105
"Дзеркало тижня", 27 січня 2018
На передовій атеїстів, практично, немає. Коли людині доводиться постійно дивитися в очі смерті, молитва до Бога і надія на його підтримку стають невід'ємною частиною життя. Саме тому на сьогодні в багатьох військових частинах вводяться штатні посади військових священиків — капеланів. Вони допомагають солдатам на війні не занепадати духом, переживати тяжкі моменти, а іноді — й останні хвилини життя. Традиційно військовими капеланами є чоловіки, але українські жінки руйнують будь-які стереотипи. Знайомтеся: військовий капелан Лора Когут.
— Лоро, ви священнослужитель?
— Так, я священнослужитель Християнської Євангельської Церкви. Навчалася в Міжнародному університеті розвитку християнського лідерства, маю ступінь магістра з Богослов'я.
— В Україні ви стали однією з перших жінок-капеланів. Як це трапилося, що вас до цього спонукало?
— Капелан — професія не жіноча й не чоловіча. Капелан — це покликання. Адже ти просто йдеш до людей, котрі потребують допомоги, і надаєш її. Спочатку я їздила в зону бойових дій як волонтер. Але побачила, що військовим, крім одягу, спорядження та харчів, потрібна психологічна й духовна допомога. Тоді ми з командою волонтерів вирішили, що в кожен ящик, який їхатиме в АТО — буде в ньому їжа, одяг чи спорядження, — обов'язково кластимемо два примірники "Нового Заповіту" (українською і російською мовами) та Молитвослов. Так і робили. А коли згодом знову приїжджали до хлопців, вони дякували нам і просили поспілкуватися на духовні теми. Ми залишалися, ночували в них, вислуховували кожного, хто цього потребував… На сьогодні я є членом Асоціації професійних капеланів України, відокремленого підрозділу військових капеланів. Ми спілкуємося, обмінюємося досвідом, проходимо навчання в капеланських школах. Досвідчені військові капелани кажуть, що іноді солдати більше розкриваються у спілкуванні зі священнослужителем-жінкою. Чому? Напевно, тому, що чоловіку вони не можуть пожалітися, а капелан-жінка — як мати.
— Капелани працюють не тільки з солдатами, а й з офіцерами. З керівництвом важче працювати?
— Офіцери теж носять на душі чимало болю і смутку. Офіцерові нікому виговоритися, вилити свою душу. Тому часом буває, що керівництво зривається на солдатах. Коли працюєш із офіцерами, а потім випадково чуєш, як хлопці-солдати між собою говорять: "Не знаємо, що відбулося з нашим командиром, — таким спокійним став", — розумієш, що це плоди твоєї праці. Такі слова приємно чути, адже усвідомлюєш, що ти приносиш користь.
— Що ви думаєте про вислів "На війні немає атеїстів"?
— В окопах справді немає атеїстів. Навіть ті солдати, котрі казали, що "ми самі, без Бога, впораємось", розповідали, як молилися під час обстрілів. Згадували і бабусині молитви, і ті, що ми передавали. Десь вони у хлопців у серці відкладаються, а потім згадуються.
— Лоро, ви не тільки волонтер і капелан, ви ще й професійний музикант.
— Так, я маю і музичну освіту, професійно співаю. Тож організовуємо музичні тури в зону бойових дій. Я співала з ансамблем Центру військово-музичного мистецтва Військово-Морських Сил ЗСУ. Їздили в тур від Маріуполя до Станиці Луганської, за 10 днів дали 24 концерти. Після концертів капелани молилися. Вони це дуже добре сприймають. Потім священнослужителі пропонували тим, у кого є потреба, підходити, аби поспілкуватися й помолитися. Знаєте, до капеланів стояли черги. Одного разу спілкувалися з командиром, який нам сказав: "Не моліться за мене, моліться за хлопців". Він тим хлопцям як батько. Тішить, що є такі люди, такі командири. Звісно, ми молилися й за нього.
— Як ви обираєте маршрут, коли їдете в зону АТО? У вас є підшефні військові частини?
