Пастернак у жодній зі своїх праць не згадував, де він їх заховав. Ми можемо це пояснити тим, що в умовах радянського режиму, якби він десь, не дай Боже, прохопився місцем, де він їх захоронив, радянська влада тут же би їх віднайшла, вони би були вивезені однозначно зі Львова, подальша доля їх була такою самою, як і інших наших національних святинь і раритетів. Тому Пастернак вирішив змовчати про цей момент. Тобто, з цим можна погодитися, і це зрозуміло.
Як дослідника мене цікавить інше. Уявіть собі, останки князя Осмомисла. Найбільш епохальна знахідка Ярослава Пастернака і Митрополита Андрея Шептицького, який на свої кошти фінансував усі ті розкопки. Але коли ви зараз мене запитаєте, чи зберігся хоч план того розкопу, я скажу: він відсутній! Чи зберіглися хоча б зарисовки, як знаходилися ті кістки в кам’яному саркофазі? Вони відсутні! Немає жодної документації по тих останках, які були виявлені в кам’яному саркофазі. Натомість навколо всього Успенського собору в княжому Галичі половина півтораста поховань – того самого XII-XIII сторіччя. І кожне з тих поховань Пастернаком детально проаналізовано, зарисовано, зафотографовано. І кожне поховання має свою інвентарну джерельну базу: що знайдено, на якому місці, на якій глибині. Кожне з тих півтораста поховань!
Сказати, що це була недбалість, і матеріали десь загубилися? Тяжко, тому що в 1944 році вийшла його книжка «Старий Галич», і там з такою дотошністю описується кожний камінчик, кожна цеглинка, кожна кісточка, що важко це припустити. Але питання кісток з кам’яного саркофагу не акцентується.
Це ми маємо наслідки. Але який був мотив? Яка була мотивація в Ярослава Пастернака? Отут дуже цікаво. Тут вас мушу перенести в уяві до 1991 року, коли відразу після відкриття цієї скриньки з останками князя Ярослава Осмомисла. Уявляєте собі, три хлопці по 30 років, щасливі від такого епохального відкриття, що Бог дав руки відкрити таке вдруге після Пастернака. Ми скликали прес-конференцію – точніше, не ми, а Олег Романів, на вулиці Матейка, у тодішньому офісі НТШ. А тоді поруч, біля готелю «Дністер» було прес-бюро УГКЦ. І про наші розкопки вже в той самий вечір говорило Радіо Ватикан, що дослідницька група на території церкви віднайшла такі цікаві речі. На тій конференції тоді були присутні Лариса Крушельницька, Ярослав Ісаєвич був до того долучений, бо він давав перші консультації відносно особи Ярослава Осмомисла: наскільки вона значима для української культури. І от тоді ми, троє молодих хлопак, щиро були переконані, що віднайшли останки князя.
Володимир Вуйцик
Аж десь за два тижні в газеті «Ратуша» з’являється стаття Володимира Вуйцика під назвою «Обережно з сенсаціями», яка стала для нас абсолютною несподіванкою. Й оцей маститий наш львівський мистецтвознавець, перед яким кожен із нас має скинути капелюха (перед його вкладом у нашу науку, культуру), Володимир Степанович по пунктах, «в пух і прах» розбив усю концепцію ідентифікації цих останків з історичною постаттю князя Ярослава Осмомисла.
Головний аргумент який? Те, що в часописі «Слово» десь за 1840-і роки ¹ Володимир Вуйцик знайшов дуже цікаве повідомлення, а саме: що кардинал Михайло Левицький у той час, на початку XIX століття, проводив розкопки на місці, про яке він не знав, що то катедра, там стояла капличка, і він у тій капличці проводив розкопки, і на значній глибині виявив 4 алебастрових саркофаги з похованнями. Де поділися ті саркофаги, тяжко встановити. Але Володимир Степанович припускав, що, власне, в тій капличці, єдиній, залишеній з усього собору… Остання згадка про Успенський собор у княжому Галичі, пригадаю, датується 1255 роком. Після цього в XIV столітті весь собор зруйновано, а з його матеріалів, поруч з нам, на відстані 15 метрів, побудовано нову Свято-Успенську церкву теперішню (XIV чи XV століття). Але цю капличку лишили. Чому? Чому при руйнації всього собору лишили її неторкнутою? Очевидно тому, що в її основі лежали дуже важливі чиїсь останки. Такі останки і були знайдені кардиналом Левицьким.
