“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

02.01.2018 10:34 15

“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

Розмовляв Дмитро ГОРЄВОЙ

Підсумки 2017 року в інтерв'ю з д-ром філософських наук Віктором ЄЛЕНСЬКИМ.


— Коли я думав над питаннями для цього інтерв’ю десь місяць тому, в мене були інші теми для розмови. Проте Архиєрейський собор РПЦ вніс свої корективи. Схоже на те, що він став головною релігійною подією року, принаймні для сусідньої країни…

Архиєрейський Собор 2017 р., на мою думку, не просто не став головною подією року в сфері релігійного життя. Він навряд чи взагалі може бути названий подією. Перш за все, цей Собор, скликаний в пам'ять Помісного Собору 1917-1918 років, демонстративно відкинув і дух, і літеру дійсно Великого Собору сторічної давнини. Нагадаю, що найважливішим рішенням того Собору стало відновлення соборності – наріжного принципу і центру ідентичності Православної Повноти. А відтак – і відродження Помісних Соборів, які РПЦ нині не скликає інакше, ніж за потреби обрати нового предстоятеля. Почитайте «Діяння…» того Собору – там вирує богословська думка і соціальний темперамент, там пульсує церковне життя, схрещуються позиції визначних професорів богослов’я і історії. Зрозуміло, що нинішні соборяни не здатні наблизитися до рівня Собору 1917-1918 рр., але вони жодним чином і не прагнуть цього.

— Але Собор звернувся і до цілої низки інших питань…

… Причому нерідко у досить своєрідний спосіб. Ми знаємо, що однією з найбільш обговорюваних проблем, з-поміж тих, що сталися у міжсоборний період, була зустріч Патріарха Кирила з Папою Римським Франциском. А «Гаванська декларація» викликала просто-таки шквал емоцій у богословів, духовенства, чернецтва. І от, Собор відзначає важливість положень «Декларації…» про Україну та уніатизм і промовисто на цьому замовкає. А як же заява про те, що «православні і католики не суперники, а брати»? А як же нагадування Гаванської декларації про спільне Передання, про необхідність братерської співпраці, про спільну місію проповіді Євангелія? Це Собор приймає чи відкидає?

Ще більший подив викликають оцінки Святого і Великого Собору 2016 року. З якими документами цього Собору в Москві згідні, а з якими – ні? Що там підтримують, а що – категорично не сприймають? Якщо ви самі підкреслюєте, що Критський Собор – значна подія в житті Православної Церкви, то хоча б натякніть, що означатиме ця подія для РПЦ. От, скажімо, чи засуджує Архиєрейський Собор РПЦ – слідом за Собором на Криті –фундаменталізм? Чи погоджується, що Всеправославний Собор має стати постійно діючим інститутом? Чи приєднується до соборного голосу на захист свободи совісті?

“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

— У кожному разі, на Соборі 2017 р. чи не найяскравішим виявилося «українське питання». Чому РПЦ переформатувала свій статут, прописавши «особливий статус» УПЦ (МП)?

Між іншим, українське питання стояло на порядку денному і Собору 1917-1918 рр. Тоді, у 1918 р., було ухвалено «Положення про тимчасове вище управління Православною Церквою на Україні», яким запроваджувалася автономія Української Церкви. Цього ж разу керівництво РПЦ вирішує відреагувати, очевидно дійсно на прохання очільників УПЦ (МП), на відторгнення українським суспільством «української політики» Московської патріархії. Окремий пункт про Українську Церкву в статуті РПЦ мав би продемонструвати таке собі від дистанціювання УПЦ (МП) від Москви і створити запобіжник проти застосування норм зареєстрованого в парламенті законопроекту № 5309, який передбачає особливий статус релігійних організацій, чиї центри знаходяться на території країни-агресора. Але «віддистанціювання» було здійснене дуже своєрідно і нинішній статут РПЦ істотно звужує права УПЦ (МП) порівняно з тими нормами, які містить її власний Статут. З іншого боку, статутна новела про «центр управління УПЦ знаходиться в Києві» навряд чи здатна заступити той факт, що релігійна організація з центром управління в столиці України підпорядкована релігійній організації з центром у Москві.

— Тепер питання, яке дійсно розбурхало і Архиєрейський Собор, і саму широку громадськість. Йдеться, зрозуміло, про лист Патріарха Філарета до єпископату РПЦ.

