Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

30.07.2017 10:56 0

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

Отець Петро Балог

Довгі віки, починаючи від Середньовіччя, вважалося, що на троні Єпископа Риму один раз в історії була жінка, яка називалася Папою Йоаном VIII. З’являлися – і до тепер з’являються – твори, чи то напів-історичні, чи то художні, які описують цю постать та її історію. Особливо багато було художніх творів на цю тему.

Німецький письменник Ахім фон Арнім (1781-1831) у першій половині ХІХ століття пише твір «Папесса Йоанна», який 1846 року посмертно видала його дружина Беттіна фон Арнім. 1866 року грецький письменник Еммануїл Ройдес (1836-1904) видає роман «Πάπισσα Ιωάννα» («Папесса Йоанна»). Цим твором особливо захоплювався Марк Твен. Так як роман був сатиричним і по суті антиклерикальним, Синод Елладської Православної Церкви відлучив письменника від Церкви. Звичайно, не за «папессу», лише за представлення взагалі духовенства неосвіченим, некультурним, відсталим та забобонним, що православне духовенство Греції сприйняло на свій рахунок. Сам Ройдес, хоч і написав роман у сатиричному стилі, особисто був переконаний, що папесса Йоанна справді існувала, просто Католицька Церква це віками приховує.

Згадує про папессу Йоанну у одному зі своїх творів інший німецький поет і драматург Бертольд Брехт (1898-1956). Брехт, до речі, став лауреатом Сталінської премії 1954 року. 1982 року англійська драматург Керол Черчіль, відома між іншим, своїм розвитком сексуальної політики та феміністичних тем, написала п’єсу «Top Girls» («Топові дівчата»), в якій у чергових частинах з’являються жінки з різних історичних епох, в тому теж Папесса Йоанна. Одним з драматичних майстрів, які вплинули на Черчіль, був той же Бертольд Брехт, і як видно, не лише у плані театральної техніки, але і тематики. 1996 року нідерландський письменник і драматург Кеес ван дер Плюйм пише монодраму «Pausin Johanna» («Папесса Йоанна»). Того ж 1996 року американська письменниця Донна Вулфолк Кросс видає історичний роман «Папа Йоан», за мотивами якої Німеччина, Велика Британія, Італія та Іспанія у 2009 році спільно створюють фільм «Die Päpstin» (укр. «Іоанна – жінка на папському престолі»). До речі, це вже був другий художній фільм про Папессу Йоанну. Перший вийшов 1972 року від режисера Майкла Андерсона «Pope Joan» («Папа Йоан»).

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

Ще інші твори про Папессу Йоанну: німецький письменник Вільгельм Сметс «Das Mährchen von der Päpstin Johanna» (1829), британська письменниця Марджорі Боуен «Black Magic: a Tale of the Rise and Fall of the Antichrist» (1909), (де вона пише про чарівницю Урсулу, яка зуміла зайняти пост Папи Римського), австрійський письменник Людвіґ Ґорм «Päpstin Johanna» (1912), французький письменник Ів Біше «La Papesse Jeanne» (2005), мексиканський письменник Артуро Ортеґа Блейк «La Papisa Juana» («Жінка, яка стала Папою») (2005), чи Х’юґо Ґерстль «The Story of the Only Female Pope» (2005).

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слідЩодо самої історії-легенди про Папессу Йоанну, то вона має декілька версій, з яких можна скомпонувати більш менш наступну. 855 року помер папа Лев IV. На його місце вибрали молодого папу, який взяв собі ім’я Йоан VIII. Ким же був цей молодий папа? Легенда каже, що це була дочка англійського місіонера і народилася або в Майнці, або недалеко від Майнцу – в Інгельгаймі, в день смерті імператора Карла Великого, тобто 28 січня 814 року. Ім’я отримане при хрещенні невідоме. Маючи 12 років, дівчина познайомилася з одним монахом з абатства Фульди, в якого взаємно закохалася. До речі, Фульда вважається «колискою німецького християнства», тут в бенедиктинському абатстві похований св. Боніфацій – апостол германських племен. Коли ця легенда нібито мала місце в тому абатстві, абатом там був знаменитий Рабан Мавр, а кількість монахів нараховувала понад 600 братів.

