0"Open", 9 липня 2019
Як навчитися жити тут і тепер? Що таке практика присутності? Чи може людина жити без сенсів? Чому важливо навчитися мислити рефлексивно? Про це говорив мислитель, науковець, громадський діяч, який майже два роки провів у полоні бойовиків так званої «ДНР», Ігор Козловський з учасниками програми Presidents’ MBA kmbs.
Я протягом двох років перебував у підвалах, в’язниці, колоніях. Мене було заарештовано в січні 2016-го. Усі політв’язні проходять через тортури. Катування були різні: це й побиття, й електрошокер, підвішення, удушіння. Це були довгі, багатогодинні тортури, які змінювали одна одну. Коли після перших таких допитів мене повернули в підвал, я зняв мішок з голови, побачив себе скривавленого – і посміхався. Цей момент я дуже добре запам’ятав, тому що в мені відбувалися якісь внутрішні зміни.
Перша думка, яка тоді до мене прийшла, – я не боюся померти. А це означає, що вони мене вже не дістануть. А потім я подумав, що повинен жити, тому що в мене є сенси. Сенси любові. Я люблю своїх дітей, дружину, учнів, друзів. І вони мене також люблять, а це означало, що я – боржник любові, і я повинен цей борг віддавати. А борг любові можна віддавати безкінечно. У цього процесу немає кінця: скільки ми б не вкладали, ми все одно є тими, хто заборгував.
Момент появи цих сенсів повністю змінив моє перебування у полоні. Я подумав, що якщо не можу віддавати свій борг там, на волі, то можу віддавати борг тут, у в’язниці. А як можна це робити? По-перше, ти можеш ділитися їжею, думками; давати допомогу тим, хто втрачає надію. Там є дуже багато людей, які зневірилися і яких супроводжують думки про суїцид – ти також маєш бути поруч з ними і розповідати про сенси, нагадувати про те, що їх люблять. Я почав у в’язниці читати лекції на різні теми: історичні, релігієзнавчі, філософські, побутові.
Спочатку я сидів із звичайними карними злочинцями, потім була колонія, де були злодії в законі, «смотрящие». Мені доводилося знаходити з ними спільну мову й спілкуватися. Ти повинен бути для них людиною, яку вони поважатимуть і з якою рахуватимуться. Багато людей, які сидять по 20-30 років у колоніях, приходили і ставили запитання про сенси. Вони жили своїм життям, у них були свої «поняття», але внутрішньо вони потребували певних сенсожиттєвих відповідей. Був такий випадок, коли я розмовляв з місцевим авторитетом віч-на-віч, і через десять хвилин він чи не вперше в житті заплакав. Він такого й сам від себе не очікував. І плакав він не просто від відчаю, а від того, що, може, вперше в житті розмовляли з його душею. Такі моменти, безумовно, не могли не впливати й на мене.
Ще один день, який мене змінив, – коли нас вже везли на обмін. Тоді нас досить довго тримали в автозаках, приблизно 6 годин. І ось вже вечір, нас випустили – і ми вперше за кілька років побачили синьо-жовтий прапор. Військовополонені, які тоді з нами були, почали плакати. У нашому житті важливі речі часто замилюються. Все, що знаходиться поруч, ми не переживаємо до кінця. Ти знаєш, що це – символ; і навіть можеш реагувати емоційно, але коли ти розумієш, що це – те, за що ти переживав біль, боровся, гинув – це відчуття, яке залишається назавжди. І навіть зараз, коли я проходжу біля місць, де майорить прапор, я не можу внутрішньо заспокоїтися.
Культура – це адаптація. Слово «cultura» протилежне слову «natura». Культура – це оброблена природа, внутрішня та зовнішня. Одна з теорій культури говорить, що ми, у процесі свого розвитку, вивертаючись із тваринного стану, втратили певні адаптаційні механізми.
Ми дивимося на природу й калькуємо те, що у ній є. Наприклад, перші ознаки культури – це одяг. У нас немає захисту, як у тварин, і ми беремо з тваринного світу його елементи (вполювали ведмедя, взяли його шкуру). Житло – це також культура. Ми створюємо свої «печери», щоб адаптуватися і убезпечити себе від впливів зовнішнього середовища. Технологічна обробка їжі, відбір харчів – це також культура. А потім уже – наше спілкування, норми, які ми випрацьовуємо, щоб вижити і розвиватися.
