3
У липні цього року минуло 110 років з дня народження єпископа Української Греко-Католицької Церкви часів підпілля Григорія (Володимира) Балагурака.
Єпископ Григорій поряд з трьома визнаними блаженними єпископами Іваном Слезюком, Григорієм Хомишиним і Симеоном Лукачем подавався для зачислення до блаженних мучеників, але поки процес його беатифікації триває.
«Оскільки цього року Українська Греко-Католицька Церква відзначає тридцяту річницю виходу з підпілля, це дає нам нагоду згадувати, як комуністичний режим намагався нищити її, маючи, передусім, намір знищити наш народ, — каже ігумен монастиря отців василіан, настоятель парафії Царя Христа в Івано-Франківську отець Йосафат Хаймик. — Перед нами постають особливі постаті тих, хто поніс жертву і які були насильно безневинно засуджені, покарані, але залишилися у нашій пам’яті такими живими світлими свідками того періоду. Серед них слуга Божий єпископ Григорій (Володимир) Балагурак, ЧСВВ».
Народився Григорій (Володимир) Балагурак 5 липня 1909 року в Івано-Франківську в родині майстрів-килимарів з Косівщини. Його дід дякував у церкві св. Василія Великого у селі Москалівка, нині частина Косова. Початкову освіту Володимир отримав у Косові та Станіславові. З 1921 року навчається в Бучацькому Місійному інституті ім. св. Йосафата, де отримує покликання до богоспосвяченого монашого життя і в шістнадцятирічному віці вступає до василіанського монастиря. Далі отримує духовну освіту в Лаврові, Добромилі. 1933 року, як найздібніший студент, викладає в Бучацькому Місійному інституті українську, німецьку, латинську, грецьку мови, спів та музику. Також здобуває богословські студії у Христинополі, де пізніше складає довічні монаші обіти.
«Він був надзвичайно ерудованою особистістю», — наголошує отець Хаймик.
21 травня 1936 року в Жовкві з рук єпископа Йосафата Коциловського отримує священичі свячення і відправляє першу Літургію в Москалівці на Косівщині.
З 1936 до 1938 року отець Григорій перебуває в монастирі отців-василіян у Станіславові. «Тоді це була молода парафія, ще багато праці. Але він тут служив і є спогади парафіян про те, що був дуже гарним організатором, жертвенним і відкритим до людей», — додає отець Йосафат.
Парафіянка з Майзлів Марія Коцар теж пам’ятає о. Балагурака. «Я мала вісім років, але добре пам’ятаю надзвичайно красивий голос отця Григорія, — ділиться жінка. – Він був дуже приємною людиною, справжній священик, строго одягнений».
Далі отця Григорія Балагурака переводять у Христинопільський василіанський монастир. Там він адміністрував різні парафії. 1945 року його призначають ігуменом у Станіславівському монастирі на Майзлях.
«Практично після того і починається його хресний важкий шлях ісповідництва. 1946 року єпископ Станіславівський Григорій Хомишин таємно висвятив його на єпископа і призначає генеральним вікарієм», — розповідає отець Йосафат.
У жовтні 1949 року єпископ Григорій Балагурак був заарештований НКВД і засуджений на 10 років позбавлення волі.
Франківчанин Роман Кизимович добре пам’ятає єпископа Григорія Балагурака, бо був його учнем. «Я навчався в школах, які були на теперішній площі Міцкевича в Станіславові та на Майзлях. А релігії вчили за всіх часів, окрім радянських, — розповідає він. — До першого Причастя ішов 1942 року, хоча мав би раніше, але за комуністичної окупації, звичайно, не дозволяли. Пригадую, 1942-й був важкий голодний рік. Багато школярів залишилися без батьків, тому не мали одягу до урочистого Причастя. І тоді отець Григорій Балагурак придбав усе необхідне для них за власні кошти. Він був дуже добрий, не карав різками за провини, як інші священики. Вчив нас з 1941 до 1943 року. Оскільки не мав власних дітей, то ми були для нього як рідні – провадив з нами свята і багато займався».
Також Роману Кизимовичу сорокових років протягом понад півроку довелося працювати разом з єпископом Балагураком в артілі ім. Горького. «Він ніколи не використовував нас, хлопців, для будь-якої допомоги, усе робив сам. Один енкаведист завжди напивався і бив своє авто, тож отцю Балагураку вистачало роботи, бо мусів постійно його ремонтувати. Він робив таку тонку професійну роботу. Автомобілі завжди привозили і їх потрібно було лагодити. Пригадую також, що отець робив зауваження як чув якісь погані слова, тримав дисципліну».