Переодягнувшись в чоловіче вбрання, дівчина разом зі своїм коханим втекла до Греції, на гору Афон. По іншій версії – до Афін. Відтоді в неї є ім’я «Йоан з Англії». Там вона вивчає богослов’я і стає в цій дисципліні досить успішною. Далі, переїжджає до Риму, де якимось чином їй вдалося дістатися Римської Курії, в якій вона спочатку виконувала функцію нотаріуса, потім була промована до гідності Кардинала, і нарешті, 855 року вибрана Папою Йоаном VIII. Всі вважали її чоловіком. На цьому пості Йоанна була лише чотири місяці і чотири дні. Згідно з іншою версією, вона була папою два з половиною роки, і навіть встигла справити враження на Римську Курію своєю вченістю. Проте, позитивні враження швидко замінилися на негативні. Сталося, що під час процесії вулицями Рима, яку власне вона очолювала, у неї почалися пологи і прямо на вулиці вона народила сина, що привело в жах все духовенство разом з вірними. По одній з версій, папесса Йоанна померла від пологів, по іншій – розлючений натовп тягнув її вулицями Рима аж до самої смерті.

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слідПерший раз історію про папу-жінку можна почитати у творі домініканця Жана де Маї (Jean de Mailly), який жив від кінця ХІІ-го і до другої половини ХІІІ-го століття. Він написав між іншим історію християнства до 1254 року, «Chronica Universalis Mettensis», в яку і помістив легенду, подаючи її за правдиву, про папу-жінку (Archiv der Gesellschaft fur altere deutsche Geschichte, ХІІ, 17 sq., 469 sq.). Жан де Маї пише, між іншим, у своїй «Хроніці»: «Якщо йдеться про певного папу, чи скоріше про жінку-папу, якої немає у списку Пап, тобто Єпископів Риму, то це тому, що вона була жінкою і переодягалася в чоловіка, а потім стала, з огляду на свій характер та таланти, секретарем Курії, далі Кардиналом і врешті Папою. Одного дня, всідаючи на коня, вона народила дитину. Відразу після цього, народ, згідно римського правосуддя, прив’язав її ногами до хвоста коня, який протяг її так пів-ліги, і потім її укаменували. На місці, де вона померла, її і поховали, а на могилі був напис «Petre, Pater Patrum, Papisse Prodito Partum» («О, Петре, отче отців, ти викриватимеш пологи жінки-Папи»). Тоді ж було встановлено чотириденний пост, який називався «постом жінки-Папи».

У версії Жана де Маї папа-жінка не має імені, а все це відбувалося 1099 року. Того року помер Папа Урбан ІІ, відомий в історії як той, хто організував перший Хрестовий похід 1096 року. Також відомий цей папа тим, що скликав коаліцію проти Священної Римської Імперії, главою якої був імператор Генріх IV, і до цієї коаліції крім норманів входила також Київська Русь. Проте, відразу після його смерті у липні 1099 року, через два тижні, був вибраний Папа Пасхалій ІІ, який помер 1118 року. Яким чином між цими папами помістили Папессу Йоанну, до кінця не відомо. Можливо, з огляду на те, що в тому періоді були постійно антипапи, а тому не завжди вдавалося вибирати справжнього Папу у Римі, бо Вічне Місто було окуповане спочатку імператором Генріхом IV, а потім захоплене норманами, домініканець Жан де Маї побачив цю відсутність Папи у Римі і помістив туди легенду про папу-жінку.

Інший домініканець, Стефан Бурбонський (1180-1261), перейняв цю історію, і подав її не сильно змінену версію у своєму творі «Про сім дарів Святого Духа» («De septem donis Spiritus Sancti»). Ще один вчений того часу, Готфрід Буссерський, що жив у ХІІІ-му столітті, написав «Хроніку», тобто історію в датах до 1271 року, де пише між іншим: «У 784 рік від Різдва Христового був Папа Йоан, жінка, який був тевтонцем [тобто: німцем], і з того часу було постановлено, що ніхто з тевтонців не може бути папою» (Cronaca di Goffredo da Bussero, a cura di L. Grazioli, «Archivio storico lombardo», s. IV, 33 (1906), pp. 227-245). Яким чином Готфрід Буссерський помістив Папессу Йоанну на рік 784 – взагалі не відомо. Тоді був папою Адріян І (772-795), досить відомий в історії, між іншим своєю співпрацею з Карлом Великим у справі захисту Риму від лангобардів, але передусім – як той, хто підтримав рішення VII Вселенського Собору у Нікеї (787) про вшанування ікон.

Легенда про папу-жінку стала найбільш поширеною у світі і закріпилася у свідомості не лише вірних, але навіть самих пап, як така, що мала місце, завдяки іншому домініканцеві, Мартіну Опавському (Мартін Поляк) (1220-1278). Папа Климент IV (1265-1268) попросив домініканця, який тоді був сповідником та капеланом пап, написати загальну історію, з чого вийшов твір Мартіна Опавського «Хроніка Пап та Імператорів» («Chronicon Pontificum et Imperatorum»), яка обіймала період від Христа до 1277 року. У цьому творі домініканець поміщає історію з папою-жінкою не в ХІ-му столітті, як це було раніше, але в ІХ-му, у період між папами Левом IV-им (847-855) та Бенедиктом ІІІ-м (855-858). У цій «Хроніці» папа-жінка також перший раз названа по імені, «Йоан».

