0
Австрійська соціологиня, дослідниця постсекулярних конфліктів, авторка декількох книг про Російську Православну Церкву Крістіна Штьокль презентувала проміжні результати свого нового дослідження на семінарі в Києві, організованому 23 вересня 2019 року Інститутом історії Церкви та Київським центром Українського католицького університету (УКУ).
Що забезпечило російським традиціоналістам збільшення популярності в останні роки та чому у їхньому підсиленні зацікавлені консерватори на усіх континентах світу –“Релігія в Україні”записала найцікавіші тези з виступу Крістіни Штьокль.
Над цим проєктом я працюю більше трьох років, та, звісно, не сама. Він почався 2016-го і триватиме до 2021 року. Участь у ньому беруть дослідники з різних країн, серед яких є росіяни та українці. Коли я зацікавилася мережами консерваторів у питаннях моралі, то, у першу чергу, задумалася над географією їхньої діяльності та вирішила зосередитись на Центрально-Східній Європі, тобто колишніх країнах радянського блоку. Отже, я дивилася, як певні особи та групи просувають свої принципи в ООН та інших міжнародних організаціях, наскільки ця комунікація інтегрована в офіційну позицію Церков, а також — у громадянське суспільство та недержавний сектор.
Серед методів, які ми використовували, була й робота з документами, проте ми також проводили анонімні напівструктуровані інтерв’ю та непричетне спостереження (non-participant observation). Я також маю сказати, що це не перше дослідження цієї теми. Вони вже існують, утім, переважно в Сполучених Штатах. Але те, що дійсно донедавна залишалося недослідженим — це участь російських релігійних діячів у цьому процесі.
У книзі, яку я випустила 2014-го, моєю метою було зрозуміти, як змінюється позиція Російської Православної Церкви щодо концепту прав людини. Адже я помітила, що в низці документів від початку двотисячних років права людини відкидаються як продукт чужого євро- та антропоцентризму. Утім, згодом, 2008 року РПЦ публікує “Основи вчення Російської Православної Церкви про гідність, свободу та права людини”. Що сталося в цей проміжок часу та уможливило таку зміну — було моїм головним запитанням. Уже потім, завдяки одному з інтерв’ю, я зрозуміла, що цей документ був результатом роботи дуже різних груп всередині церкви, а значить, для одних він дійсно робив крок уперед до визнання церквою громадянських прав, а для інших — був просто черговим формальним документом.
Наприкінці своєї книги я ставлю запитання про те, як же вийшло, що активне просування “традиційних цінностей” активізувалося майже одразу після того, як у церковне вчення увійшли права людини?
Для мене це дивне зміщення найкраще демонструють посилання на 29 статтю Декларації ООН про права людини, яку я зачитаю повністю:
“Кожна людина має обов’язки перед суспiльством, тiльки у якому можливий вiльний i повний розвиток її особи.
При здiйсненнi своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тiльки таких обмежень, якi встановленi законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод iнших й забезпечення справедливих вимог моралi, громадського порядку i загального добробуту в демократичному суспiльствi.
Здiйснення цих прав i свобод у жодному разi не повинно суперечити цiлям i принципам Органiзацiї Об’єднаних Нацiй”.
Прикметно, що до 2006 року ця стаття не згадувалася в жодних документах РПЦ, але після 2006 — її цитують дуже часто. Дуже важливо й те, що Церква абсолютно неправильно інтерпретує цю статтю. Адже в ній йдеться не лише про моральні цінності, а про моральні цінності в демократичному суспільстві. А демократичне суспільство, як ми знаємо, не є незмінним. Отже, як тільки ми ігноруємо принцип демократії, ми мусимо визнати, що наші моральні цінності прив’язані до минулого, а не до сучасного.
Мені також хочеться наголосити, що Російська Православна Церква робить ці заяви не у вакуумі, а в глобальному контексті дискусій про права людини. І російський Патріарх Кирило не перший, хто хотів би інтерпретувати права людини в консервативному ключі. Таке трактування існує чи не від самого початку прийняття Декларації про права людини — від 1948 року. Уже тоді частина людей прагнула поширювати права людини, аби ними могли користуватися й меншини. А були й ті, хто хотіли б вивести права людини у якнайзагальніший контекст, де б вони не мали стосунку до жодних соціальних груп, які їх насправді потребують.
Це відкриті дебати, у яких я не хотіла б займати жодних позицій. Але варто розуміти, що ця дискусія між прогресивними та консервативними сторонами, відбувається власне на основі конкретного тексту декларації. І не лише навколо вже згаданої 29 статті, а й навколо 16-ї, яка присвячена питанням сім’ї, а також навколо 26-ї — про право на освіту. Останні роки я спостерігаю, як саме Російська Православна Церква стає головним промовцем консервативного крила. Цікаво, що позиції, які раніше відстоювали Ватикан та мусульманські країни, тепер найактивніше висловлює саме РПЦ.
Тому далі я хотіла б зосередитися на аналізі засобів, якими РПЦ користувалася для того, аби створити потужні транснаціональні зв’язки та лобіювати певні міжнародні правові норми, щодо яких позиції російських православних діячів часто подібні до деяких американських християнських об’єднань.