Володимир Вуйцик ставить питання: чому Пастернак не використав це повідомлення про віднайдення цих останків? Хоча у списку використаних джерел на цю працю він покликається. Але в тексті жодної згадки, жодного пояснення віднайдення цих чотирьох алебастрових саркофагів немає.
Я вам зараз поясню, чому така увага до матеріалу. Ви знаєте, що Пастернак знайшов ці останки в зі суцільної брили пісковика викутому саркофазі, а тут ми говоримо про алебастр. Бо саме княжі гробівці робили з цього благородного матеріалу. Ви, напевно, в уяві не можете пригадати, як виглядає гріб Ярослава Мудрого в Києві, як виглядають гроби інших наших київських князів. Вони всі пишно декоровані, живого місця немає на їхній поверхні! Зовнішність тих чи інших гробів мала віддзеркалювати величність того чи іншого князя. І ті гроби ніколи не ставилися під землю. Вони всі ставилися на підвищення в таких каплицях. А саркофаг, що знайшов Ярослав Пастернак, – це просто брила пісковику.
І другий аргумент, який для мене є значно поважніший (зрештою, на нього також звертав увагу Володимир Степанович), – це те, що в Крилосі ще з часів отця Льва Лаврецького, пароха села Крилос, почали віднаходити ідентичні саркофаги в різних місцях. Їх знаходив також і Ісидор Шараневич, сеньйор Ставропігійського Інституту, і, на превелике щастя, наш Юрко Лукомський. У церкві на Царинці він знайшов чотири аналогічні саркофаги, які були: один – по центру нави церкви XII століття, а три інші – при стіні. Причому, як він каже, вони ще робилися при житті тих осіб, оскільки вони були вмонтовані в фундаменті церкви, тобто, ще при житті людина собі замовляла місце, де вона мала бути похована.
Такі самі саркофаги, ідентичні, були знайдені в інших місцях княжого Галича, були знайдені і в інших місцях: в Теребовлі, у Василеві, у Чернелові на Чернівеччині – фактично там, де працювали каменерізні майстерні, всюди були знайдені ті саркофаги. На сьогоднішній день всі їх вирішили зібрати в каталог, вийшло десь 17 таких саркофагів. Тобто, працювали ремісничі майстерні, які продукували серійно такі речі, і вони призначалися для діячів церковних, для священників, для людей трохи заможніших. Але на мою думку, у жодному випадку, вони не могли призначатися для такої особи, якою був князь.
І другий момент. Уявіть собі притвор, – це місце, по якому ходиться, виходиться, товчуться цілий день. Чи хтось би дозволив, щоби останки такої величної особи, з якою намагалися породичатися провідні королівські двори Європи, поклали під притвором? Очевидно, що так поступити зі своїми останками, могла заповісти тільки особа монашого стану, людина, яка ще за життя розпинала своє смертне тіло. Таку традицію ми маємо і по інших місцях. Малоймовірно, щоби з князем Ярославом Осмомислом могли повестися таким чином. Якщо правдиві ті відомості, що подає «Слово о полку Ігоревім» (швидше за все, в ніч з 1 на 2 жовтня 1187 року він був похований у цьому соборі як засновник його), то його останки могли спочивати в тій каплиці, яку не зруйнували з якихось причин, одну з усього того княжого собору. І вони могли бути в одному з тих алебастрових саркофагів, які опустіли під час чергової війни. Тобто, тримати його відкрито це було небезпечно. Оскільки ми знаємо, що півтора чи два десятиріччя собор перебував у руках мадярів, були й інші неприятелі в Галичі, влада мінялася. Очевидно, найбільш цінні реліквії були опущені в ту бічну капличку.
І мені видається, що Ярослав Пастернак вже на еміграції переосмислив своє відкриття. І саме тому він більше ніде не писав про постать Ярослава Осмомисла. Він зрозумів, що він потрапив у дуже непросту ситуацію. Якби він зрікся свого відкриття, він би наніс страшний удар українській національній спільноті, українській культурі, бо всі би почали: «Як так? Ми так надіялися, ми так вірили, ми так аплодували, а тут…». І він вирішив за краще промовчати і віддати це на осуд наступним поколінням, з надією, що прийдуть нащадки, які об’єктивно, без надмірного пафосу, надмірного критицизму, зможуть оцінити його вклад.