Ось що пише Мартін Опавський: «Йоан Англієць, народжений в Майнці (Johannes Anglicus, natione Moguntinus), був Папою два роки, сім місяців і чотири дні. Помер в Римі, після чого папське місце було вакантним один місяць. Був цей Йоан, як вважається, жінкою, яка ще дівчиною поїхала в Афіни, вбрана у чоловіче вбрання, взяте від певного її коханця. Там вона набула вмінь у різних галузях наук, так що не мала собі рівних. Після прибуття до Риму вона викладала «вільні науки», чим здобула собі увагу освічених людей серед студентів та слухачів. У місті вона мала велику повагу з приводу своєї поведінки та вчення, так що незабаром була вибрана Папою. Однак, будучи Папою, вона завагітніла від одного свого товариша. Не відаючи про точний час початку родів, вона народила дитину підчас процесії від Собору Св. Петра до Латерану, по дорозі названій колись «Святий шлях» (Via Sacra), що тепер називається «вулицею уникнення» десь між Колізеєм та храмом св. Климента. Після смерті вона, як кажуть, була похована на тому ж місці. Папа завжди уникає цю вулицю, і як багато хто переконаний, це робиться з приводу того огидного випадку. Вона не була внесена до списку Понтифіків, з одного боку з приводу її жіночої статі, а з другого – з приводу аморальності справи». Насправді, вулицю цю уникали папські процесії саме тому, що у Курії повірили у цю легенду, і почалося це «уникання» власне десь в ХІІІ столітті.

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

Є інша версія «Хроніки» Мартіна Опавського, якщо йдеться про закінчення історії. Там говориться, що папесса Йоанна не померла відразу, лише після народження дитини її позбавили папства, наклали багаторічну покуту, натомість син, якого вона народила, став пізніше єпископом Остії, і коли мама померла, поховав її.

Різні хроністи нічого не пишуть про цю історію, як наприклад хроніст з ХІ століття ірландець Маріан Скот, чи хроніст з того ж періоду, бенедектинець Сіґеберт Жамблузький, чи німецький історик, монах-цистерціанець Оттон Фрейзінгський з ХІІ-го століття, чи інший німецький хроніст ХІІ століття Ґотфрід Вітербський (який, до речі, згадує у своєму «Пантеоні» Галицько-Волинське князівство, називаючи його «Рутенія»), чи врешті брак цієї історії – про що і сам Мартін Опавський пише – в усіх відомих Книгах Пап (Liber Pontificalis). Щоправда, в одній Книзі Пап, складеній Анастасієм Бібліотекарем, який був сучасником описаної легенди (810-878), а також був коротко антипапою (855), є коротка мова про Папу Йоана, який був жінкою, проте дослідження показали, що це хтось дописав цю інформацію до манускрипту під кінець ХІІІ століття, а отже після «Хроніки» Мартіна Опавського. Зрештою, всі манускрипти, які говорять про жінку-папу, написані після твору домініканця.

Не зважаючи на те, що легенда базувалася, в принципі, на джерелах типу «вважається», «кажуть», «є думка» тощо, історія з папессою Йоанною завдяки твору домініканця Мартіна Опавського стає загальноприйнятою, і майже ніхто в наступних століттях, тобто в XIV та XV не сумнівався в історичності Папесси Йоанни. В кафедральному соборі Сієни статуя Папесси Йоанни стояла посеред інших статуй пап. Не сумнівався в історичності Йоанни італійський поет і письменник Джованні Бокаччіо (1313-1375), про що писав у своєму творі «Про знаменитих жінок» («De claris mulieribus»), в якому перераховує 106 знаменитих жінок в історії світу, починаючи від Єви, і серед них теж є Йоанна Папесса. Історичною цю легенду вважав також друг Бокаччіо, теж письменник і поет Франческо Петрарка (1304-1374). Він писав, між іншим, у творі (який, щоправда, дехто вважає йому приписаним) «Хроніка життя Пап та Римських Імператорів» («Chronica de le Vite de Pontefici et Imperadori Romani»), про катаклізми, що сталися у світі, як виявилося, що Папа Йоан – це жінка. Згадує про «папессу Йоанну» також Вільям Оккам (1287-1347) в одному зі своїх творів («Opus Nonaginta Dierum»).

Починаючи з кінця ХІІІ століття, домініканці часто вживають «випадок папесси Йоанни», як «приклад» («exemplum») у своїх проповідях. Приклад, скоріше за все, негативний. З’являлися теж варіації імені папесси. Валлійський хроніст Адам Аскський з Оксфордського університету (1352-1430) у своїй «Хроніці» дає їй ім’я «Агнеса». Ще один з варіантів легенди називає папу-жінку «Ґільбертою».

