9
філософ-релігієзнавець
Щонайперше перепрошую у рибалок та фахівців у рибній промисловості, бо про справжнє рибальство та риборозвідництво не знаю нічого. Але це зручний образ для спрощеного (редуктивного) моделювання наявної в інформаційному полі ситуації з висвітленням висловленого. Щонайперше тому, що образ риби стало асоціюється з сенсом висловленого фахівцем у певній галузі.
Сенс того, що висловлюється – як та риба у воді – він є, але його важко виловити, особливо коли не володієш адекватними засобами. Якщо ж, припустимо, висловлюється не фахівець, — тоді сенсу може і не бути, а за рибу, яка нібито ховається у воді, видається щось інше – жаба, чи, скажімо, водорості або ж і (в брудній водоймі) викинута колись кимось пляшка. Але для відлову цих предметів ефективними будуть не ті самі засоби, що допоможуть виловити справжню рибу.
Тож фахівець бере з собою саме те знаряддя, яке допоможе йому виловити те, на що полює. А у будь-якій природній водоймі ми знайдемо і рибу, і якісь залишки старого зотлілого сміття, гнилого галуззя тощо. Та якщо навіть і водойма чиста, але хтось ставить собі за мету продемонструвати, що вона брудна і риби в ній немає через надмір сміття – можна тишком попідкидати усілякого мотлоху, а на риболовлю взяти не вудку, а сачка, яким те лахміття і повитягувати з поверхні. А потім, згідно з провідним трендом «контрольно-викривальних» програм з метою дискредитації якості місцевих водойм (на замовлення, скажімо, певного закордонного експортера риби) зробити сенсаційну заяву через ЗМІ з ілюстраціями виловленого предмету та висновками: «Бачили! Бачили, що у них там ми виловили!!! А ще називають себе рибовиробниками!!!»
Науковці схожі на фахівців-риборозвідників: у кожного з них один або ж декілька ставків чи заплавків, де вони десятиліттями розводять певні види риб чи досліджують певні рибно-водні екосистеми на предмет з’ясування сприятливих чи шкідливих факторів для ефективного продукування риби. Теоретично, звичайно, можна припустити, що кожен з них мав би знати про рибу все. Але насправді через силу силенну об’єктивних і суб’єктивних умов їхні знання про рибу обмежені кількістю ставків, об’ємом води, характеристиками еководної системи, видами досліджуваної риби тощо. «Найбільше» про рибу зазвичай знають рибалки-любителі (ефект Даннінга-Крюгера). «Найоб’єктивнішими» критеріями оцінки роботи фахівців-риборозвідників володіють очевидно рибалки-контролери. Найбільше жахає фахівця-риборозвідника контролер із жовтим сачком – ніколи не знаєш наскільки він є фаховим рибалкою та на що насправді він прийшов полювати – на рибу, сміття чи ставок.
Багато моїх колег не люблять давати інтерв’ю журналістам, бо те, як переказується потім висловлене ними, іноді не має нічого спільного з тим, що вони насправді висловлювали. Проблема непорозуміння має різні фактори походження: 1) можливо контролера цікавлять карасі, а науковець спеціалізується на форелі; 2) фахівець добре знає, як краще вирощувати рибу, а контролер питатиме яка риба смачніша при смаженні; 3) невідомо, хто замовив роботу цього контролера: товариство захисту прав вільної риби; природозахисна організація; місцева громада, яка пишається цією рибою і хоче створити їй комфортні умови для життя; фірма, що збирається на місці ставка збудувати прибуткову трасу; закордонний виробник штучного замінника риби, що хоче розширити ринок збуту на цю територію тощо. Але запрошувати відвідувати свої ставки і рибалок і контролерів риборозвідник повинен, бо ж у іншому випадку уся його робота нікому не потрібна.
Перепрошую за таку образну пропедевтику, але так значно легше декількома словами пояснити те, що для детального роз’яснення потребує багатотомних праць.