Пізніше, коли Кизимович уже не працював в артілі, почув про арешт владики Балагурака. «А роки потому, у 1954 році, перебуваючи на військовій службі на Тихоокеанському морському флоті, отримав влітку відпустку. Приїхав до міста і випадково зустрів отця Григорія. Я ішов додому теперішньою вулицею Шухевичів, а навпроти бачу іде отець Григорій. Я його впізнав, а він, звичайно, ні, бо я був у військовій формі. Привітався, а він крок зробив, став повернувся і дивиться. Я зняв безкозирку і кажу – Ви мене не впізнаєте? І коли заговорив, отець мене впізнав і запитав – ти не боїшся зі мною говорити? А я – чому маю боятися? Довго ми не розмовляли. Одягнений він був бідненько – в куртці, яку вдягали, коли ходили на лижах. Вдома про зустріч розповів мамі, а вона каже, що на сусідній вулиці (тепер Індустріальна) живуть двоє стареньких людей на прізвище Терпеливі, у них був будиночок на дві кімнати і кухню. Коли розігнали монастир сестер-служебниць у Станиславові, то декількох монахинь та родина прийняла до себе. Саме туди заходив отець Балагурак. А в 1964 році в цей будинок привезли уже тіло отця і звідти ховали».
Ще з розповіді Романа Кизимовича дізнаємося, що родина отця Григорія Балагурака мешкала десь в районі Бельведеру (тепер початок Бельведерської) в Станиславові у винайнятому помешканні. «Знаю, що у отця ще був брат, — каже він. — Одного разу мій тато — не пригадую який то був рік — придбав газету «Прикарпатська правда», а там була стаття про єпископа Григорія Балагура. Йшлося про те, що він очолив підпільний єпископат Греко-Католицької Церкви і що його засуджено. Коли зараз буваю на старому цвинтарі, завжди відвідую могилу єпископа Балагурака».
На початку двотисячних, коли Україну відвідував Папа Іван Павло ІІ, розпочалася робота з більш детального дослідження постаті єпископа Григорія (Володимира) Балагурака з метою зачислення його до блаженних. «Перед візитом Папи Івана Павла ІІ до України було висунуто умову перед нашими єпископами – підготувати до візиту кандидатури мучеників для беатифікації з тих священнослужителів, які загинули в часи комуністичного режиму, — розповідає отець Ігор Пелехатий. — Отже, в дуже стислі терміни, приблизно три місяці, тривала робота зі збору даних щодо мучеництва наших сповідників віри. Також Папа делегував спеціального представника з конгрегації святих з Ватикану до Львова. А мене владика Софрон Мудрий призначив від єпархії вповноваженим і відповідальним за підготовку до беатифікації. Було подано п’ять кандидатур, з яких в результаті Папа трьох проголосив блаженними: єпископів Григорія Хомишина, Симеона Лукача і Івана Слезюка. А розгляд кандидатур єпископів Григорія Балагурака і Івана Лятишевського призупинили для більш глибшого дослідження факту їх мучеництва».
Як стверджують дослідники, справа єпископа Бадагурака дуже цікава і її можна розглядати як справжнє свідчення чуда. Помер він на Уралі в місцях ув’язнення. Була інформація коли це сталося, але жодного медичного висновку не було як, до прикладу, у владик Хомишина, Лятишевського чи Слезюка. «У лютому 2001 року, коли справи з висуненням кандидатури на беатифікацію вже завершувалися, я перетелефонував у Росію, туди, де відбував заслання єпископ Григорій Балагурак. В РАЦСі Коркіно, Челябінської області, чудом погодилися вислати довідку про його смерть – зробили це безкоштовно і дуже швидко – за два дні факсом уже вислали. «Помер від розслоюваної аневризми висхідної дуги аорти, інфаркт — ішлося в довідці», — розповідає отець Ігор.
Але такий діагноз, як пояснив отцеві представник Ватикану, відповідальний за беатифікацію, не зовсім показує саме мученицьку смерть, хоча помер єпископ в зоні, тюрмі, де працював столярем за станком.
Ще одним незвичайним фактом є той, як вдалося за радянських часів перевезти тіло єпископа Григорія Балагурака на Батьківщину. «Отець Дам’ян Богун назвався його вуйком і справді у дивний спосіб, такого не бувало, зміг забрати тіло єпископа Балагурака і перевезти до Івано-Франківська», — розповів отець Йосафат Хаймик. — «Зараз ми досліджуємо, чому саме він змушений був, перебуваючи уже тут, після заслання, виїхати знову в Росію. До слова, після його смерті інші в’язні засвідчували, що він був дуже шляхетною людиною, від якої віяло добротою і жертовністю».
31 березня 1992 року єпископ Григорій (Володимир) Балагурак був реабілітований прокуратурою Івано-Франківської області за відсутністю складу злочину.
«Його пам'ять є дуже живою, бо ми дослідивши спогади тих, хто його знали, можемо говорити про особу, яка залишила справді добрий слід, передусім як душпастир, священик. Навіть тому, що не захотів виїхати у часи небезпеки. Як тільки совіти взялися переслідувати Церкву, сам постраждав, — наголошує отець Йосафат. — Пам'ять єпископа Григорія Балагурака вшановуємо, перш за все, молитовно. І головне, при нашій парафії близько десяти років існує катехитична школа, яка носить його ім’я. В цей рік подяки Богові за дар виходу з підпілля передусім дякуємо за тих людей-світочів, щирих людей з великої літери, патріотів, завдяки яким наша Церква вистояла».
Отже, як стверджують дослідники, процес беатифікації Григорія (Володимира) Балагурака триває.
Фото з сімейного архіву Марти Малкош-Ганушевської, доньки пароха села Угорників отця Михайла Ганушевського, Романа Кизимовича, документи з архіву
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/76921/