Патріарх Філарет не вперше звертається з листом до керівництва РПЦ із закликом про примирення і скасування всіх заборон та відлучень. Це мало б, на його переконання, відкрити шлях до визнання УПЦ Київського Патріархату і, ширше, – до примирення між православними християнами. Цього разу, як я розумію, ініціатива досить активно заохочувалася з російської сторони. Вона щонайменше зробила кілька закличних жестів, демонструвала чимале зацікавлення, принаймні суттєво більш жваве, ніж раніше. Зрештою, почалися достатньо предметні перемовини. Перспективи зняття анафеми і можливого подальшого діалогу про усамостійнення Української Церкви для української сторони стали виглядати набагато реальнішими, ніж будь-коли впродовж останніх 25 років.

— Нащо це було потрібно російській стороні? Дискредитувати УПЦ КП та її предстоятеля, який на схилі років нібито розкаявся перед «справжньою церквою, Церквою-Матір’ю»?

Думаю, задум був масштабніший. Зверніть увагу, як оперативно відреагував митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв) на зловтішний вереск російських медіа про «розкаяного Філарета». Він доволі швидко спростував повідомлення про те, що нібито предстоятель УПЦ КП покаявся і «проситься назад». Це, а також антураж і стилістика цієї історії свідчать про те, що «згори» Московська патріархія отримала «добро» зіграти свою роль у кремлівському псевдо-миротворчому сценарії. Це «умиротворення» полягає у поєднанні гібридної війни в усіх її фазах, включно із військовою, з пропозицією «миру» для України. Щоби миритися, говорять у Кремлі, треба примиритися. З анексією Криму, окупацією Донбасу, понесеними жертвами, втратою європейської перспективи. Зробити вигляд, що все в російсько-українських відносинах добре і вести справи asusual.

Разом із чорною пропагандою і справжнім людоненависництвом, у Кремлі готові вкладати в академічні, мистецькі і культурні обміни. Забудьте про війну і своїх вбитих, везіть школярів до Ермітажу, спортсменів у Казань, вчених в Москву, а в Ялті знов обговорюватимемо європейські перспективи. Діалог між православними міг би стати справжньою «прикрасою» цього сценарію. «Київські власті», мовляв, не хочуть припиняти війну, але Церква – душа народу і її совість – простягає руку миру і порозуміння понад розділеннями, «штучно створеними хунтою». Звісно, ніякої автокефалії при цьому Москва б не дала за жодних умов, але сам процес такого квазі-примирення міг би стати для Росії справді важливим. Але не став…

А це могло бути шантажем Константинополя з українського боку? Мовляв, ми можемо домовлятися і з Москвою, якщо ви і далі зволікатимете…

Насправді, зняття анафеми з патріарха Філарета певною мірою розв’язує руки Вселенському патріарху – він отримує набагато більшу свободу дій у зв’язках з Київським патріархатом, чий очільник перестає знаходитися під заборонами і прокляттями з боку «Церкви-сестри». Це ще один важливий резон, з якого Москва не погодиться на уневажнення своєї анафеми – вона і задумувалаїї як інструмент ізоляції Київського патріархату від Помісних Православних церков.

— Якими, на Вашу думку, є головні причини, що заважають Вселенському Патріархові розв’язати «українську проблему»?

У кожному разі не міркування суто канонічного порядку. По-перше, Константинополь є вищою апеляційною інстанцією в усіх церковних конфліктах. Він розуміє себе як символ єдності православного світу і постійно підкреслює особливість й унікальність власного служіння. Але проблема Православ’я в Україні – це не про канони і не про богослов’я. Це про політику церковну і, ще більше, про велику політику. Константинопольський Патріарх виправдовує свій титул Вселенського тоді, коли здатний відігравати роль центру згоди між Церквами. Розкол, яким Константинополю погрожує Москва в разі розв’язання ним українського вузла, є реальним і це навряд чи зміцнить, принаймні зараз, позиції Вселенського патріархату.

Московська патріархія просто впадає в істерію, коли йдеться про Україну. «Ніколи», «нізащо», «наше все», «не відпустимо», «зрада історії й доктрини», «священні кордони, які не підлягають перегляду» тощо. Вона попереджає Константинополь, погрожує йому, умаслює його. Глумливі пасажі на тему«стамбульського папи» змінюються на кучеряво-улеслеві звернення з щедрими обіцянками. 2017 року Москва особливо щільно «очаровувала» Патріарха Варфоломія; такої нав’язливої любові Константинополь не відчував мабуть від 2008 року, коли ціла Російська держава, російська дипломатія і спецслужби перешкоджали прийняттю Константинополем до своєї юрисдикції УПЦ КП та УАПЦ.