Тож відповідаючи на запитання Андрія Лубенського (журналіста РІА Новин України) «кому служать українські релігієзнавці», щиро зізнаюсь: українські релігієзнавці служать українським громадянам. Ми досліджуємо нашу «рибу» (релігію) в нашій «еководосистемі» (релігійна ситуація в Україні) з метою з’ясування того, які фактори і яким чином впливають на «рибу» і на «еководосистему». А ці знання та їх врахування є корисними і для самої «риби», і для усіх «мешканців нашої еководосистеми», тай для будь-кого, хто цікавиться оптимальними умовами їх життя. І так, зарплату нам за нашу фахову роботу платить держава Україна.
Щодо проблеми, яка змусила сформулювати цю відповідь журналісту Андрію Лубенському (РІА Новини Україна).
10.01.2018 у прес-центрі Главкома відбулась прес-конференція, на якій три фахових релігієзнавця, доповнюючи один одного (що упереджує від однобокого висвітлення предмету) аналізували релігійну ситуацію в Україні на початок 2018 року. Після прес-конференції, на якій звичайно були гострі несподівані питання від гостей-журналістів, я уважно прослухала нашу прес-конференцію і побіжно промоніторила те, яким чином це відобразилось в інформаційному полі. Бо коли ти висловлюєшся усно і ще й у режимі онлайн конференції з неочікуваними запитаннями, завжди існує ризик необережного висловлювання, хибного формулювання, логічної помилки, нестачі аргументів тощо. Також існують ризики, що висловлене буде неправильно зрозумілим або спотвореним з маніпулятивною метою. Та наслідками в основному лишилась задоволена. Особлива подяка журналістам Главкому, Інтерфаксу, INTV та інших ресурсів, що коректно відкоментували та адекватно передали висловлювання спікерів.
Та один матеріал на РІА-новинах України змусив мене задатись питанням: з якою метою він писався?
Перше, що привернуло мою увагу, — маніпулятивні прийоми вже у самій назві і провокативне запитання «Кому служат «правильные» украинские религиоведы» без питального знаку. Риторичне питання не потребує відповіді. Натяк та риторичність (нема питального знаку) має підводити читача до розуміння того, що відповідь уже передбачається (вони комусь служать). Крім того, беручи в лапки слово «правильні» пан Андрій Лубенський натякає читачам на те, що релігієзнавців слід ділити на правильних/неправильних, а ці – правильні у лапках (тобто неправильні). Я не знаю, наскільки Андрій Лубенський обізнаний з релігієзнавством і чи є він достатнім фахівцем, щоб встановлювати критерії «правильності» до фахових знавців релігії. Але про всяк випадок, щоб розвіяти будь-які сумніви щодо того, кому ж ми «служимо» — вище сформулювала відповідь.
Поверхневий аналіз усієї публікації не залишив сумніву – автор дещо кострубато, але щедро користується усіма відомими йому маніпулятивними прийомами, аби підвести читачів до певної точки зору. Тут ми знаходимо і виривання фрази з контексту та застосування її в іншому контексті, і перекручування висловлювань, і підміна понять, і фальсифікація висловлювань фахівця з метою … Та ось «з якою метою?» і виявилось ключовим. Бо ж не випадково у інших публікаціях, навіть там, де журналістів цікавив не загальний аналіз релігійної ситуації, а оцінка конкретного випадку – інтерпретації були коректними.
Складається враження, що Андрій Лубенський чув зовсім не те, що чули інші журналісти. Та він і сам зробив припущення: «возможно, ми в разных живем мирах». У декількох своїх наукових публікаціях я нещодавно аналізувала, як провідний міфологічний, ідеологічний, історіографічний чи подійно-буттєвий дискурс впливає на розуміння ситуації та інтерпретацію досвіду – простіше на розуміння світу, у якому себе знаходить суб’єкт свідомості. Тож справді можна сказати, що люди, які перебувають у спільній ситуації, але інтерпретують таку у відмінних світоглядних дискурсах – «живуть у різних світах».
Але він таки має до нас декілька конкретних претензій. Тож подивимось, За що образився Андрій Лубенський на українських релігієзнавців:
а) Твердження Андрія Лубенського в підпункті «хто пленных освободил», де розповідається про «обмін полонених» (звільнення з заручників ОРДЛО історика Ігоря Козловського). Він відзначає: «серед багатьох загадкових “людей і організацій” не були, однак, згаданими УПЦ і РПЦ, митрополит Онуфрій і патріарх Кирил. Але ж це завдяки їх зусиллям став можливим масштабний обмін полоненими, і УПЦ вже подала списки для нового обміну (про це українські ЗМІ чомусь не згадують)».
