6
"Львівська пошта", №66 (1976), 23 серпня 2017
Моє знайомство з Патріархом Йосифом розпочалося майже 50 років тому. Спочатку воно було епізодичне, але часом і епізоди можуть бути великими та важливими… Саме таким яскравим моментом, який запам’ятався на все життя, була моя перша зустріч з Патріархом Йосифом. Я мав сім років, і провідники нашого маленького містечка Сиракузи визначили мене і дівчинку Аню Луцишин, молодшу від мене на два роки, з хлібом і сіллю в українських строях на летовищі вітати Патріарха Йосифа Сліпого. І нині, коли діти приходять мене вітати, я пригадую той момент і намагаюся бути дуже уважним до них.
Пригадати щось конкретніше з того візиту Патріарха важко, але залишилася фотографія з летовища. Ця фотографія стояла на нашому фортепіано, на якому ми мусили щодня впродовж восьми років по півгодини вправлятися, хоч я хотів грати в баскетбол. Сидячи за фортепіано, я часто дивився на ту фотографію, вона й досі там стоїть в домі моєї мами. Думаю, саме вона мала великий вплив на моє життя.
Підлітком я переглядав альбом подорожей Йосифа Сліпого, різні книжки про нього. Саме переглядав, бо більше звертав увагу на фотографії, аніж читав текст. І знову до мене більше промовляв образ, аніж інформація. У 1975 році, в святий рік, Патріарх Йосиф організував Українські дні в Римі. І батьки нас туди повезли. Нам із братом випала честь прислуговувати на літургії в соборі святої Софії. Потім, у 1976 році, Патріарх ще раз був у США, і батько повіз мене туди за 500 кілометрів.
Зустріч із Йосифом Сліпим була подібна до того, наче ви відкриваєте Святе Письмо, а з нього виходить Патріарх. Він мав поставу і харизму біблійних патріархів: де б не був – усі очі на нього. В тих роках, це ще перед Солженіциним, повернення Блаженнішого зі Сибіру було безпрецедентним явищем, наче поруч хтось воскрес із мертвих. Адже був час, коли за Йосифа Сліпого правили панахиду…
Відчуваючи духовне покликання, я побачив у Йосифові Сліпому людину, за якою хотілося йти. Це був наш Батько народу, патріарх у біблійному розумінні. Це була людина, готова за своїх і за Божу правду віддати все. Але водночас він був людиною світового масштабу: перебував на найскладнішому фронті ХХ століття – на лінії вогню з тоталітаризмом, що хотів зробити з людини біомасу. Ця система ставила такого, як Йосиф Сліпий, у позицію нульових шансів. І з нульових шансів він виграв! А тоталітаризм опинився на смітнику історії. І це вже тоді дуже відчувалося, хоча історія ще не була завершена.
Коли я приїхав до Риму на навчання, Патріарх вже був не такий діяльний (незадовго перед тим він тяжко занедужав та й було йому вже під 90). Нас було аж одинадцять (!) студентів на всіх курсах. У перший день наш ректор спитав, чи не хочу я пройтися з Патріархом територією (а її там не знаю, чи є метрів 150). І ось, ідучи туди і назад, Блаженніший три або чотири рази запитав мене, скільки в нас є студентів. Невдовзі Патріарх переїхав з Ватикану до УКУ. Щодня виходив на свіже повітря, сідав перед будинком, і від мого вікна до місця, де він сидів, було не більш ніж вісім метрів. Дуже часто я сходив вниз, щоби постояти біля нього. Розмова була, властиво, та сама: в ній не було ніяких високих тем чи якихось повчань, а було спілкування, була аура, був дух. (Моїй мамі зараз 92, і ми по телефону маємо завжди ту саму розмову, але важливий не зміст, а сама можливість спілкуватися).