— По-різному виходить. Їдемо у військову частину, знайомимося з людьми. Потім ці люди демобілізуються, а згодом повертаються на фронт, але іноді — в інші частини. Ми не полишаємо їх, їздимо в їхні нові підрозділи. Інколи на нас виходять родичі військових, аби передати посилку, чи приходять на наш волонтерський склад і просять допомоги. Дорогою ми заїжджаємо в багато місць. Щоразу — нові знайомства, нові підрозділи. Всі хлопці з усіх куточків України — наші ріднесенькі.
— Пам'ятаєте, як поїхали вперше туди, де війна? Які були враження?
— Їхали джипом у Костянтинівку. Коли проїжджали блокпости, підірвані будівлі, побиті кулями автозаправки, перше враження було моторошне. Наче це не з тобою коїться. Дивний, страшний сон, який ось-ось скінчиться. Здається, туман розвіється, і буде знову мирна Україна. Але згодом починаєш розуміти, що це — реалії, і до них треба адаптуватися. Але страху не було. Просто відчуття, що ти перебуваєш на своєму місці. Просто маєш бути тут і зараз. Така місія.
— А які відчуття, коли звідти повертаєтеся на мирну територію? Зазвичай це буває важче.
— Знаєте, ще перебуваєш у дорозі додому — а вже хочеться туди повернутися. Згадуєш очі тих людей, котрі воюють, — вони всі рідні, молюся за них. А вже вдома ходжу містом і думаю: "Боже, дякую тобі за мирне небо". Дивлюся на діток, які граються в пісочницях, і кажу: "Дякую, що ці діти не сидять у підвалах". У нас мирно, в нас не стріляють, не літають навколо осколки снарядів. Мене завжди бентежать петарди і салюти. Це так схоже на постріли… Бійці болісно реагують на них, я — теж... Після війни цінуєш мир, мирне небо, тих людей, які бережуть мир. Але, з іншого боку, хочеться підходити до мирних людей, трясти їх і казати: "Війна! Війна зовсім поруч. Не розслабляйтеся". Проте ніхто тебе не чує. Це біль, і це реалії життя.
— Вже майже чотири роки йде війна. Весь цей час ви періодично їздите на фронт. Де знаходите ресурс, як не вигоряєте?
— Якщо чесно — ми всі вже давно втомлені. Іноді здається, що ресурс уже вичерпується. Але коли ти розумієш, що це — твоя місія, сили з'являються. Якщо Бог дає випробування, він дає і сили на їх подолання. Коли ми приїжджаємо й бачимо на власному прикладі Божий захист, це теж додає сил. Скільки разів бувало, що, коли ми приїздимо у військову частину, обстріли припиняються або принаймні слабшають! Неначе янголи з'являються серед нас. Іноді військові нас просять залишитися, щоб ми й далі молилися і щоб не було тих перестрілок. Але не завжди це можливо. Має бути більше капеланів, бо на передовій вони дуже потрібні.
Ще ресурсом є люди, які поруч. Коли бабусенька старесенька плете шкарпетки для солдата, ще й молитвочку, власноруч переписану, у шкарпетку покладе, іконочку, шоколадку, — тішить і розчулює. Колись хлопці розповідали: "Надіваємо шкарпетки — й не розуміємо: що там таке заважає? А то цукерки". Коли діти пишуть листівки солдатам, плетуть їм браслетики-обереги, — це теж ресурс. Це неймовірно, коли бачиш, як солдати, здоровезні дядьки з автоматами, розглядаючи дитячі малюнки і обмальовані долоньки, плачуть. Коли бойові офіцери надягають на зап'ястки або накручують на автомати жовто-сині браслетики-обереги — це так чесно, так зворушливо. Я потім діткам розповідаю, наскільки важлива для солдатів їхня підтримка, що це — їхній внесок у перемогу.
—На війні воюють люди різних конфесій. У мирних умовах в людини є вибір, до якої церкви піти й до якого священнослужителя звернутися. Як це відбувається на фронті? Якщо у військову частину приїздить протестантський капелан, як бути православним вірянам?