Череп умовного "князя Ярослава", реставрований С.Горбенком (1995)
Більше того, Сергій Горбенко, який захистив дисертацію по тих останках (він сам – стоматолог з Полтави), він взяв ці кістки на дослідження, видав книжечку, то він встановив, що в цьому саркофазі були поховані останки двох чоловіків. Не одного, а двох. І він про це пише, це досить детально з медичного, з антропологічного боку опрацьовано.
Реконструкція Сергія Горбенка (липень 1995 р.) на різних стадіях
І тепер ще один момент, на який звертав увагу Пастернак. Я вам згадував про молоду княжну, яка була, як вважав Пастернак, біля саркофагу, 25 см, тільки погрудна частина. За кістками черепа визначили вік як 18-20 років. Вважали, що це донька Ярослава Осмомисла. Цей аргумент Ярослав Іванович використав як те, що тут, в саркофагу, могла бути похована княжа особа. Якби був похований якийсь владика чи монах, біля нього не ховали би жінку, тим більше молоду особу. Але задайтеся питанням, чому Пастернак відкопав лише верхню частину скелету? Тільки тому, що під час викопування гробу саркофагу нижня частина скелету була зруйнована. Тобто, поховання княжної було за часом раніше, і воно було перерізано спускною ямою цього саркофагу. І тому воно не має ніякого відношення до саркофагу. Безперечно, до собору – має. Безперечно, те, що в неї златоглав на чолі зберігся, свідчить про її походження, що вона з княжої родини. Але це різночасові об’єкти, їх не можна ставити в одну площину, і тому цей аргумент Ярослава Івановича в цьому випадку не спрацьовує.
Звичайно, після тої вищезгаданої статті Володимира Степановича Вуйцика ми продовжували свято вірити в те, що ці останки все-таки належать князеві. Ми про це писали і в «Записках НТШ», хоча Олег Купчинський трохи примруженим оком дивився на ті наші писання. Але статті вийшли. Там була публікація першоджерел. Наші висновки – то таке, то для майбутнього.
А тепер про те, які ж висновки можна з цього зробити нам, сьогоднішнім, у нашій сьогоднішній ситуації. Півроку тому я писав, що не можна так поводитися з останками, які знайдені нами в соборі Святого Юра, так, як вони знаходяться зараз. Тобто, незалежно від того, ким була та особа, яку знайшов Ярослав Пастернак у тому саркофазі, їй не місце в бічній аркосолі в Святоюрській крипті, перемішаною бути разом з іншими кістками, які ми знайшли в пісковиковій засипці. Вона вимагає відповідного до себе пошанівку.
Я вважав і до сьогоднішнього дня вважаю, що ті кістки, які знайшов Пастернак, – можливо, це архієпископ Косьма, який був сучасником князя Ярослава Осмомисла, і який, можливо, певною мірою допомагав і надихав його на побудову цього величного Кафедрального (другого після Софії Київської) собору. Саме в Крилосі, у княжому Галичі, знайдена найбільша кількість підвісних печаток цього архієпископа Косьми. Ми знаємо, що тоді в княжому Галичі в XII столітті була створена чи відновлена єпископія (різні думки з цього приводу є). І тому для історії церкви це є принципове питання.
Якщо хочете знати мою думку, я не маю аргументів, які би підтвердили, що останки, які знайшов Пастернак, належать Ярославу Осмомислу, цьому нашому найбільшому князеві. Аргументи я вам виклав, ви можете самі робити висновки: є це останки князя чи не є останки князя.
Зараз Роман Сулик залучений до певних дій, які проводить наша Церква, а саме по перенесенню цих останків у княжий Галич. Робиться це за ініціативою районної влади, Галицької районної ради, за ініціативою Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Чи є вони такими патріотами? Я не буду навіть піднімати це питання. Просто скажу, що районній владі залежить на туризмові, на тому тому, щоби місцевий Крилос, який є напіввимерле село, здобув якусь пам’ятку, якийсь цимес (як казали перед війною), який би приваблював туристів. І для цього в не зовсім гарний спосіб хочуть використати Церкву. Чому? Пояснюю небезпеку.