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

З’явилася ще додаткова легенда, особливо поширена за справою Адама Аскського, що після відкриття, що жінка стала папою, перед обранням на папський престол кожного наступного кандидата садовили на спеціальне крісло з вирізом внизу, яке називалося «Sella» (з видозміненої латини: «сидіння»), і на цьому сидінні відбувався своєрідний «екзамен на стать», коли один з кардиналів повинен був перевірити наявність яєчок у даного кандидата, і якщо все було в порядку, говорив латиною «habet» («має»), і всі присутні відповідали «Deo gratias!» («Богу подяка!»). Після чого виголошувалася формула «Mas nobis dominus est!» (Наш пан – мужчина!»). Ця процедура нібито відбувалася до часів папи Лева Х (1513-1521). Один французький домініканець з XIV століття, Роберт Юзеський, сучасник Данте та Майстра Екхарта, відомий зі своїх есхатологічних пророцтв в стилі Йоахима Фіорського, в одному зі своїх творів пише про видіння, яке він нібито мав, і бачив там власне те «сидіння, на якому, як кажуть, папу визначали, чи є мужчиною».

Такі «сидіння з отвором», щоправда, були відомі ще з часів Римської Імперії, і сиділи на них імператори. Сумнівно, щоб робили це для цілей, пізніше описаних в зв’язку зі справою «Папесси Йоанни». Історик Джон Келлі вважає, що такі «сидіння імператорів» були не їх тронами, а всього-навсього «імператорськими туалетами» (John N. D. Kelly, »Encyklopedia papieży», Warszawa, 1997, s. 463-464). Папи Римські, які перейняли багато атрибутики від Римських імператорів, могли теж деколи вживати у якості свого сидіння отаке римське крісло. Пише про це, між іншим, італійський гуманіст Якопо д’Анджело (1360-1410), описуючи інтронізацію Папи Григорія ХІІ (1406-1415), і що папа сів власне на такому «сидінні з отвором». Проте, додає Якопо, розповіді про те, що це сидіння нібито мало «визначати стать», є нічим іншим, як «дурною казочкою», яку «поширюють плебеї».

В кінці XIV століття був наново виданий путівник для паломників до Риму «Чудеса Міста Рима» («Mirabilia Urbis Romae»), вперше виданий ще на початку ХІІ століття. У цьому новому виданні вже є історія про «Папессу Йоанну», і що вона похована в тодішній Базиліці Св. Петра. Ніхто цьому спеціально не дивувався, адже, як вже була мова, у той час в Кафедральному Соборі Сієни знаходилася статуя папи-жінки з написом «Johannes VIII, Foemina de Anglia» («Йоан VIII, Жінка з Англії»).

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слід

1415 року на Соборі в Констанці відбувався між іншим процес над Яном Гусом. Захищаючи свою позицію, Гус промовив до зібраних: «Без глави та без керівника була Церква, коли на протязі двох років і п’яти місяців жінка була Папою… Церква повинна бути бездоганною та незаплямованою, проте чи можна вважати бездоганною та незаплямованою Папу Йоана, що виявився жінкою, яка публічно народила дитину?». До речі, Гус називав Папессу Агнесою, а не Йоанною. Ці слова Яна Гуса слухали 22 кардинали, 49 єпископів та 272 богослови Католицької Церкви. Ні один з них не запротестував, лише потупивши очі вниз, вислухали історію, яку справді вважали істинною і не мали прямих аргументів, щоб щось заперечити.

Однак вже починаючи з XV століття з’являються перші наукові дослідження, які піддають сумнівам історію про Папессу Йоанну, яка описана в «Хроніці» домініканця Мартіна Опавського. Не було це легко, бо авторитет вченого з ХІІІ століття був досить великим навіть декілька віків пізніше, а брак попередніх історичних свідоцтв про Йоанну заповнювався авторитетом домініканця: раз він написав, то значить звідкись це взяв, не придумав же сам цю історію! Італійський гуманіст та бібліотекар Ватиканської Бібліотеки Бартоломео Саккі, відомий також як Бартоломео Платіна (1421-1481) у своєму творі, написаному на замовлення відомого покровителя науки і культури Папи Сикста IV (1471-1484) (цей папа ініціював, між іншим, будову великої капелли у Ватикані, яка носить його ім'я, «Сикстинська»), «Хроніка Пап» («Liber de vita Christi ac omnium pontificum»), виданому 1479 року, пише між іншим: «Історія ця непристойно описана, проте непевними та неясними авторами, і тому я навряд чи розповідатиму про це. Коротко кажучи, нехай я виглядаю впертим та непоступливим, аніж я мав би визнати те, про що там взагалі говориться. Краще я буду у незгоді з рештою світу, аніж я мав би подавати щось, що в принципі і загалом малоймовірне».

