0
В єврейському календарі є важлива дата – піст 9 ава. Цей день посту встановлено на згадку про зруйновані Єрусалимські храми (і Перший, і Другий Храми за традицією були зруйновані в одну дату). Обидва храми були своєрідними символами Ізраїлю і його цінностей, до того ж, зруйновані вони були внаслідок війн та іноземної окупації. Чи стане 15 квітня таким днем для французів? Скоріш за все ні, і справа тут не у згасанні релігійності чи браку любові до історії.
Квітнева пожежа у соборі Паризької Богоматері стала беззаперечно жахливою подією та болючим ударом і для римо-католиків, і для християн усіх обрядів, і для культурної спадщини Заходу загалом. Хтось вбачає у цьому символ – чи то кризи європейської ментальності, чи то занепаду західного християнства, чи то скорого Страшного Суду. Дехто вказував на тисячі молодих людей, які на колінах читали католицькі молитви під час гасіння пожежі, дехто – на паризьких мусульман, які радісно позували на тлі палаючого собору. Проте слід пам’ятати, що квітнева пожежа – не перший подібний випадок в історії Нотр-Дам-де-Парі. Знаменитий собор страждав від негараздів Середньовіччя, його плюндрували революціонери часів Робесп’єра, а в добу Віктора Гюго він стояв фактично у руїнах. Багато в чому знаменитий роман про горбуна-дзвонаря і прекрасну циганку привернув увагу громадськості до середньовічної пам’ятки, і Собор почали реставрувати. Власне, знищений вогнем шпиль походив якраз з реставрації ХІХ століття – як і знамениті химери. А ще були руйнації часів Першої Світової війни, коли Нотр-Дам теж горів.
Та й загалом, Собор Паризької Богоматері – не єдина святиня, яка потерпала від пожежі. Храми горіли в усі часи, в усіх країнах. І хоча значно частіше церкви й собори страждали від війн або недбальства будівельників, проте і пожежі час від часу нищили рукотворні святині.
Давньоримський письменник-мораліст Валерій Максим згадує, що у 356 році до Різдва Христового мешканець іонійського міста Ефес на ім’я Герострат спалив знаменитий храм Артеміди – щоб прославитись. Герострата стратили, храм відбудували і навіть занесли до списку чудес світу. Про храм і його значення для Ефесу є згадка у книзі Діянь святих апостолів – святий Лука згадує, що успіхи апостола Павла у проповіді Євангелія посіяли страх серед продавців сувенірних макетів храму, що нова віра негативно вплине на туристичну привабливість міста. Храм Артеміди простояв до ІІІ століття нашої ери, коли був зруйнований готами. Пізніше на його місці постала церква.
Сучасні археологи розкопали і залишки відновленого храму, і фундаменти святині, спаленої Геростратом, і зараз у турецькому парку мініатюр «Мініатюрк» стоїть величезний макет храму. Але так чи інакше, більшість людей знає про храм Артеміди Ефеської завдяки тому (і зазвичай лише те), що його спалив Герострат. До речі, вважається, що Герострат спалив храм у ту саму ніч, коли народився Олександр Македонський. Великий драматург Григорій Горін присвятив подіям 356 року трагедію «Забути Герострата», яка завершується питанням: чому імена тих, хто руйнує та вбиває, пам’ятають, а імена тих, хто будує — ніхто не може пригадати. До речі, збереглось ім’я архітектора нового храму – Александр Дейнократ. Але знов-таки, його знають лише завдяки Геростратові і його жорстокому вчинку.
Собор святого Павла був головним храмом Лондона з часів, коли християнські місіонери почали проповідувати на острові. Перший храм під цим ім’ям побудували у 604 році, коли англосакси лише почали навертатись на християнство. Храм був дерев’яний, і у 675 році згорів. Тоді на його місці звели нову, муровану церкву – і її у 961 році руйнують вікінги під час набігу на Лондон. Собор відбудовують – але у 1087 році Лондон охоплює пожежа, і собор гине. Наступний собор почали будувати майже одразу, і освятили через півтораста років. Цей храм був одним із найбільших у Європі – 180 метрів у довжину, 30 метрів у ширину, а шпиль сягав 150 метрів. Аж ось, у 1666 році у Лондоні знову трапляється пожежа (знана як Велика пожежа), яка нищить практично все місто – і собор не став виключенням. Коли вогонь втихомирився, усі зрозуміли, що ремонтувати собор вже немає сенсу – адже нема що ремонтувати. Тож король приймає рішення звести нову святиню – але на старому місці.