Своєю чергою, для Вселенського патріархату Україна дуже важливий чинник позиціонування у Православній Повноті і в сфері глобальної політики.Тому Москві не варто чекати, що Константинопольська Церква поступиться їй – якби не складалися українсько-турецькі, російсько-турецькі, американсько-турецькі чи американсько-грецькі відносини. Вона наполягає на тому, що українське питання не є внутрішньою справою Московського патріархату, що Константинополю належить вирішальне слово в цьому питанні, навіть якщо зараз він з тих чи інших причин не може його розв’язати. Константинополь тримає відкритими двері для українців і це сильно дратує Москву. Вона безперестанно прагне «вибити» з Царгорода засудження «українських розкольників», припинити контакти між єрархами Константинопольського і Київського патріархатів, але це їм не вдається. У цьому сенсі показовим став грудневий візит до Вселенського патріархату делегації УПЦ (МП). Вона, делегація, явно не почула те, на що розраховувала. А в ті ж самі дні два єрархи Константинопольського патріархату відвідали в Києві Патріарха Філарета.

“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

— Навесні цього року Pew Research Centre опублікував дослідження про релігію в нашому макрорегіоні. Впадає в очі високий рівень підтримки Росії у країнах, де православні складають більшість населення. Навіть в Румунії, яка традиційно має прохолодні відносини з Москвою. Чому так відбувається?

Насправді, якщо пам’ятаєте, питання ставилося приблизно так: «Чи вважає те ви, що сильна Росія необхідна, щоби збалансувати вплив Заходу?». І, дійсно, так вважає трохи більше половини румун, болгар і грузинів і понад дві третини сербів і білорусів. Чому? Очевидно головних причин дві. Перша – це конфесійна солідарність, яка набирає транснаціонального характеру і здатна маніфестувати себе в неочікуваний і часом дуже алогічний спосіб. Така солідарність підсилюється, коли виникає загроза – вигадана або реальна – спільнотній ідентичності, коли інші транснаціональні релігійні спільноти – католики, скажімо, або п’ятидесятники виглядають більш прогресуючими, наступальними і успішними.

Друга причина пов’язана з першою. Це спротив глобалізації, яка міцно асоціюється із Заходом. Спротив глобалізації – це спротив уніфікації і стандартизації, який пролягає через релігії і культури. Чинити спротив глобалізації в інших сферах – науці, технологіях, виробництві – безглуздо. Останні чверть століття, коли глобалізація набрала особливої динаміки і масштабів, стали часом, коли число тих, хто недоїдає, скоротилося вдвічі, а тих, хто живе у крайній бідності – більш, ніж удвічі. Так само зменшився рівень дитячої смертності, масштаби епідемій, багатьох хвороб тощо.

І, нарешті, відзначимо, що серед українців тих, хто вважає сильну Росію необхідним контрбалансом західному впливу, найменше з-поміж усіх країн, де здійснювалося дослідження – лише 22%.

— Хочу поговорити про «традиційні цінності». Володимир Путін постійно педалює цю тему, повторюючи час від часу тези про Росію, як останній бастіон традиційних сімейних цінностей. Проте, статистика свідчить, що «розбещена Гейропа» набагато пристойніша за країну духовних скрєп…

Росія далеко випереджає за кількістю абортів на 1000 жінок у віці від 15 до 39 років «бездуховні» західноєвропейські країни – 37% проти, скажімо, одного з чимось відсотка в Австрії, 4% в Ірландії, 9% у Німеччині, 11% у Бельгії, і 12% у Нідерландах, котрі російська пропаганда малює як якесь гніздо розбещеності й гріха. Жодна з західноєвропейських країн навіть не наближається до Росії за кількістю умисних вбивств на 100 тисяч населення – розрив з Великобританією, яка має найгірші показники у цій сфері серед усіх західноєвропейських країн, майже двадцятикратне. Споживання алкоголю на душу населення – 4-те місце у світі, самогубства на 100 тисяч населення – 17-те. Покинутих дітей в Росії у рази більше, ніж в Західній Європі. Щорічно там трапляється 10-11 тисяч відмов від дітей. Для порівняння: у Німеччині діють спеціальні «вікна життя», де можна залишити дитину. І за 10 років там були залишено близько 500 дітей, тобто близько п’ятдесяти на рік. А згідно з так званим World Giving Index 2016 року, який виміряє благодійну діяльність людей (волонтерство, допомогу нужденним, грошову підтримку потребуючих тощо) Росія посідає 126 місце, США – друге, а ті ж таки Нідерланди – 13-те. Нарешті, питома вага росіян, які відвідують церкви щотижня, є нижчою не тільки порівняно з Італією, Іспанією, Ірландією чи Австрією, але і з Німеччиною та, знов таки, Нідерландами.

