0
Світлини з мережі інтернет
Традиція пишного церковного святкування дня Хрещення Русі в наші часи прийшла з 1988 року, коли радянська влада на хвилі «перестройки» вирішила погратись з релігійним фактором. Тоді ж почався процес передачі Церкві майна Києво-Печерської лаври. З тих пір вже 31 рік поспіль спекотного липневого дня тисячі віруючих приїжджають в центр Києва на хресну ходу. З них 27 років – окремими колонами: УПЦ (МП) своєю, Київський патріархат – своєю. В цьому році вперше хресну ходу провела автокефальна Православна церква України.
Автор статті, прямо скажемо, не є фанатом цього дійства – ані за формою, ані за сенсами. Тим більше, що останні кілька років дві паралельні хресні ходи все більше нагадували змагання Елочки Людоїдки з Вандербільдихою. А останнього разу захід вперше носив присмак відчайдушної боротьби за виживання. УПЦ (МП) зробила все, щоб довести, що вона ще існує. А от ПЦУ, яка вже існує, очевидно не стала витрачати на створення правильної картинки в ЗМІ безодню ресурсів.
Але на війні – як на війні: відому максиму, що «Бог не в силі, а в правді», вже давно успішно поховано зусиллями російської пропаганди. Тому картинки вийшли надто неспівставні. Промосковські ресурси одразу ж оголосили нищівну перемогу УПЦ (МП) над ПЦУ. Мовляв, «канонічній церкві» вдалось зібрати 300 тисяч вірян, а «неканонічній» ПЦУ – всього лише тисяч 5. Хоча за даними МВС, хресна хода УПЦ (МП) зібрала близько 30 тисяч учасників, а ПЦУ – до 15 тисяч.
Наскільки ці підрахунки в реалі відповідають на головне питання: «у кого пастви більше?». Задля чистоти експерименту для аналізу візьмемо інформацію з відверто проросійських сайтів (таких як Страна.юа).
Почнемо з того, що 300 тисяч – це приблизно населення Херсона. З немовлятами в колисках та старими на смертному одрі. Далі нехай вже фантазія читача сама втискує Херсон в центр Києва.
По-друге, обидві хресні ходи проводились за різною «траєкторією». Прихильники УПЦ (МП) спочатку зібрались на молебень на Володимирську гірку і йшли в основному з Європейської площі. Не треба бути математиком, щоб розуміти, що Володимирська гірка аж ніяк і аж ніколи не вмістить 300 тисяч людей.
На молебні був присутній діяч з партії «Опозиційна платформа – за життя» Юрій Бойко. Але було помітно, що Бойко в більшості випадків не вважав за потрібне навіть лоба перехрестити, хоча «коучі» попереду – митрополити Онуфрій, Митрофан та Августин – підказували, коли це треба робити.
Гучно з дніпровських круч пом’янувши «господина і отця нашого патріарха Московського і всієя Русі Кирила», керівництво УПЦ (МП) подало віруючим знак, що молебень завершено. На все про все – 24 хвилини.
Ще такий нюанс – він дуже важливий для коректності порівняння. На ході УПЦ (МП) були транспаранти з написами з якої єпархії віруючі. Фактично було задіяно всі єпархії УПЦ (МП). Що ж, треба віддати належне налагодженій роками логістиці організаторів таких заходів. Ми до цього факту ще повернемось.
Далі було організовано ходу з Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври. Так, об’єктивно людей було багато. Але, як тепер зрозуміло, більшості з них просто відводилась роль статистів, які не брали участь у безпосередньо молебнях. Тобто, людський потік збільшувався лише під час ходи, тим більше що протяжність шляху дозволяла такі «вливання». Звичайно, що свою статистику УПЦ (МП) фіксувало на піку чисельності вірян. Якщо так піде далі, Московському патріархату доведеться шукати пояснення, чим хресна хода відрізняється від звичайної демонстрації, адже стрімка десакралізація першої — наочна.
А от хто по факту дійшов до лаври, можна побачити тут:
Ну, так собі. На ажіотаж не схоже. Куди по дорозі розсмоктались всі 300 тисяч? Питання риторичне.
Хресна хода ПЦУ мала рівно протилежний напрямок і у порівнянні з попереднім заходом УПЦ (МП) виглядала дуже камерно. Віруючі спочатку прийшли на подвір’я перед Софійським собором, потім після спільної молитви з представниками Вселенського Патріархату всі рушили на Володимирську гірку. Якщо судити по транспарантах, з регіонів було мало людей. Всі проводили молебні вдома. А на хресну ходу приїхали представники головним образом Київської єпархії та кількох найближчих.
За великим рахунком, Володимирська гірка стала кінцевим пунктом ходи ПЦУ.