Коли 1554 року вийшли друком «Баварські хроніки», автором яких був хроніст Йоганн Авентин, справжнє ім'я: Йоганн Георґ Турмайр (1477-1534), більшість науковців та істориків перестали вірити в історію про «Папессу Йоанну». Книга Авентина називалася «Баварська Хроніка імператорів та пап» («Chronicon imperatorum et pontificum Bavaricum»), і включала в собі історію імператорів до 1291 року, та історію пап до 1238 року. У цій «Хроніці» між іншим, згадується Русь, Київ, Дніпро та народи, які населяли ці землі. Деякі спеціалісти навіть твердять, що Авентин був слов’янином, можливо з Вроцлава, тому що дуже багато уваги приділяв власне слов’янам, їх мовам, звичаям та культурам, а також володів однією зі слов’янських мов. Але можливо теж, що навчився слов’янської мови, коли вчився, між іншим, в Краківському університеті. І хоча книга Йоганна Авентина мала виразно антикатолицьке забарвлення (хоча автор був католиком до кінця життя, але активно переписувався з Мартіном Лютером та Меланхтоном), в ній автор відкидає історію з папою-жінкою, як щось не наукове та легендарне.

Базуючись власне на «Баварських Хроніках», наука піддала серйозним сумнівам історію з «Папою Йоаном, що був жінкою», називаючи це звичайною легендою. Почали з’являтися чергові твори, які доводили фіктивність постаті «Папесси Йоанни». Один французький юрист та антикварист Флорімон де Ремон (1540-1601), який, до речі, свого часу перейшов на протестантизм, але 1566 року повернувся до католицизму під впливом чудес однієї одержимої жінки, 1587 року опублікував книгу «Народна помилка про папессу Йоанну» («L'Erreur populaire de la papesse Jeanne»). У цьому трактаті автор застосовує тодішні гуманістичні методи текстуальної критики щодо легенди про «Папу Йоана», вживаючи також більш широко історіографічні принципи у підході до церковної історії, після чого поступово, частина за частиною, історія папи-жінки була представлена як набір нічим не підтверджених розповідей. Книга Ремона видавалася п’ятнадцять разів до року 1691.

Ще один історик XVI століття, Онофріо Панвініо (1529-1568), монах-августиніанець, один з найбільших церковних істориків та археологів свого часу, коментуючи згадувану «Хроніку» Бартоломео Платіни, а саме згадку і сумніви Платіни щодо папесси Йоанни, припустив, що взялася ця історія з часів папи Йоана ХІІ (955-964), тобто з часів так званої «порнократії», коли церковними справами фактично керували впливові жінки з не дуже моральними якостями. Це були часи відомі в історії Західної Церкви як «повне дно». Йоан ХІІ, ставши папою у 18 років (завдяки протекції впливової рідні), мало займався церковними справами, натомість більше політичними, а ще більше – любовними. Однією з коханок Йоана ХІІ була Йоана, яка мала величезний вплив у Римі і також вплив на рішення молодого папи. Звідси, опоненти папи Йоана ХІІ деколи називали цю жінку «папессою», що пізніше і перформатувалося в історію з Папессою Йоанною».

Якщо до цього часу ще були деякі сумніви щодо легендарності папи-жінки, то після трактату Ремона з’явилися поважні сумніви щодо деяких частин «Хроніки» Мартіна Опавського з ХІІІ століття. Папа Климент VІІІ (1592-1605) вже навіть не мав сумнівів, лише оголосив історію з папессою Йоанною «видумкою» і як такою, що є «неправдивою». З цього приводу наказав також переробити статую «Папи Йоана VIII» в соборі Сієни на папу Захарія (741-752), останнього папу грецького походження в Столиці Апостола Петра. До речі, Климент VІІІ був тим папою, за часів якого відбулася Брестська Унія (1595) і який її підписав.

Нівелюванню історії про «Папессу Йоанну» парадоксально сприяли теж твори багатьох протестантських авторів, які залюбки вживали цю історію в антикатолицьких полеміках впродовж XVI та XVIІ століть. Це спричинялося до того, що католицькі автори все більш відважно боронилися, і одночасно шукали аргументів а-історичності цієї розповіді.

І так, англійський протестантський автор Александер Кук (1564-1632) видав книгу у 1610 році «Pope Joane: A Dialogue between a Protestant and a Papist» («Папа Йоан: Діалог між протестантом та папістом»), в якій подаються «докази» існування Папесси Йоанни, з посиланням на католицьку традицію у цьому питанні. Книга була перевидана 1675 року під довгою назвою, з якої вже можна довідатися про зміст книги: «A Present for a Papist: Or the Life and Death of Pope Joan, Plainly Proving Out of the Printed Copies, and Manuscriptes of Popish Writers and Others, That a Woman called Joan, Was Really Pope of Rome, and Was There Deliver'd of a Bastard Son in the Open Street as She Went in Solemn Procession. By a lover of truth, denying human infallibility». Книга, до речі, перевидається до наших часів – одне з останніх видань було в Оксфорді 2014 року.