Якщо ви пригадуєте, у кінці 1990-х років був наново відкритий Юрком Лукомським Кафедральний собор у Крилосі, у княжому Галичі, наново розкопаний. Юрко дійшов до материка, дуже багато цікавих речей дослідив чисто з будівельних, архітектурних моментів. Після цього районна влада взялася відбудовувати Успенський собор. Було оголошено збір коштів по всій Україні для того, щоби в княжому Галичі відродити Успенський собор. Ніхто не задався питанням: для чого в селі величезний собор 37 метрів завдовжки? Адже він приречений бути пусткою! Там на вечірні та на недільні служби Божі збирається 10-15 осіб. Робити цирк з храму? Для чого це було потрібно? Свого часу я мав трохи відношення до державних органів влади, і я зрозумів, що це є просто відмивання грошей. Просто зібрався оргкомітет, який вирішив, що на цій благій ідеї можна сконцентрувати певні суми і потім просто розвести руками: вибачте, так вийшло. Ми маємо чисельні приклади на цей раз.
Прикро мені, що на сьогоднішній день ті фундаменти, які розкопав у 1936-1937 роках Пастернак, на 3/4 залиті бетоном, знищені для наступних поколінь дослідників. Скажіть мені, чи хтось хоче відбудовувати Парфенон? Чому римлян влаштовує той напіврозвалений Колізей? Що, у них немає бетону? Вони вміють цінувати справжність, автентику, тому що там на своїх місцях люди, які знають вагу і ціну цим раритетам, національним і загальноєвропейським святиням. У нас у Крилосі повторюється та сама річ, що й з підлогою в Святоюрському соборі: винесли плити XVIII століття, заклали все кахлями, які ми маємо в санітарних приміщеннях, забили воздухопроводи в крипті, почалося гниття, немає циркуляції повітря, затхле повітря. Так не робиться!
Зараз у черговий раз хочуть прокрутити аферу з нібито перезахороненням останків князя Ярослава Осмомисла. Але бійтеся Бога! Матеріали є опубліковані. Все, що я говорю, воно є в науці, воно присутнє в Інтернеті. Кожен може це перевірити і сказати: люди добрі, що ви робите? Я розумію, що є проблеми фінансового плану в районної адміністрації, але до чого тут Церква? Свого часу владика Софрон Мудрий освятив відбудову Успенського собору в наш час. Я не маю права нічого казати чи критикувати, бо я все-таки світська людина, а це справа духовна. І журналісти били на сполох, і історики, мистецтвознавці, члени львівського ICOMOS, ми переконували, що не можна відбудовувати цей собор, так само, як і Десятинну церкву.
Пішла така хвиля в Україні, що можна взяти на певних історичних темах чималий куш, а потім розчинитися. І зараз в черговий раз із тими останками намагаються прокрутити таку справу. Очевидно, що є якийсь кошторис робіт, що є люди зацікавлені. Можливо, вони далекі від Церкви, а Церква має до них довіру, і не кожен хоче дослідити це питання. Але ж рано чи пізно, коли відбудеться це перезахоронення, постане питання – а кого ж ми перезахоронюємо? На що витрачені такі гроші? Скажу вам чесно, що держава до цієї акції, яка зараз планується, не має жодного відношення, бо тут не йдеться про бюджетні кошти. Тут ідеться про інші кошти: про якісь меценатські, про закордонні. Це не моя справа. Йдеться про те, що держава до цього не буде долучатися ніяк фінансово. І тому ніяких контролюючих органів, ніяких аудитів збоку не буде. Тут ідеться – чи потрібно це?
Свого часу Пастернак дуже тактовно оминув це питання. Він не наполягав, не акцентував на правомірності ідентифікації з постаттю Ярослава Осмомисла. Він зрозумів свою похибку. І мені видається, що ми зробимо погану річ, якщо ми зараз будемо відроджувати ту думку, що це є останки князя Ярослава Осмомисла. Звичайно, на районному рівні, для Франківщини це дало би великий плюс у туристичному бізнесі. Це дало би можливість у буклетиках, в Інтернет-виданнях, в інших ресурсах включати інформацію про те, що «в нас знаходяться останки найвеличнішого галицького князя Ярослава Осмомисла, і з такої-то години до такої-то години квиток стільки-то», і далі за текстом.