Королем Англії тоді був Карл ІІ Стюарт, який не приховував своїх симпатій до католицтва – тож новий собор він вирішив зробити своєрідною відповіддю римським архітекторам, творцям знаменитого собору святого Петра. Тому він особисто вносив деякі «декоративні зміни» у проект собору – зокрема, наказав зробити бароковий купол великим та високим, так щоб він нагадував купол головного римського собору.
Новий собор став своєрідним символом Лондона, а його творець, архітектор Крістофер Рен, — національним героєм, невід’ємним від свого творіння. У знаменитій «Сазі про Форсайтів» Джона Голусорсі герой називає сина Крістофером – «на честь Колумба та святого Павла».
Так драматична історія загибелі давнього храму стала своєрідним прологом для історії храму нового, який з часом теж став старовинним в уявленні людей.
Пожежі подібні до Лондонської були типовим явищем для давніх часів – недарма для захисту міст від вогню Церква призначила окремого святого – Флоріана. Проте у часи, коли вулиці були вузькими, більшість будинків дерев’яними, а належної пожежної охорони не існувало, молитов святого явно не вистачало для безпеки міщан. Не став виключенням і Київ. Коли у 1651 році козаки були розбиті під Берестечком, до древньої столиці увійшли литовські війська на чолі з гетьманом Янушем Радзивілом. Спочатку він хотів влаштувати на Дніпрових пагорбах каральну акцію, проте православний митрополит Сильвестр Косів та врятовані ним католицькі священники та шляхта відмовили гетьмана від кровожерливих планів, і він обмежився лише тим, що символічно вдарив шаблею по руїнах Золотих воріт. Проте невдовзі після того, як його жовніри увійшли до міста, на Подолі спалахнула пожежа. Костомаров (напевно, переказуючи легенди) писав, що влаштував її героїчний шинкар, який не хотів здаватись ворогові. Полум’я швидко розповсюдилось по вулицях, і піхота Радзивіла почала завзято боротися з ним. Проте більшість будинків та храмів таки згоріла – серед них був римо-католицький кафедральний собор, монастир бернардинів, єзуїтська школа та вірменська церква. Щоправда, вони і без того були покинуті своїми вірними та духовенством (хтось втік від Хмельниччини, когось козаки втопили у Дніпрі, когось заховав у себе Сильвестр Косів). Вцілів лише мурований домініканський монастир – його «піхота оборонила». Серед православних святинь постраждали у більшій чи меншій мірі усі подільські храми, але вони були мурованими і загалом вціліли. Зате згоріла вщент церква Миколи Доброго, яку за переказами поставив знаменитий гетьман Самійло Кішка.
Зникнення внаслідок пожежі майже усіх католицьких святинь Києва стало болючим ударом не лише для тогочасних католиків, але й для сучасних дослідників Києва та Римо-Католицької Церкви в Україні. Все ж таки, київські латинські біскупи тих часів – Верещинський, Радошевський, Шолдрський – були непересічними постатями, які непогано співпрацювали з Петром Могилою та запорожцями. Відтепер майже єдиним джерелом з вивчення цієї цікавої теми є малюнки Києва, зроблені Абрахамом ван Вестерфельдом, придворним художником гетьмана Радзивіла.
Вцілілий домініканський костел потім передали під православну церкву, яку зруйнувала вже радянська влада. Церкву Миколи Доброго звели наново у московському стилі і пристосували для російських купців. За радянських часів храм теж зруйнували, залишилася лише дзвіниця, у якій тепер розмістилася греко-католицька парафія.
А у 1718 році загорівся Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Собор звели за часів Київської Русі, він страждав від татарських навал, а наприкінці XVII ст. його ремонтував власним коштом гетьман Іван Мазепа – аж ось, вогонь звів нанівець усі старання гетьмана. За іронією долі, тепер до порятунку собору долучився головний ворог Мазепи – цар Петро І, який допоміг відновити святиню. Собор відремонтували, до фасаду додали кілька прибудов, але загалом стилістика мазепинського бароко була збережена. А ось під час Другої Світової війни собор був підірваний. Ще й досі точаться суперечки хто підірвав його – чи то нацисти, чи то радянські підпільники. У добу Незалежності Успенський собор був відбудований.