— Що ж, на вашу думку, дозволяє керівництву РПЦ говорити про «святість Русі»?

Не знаю, очевидно за святість тут видається гомофобія та непримиренність до іновірців – і ширше – до релігійної свободи. Те, що відбувалося в 2017 році у цій сфері в Росії — дійсно ганебно. Заборона свідків Єгови, конфіскація майна цієї організації, обшуки в «Залах Царств», під час яких поліція підкидала їм наркотики – це справжнє дно. Це ексклюзивна практика гітлерівської Німеччини, бо навіть у брежнєвському СРСР Свідки були заборонені неофіційно. А вимога Бахчисарайського військового комісара в окупованому Криму, щоби свідок Єгови змінив віру і тоді він зможе претендувати на альтернативну службу, увійде в історію релігійних переслідувань і придушень людської гідності.

У 2017 році в Росії на повну запрацював так званий «закон Ярової», який по суті справи перекреслив фундаментальне право на поширення релігійних поглядів. Упродовж цілого року до нас надходили численні відомості про релігійні переслідування в Росії та на окупованих нею територіях. Важливо, що їх почула міжнародна спільнота. 19 грудня Генеральна Асамблея ООН ухвалила оновлену резолюцію щодо ситуації з правами людини в Криму і Севастополі. Там вперше зроблено наголос на порушення у сфері свободи совісті, на переслідування і дискримінацію мусульман, УПЦ Київського Патріархату, протестантських громад, обшуки у мечетях і медресе.

— Але дехто з консервативних християн на Заході симпатизує Путіну і навіть вважає Росію бастіоном традиційних цінностей…

Хтось готовий пробачити Путіну все що завгодно за його «боротьбу проти ідеології геїв і лесбіянок». Хтось готовий слухати про «обмеження прав на публічний вираз своєї віри» на Заході, як про це розповідав на Всесвітньому саміті на захист гнаних християн у Вашингтоні в червні 2017-го митрополит Іларіон (Алфєєв). І, відповідно, не чути голоси переслідуваних в Росії. Очевидні перегини, коли через побоювання образити нехристиян європейські суспільства відмовляються від різдвяних поздоровлень (і це ще не найбільш кричуща річ), тим підживлюють антиполіткоректні настрої. Причому Кремль визначив такі кола як свою «цільову аудиторію» і прагне через неї вийти на набагато цікавіші для себе теми, ніж, скажімо, захист християн Близького Сходу. Тобто, на питання західних санкцій і міжнародного засудження дій Росії на зовнішній і внутрішній аренах.

“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

Звичайно, особливу роль тут відіграє керівництво РПЦ, яка є беззастережним провідником кремлівської зовнішньої політики. У цьому контексті треба розглядати зустрічі, наприклад, митрополита Іларіона (Алфєєва) з віце-президентом США Майком Пенсом або російсько-ватиканські відносини. У цьому ж контексті треба розглядати всю українську політику Московської патріархії, її антивестерністські пасажі, нападки на права людини, змонтованість у загальну систему російської пропаганди. Переоцінювати вплив цієї пропаганди навіть на цільову аудиторію не варто. Але і недооцінювати небезпечно – Росія втручається у вибори в цілій низці країн, надактивно поширює дезінформацію, причому автоматизовану дезінформацію, веде ешелоновану кібервійну, а її президент називає нацистського міністра пропаганди Гебельса «талановитою людиною».

Втім, я не згідний із тим, що Захід нібито засліплений і не бачить загроз. У 2017-му в Європі пройшло кілька конференцій, присвячені цій проблемі. А деякі країни (Британія, Польща зокрема) передбачають бюджетні кошти для протидії російській інформаційній війні. Запущений сайт www.euvsdisinfo.eu, де можна знайти три тисячі (!) випадків кремлівської дезінформації.