Для чого це все Церкві? Але не достукаєшся. Не переконаєш. Люди вважають, що, якщо Пастернак свого часу сказав, що то є останки князя Ярослава Осмомисла, – все, питання закрите. Ти для нас не авторитет. Вникати в твою аргументацію ми не будемо. Для нас авторитет Пастернака більше, ніж десять таких, як ти, разом узятих. Оце маєте ситуацію на сьогоднішній день.
Але аргументація від того не зменшиться, від того, що таких саркофагів буде більше, від того, що постать княжого рівня не могла бути похована під притвором, що в усіх королівських домах Європи в кафедральних соборах у найбільш почесному місці захоронювали наших князів.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
Питання: Ви не думаєте, що найпростішим мотивом Ярослава Пастернака було те, щоби останки Ярослава Осмомисла не дісталися в руки мадярських, польських, німецьких або російських окупантів? І тому він урочисто ту пляшку заклав зі своїм підписом саме там, де не будуть шукати. Мені здається, що це питання пояснюється дуже просто. Це одне. А друге – якщо на 90% видно, що це все-таки Ярослав, то не треба бути таким, з політичної точки зору, більш дріб’язковим, ніж поляки, ніж німці… Якщо це в наших інтересах, то треба визнати, що це є так. А Пастернак – це головне, що вклав свій папір урочисто.
Микола Бандрівський:
– На перше питання: я не знаю, чи то було урочисте перепоховання. Записку датовано 31 серпня 1939 року – за один день до початку Другої світової війни. Тобто, попередити людину (ми не знаємо, чи то був Пастернак, чи хтось інший) про початок Другої світової війни могла людина тільки з оточення Митрополита Андрея, який мав безпосередні зв’язки і з Берліном, і з іншими європейськими центрами. Ніхто інший попередити Пастернака не міг.
Безперечно у цьому ви праві, що крипта – це те місце, яке би ніколи не мало бути діткнутим лопатою археолога. Бо колись у крипту треба було просити благословення, щоби зайти. Про те, щоби за порогом крипти з’явилася жінка, взагалі мислити не можна було! Це ж була святая святих, це ж приміщення під престолом, де здійснюється жертвоприношення найбільше у нашому житті й світі. Зараз крипта відкрита на всі двері – заходи, хто хоче, у будь-якому вигляді, у будь-якому стані, без проблем. Тоді був інший режим.
Правду ви кажете, Пастернака турбували останки тих кісток – і тільки тому, що до Другої світової війни він був переконаний, що це є ті останки, які належали Ярославові Осмомислові. Але потім у всіх своїх працях (а він помер у 1969 році) він ніде не ставив питання, що він знайшов останки Ярослава Осмомисла. Він взагалі не торкався того питання – правомірності ідентифікації історичної постаті Ярослава Осмомисла.
І зараз, коли ви кажете 90% чи 99%, я не рахую відсотки, я вам приводжу аргументацію. І та аргументація існує незалежно від того, чи є Бандрівський тут, чи його немає, чи буде хтось інший на моєму місці, чи ні. Аргументація незалежно існує. Я просто кажу про небезпеку. Якщо Пастернак міг свого часу помилитися, і він свого часу це усвідомив, він не хотів вносити розчарування і розбрід у ряди української культури.
Є певні моменти в нашому житті, які не мають відповіді. Так само, як мене цікавить особа Віктора Петрова – може, знаєте такого археолога? Першокласний знавець, на його праці ми й тепер покликаємося. Разом із тим – співпраця з «Аненербе» («Спадок предків») ²; причетність до вивезення археологічних експонатів; його перебування у Львові, де він ходив в уніформі німецького офіцера, і всі сприймали це як нормальне; дуже багато інших речей. Але ніхто на цьому сьогодні не акцентує уваги, багато речей для нас є закритими.
Але в цьому випадку я просто хотів сказати, що є така небезпека. Є такі моменти в справі з останками, які знайшов Ярослав Пастернак. Як бути далі, це не мені вирішувати. Я просто як фахівець кажу, що є такі, такі й такі напруження тут, тут і тут. Я, як діагностика, але я не приймаю рішень. Рішення мають приймати ті люди, від яких залежить подальша доля.