Почнімо зі Всесвітнього конгресу сімей — це недержавна організація, яка пропагує гетеросексуальну сім’ю з консервативними гендерними ролями, а також виступає проти абортів. Книга “The Natural Family: A Manifesto” Пола Меро, засновника та натхненника цього руху, є власне розгорнутою дискусією та подальшою інтерпретацією 16 статті Декларації про права людини (Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім’ю). Але є в цієї організації ще один засновник — російський соціолог та демограф Анатолій Антонов. Вони організовують заходи від 1995 року. На початках участь російської сторони була не така велика, адже, за моїми припущеннями, вони тоді не мали для цього достатньо ресурсів.
Але ситуація кардинально змінилася після 2012 року, коли до управління Всесвітнім конгресом сімей долучилися молоді російські олігархи — Костянтин Малофєєв та Олексій Комов. Із західною освітою та ідеальною англійською вони обізнані про тривалі дебати між лібералами та консерваторами на Заході. І власне один із цих олігархів — Олексій Комов — мав зв’язки з проводом РПЦ, а отже, й долучив їх до активної участі у цьому мультиконфесійному об’єднанні консерваторів.
Він зі своєю дружиною Іриною Шамоліною також долучився до лобіювання домашньої освіти — антишкільного руху, який вийшов зі США та вже захоплює світ, і, особливо, країни, у яких така форма освіти заборонена. 2018 року вони організовують величезну конференцію в Санкт-Петербурзі, з вхідними квитками вартістю понад 100 доларів, на яку, тим не менше, збирається дуже багато людей, серед яких — понад 300 закордонних гостей. Після неї подружжя також опублікувало в мережі навчальний план з домашньої освіти з назвою “Классические беседы”, де батьки можуть брати матеріали. Утім, згодом виявляється, що контент там платний. Отже, це бізнес-модель. Цікаво й те, що величезна кількість американських гостей на конференції з домашньої освіти були саме постачальниками цього курикулуму.
Третій приклад, який я наведу, має підкреслити провідну роль Костянтина Малофєєва як спонсора всіх попередніх ініціатив не лише в громадському, а й у дипломатичному секторі. Він стосуватиметься Ради Європи, у якій Росія мала членство до 2014 року, поки не анексувала Крим, та цієї весни приєдналася знову. Я хотіла би обговорити те, що Росія використовує Раду Європи як майданчик не лише для просування традиційних цінностей, а і для перевертання прогресивних меседжів на консервативний лад.
Цей приклад стосуватиметься інтернет-безпеки, адже у цьому кейсі маніпуляції побачити дуже легко. Йдеться про російську Лігу безпечного інтернету, засновану фондом Василія Великого, що також належить Костянтину Малофєєву. За словами очільників, ініціатива покликана уберегти користувачів мережі від екстремізму, дитячого порно та іншого забороненого контенту. Звісно, ніхто з нас не хоче інтернету, у якому шириться такий непотріб, але перш ніж робити висновки про діяльність організації, згадаємо російський контекст, у якому екстремізмом можна назвати будь-що. Ми можемо як завгодно оцінювати вчинок Руслана Соколовського, який виклав у мережу відео, де він грає у Pokemon.go у церкві, але хай там як – це складно назвати екстремізмом, а саме за такою статтею його й засудили.
На завершення я хотіла б пояснити, у чому мотивація європейських та американських консерваторів підтримувати російські традиціоналістів та розбудовувати з ними мережі співпраці.
Чому правих американських християн так приваблюють російські традиціоналісти? Бо американські праві відчувають себе в непримиримому протистоянні з лібералізмом і ладні підтримувати усе, що йде врозріз з ліберальними цінностями та практиками. Чому вони приваблюють звичайних американських християн? Тут може бути кілька пояснень, але одне з них у тому, що американські християни відчувають, що вони втратили свою автентичну культуру, а російські традиціоналісти якраз до автентики й апелюють. До того ж, американські християни вірять у те, що перемоги в дискурсивних сутичках будь-де у світі можуть допомогти їм у відстоюванні своїх позицій вдома.
Чому ж російські традиціоналісти так привабливі для європейських популістів? Я не маю багато часу, аби простежити всі зв’язки європейських політиків із Росією, але вони, очевидно, є. А привабливість для європейських політиків тут не стільки йде від відрази до лібералізму, як від їхньої відвертої антимусульманської позиції, на противагу консолідованій, християнській силі. Такий розподіл сил також створює доволі інтенсивну поляризацію, яка завжди йде на користь популістам.
І насамкінець – чому традиціоналісти з РПЦ зацікавлені у транснаціональній співпраці. Вона будується не на традиційній, а на гібридній системі цінностей, яка об’єднує елементи російського імперіалізму, пізньорадянського етосу та запереченні перверсивних західних впливів. Останнє, властиво, і є тим, проти чого вони борються. Цей рух дійсно йде з минулого та спрямований у минуле, але це минуле не має нічого спільного з корінням російської духовної і культурної традиції, до якої так апелюють його прихильники. Про це інформує Релігійна правда.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/all_news/orthodox/moscow_patriarchy/77795/