Не знаю, чи читає пан Андрій наукову літературу, але навіть я в декількох своїх публікаціях згадувала про роль УПЦ МП в перемовинах щодо звільнення полонених, аналізувала їх вплив на можливість пришвидшення цих процесів через безпосередній зв’язок з РПЦ (частиною якої вона є), офіційну риторику та позицію цієї церкви. І під час цієї прес-конференції побіжно про це згадала, уникаючи свідомо детального розбору офіційної риторики УПЦ МП (бо це зайняло б багато часу). Але вказавши, що «це стало можливим завдяки безпосередньому зв’язку УПЦ МП з РПЦ, частиною якої вона є» (34та і далі хвилина прес-конференції). Таким чином про роль УПЦ МП та РПЦ у звільненні заручників ОРДЛО (взамін втричі більшої кількості полонених бойовиків, які віддала українська сторона) ми згадали.
До речі, бачила масу матеріалів у різних ЗМІ, а щонайбільше звичайно – у ЗМІ, що співпрацюють з УПЦ МП, де висвітлювалась «виняткова роль УПЦ МП» у звільненні заручників ОРДЛО.
б) «Блокада лаври? Так люди “повернулись з фронту”». Питання про «блокаду Лаври націоналістичними організаціями» було задано несподівано. Але я, оскільки за день до того аналізувала ці події, відкоментувала. До речі, мою відповідь, яку я повністю вважаю коректною, можна прослухати із 49 хвилини прес-конференції [1], і отримати таким чином “об’єктивне” уявлення про те, що ж було висловлене, а не довільну інтерпретацію пана Андрія. Хоча, звичайно, зрозуміти висловлене з певної хвилини можна лише з урахуванням цілого контекстуального висловлювання під час прес-конференції, де вже було сформульовано і що таке «боголюдська інституція», і в чому полягає власне «релігійна функція», і наголошено на проблемі «внутрішньої секуляризації церкви» на прикладі УПЦ МП.
Бо я таки наполягала, що нам, як релігієзнавцям, хотілось би, звичайно, щоб ніхто нікого не блокував. Щоб ці проблеми вирішувались поступово, відтерміновано в часі від гострих подій. Щоб люди (громадяни України) самі усвідомили яку роль кожен відіграв у сучасній ситуації і зробили раціональні належні висновки. Але церква як боголюдська інституція і її представники як духовні особи мали б себе і в такій ситуації вести більш виважено і коректно. Принаймні зрозуміти, що перед ними ті люди, які переживають трагедію особисту і Батьківщини, на яку напав озброєний загарбник. А ось УПЦ МП чомусь у своїй офіційній риториці вперто не визнає агресора агресором. Більше того, навіть при звільненні заручників ОРДЛО офіційна риторика цієї церкви така, ніби «просто людина повернулась додому», а не з підвалів і катівень ОРДЛО, підтримуваних, спонсорованих і озброюваних Росією. Тож коли представник С14 закликав владику Павла аргументувати, чому позиція УПЦ МП є такою і у питаннях Криму, і у питаннях окупації частини Донецької та Луганської областей, є такою, ніби ні анексії Криму, ні окупації не відбулось, то владика Павло у відповідь повівся не лише не як духовна особа, але і як не психолог, навпаки загострюючи конфліктну ситуацію звинуваченнями у бік активіста. Так, я, наполягала на тому, що духівник би мав зрозуміти ситуацію і поводити себе як духовна особа, а не керуватись власне земними інтересами – приватними чи інституційними, політичними і пропагандистськими.
Та знаєте, думаю немає сенсу це все пояснювати, бо ж чи хотів це почути, а, тим більше, — зрозуміти даний журналіст? Дочитавши до кінця, збагнула, що це питання (про «блокаду Лаври») і сама стаття пана Андрія були необхідні лише для того, аби актуалізувати тему можливої громадянської війни і розпалювання міжконфесійної ворожнечі в Україні, створити враження гонінь на УПЦ МП тощо. Саме в такому контексті можна зрозуміти цю окрему інтерпретацію нашої прес-конференції зі специфічно підібраними як пазли для необхідної картинки, фраз з наших виступів.