— Капелан — це надконфесійна людина. У мене близько тридцяти поїздок у зону бойових дій. Буває, приїжджаєш у частину, запитуєш: "Хлопці, є капелан?" Кажуть: "Є". — "А якої конфесії?" — "Не знаємо". Ми працюємо з усіма, навіть із мусульманами. Була така ситуація, що батько, який щойно повернувся з війни, передавав через нас синові освячену мусульманську вервицю. Потім я знайшла для того хлопця капелана-мусульманина. І колега їздив до нього. А як інакше? До речі, одного разу ми відвідували чеченський батальйон, який воює на нашому боці. Ті чеченці — унікальні люди. Після чеченської війни вони приїхали в Україну воювати за нас. Я спитала, для чого це їм. Вони пояснили, що свого часу українці підтримали їх, тепер настав час підставити плече нам. Вони вважають це своїм обов'язком. Але вони дуже обережні щодо відвідувань. Бояться провокацій.
— Лоро, ви співпрацюєте з психологами?
— Психологія і віра в роботі з військовими та їхніми родинами — як два крила. Якщо робити ставку лише на психологію або лише на віру, пташка летітиме з одним крилом. По колу. Виснажиться, але толку з цього буде мало. Я багато бачила, як зцілення настає раптово, просто після молитви. Кажуть: попустило. Божу любов не замінить жодна психологія. Проте і без психології ніяк. Мусить бути баланс. Тому капелани мають тісно співпрацювати з психологами. Я співпрацюю з психологами з нашого військкомату, спілкуюся з психологами військового шпиталю. Два роки поспіль ми з психологами проводимо там заняття з арт-терапії. Хлопці малювали. А потім ми робили виставку їхніх робіт. Взагалі, військовим і ветеранам складно йти до психолога. По-перше, в Україні немає культури відвідування психолога. Ми не Америка, де ти народився — а психолог уже біля тебе сидить. По-друге, хлопці не бачать потреби у психологічній допомозі. По-третє — соромляться. До того ж хочу зазначити, що в Україні мало кваліфікованих військових психологів, фахівців, котрі працюють із психологічною травмою, отриманою на війні. Тож буває, що хлопці потрапляють на дуже некваліфіковану консультацію. Вони розповідають: "Знаєш, я сиджу, а вона просто за схемою питання ставить. Воно не треба ні мені, ні їй". Тобто людина працює без душі.
Колись на одній із зустрічей із психологами, яку організувало Черкаське обласне управління соцзахисту, я сказала психологам: "Любіть людей. Які б вони не були, любіть їх. Така тепер у вас місія. І це Божий дар".
Зараз я беру участь в організації семінару для психологів на тему адаптації і ресоціалізації колишніх в'язнів та членів їхніх родин. Це теж дуже потрібна й тонка тема, в якій мають працювати тільки фахівці найвищої кваліфікації і досвідчені священики, що тонко розуміють людську душу. Є такі професії, в які не повинні йти випадкові люди. Якщо готувати їжу, будувати, керувати механізмами може навчитися будь-яка людина, то священик, лікар, учитель, психолог — це люди, в яких має бути дар Божий. Він вже закладений з народження. Психолог і капелан, якщо вони справді виконують свою місію, можуть зберегти життя і добробут сотень людей та цілих родин.
— Лоро, ви працюєте з родинами військових?
—Так, ми намагаємося, за потреби, спілкуватися з дружинами військових. Жінкам, які чекають чоловіків із війни, важко. Але коли чоловіки повертаються, їм стає ще важче. Нині у сім'ях військових і ветеранів море розлучень. Але, хоч як важко, чоловіків-ветеранів треба підтримувати. Агресією на агресію відповідати не варто. Тож із дружинами теж необхідно працювати і психологам, і священикам. Бо жінки є дуже різні. Буває так, що дружина чоловіку є не підтримкою, а п'ятим колесом, в інший бік повернутим. З такими дуже складно. Іноді телефоную і спілкуюся з цілими сім'ями. Чоловік там, дружина тут, конфліктують. Працюю з обома, місточки наводжу. Щастя — коли відбувається примирення.
— Ви підтримуєте ветеранів після їх демобілізації?