Він нас вписував як семінаристів Львівської архиєпархії. Уявіть себе семінаристом єпархії, яка є на… Марсі. Десь так воно було, бо до Львова доступ був неможливий. І коли ми, будучи студентами римських папських університетів, говорили, що хочемо творити богословські факультети, розвивати УКУ, то старші могли поблажливо обійняти нас за плечі і сказати: “Вчися, вчися”. Мовляв, в Україні наша Церква зазнала драматичного згладження, і треба жити так як є, як склалося.
Патріарх Йосиф думав пророчо, а ми були замолоді, щоб йому не вірити. Він казав не тримати зла – і ми вірили. Йосиф Сліпий розумів, що Бог є головною дійовою особою і що неможливі речі можуть відбутися. Він думав про неможливе і нас до того закликав. Вважаю, що то був особливий привілей. Без 
цього я не був би тим, ким є зараз, не було б і УКУ у Львові. Думаю, що не було б і такого громадянського суспільства в Україні, якого дуже боїться президент Росії.
Він був сином підприємливого селянина, господаря, кого совіти називали куркулями, і таким підприємливим був сам. Він розумів, що треба бути господарем, а не локатором чи орендарем. У цьому не було дешевого напуску, він був дуже конкретний. І в цьому, мені здається, є щось дуже християнське, бо християнська віра воплочена…
Був переконаний, що землі та нерухомості позбуватися не можна. Він був шокований, що отці-василіяни незадовго до його повернення із Сибіру продали українську садибу, де є церква святих Сергія і Вакха. Вона була нашою приблизно з 1630 року. Неймовірними зусиллями, здається, в 1970-ому, він відкупив її назад, бо це найстаріша українська адреса поза Україною.
Сліпий був людиною стартапу. Людиною, яка не боялася пробувати щось таке, чого до нього ніхто раніше не робив. Але найголовніше робив це не для себе. І це надавало всім великої сили, бо люди, які приєднувалися до цього, знали, що робиться це для них. Тому люди йому довіряли, інвестували і в такий спосіб підтримували його починання. Він допомагав іншим робити те, на що вони не відважувалися і не вірили, що можуть. Опинившись на Заході, до восьми місяців він декларує створення університету. Не маючи нічого – ні викладачів, ні студентів, ні грошей, ні людей, ні землі. Нічого! В Італії було тоді десь 300 українців, здебільшого монахині, священики та семінаристи римських семінарій.
Він був візіонер. І йому вірили, йому довіряли, на його заклик відгукувалися. Яким було здивування одного з найбільших інтелектуалів кінця ХХ століття в Америці Ярослава Пелікана (чеха з походження), коли він, працюючи в архіві, побачив, що кожен жертводавець, незалежно від суми, отримав подячного листа за особистим підписом Патріарха.
Він заохочував інших діяти і відважуватися на сміливі кроки. Нещодавно в Парижі ми віднайшли лист від нього з 1977 року, у якому Патріарх запитує, чи відважилася громада купити той будинок, який він бачив. Очевидно, він пропонував поважну частку вкладу до цієї купівлі. На жаль, у Парижі громада так і не відважилася… Сьогодні цей будинок коштує десь приблизно 30 мільйонів, а тоді його можна було купити за один-два. А в Лондоні відважилися…
Тяжко собі уявити, що для такої потужної особистості – талановитої, вишколеної, діяльної – означало перебувати в неволі, мати зв’язані руки від 53-го по 71-ий рік життя. 53 роки – це вік, коли вже є накопичений якийсь досвід, вже зроблені певні помилки, вже зрозуміло, що вдається, а що ні. Це саме час працювати, а йому цей час перекреслили.
Кілька років тому в Уневі знайшли його пророче послання з 1949-го, замуроване в стіні. Він адресував його Климентові Шептицькому, не знаючи, що того також арештували. Він пише про майбутнє української науки, про структуру, дороги, транспорт, процвітання цілого суспільства. Там лише бракує слова “інтернет”.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/68037/