Ми ж наполягали на іншому, чим і спростовували ті меседжі, які очевидно автору необхідно було популяризувати. На тому, що в Україні немає міжконфесійної ворожнечі і ніхто нікого не утискає, але церква має розуміти своє функціональне призначення щодо Бога і українського народу та визнавати кордони земної Батьківщини громадян, щодо яких має релігійне призначення.
Тема міжконфесійної ворожнечі і гонінь на УПЦ МП штучно розпалюються певними колами, які прагнуть в публічній сфері утвердити тезу про громадянську війну в Україні. Вони не визнають кордонів і незалежності України, бо для них міфологема «Єдінства Русского міра» важливіша, ніж українська дійсність. Саме у цій парадигмі, несумісній з дійсністю та нашим її аналізом, логічно прочитується дана стаття. Її зміст краще узгоджуються із такою, наприклад, інтерпретацією, яку подають відверто пропагандистські проросійські ресурси — «В случае захвата Лавры в Киев войдет армия Новороссии» — красномовна назва антиукраїнського пропагандистського тексту якогось «журналіста» Селіванова з ще більш красномовними висновками-закликами: «Люди, не будьте украинскими активистами».
Розчаруємо: не буде ніякого силового захоплення Лаври попри всі сподівання проросійських пропагандистів, зокрема, якщо УПЦ МП не буде нагнітати атмосфери, а займеться духовними справами. Про це ми не втомлюємось говорити.
Так само підводить до осуду «українських активістів» чи то пак «українських релігієзнавців» пан Андрій. «Если перейдут черту» — пророкує пан Андрій (завуальована під припущення спонука до дії)… Яку «черту» і хто має переходити? Ми не збирались і не переходили жодних кордонів. Ми знаємо і межі власної компетенції, і кордони України для нас є непорушними. Як і дискурсивно-світоглядні кордони Українського світу. Це РФ з благословення РПЦ не лише не помічає, але і грубо порушує кордони України, анексує Крим та окупує наші містечка.
Ну і ось іще одна ілюстрація відвертого маніпулятивного прийому – підведення читачів до висновку, який може сприйматись як заклик до дії: «А пока политологи предупреждают: если радикалы перейдут "красную черту", если будет попытка захвата лавры, то Украина может заполучить еще и религиозную войну. А религиозные войны – самые страшные».
До цього давно підросійські пропагандисти підштовхують. Ми ж, натомість, що очевидно і викликало такий шквал неприйняття українських релігієзнавців паном Андрієм, наполягаємо, що підстав для релігійної війни в Україні немає і не буде. Але представникам церков, навіть тих, які свої центри прийняття рішень мають у країні-агресорі, необхідно припинити нагнітати ситуацію, і керуватись земними інтересами та утверджувати міфологічний «Русскій мір» в українській дійсності. Війна та світоглядна напруга не мають релігійної причини. Причиною є імперські амбіції Російської федерації, яка будь-якими засобами, включно з релігійними та пропагандистськими намагається загарбати Україну та поневолити українців. А церква, яка перестає виконувати власне їй притаманну релігійну функцію, а стає політично-ідеологічним знаряддям в руках загарбника, втрачає ознаки релігійної організації і своє духовне натхнення.
Поки всі інші журналісти ловили «рибу» (сенси нами висловленого) у «ставку» нашої прес-конференції у Главкомі, пан Андрій виловлював своїм жовтим сачком луску окремих фраз, шматки водоростів і пусті, принесені ним заздалегідь пластикові пляшки («блокада праворадикалами Лаври як ознака наближення релігійної війни в Україні») для того, аби демонструючи це все підвести читача до висновку що: 1) ці фахівці – не фахівці; 2) гоніння на УПЦ МП тотальні; 3) заручників визволили Онуфрій і Кіріл, а про це не говорять; 4) праворадикали захоплюють Лавру (а про це так мало говорять); 5) «якщо буде спроба захоплення лаври, то Україна може отримати ще й релігійну війну»; 6) «а релігійні війни – найстрашніші».