Питання: Чи така особа, як Ярослав Осмомисл, могла бути похована без відповідних клейнодів? Є хоча б якісь клейноди? Якісь перстені? Це перше питання. А друге питання: чи є згадки в щоденниках Шептицького, хоча би якась інформація про це захоронення? Я не думаю, що без дозволу Шептицького, без надання інформації йому у крипті могли поховати таку особу, як Ярослав Осмомисл. Десь, напевно, чи в архівах Ватикану мала би бути така інформація. Дякую.
Микола Бандрівський:
І щодо клейнодів, тут на фотографіях, які збереглися з того саркофагу, усюди є розбите віко, тобто, було втручання, частини віка немає. Звичайно, що князівські персони чи королівського походження, всі були у відповідному облаченні, всі були у відповідному одязі, ніхто не мав доступу до відкривання тих гробниць. Але ще раз кажу: нонсенс очікувати такого багатого поховання під притвором собору. Жоден приклад з історії Європи не дає аналогів до подібних поховань князів. Князів так у Європі не ховали, тим більше такого рівня, як князь Ярослав Осмомисл. Людина, яка була захоронена в тому саркофазі мусила мати або монашу схиму, або бути духовною особою. Бути захороненою в притворі у такому дуже скромного, аскетичного вигляду саркофазі, який тиражувався місцевими ремісниками для багатьох людей, могла особа без особливих ниточок, які б її ріднили зі світським, для якої все світське є чимось маловартісним.
Питання: Чи вже є завершені повністю розкопки в Крилосі на місці старого собору, чи ще є шанс їх розширити?
Микола Бандрівський: Проектно-кошторисну документацію по заливанню його бетоном зробив наш інститут «Укрзахідпроектреставрація». Просто я би не хотів, щоби ця історія з заливанням Успенського собору повторилася зараз із заливанням пам’яті тої особи, яку знайшов Пастернак. Щоби не проводили аналогії! Ще раз повторюю, тут треба відмежовувати інтереси районної влади, інтереси бізнес-структур, а саме ними виступають туристичні агентства, які лобіюють цей момент. Повірте мені, бізнесові структури проникнуть в усі кабінети, вони будуть підсовувати різні папери для підпису, лишень би запровадити туризм у Крилосі, у Галичі, на Франківщині. Але чим винна наука в цьому?
Питання: Чому так популярна в наші часи тема автентичності соборів, чому ви так негативно ставитися до певної відбудови?
Микола Бандрівський:
– Дуже гарне питання, мені приємно, що ви його поставили, що вас такі питання турбують. Воно не настільки складне, бо очевидне. Ніде в світі, окрім України, ніхто не намагається відбудовувати. В Афінах, ви знаєте, дуже багато язичницьких храмів. Ніхто Парфенон не добудовує. Як я вже казав, справжність, автентичність ціниться. Бо ти торкаєшся того, чого торкалися тисячоліття, над якими пройшов час. А коли його залити бетоном – це все інше. Зовсім інші відчуття. Я би порівняв, це те саме, що ви спілкуєтеся по скайпу зі своїм колегою, і те саме порівняти, як ви спілкуєтеся лицем до лиця. Оце той самий ефект. Можете самі робити висновки.
Але інший момент я би ще хотів згадати, про наш Високий замок. Років 15 тому була така ідея, активно лобійована нашими бізнесовими структурами, я можу вам назвати принаймні дві фірми, які казали, що на Високому Замку треба відбудувати той Високий замок. І наші хлопці, Володимир Шишак, археолог, почав розкопки, а археологічні роботи – це перший етап будівництва. Згідно чинного законодавства від 1% до 7% має вкладатися в археологічні дослідження. І вже на Високому Замку почалися роботи археологічні. І мали відбудувати зі скла і бетону отой замок і назвати його Високим замком. Причому патріоти наші українські били себе в груди, що ми відновлюємо нашу минувшину, ми привертаємо увагу до нашої української фортифікації, до нашої княжої спадщини. Разом із тим люди, які сидять з олівцями, кажуть: хлопці, якщо то не буде готельно-розважальний комплекс, то він себе не виправдає, про музейні функції забудьте. Це все марення стятої голови. Тільки готель, тільки більярд, тільки сауни. Тільки за таких умов таке підприємство може вижити.