Тут не можна не погодитись з одним з найодіозніших представників УПЦ (МП) – настоятелем Іонінського монастиря єпископом Іоною (Черепановим), який оці міряння довжиною хресних ходів назвав «марнотою», і тільки заради спортивного інтересу було цікаво, хто зможе змобілізувати більше вірян. Мобілізація та спортивний інтерес – дуже влучні слова для опису мети цієї події.
Хресні ходи Київського патріархату попередніх років показують, що відчуття перемоги очільників УПЦ (МП) – не більше, ніж хороша міна при поганій грі. Мобілізація пастви – це лише питання ресурсів та мотивації. Але аж ніяк не доведення факту, у кого цієї пастви більше.
Хресна хода УПЦ КП в 2016 році (джерело фото)
Альтернативні підрахунки – справа невдячна, яка іноді пахне маніпуляціями. Але колись цим дуже бавились ті, хто намагався довести, що на Майдані під час Революції гідності може поміститись не більше 180 тисяч людей. Методика проста: помножуємо довжину вулиці на її ширину, і, виходячи з нормативу «1 людина на 1 квадратний метр», вираховуємо «проектну» чисельність хресної ходи.
За даними google-карти, від Європейської площі до Києво-Печерської лаври по вул. Грушевського – 3,5 км. Ширина вул. Грушевського – приблизно 18 метрів (4 полоси проїжджої частини по 3,5 метрів кожна плюс по 2 метри на тротуар). Отже, якщо б хода одномоментно розтягнулась від Європейської площі до самої лаври, то весь людський потік становив би максимум 63 тисячі осіб. З урахуванням набагато меншої щільності (в середньому в 2 рази від нормативу) та довжини ходи УПЦ (МП) (теж менше в 2 рази по протяжності), ділимо все «з барського плеча» на 2 – і отримуємо…дані МВС: 30 тисяч осіб. Все інше домальовано фантазією в головах спікерів Московського патріархату та їхніх медіа-рупорів. Якось так. Минулого року було «250 тисяч» — цього року треба показати темпи приросту «надоїв». Типовий совок з типовими «приписками», від якого, здається, в ПЦУ вирішили потихеньку відмовлятись.
Цікавий момент: УПЦ (МП) супроводжували політики, які ще нещодавно єдиним фронтом боролись за «канонічне православ’я», а цього разу вирішили не перетинатись один з одним. Монолітності колишньої «Партії регіонів» ще 7 років тому можна було позаздрити усіма відтінками чорного. Потім ПР перетворилась на «Опозиційний блок». А в жовтні 2018 року вже стало зрозуміло, що і це партійне утворення розкололось на дві нерівноцінні конкурентні структури зі схожими назвами. І політики-покровителі УПЦ (МП) розбіглись по різних партіях. Так, до «Опозиційної платформи – за життя» під керівництвом кума Путіна Віктора Медведчука долучився Юрій Бойко, а в «Оппоблок» увійшли Вадим Новінський та Олександр Вілкул. За результатами виборів до парламенту потрапили лише медведчуківці, які одразу ж пригрозили конкурентам, що за брудні методи боротьби останнім «нічого не зійде з рук». Так що Бойко без Новінського був на Володимирській гірці, а Новінський без Бойка йшов вже до Києво-Печерської лаври. Цікаво буде спостерігати, як уживуться в одній лаврі «канонічна» та «неканонічна» опозиції, адже навряд чи обидві з них залишать українську філію РПЦ у спокої. Принаймні, до наступних виборів. Але в УПЦ (МП) вже варто починати молитися «за пом’якшення злих сердець» та «припинення міжусобної брані» між своїми меценатами.
На завершення – вишенька на торті (або ложка дьогтю в бочку меду). Пам’ятник князю Володимиру весь час привертає увагу любителів різного роду містики та конспірології. Чого тільки йому не закидали: і масонство його архітекторів (що є правдою, до речі), і наявність язичницьких символів на барельєфах, і «латинський» хрест... В принципі, дуже важко пояснити, що на пам’ятнику Хрестителю Русі роблять якась орнаментована голова бика або перехрещені кельма (чи кельтський ритуальний ніж – кому як) та факел. Зображення бика одні, наприклад, вважали уособленням богині ночі Гекати, інші – навіть головою Бафомета. А ще там прискіпливе око бачить зміїв, жезли, юдейські символи, кельтські візерунки… Мабуть, недарма спорудженню цього пам’ятника до останнього чинив спротив митрополит Київський Філарет (Амфітеатров), а саму споруду Церква не освячувала. Кінець кінців, дозвіл на встановлення пам’ятника поміняли на затвердження будівництва Володимирського собору (так що, фактично обидві споруди – певною мірою конкуренти).
Як то кажуть, живіть тепер з цим і не дякуйте. До наступної хресної ходи.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/tderkach_column/76697/