— Ви згадали про зустріч російського президента з держсекретарем Ватикану влітку 2017-го. Москва стверджує, що має прекрасні відносини з Апостольською Столицею і що нібито погляди цих двох держав на українську проблему трохи не співпадають…

Це не так, хоча у Папи Франциска дійсно є настрої, які у чомусь співзвучні кремлівському погляду на світовий порядок. І Москва, і Ватикан критикують глобалізацію. Щоправда, Ватикан – «негативну глобалізацію», а Москва – «глобалізацію західну». Москву також тішить, що у напруженому діалозі багатої Півночі з бідним Півднем Папа Франциск більше співчуває останній. Це видно і з його бекграунда, і з його промов, і з його кадрової політики. Гаїті, Сент-Лусія, Бірма, Панама, Кабо Верде, Тонго, Центральна Африка, Бангладеш, Нова Гвінея, Малайзія, Лесото, Малі, Лаос, Сальвадор – ці чотирнадцять держав Третього світу об’єднує те, що вони ніколи в історії не мали свого кардинала і отримали його лише волею Папи Франциска. З-поміж 60 кардиналів, які отримали червоні берети від папи Франциска, 16 латиноамериканців, 11 африканців, восьмеро представників Азії, але немає нікого з Центрально-Східної Європи. Єдиний виняток – 89-річний албанський священик Ернест Симоні, якого папа підніс до кардинальського сану без єпископської висвяти. Кардинальський берет для Ернеста Симоні, який відбув 18-річне ув’язнення на мідних рудниках, став символом пошани до всіх албанців, над якими режим Енвера Ходжі здійснив безпрецедентний квазі-атеїстичний експеримент.

Якщо ж повернутися до «української політики» Ватикану за Папи Франциска, то вона фокусується на гуманітарних акціях (згадаймо хоча б програму «Папа для України») і прагненні не робити різких заяв, котрі б не дозволили «лишати двері відкритими». Це потрібно Апостольському Престолу для того, щоби бути здатними відіграти роль глобального посередника у відносинах Заходу і Росії. Наскільки далекоглядною є така політика — покаже час. А може і не покаже. Принаймні, ефективність політики визначного ватиканського дипломата Агостіно Казароллі, який намагався встановити нормальні, наскільки це можливо, відносини з комуністичними режимами заради «ковтка повітря» для католиків за «залізною завісою», дотепер викликає палкі дискусії.

— А глава УГКЦ Блаженніший Святослав має шанс отримати кардинальський титул?

Звичайно. Проте зараз владика Святослав молодший на три роки за наймолодшого з-поміж усіх кардиналів – голови Центральноафриканської єпископської конференції з важким для нашого вимовляння іменем Дьодонне Нзапалаїнга.

“Не лякайся і не падай духом…”: Про релігію і політику в 2017-му році

— Ще дещо про Українську Греко-Католицьку Церкву. У році, який ми оглядаємо, пішов з життя Любомир Гузар, який, по суті справи, привів цю Церкву у ХХІ століття і був по-справжньому шанований в Україні та за її межами. Як це позначиться на Церкві?

Любомиру Гузару довіряло багато українців, більше, ніж власне є вірних в УГКЦ. У мене є багато особистих і дуже теплих спогадів про спілкування з цією людиною – він мав велику гідність і шляхетність з якогось іншого життя, котре вже не повернеться. Можна було б сказати, що УГКЦ з його відходом стане іншою. Але, думаю, він вклав в неї стільки і такого, що довго ще визначатиме її принаймні суспільний статус. Це була надзвичайно сучасна людина з глибоким розумінням людини і цілого світу – я завжди дивувався як можна так тонко і глибоко відчувати сучасність, будучи позбавленим зору. Його вплив можна порівняти із згаслою зіркою невимовної потужності – зірка згасла, але її світло ще довго зігріватиме нас.

— У 2017 р. світ відзначав 500-річчя Реформації. Цій події було присвячено безліч конференцій, гори літератури, жваві дискусії – все заради відповіді на цілком прагматичний, а не суто академічне питання. Чи «працює» Реформація у світі ХХІ століття? Чи лишається вона, як і пів тисячоліття тому, рушієм прогресу і глобальної економіки?

Вже більше століття історики, соціологи і економісти сперечаються чи «працює» Реформація як рушій економічного прогресу і як саме працює. Максу Веберу закидали, що католицькі, скажімо, монастирі мали не менше значення для появи капіталізму, ніж протестантська Реформація і що деякі постулати Вебера є занадто категоричними та не знаходять підтвердження в інших дослідженнях. Подеколи дискусії переходили у площину війн між «культуралістами», які вважали, що вірування і цінності пояснюють все, аж до логіки інвестиційних банкірів і прибічниками «економізму», які навпаки, стверджували, що за логікою ринку можна пояснити і релігійне піднесення на посткомуністичному просторі і ісламську революцію в Ірані. Свій внесок у розуміння проблеми зробив визначний соціолог релігії Пітер Бергер, який пішов з життя у році, підсумки якого ми підбиваємо.