— Так. І ця підтримка дуже важлива. Після війни у В'єтнамі американських військових загинуло вдвічі більше, ніж на війні. Згідно з американською статистикою, 50% людей, які повертаються з війни, починають більшою чи меншою мірою вживати алкоголь або наркотики, 25% — схильні до суїциду, і лише 25% адаптуються до мирного середовища. Це при тому що в американців достойний соціальний захист, стабільний стан економіки, і до ветеранів там ставляться як до героїв. А що казати нашим людям, котрі пройшли війну? У нас виходить так, що ветерани повертаються з однієї війни на іншу. І хлопці знову йдуть туди, де стріляють і де зрозуміло, хто друг, хто ворог.
У країнах НАТО капеланському досвіду вже понад 200—250 років. Капелан супроводжує людину, щойно вона приходить у військо. Священнослужитель починає працювати з її страхами, реакціями на бойові події, підтримує духовно. Паралельно капелани працюють із родинами. Вони обговорюють із родичами навіть питання зустрічі військового із зони бойових дій, дають поради. Адже свою зустріч чоловік і дружина можуть уявляти абсолютно по-різному, і навіть на тлі цього може спалахнути конфлікт. Дружина хоче свята разом із дітьми, з квітами й кульками, а чоловік прагне спокою і просто хоче побути зі своєю дружиною як із жінкою.
Такий глибокий супровід можливий лише тоді, коли капеланів удосталь. За стандартами НАТО, має бути один капелан на 600 військовослужбовців. А в нас лік військових на одного капелана йде на тисячі. Причому він же — і водій, і копач окопів, і помічник в усьому, де бракує рук. Крім того, хочу зазначити, що одна річ — просто мати капличку на передовій, і зовсім інша — реальна душпастирська робота. Капелан — це не тільки богослужіння у свята і будні. Це постійне спілкування з людьми. Зараз уже є наказ, аби в підрозділах були штатні капелани. Однак вони настільки завантажені іншими справами, що їм бракує часу на свої безпосередні обов'язки. І не цінують їх так, як за кордоном. В Америці навіть спорудили пам'ятник трьом капеланам — православному, католику і протестанту, котрі служили на військовому кораблі. Коли корабель був підірваний і тонув, капелани віддали свої рятувальні жилети трьом членам екіпажу, натомість самі, взявшись за руки і молячись, потонули. Їх пам'ятають і вшановують.
— Лоро, як ваша сім'я ставиться до вашого непростого капеланського життя?
— Я думаю, що мої рідні трохи втомилися. Чоловік підтримує, як може. Діти теж стараються. Але всі вони дуже переживають, коли я їду в зону бойових дій. Буває, не виходжу на зв'язок добу, дві… Коли перебуваєш в Авдіївці, а рідні тим часом дивляться новини, в яких повідомляється, що Авдіївку обстрілюють, — їм здається, що обстріляли саме мене. Сім'я чекає, коли це все скінчиться. Бо коли я їду на тиждень-два на війну, у мене вдома утворюється чоловіче царство. Моїм синам 27, 20 і 16 років. Чоловікові в цій ситуації непросто, але він тримається.
— Капелани — теж люди, вони теж потерпають від психологічних травм на війні. Як дають раду?
— Так. Капелани так само вигорають і отримують ті самі психологічні травми, що й звичайні люди. Якось на капеланському конгресі я відвідала навчання, де розглядалися ознаки ПТСР. Учасники конгресу були вражені, бо багато ознак знаходили в себе. Одного разу мені пощастило потрапити в реабілітаційну групу для волонтерів. Нас було 12 осіб із усієї України. Жили в Карпатах, у жіночому монастирі під містечком Яремче. Три черниці за нами доглядали й годували нас, ми ходили в гори. Це було так прекрасно. Справжня реабілітація. Але минув час, війна триває, ми всі повернулися до буденної праці. Двоє з 12-ти учасників тієї групи померли від серцево-судинних захворювань. Далися взнаки постійні стреси. Отже, треба організовувати і роботу з психологічної реабілітації капеланів. Інколи спілкуємося з волонтерами, а вони дискутують — коли війна закінчиться, коли нарешті ми будемо жити в мирі й зітхнемо з полегшенням... Але, на мою думку, навіть коли все це скінчиться, нам роботи вистачить. Із ветеранами, з їхніми родинами, з колишніми полоненими, з сім'ями загиблих, із сиротами, з дитячими інтернатами. Роботи вистачить, були б руки…
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69875/
