3
Подібно до Воскресіння, Втілення Бога також відбулося без свідків. Перший свідок Втілення, Марія, спочатку почула звістку про це, почула слово Бога і відповіла на нього. Згода людини відкрила Богу вхід до світу людини так близько, як це було лише можливе: Бог став людиною. Варто звернути увагу, що втілюючись, Христос прийняв не лише людську природу, але також людську історію, людський світ, людське відношення до Бога та до людей. Тому патристичний вираз «що було прийняте, те було відкуплене» належить розширити у певному сенсі поза людську природу. Втілившись, Бог прийняв сотворений світ, щоб цей світ відкупити, щоб цей світ перемінити.
Подібно до Воскресіння, Втілення є таємницею, причому не лише з точки зору теології (поєднання в одній Особі двох природ), але й з точки зору психології людей: як Бог може стати одним з персонажів людської історії? Труднощі зі сприйняттям факту, що Бог справді став людиною, призводили (і призводять) до різних спроб пояснень Втілення, а деколи – до фактичного заперечення Боговтілення. Наприклад, що це не Бог став людиною, але зійшов на людину Ісуса у своєму Дусі. Або що Бог проявив себе у Христі цілком реально, промовляючи та діючи через людину Ісуса. Або також, Бог усиновив святу людину Ісуса і потім дав йому «ім’я понад усяке ім’я». Труднощі з Втіленням Сина Божого були завжди і вони залишаться. Відповіддю, однак, тим, у кого є такі труднощі, не може бути тільки повторювання правди про те, що «Бог став людиною», бо так говорить Святе Письмо (пор. Йн 1, 14), і що це належить розуміти дослівно, а не в переносному значенні. Відповіддю повинно бути постійне переосмислення цієї таємниці та представлення її в новому світлі без заперечення реальності даного факту[1].
Належить пам’ятати, що говорячи про Втілення як про таємницю, маємо справу з потрійною таємницею. Не лише саме поєднання природи Божої та людської є таємницею. Таємницею є також суб’єкти поєднання: Син Божий а також – як це не дивно – людина. Слово Боже стало не людиною взагалі, але конкретною людиною. Якщо людина взагалі може бути описана, можна знайти в енциклопедії гасло «людина» і прочитати, що це означає у різних аспектах – антропологічному, соціальному, психологічному і т. д., то не вдасться цього зробити з конкретною людиною. Її треба пізнати, щоб хоч трохи наблизитися до її таємниці, до її унікальності і неповторності. Слово Боже прийняло спільну з нами природу людини, але стало унікальною людиною, якою ніхто з нас не є. Це Ісус Христос, син Марії, що жив у Назареті 2000 роки тому.
Крім того, Втілення Слова Божого, тобто поєднання Бога і людини, яке є таємницею і без Об’явлення дійти до можливості такого поєднання людська фантазія була б не в змозі, таке поєднання є моментом, коли людська природа повертається до єдності з Тим, з Кого вийшла підчас сотворіння. Бог завжди мав у собі ідею людини, а тепер ця ідея в Ньому стала не лише ідеєю (можливістю), але й фактом (реалізацією)[2]. Те, що серед різних ідей Бога саме ця ідея стала фактом у самому Бозі, свідчить про велике значення цієї ідеї для Бога, іншими словами – про нескінченну любов Бога до людини.
З факту Втілення виникає, що людська природа здібна поєднатися з Богом, ця можливість була покладена в людині не лише в моменті її сотворення, але вона вже була в самій ідеї людини в Бозі. Людина справді є божественного походження і Бог доклав всіх зусиль щоб перерване гріхом спадкоємство привернути. Міг зробити це різними шляхами, але вибрав найбільш величний шлях: поєднав людину з собою у прямому, безпосередньому значенні. Не треба, однак, забувати, що це поєднання відбулося не без згоди людини – це добровільне і вільне поєднання двох в одне.
З таємниці Втілення також виникає, що таємницю людини не може пізнати сама людина – її знає лише Бог. Ніхто не знав Христа, крім Отця, так само як і Отця ніхто не знав, крім Сина. «І ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт 11, 27). Ця остання частина мови Ісуса («кому Син схоче відкрити») робить можливою наближення людини до таємниці Бога а також до таємниці людини. Однак це можливо лише через Христа, Втіленого Бога. Тому в одній з промов папа Йоан Павло ІІ сказав: «Людину не можна повністю зрозуміти без Христа. Вірніше, людина не може пізнати саму себе без Христа»[3].
Врешті, з таємниці Втілення виникає, що Бог може «стати» чимсь/кимсь. З точки зору філософської чи теологічної дефініції Бога, Він є незмінним і вічним. Ніякі зміни не відбуваються в Бозі, бо Він є досконалим, а зміна – це перехід з одного стану в інший. Може, Втілення – це зміна з досконалості до недосконалості? Добровільне пониження Бога (кеноза) ради спасіння людини? Деколи з’являються такі інтерпретації Втілення, особливо на підставі христологічного гімну Фил 2, 6-11. Однак глибший контекст цього гімну, та і вся новозавітна антропологія не дозволяють робити висновку, що для Бога контакт з людиною у будь якому вимірі є приниженням, чи зміною Його істоти, незмінної і вічної. Кеноза Бога у Втіленні полягає – і це випливає з даного гімну – на показанні послуху Сина своєму Отцю. Однак послух, смирення, кеноза аж ніяк не принижують Бога, навпаки, це якості притаманні Богу, на противагу таким якостям як гордість та непослух. Син завжди був послушний Отцю, воля Отця завжди була волею Сина, у Втіленні люди побачили і почули це підпорядкування Сина Отцю. Тим більше, що Втілення не знищило рівності у Божестві між Отцем і Сином. Тому в цьому значенні говорити про яку-небудь зміну у Бозі в зв’язку з Втіленням нема підстав – Син був так само послушний Отцю ще до Втілення. Говорячи за Ранером, Бог залишається незмінний сам в собі, однак Він може змінюватися в іншому[4].
«Стати людиною» для Бога означає проявити свою безмірну любов до людини, любов яка прагне жити життям того, кого любить. Проблема, отже, полягає не в тому, що Син став людиною, але в тому, що у відвічного Слова Божого з’явилося тіло, з’явилася людська природа, тобто щось, чого перед тим не було. А разом з людською природою з’явилося також все те, що притаманне людству: народження, життя у часі, смерть – характеристики не притаманні Богу, хіба що на підставі communicatioidiomatum виходячи власне з факту іпостасної єдності. Це питання варто дещо розглянути у наступному розділі.
[1] Пор. Rahner K., O teologii Wcielenia, в: Pisma wybrane, t. 1, Kraków 2005, c. 297.
[2] Тут не йдеться про Бога самого, в якому, згідно з томістичною традицією, всяка можливість одночасно є актом, але про ідеї, які Бог може реалізувати і знає їх, однак їх реалізацію Він пов’язав зі свободою творінь і їх свобідним вибором.
[3] Йоан Павло ІІ, Промова на Площі Перемоги у Варшаві, 2 червня 1979 р.
[4] Пор. Rahner K., O teologii Wcielenia, в: Pisma wybrane, t. 1, cс. 306-307, прип. 4.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/74061/