Цікавою може бути історія монастиря Різдва Христового у Жовкві. Виник монастир у 1682 столітті – Львівський єпископ Йосиф Шумлянський передав монахам міську церкву, яку за 70 років перед тим збудував засновник міста, славетний гетьман Станіслав Жолкевський. При монастирі діяла знаменита іконописна школа на чолі з прославленим Іваном Рутковичем. І ось, у 1691 році монастир нищить пожежа. Головна українська святиня міста (на той час, до речі, — резиденції короля Йоана Собеського) перетворилася на пожарище. Тоді король та єпископ (які, до речі, були старими друзями) удаються до незвичного кроку. Не так давно Собеський повернувся з походу – громив турків у Молдавії. Коли король вертався, до його обозу приєднався молдавський митрополит Досифей, який тікав від турецького панування. З собою митрополит взяв мощі святого Йоана Сочавського, найбільш шанованого молдавського святого. І ось, Собеський з Шумлянським переселяють Досифея до Жовкви, де він очолює напівзруйнований монастир. Мощі святого Йоана Сочавського приваблюють численних паломників з Молдавії і Валахії, на їхні гроші монастир з церквою достатньо швидко відбудовують, а Руткович створює для нього величний іконостас, який вважається однією з найцінніших пам’яток живопису українського бароко.
Ще раз монастир горів у 1830-х роках. Тоді вогонь знищив монастирську бібліотеку. На щастя, іконостас Рутковича монахи встигли передати до церкви у селі Нова Скварява. Вже у ХХ столітті стараннями митрополита Андрея Шептицького іконостас потрапив до Національного Музею. Щодо монастиря, то його нашвидкуруч відремонтували, а на початку ХХ століття, в рамках Добромильської реформи храм перебудували, зробивши вдвічі більшим і навіть вищим за сусідній костел.
***
Пожежі були невід’ємним супутником людського життя з того часу, як люди почали освоювати будівництво. У наші часи коли є і пожежники, і сигналізація, пожеж стало значно менше, але, як можна побачити з нещодавніх подій, небезпека від вогню нікуди не поділася. Але слід пам’ятати ось про що.
По-перше, вогонь – не найстрашніший ворог храмів. Найстрашніший ворог храмів – це люди, яким цей храм чимось заважає. Нацистам чи комуністам, адептам просвітництва чи чистоти віри – або просто солдатам, яким треба скинути бомбу на вороже місто. Нині храми заважають, наприклад, тим, хто має плани збудувати замість них новий храм і на цьому заробити ще кошти.
По-друге, зруйнований храм завжди можна відновити. Так робили люди протягом усієї нашої історії. Інколи постраждалий від вогню собор старанно відновлювали у первісному вигляді, інколи – перебудовували, щоб зруйнована святиня стала ще більш величною та красивою. У XVII та XVIII століттях намагалися перебудовувати та прикрашати, тепер діють по-різному: хтось намагається витримати стиль, а хтось ліпить, що йому подобається. Але кожного разу пожежа ставала приводом для благодійництва та цікавих змін. Що ж, недарма собори будуються поколіннями, і кожне нове покоління може (або має) написати нову главу в історії свого собору. Щодо собору Паризької Богоматері, то в його історії якраз з’явилася нова глава. Тепер серед його будівничих та благодійників будуть не лише Людовік VII, Гюго чи Віолле де Люк – а ще й відважна пожежна команда, французькі багатії-жертводавці, реставратори та архітектори. Люди ХХІ століття, які продовжують будувати свій Собор.
У 2007 році в Англії горів корабель-музей «Катті Сарк», знаменитий чайний кліппер ХІХ ст., своєрідний символ величі і романтики вітрила. Горів теж під час реставрації. Дерев’яна палуба зайнялася від короткого замикання у порохотязі, залишеному без нагляду. Незважаючи на високий професіоналізм пожежників, вогонь знищив одну з палуб та багато перегородок всередині, постраждала і обшивка – загалом, 80% корпусу. Тоді різноманітні експерти теж жалілися, що безцінна пам’ятка втрачена назавжди. Але виявилося, що майже усі знищені елементи були «новоділом», реплікою, а усі оригінальні речі (щогли, вітрила, штурвал, носова фігура тощо) завчасно прибрали перед реставрацією. Загалом, з оригінальних речей від вогню постраждало лише 5 відсотків, і через п’ять років кліппер знову відкрили для відвідувачів. Хоча корабель – і не зовсім храм, але історія дещо нагадує пожежу у Нотр-Дамі.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/76443/