— Пішов, зазначу, у 88-річному віці…

… І у статусі класика соціології релігії. Так от, Бергер пропонував серединний шлях між цими екстремами через запровадження категорії «економічної культури», яка є, по суті справи, соціальним і культурним контекстом економічної поведінки. Це не означає, що культура завжди і всюди детермінує економіку. Але це значить, що людина існує в конкретному суспільстві з його набором культурних моделей, традицій і звичаїв. І цей набір впливає на економіку у спосіб, який щоразу, для кожного конкретного випадку треба окремо досліджувати і спеціально аналізувати. Очевидно, що культурна і релігійна основа справжнього «економічного дива» «Тихоокеанських тигрів» (Гонконг, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея) була відмінною від німецького чи навіть японського «див». Але те, що конфуціанська етика в одному випадку, «рисова культура» – в іншому були в основі цих великих проривів, неможливо заперечити. Так само, що у разі, якщо культурна поведінка не мала б визначного впливу на економіку, то варто було б експортувати законодавство Сінгапура чи Південної Кореї у нігерійський або венесуельський контексти і ми б отримали нові історії економічного успіху.

— Тобто, економічний успіх можуть демонструвати і не протестантські релігійні культури?

Це очевидно. Але це не означає, що протестантська Реформація не відіграла видатну роль у становленні капіталізму. І більше, вона продовжує грати цю роль. У своїй відомій праці «Язики вогню: протестантський вибух у Латинській Америці» британський соціолог Девід Мартин доводить, що навернення в протестантизм означала для багатьох латиноамериканців ніщо інше, як культурну революцію. Особи, які приєднувалися до протестантських церков, радикально змінювали свою поведінку і починали діяти тверезо і відповідально. Хоча більшість пасторів цих громад були чоловіками, самі громади складалися переважно з жінок. Саме ці жінки творили новий протестантський етос і сприяли серйозній трансформації своїх родин і поселень, коли змінювалися і структура вільного часу, і розподілення доходів, і виховання та навчання дітей.

Ще одне цікаве дослідження стосується аналізу розвитку шістдесяти трьох колишніх колоній Великобританії, Іспанії і Франції. Гарвардські дослідники знайшли не лише позитивну кореляцію протестантизму з економічним розвитком цих постколоніальних країн. Ще більш цікавим виявилася позитивна кореляція між глибиною віри у життя після смерті і економічним розвитком і негативна – між відвідуванням Богослужінь і економікою. Тобто, віра навпрост пов’язана з економічним зростанням і не пов’язана з церковним ритуалізмом. І ще: як зазначав той таки Бергер, євангелічний протестантизм зараз, у наші дні, апелює до чеснот західної культури якраз тих часів, коли вона сягнула найвищої динаміки економічної модернізації. Відтак євангелічний фундаменталізм, на його думку, – це модернізуюча сила. Тоді як ісламський фундаменталізм, який звертається до теократичних принципів та ідеалізує середньовічне право – ні.

— Що з подій релігійного життя засмутило Вас у році, що став історією? Що надало надії?

У 2017-му люди, як і минулого року, і тисячі років тому, вибудовували свої відносини із Богом, хоча хтось називає, особливо в наш час, це інакше. У цьому сенсі жоден рік людської історії – принаймні відомої нам – не є унікальним. Відмінність 2017 під цим оглядом від, скажімо, 1817-го, полягає у тому, що ми точніше можемо сказати, з чим люди звертаються до Бога. Ми знаємо напевно, що у 2017 році користувачі спеціального біблійного додатку Bible App зробили 1,4 мільярди підкреслень, закладок, приміток та поширили у мережі 222 мільйони віршів Святого Письма. А самим популярним 2017 року виявився 9-й вірш 1-ої глави книги Ісуса Навіна: «Отож наказую тобі: будь мужнім і хоробрим; не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/69565/

Следующая новость
Предыдущая новость

СБУ притягла до відповідальності низку священиків УПЦ Казино Кинг: видеопокер для широкого круга игроков Суд дозволив заочне розслідування щодо екс-міністра Захарченка у "церковній справі" Клуб СуперСлотс для азартных игроков SMM продвижение

Публикации