Україна – поліконфесійна мультирелігійна країна. Якщо порахувати всі православні об’єднання й громади, які в нас є, то ми – найбільша православна країна світу. Однак, ми – найбільша і греко-католицька країна світу, найбільша протестантська країна Східної Європи, найбільша баптистська країна всієї Європи. Тому коли кажуть, що Україна є православною країною, то це – неправда.
Релігія – це частина культури. Слово «релігія» складається з двох латинських слів: «re» та «ligo», «ligare». «Re» – повтор, повернення, «ligo» – зв’язок. Відповідно, релігія – це «повернення до втраченого зв’язку». Спочатку слово «релігія» використовувалося виключно для християнства, тому що там є механізм повернення до втраченого зв’язку через Христа. А вже в період Реформації слово «релігія» спочатку розповсюджується на аврамічні релігійні системи, а потім і на всі інші.
З цієї точки зору буддизм, наприклад, не є релігією, адже там немає ніякого втраченого зв’язку, там зовсім інший погляд на всесвіт і взагалі інша картина світу. Ми звикли використовувати ті погляди, які були випрацьовані століттями завдяки розвитку іудео-християнського мислення. Ми автоматично, не задумуючись, переносимо на іншу систему бачення світу свої сенси. Але це – зовсім інші сенси.
Наприклад, ми звикли послуговуватися формальною логікою, а коли ми будемо аналізувати тексти інших культур – ця логіка не спрацює, бо там інше мислення. Мацуо Басьо, створюючи свої хоку, використовує логіку, яка не завжди є зрозумілою для представників інших культур. Коли японці чують його хоку, вони переживають щось надзвичайне. Це – логіка присутності і переживання цієї присутності тут і зараз.
Атеїзм виникає як певний протест. Він з’являється у період Просвітництва і розвивається разом зі світською наукою. Це – процеси, пов’язані з секуляризацією свідомості та суспільства як такого. Зараз ми живемо, як каже Хосе Казанова, у постсекулярну епоху. Наука не ставить собі за мету віднайти сенс в тому, що ми живемо. Вона займається пошуками причини. Вона відповідає на запитання: «чому щось з’явилося?», а не «навіщо?». Такі запитання ставить лише філософія або релігія.
Людина не може жити без сенсу. Довгий час вважалося, що вчений має бути атеїстом, однак ця парадигма вже зламана. Насправді є дуже багато вчених, які вірують. І це їм не заважає, а навпаки – допомагає ставити запитання за межами науки.
Картина світу змінюється в кожної людини, якщо змінюється коло її знання. Чим ширше коло знання, тим яскравішою стає картина світу. У ній може бути місце релігійним або духовним компонентам, а може й не бути. Усе залежить від людини. Зараз дуже поширеною є індивідуальна, позаконфесійна релігійність.
Півроку я провів у камері-одиночці. Простір два на два метри, у якому знаходиться невеличке ліжко і зроблена дірка у підлозі, з якої вилазять пацюки. Переді мною була стіна. Десь високо було розбите віконце – взимку залітає сніг, дощ іде. Ти дивишся й радієш: «Там іде дощ. Там сніг». Ти радієш! Стіна – простір обмежений, але є внутрішній простір. І в цьому внутрішньому просторі є можливості й спілкування, і молитви, і медитації. Якщо в тебе є внутрішнє багатство, у такі моменти ти його можеш використовувати, щоб тут і зараз бути присутнім.
Цей процес присутності може проявлятися в різних формах, але цінність моменту полягає в тому, що ти – живий. І життя саме тут, не в минулому й не в майбутньому, не в твоїх емоціях щодо того, чому я тут, – а в присутності. Тоді ти можеш і з тими пацюками розмовляти.
Я постійно повторюю фразу Віктора Франкла, що між стимулом і реакцією є проміжок нашої свободи. Тобто, є стимул, ми реагуємо на нього рефлекторно, біологічно, або ми рефлексуємо, шукаємо сенси. Переважна більшість людей реагує рефлекторно. У такої людини немає бачення минулого, немає сьогодення й перспектив на майбутнє. І якщо всі будуть реагувати рефлекторно, то Україна зникне. Хтось все ж таки повинен реагувати рефлексивно.