А! Ну і ще одне: «київські релігієзнавці, що знаходяться далеко від лінії розмежування, проявляють в своїх висловлюваннях куди більшу войовничість, ніж представники «поріцаємої» ними УПЦ» — підміна понять і «негативізація дійсності», коли «графітне» називається майже білим, а «молочне» передається кольором антрациту. У даному разі критичний фаховий аналіз названо «войовничістю», а абстраговані від конкретної ситуації заклики до «миру» (примирення з агресором) отримують назву «миротворчість». Про офіційну «миротворчу риторику» УПЦ МП, звернуту не до агресора, а до того, кого загарбують, ми давно і багато говорили. Зокрема і я неодноразово. Мир він буває різним. «Русскій мір» не передбачає ні України як самостійної держави, ні українців з їхньої київською християнською традицією, що має власні, відмінні від російської парадигми, характеристики. Але для будь-якого християнина мир має бути щонайперше в серці як примирення з Христом, слідування за правдою з любові до ближнього. До цього ми і закликали у своїй «войовничості» релігійні організації – слідувати за Христом, а не за політично-пропагадистським дискурсом держави-агресора.
І так, я (принаймні можу вільно сказати це про себе) — далеко від лінії розмежування, але я про цю лінію знаю, як і знаю де знаходяться світоглядні кордони Українського світу, культури, сучасної релігійної ситуації, зрештою – державні кордони. Тож про всяк випадок, хочу наголосити: я люблю свій «ставок», ретельно доглядаю свою «рибу» і несу відповідальність за їхню долю і перед Богом, і перед українською громадою. І якщо комусь забагнеться нашу еководосистему закатати під асфальт прибуткової траси – на захист згуртується уся наша громада. А якісь штучні замінники риби не потрібні українцям і не будуть мати у нас попиту.
[1] Дослівний уривок із 49 хвилини:
Суспільство збурене, бо події трагічні, і це багатьох людей чіпає за живе. Однозначно мені, як релігієзнавцю, хотілось би, щоб ніхто не пікетував Лавру. Щоб дати можливість людям (мались на увазі громадяни України) самим все усвідомити, адаптуватись, критично переосмислити ситуацію, щоб все вирішувалось з часом. Але люди повертаються з фронту. І коли … а там активісти аргумент наводили, що УПЦ МП активно підтримувало бойовиків, а Ви пам’ятаєте, що і під час Майдану і в Лаврі були своєрідні люди… тож ось зокрема ці активісти із С14 наводили аргументи, чому вони пікетують цю установу. І вимагали саме від владики Павла, щоб він висловив свою точку зору стосовно Криму і того, що відбувається в Україні. І щоб він якимось чином аргументував, чому церква (УПЦ МП) себе так поводить. І знаєте, мені б хотілось, щоб і в цій ситуації і церква себе поводила, якщо вона є саме Боголюдською інституцією – щоб поводила себе більше, як інституція причетна до Бога. Але знову ж ми бачили, що владика Павло переходив на якісь образи (у бік активістів) – ситуація загострювалась, бо один ображає другого – другий першого. Перепалка продовжується, агресивність накопичується – конфліктність посилюється. З моєї точки зору, якби там стояв справжній духівник – він би все-таки зміг цю ситуацію більш м’яко «розрулити». Бо він би зрозумів людину, в якої болить серце через те, що вбивали побратимів, він би зрозумів людину, в якої болить серце через те, що сьогодні трагедія в Україні. І він би в усякому разі діяв як більш досвідчений психолог.
В даному випадку, те що я бачила – владика Павло так само захищав інтереси – власне земні людські інтереси – своєї церкви…
Громадяни України – третя сила? – Є КП, є МП (дві сили) – ось, Ви знову випускаєте з уваги того суб’єкта, заради якого існують церкви і взагалі релігійні організації – тому, що церква є засіб самовизначення людини – конкретної людини, яка живе в конкретних умовах і перебуває в конкретній ситуації. Людина – не може бути третьою стороною. Бо Церква існує заради того, щоб людина (конкретний громадянин) мала доступ до Бога – комунікацію з Богом.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/69721/
