СВЯЩЕНИК І РОБОТА

28.07.2018 22:40 0

СВЯЩЕНИК І РОБОТА

Чи священик має займатися лише духовним і отримувати за це плату від вірних, чи також йому слід мати роботу і заробляти на себе та сім'ю? Зараз – це не дивина. Деякі священики працюють лікарями або й мають свій бізнес. У Старому Завіті люди платили десятину зі свого доходу на храм та, зокрема, на утримання священиків. Тим часом, наприклад, апостол Павло робив намети і заробляв на життя. То як насправді має бути? І чи мають священики жити у розкошах і особливо дбати про це? Бо ж часто читаємо про отців на дорогих автомобілях, з дорогими годинниками... Ідея написати про це виникла після розмови із священиком, який має родину, працює і вважає, що так має бути. Але проблема в певній мірі стосується також неодружених священиків, бо питання стилю життя і яким воно повинно бути у священика є універсальним.

***

Як має виглядати життя священика? Або конкретно – яким чином він повинен заробляти на життя? Сьогодні не має однозначної відповіді, бо дуже багато залежить від того, як йому вдається реалізувати своє священицьке служіння. Якщо парафія, куди скерований священик, досить велика, йому вистачає і праці з вірними, і засобів на проживання. Натомість, якщо парафія маленька, не раз видно священика, який «доробляє» собі світським трудом: чи тоді на таксі, чи на будові, чи на ще якій-небудь праці.

Ще в п’ятдесятих роках ХХ століття з’явилися у Франції так звані священики-робітники. Це були священики, яким не бракувало священицького служіння, але які вирішили, що для того, щоб бути «з народом», належить поєднатися з ним у дослівному сенсі з його, цього народа, життям, з його здобуванням хліба насущного. І тому ці священики йшли на заводи, в порти чи в інші місця праці, і там, разом з усіма іншими, працювали. Це були часи, коли у Франції було багато священиків, і на парафіях не було їхнього браку. Але це скоріше була в певному сенсі ідеологія, аніж дійсна особиста потреба священика заробляти гроші на життя. Тим більше, що у цих католицьких священиків не було родин. І крім того, хтось інший за них служив на парафії.

Апостол Павло, як відомо, принаймні певен час, заробляв на своє проживання працею: шив намети. Заохочував також інших до цього, хоча це була скоріше його особиста ініціатива, щоб, як твердив, не обтяжувати когось іншого у фінансовому плані для підтримки його місії. Проте, інколи теж Павло дякував якимось спільнотам, що допомогли фінансово Апостолам. Це були початки Церкви, спільноти були, в основному, відносно невеликі, та й складалися переважно з бідніших вірників. Пізніше потреба у фізичній праці для духовних осіб відпала, так як спільнота Церкви стала численною, і була в змозі утримати духовних осіб. З другого боку, повставали монастирі, в яких був розвинутий фізичний труд і ченці таким чином заробляли на своє утримання. Але це теж поєднувалося з численними пожертвами на монастирі…

Сьогодні, коли трапляються «бідні парафії», не рідко священики змушені крім своїх прямих священицьких обов’язків, підробляти десь поза парафією. На жаль, це відбувається, зазвичай, коштом їхньої повної самовідданості служінню. Хоча, у кожного по-різному. Можливо, хтось і в змозі поєднати одне з другим, проте так буває не часто. Тут уже не настільки ідеологія, як свого часу у Франції, відіграє роль, скільки звичайна потреба забезпечити свою родину. З цією дилемою постійно стикаються не лише самі священики, але й їхні єпископи. Питання, як вирішити цю проблему, здається не з легких. Найчастіше, єпископи «відпускають» цю справу у «вільне плавання».

Існує також певна «несправедливість», якщо йдеться про місце служіння священиків. Одні служать у великих парафіях, зазвичай у містах, і мають достатньо засобів на проживання і на родину. Особливо, якщо це настоятелі даної парафії. Інші мають невеличке село з декількома десятками вірників. Також в останньому часі, як не раз чути, змінилися вимоги їмостей до місця служіння своїх чоловіків-священиків. Якщо колись жінка священика їхала туди, куди його керував єпископ, то часто тепер жінка, яка має освіту, і відповідно може знайти кращу працю у великому місті, прагне в цьому місті жити. Тому не раз так буває, що священик до свого села лише доїжджає, а живе з родиною в місті. Це теж не дуже добре відображається на духовному розвитку тих парафіян, у яких пастир буває лише «проїздом».

І ще одне питання, яке є досить важливим, особливо якщо йдеться про свідоцтво і про ефективність служіння та проголошення Євангелія. Це стиль життя священиків. На жаль, але деколи «червона лінія», яку не можна переходити священику, якщо йдеться про багатство, поволі пересувається. Матеріальні засоби, які в принципі вже не є конечними, або могли би бути скромнішими (дім, автомобіль, вбрання, техніка, поїздки тощо) поступово і «невидимо» для зацікавленого стають нормою. Хтось скаже, що важко тут визначити, що є нормою і як сьогодні належить розуміти слова Христа: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8, 34)? Взяти свій хрест – це як мінімум бути на рівні з тими, кому служиш. Як мінімум. Йдеться не про «поєднання» з тими найбагатшими, але з тими пересічними парафіянами. Навіть якщо священик не працює на тій роботі, де працюють його парафіяни, то поєднатися з ними у їхніх турботах можна і треба через солідарність з їхнім способом життя. Це завжди свідоцтво, це завжди дієве підтвердження власних проповідей на ділі, і це завжди приносить справжні плоди священицького служіння.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/71997/

Следующая новость
Предыдущая новость

Промышленные фильтры обратного осмоса Суд дозволив заочне розслідування щодо екс-міністра Захарченка у "церковній справі" Біля Полтави розташовано дитячий табір УАПЦ В УАПЦ нова криза: Буковинська єпархія припинила поминання предстоятеля Удобные врезные мойки на кухню

Публикации