Навіть ще в ХІХ столітті такі автори, як Евальдус Кіст (1762-1822), голландський протестантський богослов, чи Карл Август Газе (1800-1890), німецький протестантський богослов та історик, розглядали історію папесси Йоанни як реальну.

Однак саме протестантським вченим, історикам та богословам вдалося науковими методами остаточно розвіяти переконання про історичність папесси Йоанни. Давид Блондель (1591-1655), французький протестант-кальвініст, історик та вчений, у своїй дисертації, виданій 1647 року, довів, що історія про «папессу Йоанну» – це міф. Дисертація мала назву «Familier Eclaircissement de la Question, Si une femme a esté assise au Siege Papal de Rome entre Leon IV & Benoist IIІ» («Просте роз’яснення питання: Чи займала жінка Папський Престол у Римі між Левом IV та Бенедиктом ІІІ»).

На відміну від Онофріо Панвініо, Блондель вважав, що легенда з «папессою Йоанною» з’явилася не в зв’язку з Папою Йоаном ХІІ (955-964), але з Папою, який був дещо раніше, Йоаном ХІ (931-935). Цей папа почав своє правління у віці 21 року, а вже у 25 помер. Це теж були часи «порнократії», і фактичною керівничкою церковними і політичними справами була мати молодого папи, Марозія. Саме її і називали, як вважав і доводив Блондель, «папессою», а нав’язуючи до імені тодішнього папи Йоана, її сина, який був повністю від неї залежним, її могли наректи «папессою Йоанною». Натомість, детально аналізуючи всі твердження та подані часові ліміти для «Папи Йоана VIII», Блондель дійшов висновку, що нічого подібного в історії не могло мати місця в жодному випадку. До речі, Йоганн Авентин вбачав походження легенди про «Папессу Йоанну» у сатирі на Папу Йоана ІХ-го (898-900), хоча не відомо чому, так як цей колишній монах-бенедиктинець не мав якихось поганих впливів на свій понтифікат зі сторони «поганих жінок». Блондель показував теж, що не існує жодного документу, до ХІІІ-го століття, який підтверджував би існування «папесси Йоанни». Крім того, щоб вона могла правити два з половиною роки, попередній папа мусів би померти 853 року, а достеменно відомо, що Лев IV-й помер 855 року і відразу був обраний Бенедикт ІІІ.

Проти такої безкомпромісної постановки питання у справі «Папесси Йоанни» виступили протестантські полемісти, при чому критику можна зустріти ще і в ХХ столітті.

Інший протестантський автор, французький гугенот П’єр Бейль (1647-1706), філософ та літератор, запеклий полеміст з католиками, особливо з французькими єзуїтами, але теж з протестантами чи відомими філософами, також відкидав історичність легенди про папессу Йоанну. Філософ Готфрід Лейбніц (1646-1716), протестант, також вважав історію з папессою вимислом.

Після наукового доведення неіснування «Папесси Йоанни», а також з приводу католицько-протестантських полемік, де протестантська сторона що якийсь час використовувала аргумент з папою-жінкою, тепер вже домініканці взялися захищати тезу, що ця історія – міф і легенда. Домініканець Мішель Лек’єн (Michel Le Quien) (1661-1733), відомий богослов та історик-візантиніст, написав свою монументальну працю «Oriens Christianus» («Християнський Схід»), видану посмертно 1745 року. Присвятив там вісімнадцять колонок «Папессі Йоанні», з яких десь четверта частина – це перелік документів з другої половини ІХ-го століття, в яких ніяка папесса не згадується.

Які ж були причини, крім вже деяких згаданих, що ця легенда з’явилася? Кардинал Роберто Белярмін (1542-1621) у своїй книзі «Про Папу Римського», вважає, що історія прийшла в Рим з Константинополя (див. De Romano Pontifice, III, 24). Спонукати до такої думки його могла інша історія, яка нібито мала місце. В ХІ столітті, коли назрівав розкол між Сходом і Заходом, Папа Лев ІХ писав у листі Патріарху Керуларію, що до нього дійшли чутки, в які він не може повірити, нібито в Константинопольській Церкві єпископські кафедри займають євнухи, а навіть жінки (див. Mansi «Concil.», XIX, 635 sq.).

