0
"Департамент інформації УГКЦ", 17 липня 2017 року
Владико Богдане, на жаль, ми ще небагато знаємо про діяльність Патріаршої комісії у справах духовенства, яку Ви очолюєте. Напевно, це зумовлено тим, що ми, миряни, ріст і формацію священиків можемо спостерігати переважно під час єрейських свячень. А чим займається Комісія?
Узагалі-то ідея Комісії зародилася ще в 2005-му році. Блаженніший Любомир заохочував ректорів семінарій, щоби вони працювали над програмою виховання семінаристів в УГКЦ. Такі програми давно існують у Західній Церкві й оновляються що 10 років. Блаженніший просив, аби ми створили таку програму виховання семінаристів і в нашій Церкві. Тоді ж, у 2005 році, всі ректори семінарій зібралися на першу спільну зустріч. У 2008-му році Блаженніший Любомир сказав, що настав час, щоб певний владика став посередником між Синодом Єпископів і семінаріями. Владика Кен (Новаківський) був призначений до цього служіння. З того часу ми почали працювати над різними документами. Наприклад, вийшли друком ті, що стосувалися семінарійного виховання та євангелізації, плекання місійності. Остаточно в 2015-му році, коли я став єпископом, владика Кен сказав, що прийшов час йому служити в іншій сфері, тож я очолив цю Комісію. До 2013-го року вона займалася суто вихованням семінаристів в УГКЦ, а в 2013-му Синод Єпископів звернув увагу на потребу священиків у постійній формації. Так ми почали думати про те, як працювати в цих двох напрямах. Загалом, Комісія складається з двох підкомісій: для священичої формації в семінаріях (до неї належать ректори семінарій УГКЦ) та для постійної священичої формації (до її складу входять вибрані священики УГКЦ).
Над чим працюєте у сфері семінарійного виховання?
Нещодавно відбулася щорічна зустріч ректорів семінарій УГКЦ у Львові і був серед нас о. Тарас Шагала, парох церкви Святої Варвари у Відні (Австрія), який студіював соціологію. Він здійснював соціологічне опитування священиків в Україні, яке показує потреби священиків і їхні побажання щодо покращення навчання в семінаріях. Ми на це звернули особливу увагу. Також розглянули питання уніфікації та акредитації семінарій у співпраці з УКУ. Як відомо, УКУ має визнану богословську освіту як в Україні, так і у Ватикані. Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав та Синод Єпископів порадили, щоб семінарії стали асоціаціями УКУ і в такий спосіб акредитували себе. Також на прохання Синоду ми розпрацьовували документ про концепцію місійності Церкви, який представимо єпископам. Він охоплює приготування молодих семінаристів до місійного служіння, а також говоритиме про відповідальність християнина, бо кожен із нас покликаний нести Слово Боже і проповідувати. До того ж ми плануємо провести вишкіл для форматорів – духівників, членів ректоратів. Виявилося, що ті, хто найбільше працюють у семінаріях, зокрема префекти, часто найменше мають професійних знань для цього. Тож ми плануємо в жовтні цього року провести спеціальний вишкіл ще й для них. Подібне навчання в жовтні минулого року відбулося для ректорів та економів семінарій за сприянням УКУ й Інституту лідерства УКУ.
Як розвиваються семінарії в УГКЦ сьогодні?
В Україні сьогодні існує п’ять семінарій (в Тернополі, Києві, Львові, Івано-Франківську, Дрогобичі) й одна монаша (біля Львова, у Брюховичах). Монахи можуть, звичайно, навчатися і в простих семінаріях, однак вони повинні ще й зберігати свою чернечу харизму. Скажімо, в монашій семінарії у Брюховичах (Василіанський інститут філософсько-богословських студій імені Митрополита Йосифа Велямина Рутського) є курс «Монашество в житті УГКЦ». Існують й семінарії за межах України. До прикладу, Митрополича духовна семінарія в Любліні (Польща), семінарія в Айхштеті (Німеччина) східного обряду, навчальні заклади в Римі. Варто зазначити, семінарія в Німеччині особлива, адже в ній навчаються не лише семінаристи УГКЦ, а й католики з Румунії, Македонії і навіть православні. Вони живуть як екуменічна лабораторія. Це доказ того, що ми, як Церква, можемо жити з тими, з ким навіть не перебуваємо в єдності, і шукати порозуміння. Ще є семінарія Святого Василія Великого у Стенфорді (США), семінарія Святого Духа в Оттаві (Канада), в якій о. Андрій Онуферко є духівником, семінарія Святого Йосафата у Вашингтоні (США). Також монаша та єпархіальна семінарія в Куритибі (Бразилія), що є місцем митрополичого освідку УГКЦ у цій країні.
А яка динаміка покликань до священства за кордоном?
Сьогодні УГКЦ вдячна Україні за те, що багато душпастирів розпочинають свій шлях на рідних землях, а згодом йдуть на вищі студії за кордон і залишаються там душпастирювати. Сьогодні шестеро семінаристів навчаються в Оттаві і всі вони народжені в Канаді. Чому так мало їх є? Причина в тому, звичайно, що Церква в Україні набагато більша, ніж на поселеннях. Друга причина – життєвий вибір. Покликання – це не те, що ви самі собі вирішуєте, воно також часто плекається і підтримується в домашній Церкві – родині. Скажімо, часто буває так, що мама хотіла, аби її син став юристом, лікарем і був завжди поруч. Бо у священичому служінні буває так, що Церква кличе служити далеко, там, де існує потреба.
Чи є в УГКЦ бірітуалісти?
Так. Таке служіння існує там, де є нечисленні громади. Наприклад, в Америці часто люди живуть далеко від парафії, тому парафіяльне життя там не таке інтенсивне і насичене. Тож наші священики можуть служити у двох обрядах, з огляду на потребу в цьому. А крім цього, багато наших священиків живуть на території певної єпархії РКЦ і готові поділитися з нею своїми талантами. Буває й таке: певний латинський владика каже, що існує потреба, скажімо, в капеланові, а він немає достатньо душпастирів для цього. У моїй єпархії близько семи священиків є бірітуалістами. Латинські владики дуже вдячні нам за це, бо ми їм допомагаємо.
А як щодо неодруженого священства?
Ми повинні усвідомити, що целібат не означає спасіння для світу. Одружені священики теж можуть бути дуже жертвенними. Про це свідчить досвід життя блаженного Омеляна Ковча. Попри те, що він мав сім’ю, він був готовий віддати життя за людей, до яких його послав Бог, зокрема в концтаборі Майданека. Загалом, неодруженому священикові легше піти на місійні території. Наприклад, монах, який сам своєю поставою вже свідчить Церкву, в кожному місці, де він зупиниться, може сказати: «Це мій дім». Однак ми всі потребуємо іншої особи. І тим священикам, які є на місійних територіях, зокрема в Сибіру, нелегко. Адже кожен потребує іншої особи, яка би була готова допомагати в житті. Після війни і до незалежності України більшість священнослужителів були целібатами і часто не вступали до монастирів. Нам варто би було сьогодні подумати про те, як творити для неодружених священиків громади. Я знаю таких отців у Львові, які є целібатами без належності до певного монашого чину, але вони між собою творять спільноту. Бо ніхто не зрозуміє обставини їхнього служіння так, як вони самі.