Питання: Чи займається сьогодні українська наука генетичною експертизою викопаних останків, і чи створюється банк даних з усіх тих останків, що були викопані за весь час? Є в нас щось таке чи ні?
Микола Бандрівський:
Такі роботи пробував робити Сергій Горбенко, але тут ідеться про достовірність того матеріалу, яким оперуємо. Дуже мало речей залишилося. Наприклад, останки Ярослава Мудрого – нижня щелепа є в Московському Кремлі, частина правої руки – десь у Суздалі… Одним словом, порозкидані по різних церквах.
Мені видається, що тут справа не в генетичних дослідженнях, тут справа просто в об’єктивній оцінці, у фактажі, в аргументах, які я виклав. Вони мають бути основними в правомірності ідентифікації тих останків. Генетична експертиза вам нічого не дасть. Вона може показати відсоток спорідненості. І з чим порівнювати її результати? З Романовичами? З Рюриковичами? Кожне з тих колін за дуже багато віків мало багато бічних нашарувань, домішок інших генотипів, абсолютно чужих, у тому числі з Азії та крайнього Заходу. І виокремити з них, простежити ту генеалогію, практично неможливо. Зараз ви знаєте, які були проблеми з домом Романових, коли ідентифікували ті останки, які були спалені… Воно ні до чого не призводить! Тобі дається багато варіантів, з яких мусиш вибрати той, який тобі видається найбільш об’єктивним. Тобто, все зводиться до людського, до суб’єктивізму дослідника. Немає такого, щоби випав один правильний результат.
Питання: Ви досліджували безпосередньо собор Святого Юра. А як Ваша інтуїція науковця говорить: сади верхні й нижні Митрополичі – чи там не варто вже щось починати досліджувати?
Микола Бандрівський:
– Такий цікавий випадок – я вам казав, що ми мали камеральну лабораторію в підземеллях Митрополичих палат, і нам вдалося знайти підземний вхід, який вів із кухні і до цирку. Той хід виходив якраз на середину схилу позаду цирку. Довжина ходу – приблизно 40 метрів, він замулений. І, можливо, це той хід, яким Шептицький рятував євреїв.
Щодо Митрополичих садів тяжко мені щось сказати. Копати можна всюди, наскільки то доцільно саме зараз? Аби наука і Церква розібралася із тими проблемами, які існують. Зрештою, куди нести той матеріал? До останнього року все, що ми копали у Львові (і я особисто), ми несли у державний музей. Це був Львівський історичний музей, Музей історії релігії тощо. У жоден регіональний музей ми не мали права нести. Від минулого року і Львівський державний історичний музей переведений на комунальне підприємство міста, й інші музеї. Тобто, вони працюють за статутом, за яким працюють ЖЕКи. Єдиний стандартний статут є і для Львівського історичного музею, і для комунального підприємства. Це є рівень нашого музейництва, до якого його опускає наша влада. Куди нести ті матеріали з Митрополичих садів? Я не хочу копати тільки через це. Воно там стояло століття, хай ще постоїть 5-10 років, коли Україна стане більш незалежною, позбудеться тої свори, яка дорвалася до бюджетних коштів.
От хотілося би поставити питання: чому би не створити музей Святоюрського монастиря? Чому би не експонувати ті речі, які ми знайшли під час розкопок у Святоюрській крипті? Де вони зараз є? В якому стані? Чому вони не заінвентаризовані по сьогоднішній день? А що таке музейна робота – це колекційна робота, це музейні фонди, це фондові підгрупи, це можливість експонування. Чи не було би вам цікаво, аби не тут проводили лекцію, а десь у Святоюрському соборі, в якійсь кімнаті музейній, де би по боках були вітрини з виставленими речами? Чому так не зроблено?
ПРИМІТКИ
¹ Насправді часопис «Слово» виходив у 1861-1887 роках.
² «Німецьке товариство з вивчення давньої германської історії та спадку предків».
* * * * *
Відкрита лекція «Митрополит Андрей Шептицький – меценат західноукраїнської археології (за матеріалами співпраці з директором Музею НТШ Ярославом Пастернаком)» відбулася 8 грудня в Українському Католицькому Університеті (семінарська кімната ім. Ірини Шипули).
Лекцію прочитав старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, професор кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки ЛНУ ім. І.Франка Микола Бандрівський
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/68870/