Чезаре Бароніо (1538-1607), католицький історик та кардинал, вважав, що це справжній Папа Йоан VIII (872-882) мав дещо «жіночу слабкість», якщо йдеться про відношення з греками, а тому він і став джерелом легенди про «папессу». Це були часи полемік Рима з Фотієм (858-867, 877-886), Патріархом Константинополя. На підтвердження цієї тези, інший кардинал Анджело Май (1782-1854) знайшов у творах Фотія аж три рази опис Папи Йоана VIII не як «мужнього», але як «мужоподібного».

Черговою з вірогідних версій виникнення легенди про «папессу Йоанну» дав Йоганн Іґнац Дьолінґер (1799-1890), католицький богослов та історик, відомий, між іншим, тим, що одна з його книг, «Der Papst und das Konzil» («Папа і Собор»), видана 1869 року, була внесена до «Силлабусу», тобто списку заборонених книг, а також тим, що відмовившись підписатися під Документами І Ватиканського Собору, був відлучений своїм єпископом від Церкви.

Дьолінґер вважав, що легенда про папессу Йоанну – це відгук деяких римських народних казок, які були пов’язані з деякими античними пам’ятниками та традиціями Риму. Наприклад, коли біля Колізею за часів Папи Сикста V віднайшли старовинну статую якоїсь жінки з дитиною, народ відразу почав вважати це статуєю «папесси Йоанни». Коли на тій же вулиці віднайшли старовинну табличку з відомим класичним написом «P. P. P», тобто «proprie pecunia posuit» (приблизно: «необхідні кошти надані»), народ побачив у цьому скороченні напис з могили папесси Йоанни, про який писав домініканець Жан де Маї, а саме: «papisse prodito partum» («викриватимеш пологи жінки-Папи»).

Ще однією з причин виникнення легенди про «Папессу Йоанну VIII» було замішання у нумерації Пап. 1276 року наступником Апостола Петра був обраний португалець Педру Жуліан. Він вирішив взяти собі ім’я «Йоан», проте наказав перед тим дослідити папські архіви. Після розслідування вияснилося, що в «Понтифікальних Книгах», тобто в списках Пап, є помилка, а саме був якийсь Папа Йоан ХІV-bis, тобто другий з тим самим номером. Сталося це скоріше за все з приводу церковних розколів та різних антипап у той час. Був у списках пап також Йоан XVI, хоча насправді тоді правив Йоан XV. Новий папа вирішив це все виправити. Він пропустив номер ХХ, і взяв собі ім’я «Йоан ХХІ». А це тому, що Пап Йоанів від XVII до ХХ перейменували: відповідно XVII-ий став XVI-им, а ХХ-ий – ХІХ-им. Натомість номер ХХ випав зі списку пап, бо новий папа став «Йоаном ХХІ». Цей факт народ теж пов’язав з існуванням «зайвого Йоана» тобто «Папесси Йоанни», яка «посунула» нумерацію всіх інших Йоанів після себе, хоча насправді перенумерація торкнулася лише останніх кілька Йоанів перед номером ХХ.

Взагалі, загальна деградація пап, починаючи з ІХ століття, особливо деяких Йоанів, як була мова вище, могла бути найбільш вірогідною причиною виникнення легенди про «жінку-папу». Особливо Х століття – це жахлива сторінка в історії папства. Здається, навіть часи Олександра VІ Борджа (1495-1503) так і не спромоглися «пробити» те дно, яке траплялося тоді, в Х столітті, за деяких понтифікатів. Протистояння між імператорами Священної Римської Імперії (тобто фактично Германії) та Римом, боротьба світських, і в принципі далеких від справжнього християнства людей, за впливи на церковні справи, призначення своїх пасинків, коханців, родичів чи то єпископами, чи то кардиналами, чи то навіть папами, особливий вплив жінок – чи то мам, чи то сестер, чи то просто коханок – на деяких пап, який не міг бути непоміченим, розпуста і аморальність при папському дворі чи біля нього – все це викликало у простого народу та духовенства з одного боку осуд, а з іншого сатиру чи жарти, як от називання якоїсь «покровительки» чергового папи «папессою». Можна б сказати, що легенда про «папессу Йоанну» взялася з загального образу як тодішніх «жінок при папах», так і взагалі як означення часів «порнократії» у Х столітті, тобто, як означають цей період італійці – «governo delle prostitute» («влада повій»). Не виключено теж, що ця сатира на «папу-жінку в Римі» була підтримувана і розповсюджувана опонентами Риму у боротьбі за владу – представниками Священної Римської Імперії. Пропаганда завжди займала чільне місце у політичній боротьбі.