Взагалі є два запитання: одне з них пов’язане з минулим, а інше – з нашими сенсами («навіщо?»). Коли я був у підвалах, більшість людей ставило собі запитання: «Чому я тут?». А я постійно нагадував, що важливіше зрозуміти, навіщо я тут і що я можу з цього взяти. У когось зруйноване життя, здоров’я, втрачене майно – однак, все одно треба зрозуміти, який сенс у цьому. Проблема полягає в тому, що багато людей не вміє відповідати на це запитання. Це пов’язано з гуманітарною катастрофою в головах людей – не вистачає гуманітарного знання. Відтак, людина внутрішньо не має чим оперувати. І це – проблема.
Дитина живе тут і зараз, бо в неї немає абстрактного мислення. Це – такий час, коли ми можемо її зорієнтувати на присутність в процесі. Часто батьки вносять напруження в психіку дітей, коли фокусуються на результаті й забувають про процес. Для того щоб дитина вміла бути присутньою, вона повинна бути особистістю, яка любить те, чим займається. А для цього мають працювати два фактори: еротичність і агресивність.
Еротичність означає, що ми любимо те, чим займаємося. Коли людина, наприклад, любить збирати марки, то вона еротична в цьому процесі. Другий момент – конструктивна агресія. Скажімо, щоб зорати й засіяти поле, необхідна конструктивна агресія. Тому дитину слід навчати любити те, чим вона займається, і докладати зусиль для того, щоб це зробити. І сама людина, яка вчить, повинна це вміти.
Тотальне невігластво, тобто відсутність знань з історії, культури, звички розмірковувати над головними питаннями свого життя, зрештою, породжує інфантилізм та вульгарний утилітаризм. Кожна особистість проходить у своєму житті через певні кризи. До речі, «криза» в перекладі з давньогрецької означає «суд», тобто в кризові періоди ми «виносимо себе на суд». Під час криз відбувається певний злам. І якщо людина має тільки утилітарні амбіції, вона ніколи не стане зрілою особистістю.
Зрілою особистістю нас роблять цінності, які ми для себе формуємо: цінність життя, свободи, рівності прав. І ми повинні нести відповідальність за цінності. Коли цінності поєднуються з совістю, формуються принципи. Якщо не працює совість, цінність може бути розмита. Совість – це внутрішній спостерігач. Якщо в нас немає «внутрішнього спостерігача», у нас немає й принципів. Тому людина може зраджувати батьківщину, родину тощо.
У людини завжди є потреби, але може не бути цінностей, і вона може ваші цінності обміняти на свої потреби. Саме тому дуже багато людей стали колаборантами, взяли в руки зброю й вбивають інших. Інколи під час катування мені зачитували доноси людей, яких я добре знав. І якщо людина не пройшла через внутрішнє покаяння, у мене немає морального права її пробачати.
Будь-яка зріла людина має не лише когнітивний, але й емоційний інтелект. В емоційному інтелекті важлива асертивність, тобто вміння відстоювати власну позицію і, разом з тим, чути думку іншого й висловлюватися так, щоб нікого не образити. Так можна вийти на діалог. А в діалозі головне – емпатія. Якщо ти чуєш людину, ти зможеш знайти шлях, щоб достукатися до її свідомості й впливати на неї.
Українець – індивідуаліст. У нас історично не вистачало тих «корпоративних» якостей, які були, наприклад, у психотипі росіян. Кожен українець був «зіркою». Він їхав кудись до Москви чи Варшави, і ним там захоплювалися. Період, починаючи з Петра І, в історії Росії називається «70 лет малороссийского пленения», тому що вся інтелігенція була з України.
Індивідуалізм – це дуже добре для особистості, бо дає поштовх для її розвитку, однак це й проблема для нашої єдності. Нам треба вчитися були асертивними й емпатійними; налагоджувати діалог, пам’ятати, що в нас є спільне благо, для досягнення якого потрібна спільна дія.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/76799/