Ті аргументи, які представляли різні вчені, що деконструювали легенду про папессу Йоанну, можна підсумувати таким чином. До середини ХІІІ століття, тобто до «Хроніки» Мартіна Опавського, немає жодної згадки про «папессу Йоанну», яка була на папському престолі у ІХ столітті. Крім того, Патріарх Фотій, який жив у тому часі і використовував у полеміках з Римом всі можливі «недоліки» пап, вперто мовчить про цю історію. Фотій перший раз став Патріархом Константинополя 858 року, і через 5 років був відлучений Папою Миколою І (858-867). Фотій напевно би використав цей аргумент з папессою у своїх дискусіях проти папства. До речі, 867 року Папа Микола І запросив братів Кирила і Мефодія до Риму, звідки потім наступний Папа, Адріан ІІ (867-872), благословив їх на місію серед слов’ян.

Також історичний Папа Йоан VIII обіймав свій пост у 872-882 роках, аж до моменту отруєння (це було перше в історії вбивство папи не з приводу віри, але як кримінал), проте його понтифікат чомусь не зарахувався у ХІІІ столітті, можливо з приводу відсутності у тому часі письмових хронік щодо всіх пап.

Мартін Опавський помістив Йоанну між папами Левом IV та Бенедиктом ІІІ. Лев помер 17 липня 855 року, Бенедикт був вибраний римськими духовними та народом відразу після смерті Лева. Проте, появився теж антипапа, яким став усунений з посади кардинал Анастасій (це той самий Анастасій Бібліотекар, згадуваний вище), і Бенедикт ІІІ не міг перебувати в Римі, його інтронізація пересунулася на 29 вересня 855 року. Тобто, було десь два місяці без фізичної присутності папи в Римі – звідки Мартін Опавський взяв два з половиною роки для папесси, залишається загадкою. Проте навіть у ті два місяці відсутності Бенедикта ІІІ в Римі, він вважався Папою: існують монети, на яких зображені разом імператор Лотар та Папа Бенедикт ІІІ. Враховуючи, що Лотар помер 28 вересня 855 року, монети були зроблені ще раніше, тобто часу на «папессу Йоанну» взагалі не залишається. У жовтні 855 року Папа Бенедикт ІІІ написав лист до одного німецького абатства, який дотепер є в архівах, що також підтверджує його понтифікат у той час. Також є свідоцтво, що архієпископ Реймса, Гінкмар, вислав до Папи Лева IV посланця з проханням, і коли посланець довідався в дорозі, що Папа Лев IV помер, доставив петицію свого архієпископа Папі Бенедикту ІІІ.

Таємниця папесси Йоанни і домініканський слідНе зважаючи на всі аргументи, які здаються бути вичерпними щодо міфічності «папесси Йоанни», все одно різні автори мають сумніви щодо цієї міфічності, і так чи інакше пробують якось знайти місце в історії для реальної постаті папи-жінки. Якщо це художня література, то нічого дивного: сенсація в історії завжди була чудовим матеріалом для романів. Натомість, продовжують висувати свої теорії щодо реальності «папесси Йоанни» також в наукових або навколо наукових творах. Наприклад, книга двох британських авторів, подружжя Розмарі та Даррол Пардо (Rosemary and Darroll Pardoe), видана 1988 року під назвою «Папа-жінка: Таємниця Папи Йоана» («The Female Pope: The Mystery of Pope Joan»), аналізує всі важливі документи і твори на цю тему, і хоч доходить до висновку, що у ІХ столітті дійсно немає місця для папесси Йоанни, проте, скоріше за все, цілком могло мати місце від 1086 року до 1108 року, коли було багато антипап, захоплення Риму Генрихом ІV та норманами, і взагалі панував перманентний хаос у Римі. Ця теорія повертається до першої версії легенди про «папессу Йоанну», яку перший раз подав домініканець Жан де Маї, і підтримав її інший домініканець, Стефан Бурбонський. До речі, в кінці книги Розмарі та Даррол Пардо є непогана бібліографія відносно досліджень про «папессу Йоанну».

Чим же є ця легенда про папессу Йоанну? Міфом, фантазією, антипапською сатирою, непорозумінням, фальшивкою? Так, це все вірно. Проте, ця легенда живе донині, не зважаючи на цілком обґрунтовані наукові спростування. Легенда показує не тільки щось, що було дивовижне у ті часи, а саме жінку на папському престолі. Вона має в собі щось, що є дивовижним і сьогодні. Якась магічна сила була і є в цій легенді, якщо вона триває вже стільки віків. Якщо особа папесси Йоанни є справді легендарною постаттю і не належить до історії, то легенда про неї на певно ввійшла в історію досить сильно і, скоріше за все, не швидко покине уми людей.

Источник

Следующая новость
Предыдущая новость

Правильный подход к инвестициям Современные услуги печати На Івано-Франківщині мешканці за підтримки духовенства протестують проти відкриття наркологічної клініки Красивую посуду - в каждый дом Промышленные фильтры обратного осмоса

Публикации